ЕВОЛЮЦІЯ СТАНОВЛЕННЯ І ПЕРСПЕКТИВИ СПІЛЬНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ЄС КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ ТА РЕГУЛЯТИВНИЙ АСПЕКТИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її сутність, стан дослідження наукової проблеми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади та методи дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, відображено наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, визначено  хронологічні рамки, розкрито характер апробації, подано загальну характеристику роботи.

Обґрунтовано, що суттєвою особливістю дисертаційної роботи є не тільки політико-системні та міжнародно-політичні, але й загальні геополітичні  елементи впливу на розробку та  інституціональне і регулятивне забезпечення реалізації проекту спільної зовнішньої політики Європейського Союзу.

У Розділі 1 „Теоретико-методологічне обгрунтування спільної  зовнішньої політики Європейського Союзу” – проаналізовано концепцію наукової проблеми, подано  класифікацію теоретичних і методологічних підходів зарубіжної та вітчизняної наукової думки  щодо процесів європейської інтеграції як своєрідної моделі розвитку політичного і суспільного життя  держав-членів ЄС.

Багатовимірні прояви та дискусійний характер процесів європейської інтеграції, зокрема, проектів спільної зовнішньої політики Європейського Союзу, представлено  у наукових працях Е.Хааса,  К.Уолтца, Р.Кеохейна, Дж.Ная, С.Уолта,  А.Моравчика, М.Дойла, О. Джорджа, Б.Балашша, Г.Клайда, Дж.Скотта, К.Еліота, М. Леонарда ,Д.Генлі, Ч.Кауфмана, Д. Аллена,  М.Сміта, Н.Фергюсона В. Джаспера  та ін.,  вітчизняних розвідках з проблем  особливостей європейської інтеграції в умовах глобалізації, оптимізації  спільної зовнішньої політики та безпеки ЄС,  співвідношення зовнішньої політики окремих західноєвропейських країн-членів ЄС та наднаціонального об′єднання, їх впливу на загальноєвропейські процеси. Ю.Пахомова, А.Дашкевича, Ю.Павленка, О.Потєхіна, Є.Камінського, Б.Канцелярука, О.Зернецької, С.Шергіна, Л.Лещенка, І.Хижняка, С.Юрченка, А.Круглашова, І.Коваля,  А. Кудряченко, М. Михальченка, А. Зленка, В. Манжоли, В. Копійки, В. Крушинського, Н. Яковенко, С. Гринько, та ін., що свідчить про еволюцію та динаміку сучасної наукової думки щодо конституціоналізації Європейського Союзу та виявлення  суперечностей між концептами “національна зовнішня політика − спільна зовнішня політика Євросоюзу”.

Проведений аналіз позицій представників зарубіжної та вітчизняної наукової політично думки та представників інших галузей соціогуманітарних наук дозволяє з’ясувати головний зміст взаємодієї протилежних і взаємопов’язаних явищ і процесів у сучасних міжнародних відносинах. На погляд більшості теоретиків і дослідників інтеграційних процесів,  ще певний час зберігатиметься панівне значення розвитку економіки та забезпечення національної безпеки і, відповідно, активної ролі європейських національних держав у міжнародних відносинах. Далі активізуватиметься сегментація глобального простору на великі політично й економічно значимі регіональні системи. Від того, яким шляхом вони будуть еволюціонувати, високою мірою залежатиме якість і динаміка переходу Європейського Союзу до спільної зовнішньої політики. Кожен із таких сегментів на етапі формування  ще тривалий час матиме диференційовані форми політичної та економічної взаємодії держав, що спричинятиме додаткові суперечності. 

Елемент взаємозв’язку і протилежностей визначається через констатацію і доведення наростаючої тенденції до усамостійнення діючих інтеграційних союзів водночас з паралельним декларуванням ідей і практичного прагнення приступити до реалізації ідеї трансконтинентальної, а з часом і планетарної інтеграції. Європа у цих процесах є безумовним лідером, але зберегти це лідерство без успішного завершення проекту „спільна зовнішня політика” буде складно.

Європейська наука ще до практичного фіаско конституційного проекту вважала за доцільне більше говорити не про європейську конституцію, яка б стала зобов’язуючим документом, а переважно тільки про конституційний договір, що саме по собі передбачає продовження процесу узгодження, внесення поправок і доповнень, оскільки зміст положень Конституції і договорів різний, принаймні не ідентичний.

Головною ж дилемою формування спільної зовнішньої політики Європейського Союзу згідно з позиціями теоретиків і представників прикладних наук ще тривалий час залишатиметься політико-ідеологічний конфлікт між демократичними планами і діями нинішнього Європейського Союзу і можливістю його повернення до великодержавного курсу на міжнародній арені в рамках так званої “імперської метафори”, на яку вказує О.Вевер.

Перший розділ постановкою проблеми, аналізом та обґрунтованими висновками доводить, що перехід “старої” Європи до нового стану залишатиметься складним, суперечливим і навіть конфліктним, а ефективність європейської інтеграції та спільної зовнішньої політики ЄС визначатиметься  різноманітними внутрішніми чинниками як самого Співтовариства, так і держав-членів, які активно впливають на регіональні політичні  рішення і програми міжнародного співробітництва.

Розділ 2 „Кінець Старої Європи”: обмеженість концепту західної політичної думки” – присвячено з’ясуванню сутнісних характеристик концепту “кінця Старої Європи” та концептуальним проблемам спільної зовнішньої політики європейських співтовариств.

Здійснений науковий аналіз еволюції політики інтеграції, змісту перших інтеграційних проектів, а також тенденції переходу до цілісної спільності   підтверджує авторську концепцію про принципові розходження у побудові  управлінських і політичних структур ЄС, що зумовлює різні варіанти розподілу владних повноважень у політичній  та міжнародній сферах  на шляху реалізації інтеграційних проектів.

Доцільність гармонії та інтеграції у світ-системі після другої світової війни, яку активно пропагували західна політична думка і політики США та Західної Європи, було втілено в концепціях та практиці перетворення капіталістичної частини європейського континенту в зразок політичної стабільності й гаранта миру. Створення Ради Європи й НАТО, Європейського співтовариства вугілля і сталі та Європейського платіжного союзу доцільно розглядати у загальному і навіть спільному контексті. Поступом до формування концепту відновлення європейської цілісності можна вважати затвердження 1950 року Радою Європи Конвенції про захист прав людини.

Головною складовою визначення суті прагнення до спільної зовнішньої і безпекової політики залишається максимальне забезпечення стану, за якого в  минуле назавжди відійдуть перспективи відтворення Європи як джерела політичної нестабільності, конфліктів і світових воєн.

У розділі наголошується, що на початку XXI століття європейська політика набула особливих ознак, в наслідок, цілої низки стратегічно значимих рішень, які можуть бути окреслені як спільні  зовнішньо-політичні рішення ЄС, серед яких:  рішення про прийняття нових членів до Євросоюзу, конституційна угода держав-членів, рішення про активізацію переговорного процесу з Туреччиною, рішення про новий статус відносин з пострадянськими країнами, зокрема, Україною.  Цей комплекс рішень і угод дозволяє  говорити про  наближення Європи  до завершальної стадії інтеграційного проекту в  рамках континентальної цілісності. За низкою показників вже тепер можна оцінювати Євросоюз як  діючого фундаментального чинника світової політики.

Надзвичайно високий рівень відповідальності і можливостей влади у старих і нових державах-членах ЄС вступає у суперечності з парламентськими системами в інших державних суб’єктах, що входять до Євросоюзу. У парламентських політичних системах уряд у будь-який момент може бути відкликаний чи реформований, у той час як  президентська форма правління у цьому напрямі більшою мірою залежить від волі і рішень всенародно обраного президента. Таким чином, постають фундаментальні питання узгодження таких позицій в рамках Європейського Союзу.

Встановлено, що  спільна зовнішня політика Європейського Союзу, якщо розглядати її у стратегічному вимірі, тобто за критеріями, цілями і формами реалізації частково вже є реальністю, проте, ця частковість у часовому вимірі може зберігати своє негативне значення на тривалу перспективу.

Відтак характерною ознакою  політики ЄС  стає консервативне  бачення інтеграції, як механізму забезпечення політичної та економічної  стабільності  у контексті поступового переходу до створення управлінських інститутів, спроможних забезпечити регулювання життєдіяльності всіх європейських держав у сферах їх традиційної відповідальності і повноважень.

Зміст Розділу 3 „Регулятивний вимір формування спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС” – логічно розкриває сутність концепції спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС, яка полягає в тому, що має управлятися і регулюватися на засадах міжурядових процедур більшою мірою, ніж у формі прямої відповідальності європейської спільноти. Аргументовано, що Європейський Союз як міжнародно-політичний та економічний актор дотримується концепції, за якою він діє переважно в рамках договорів, а постанови і рішення виконавчих органів влади ЄС мають бути вторинними за своєю глибинною суттю. Це свідчить про те, що у своєму поступі  до спільності європейська інтеграція розвивається на чіткій політико-правовій основі та жорсткому контролі з боку представницької влади.

У розділі доведено, що міжнародні договори та угоди Європейського Союзу базуються на принциповій концепції, за якою практично всі механізми та інструменти, які застосовуються національними державами, мають по-етапно вкладатися в основу життєдіяльності ЄС. Виявлено односторонність позиції та інструментів, втілення стратегії зовнішньої політики та безпеки ЄС в рамках євроатлантичного співробітництва, що передбачає  чотири компоненти розширення: 1) зміцнення співтовариства основних ринкових демократій, зокрема і американської, оскільки вони становлять ядро розширення; 2)сприяння та підсилення нових демократій та ринкової економіки, особливо в країнах найбільшого значення та можливостей; 3)протидія агресії та підтримка лібералізації країн, які не підтримують демократій та ринкової економіки;4) реалізація гуманітарної місії шляхом впровадження демократії в  проблематичних з гуманітарного погляду.

В концептуальному аспекті забезпечення спільної зовнішньої та без пекової політики виглядає завершеним, однак в регулятивно-управлінському контексті для утвердження цілісності у спільній зовнішній політиці ЄС поки що  відсутні належні підстави, зокрема відсутність відповідного організаційного забезпечення у сфері дипломатії і такої складової зовнішньої політики національних держав, як узгоджена на рівні закону стратегія спільної безпеки.  Поділ управлінських функцій між ЄС і державами-членами деструктивно впливає функціональні можливості офіційного Брюсселя.

У розділі простежується своєрідна  закономірність, яка проявляється у  відмінності концептуальних підходів до розширення самого Європейського Союзу. Доведено, що його управлінські структури керуються ідеєю інтеграції як чинником, здатним забезпечити економічну і політичну стабільність на континенті. У цьому сенсі, на основі статей договору виокремлюються три наріжні камені формування нової Європи: 1)власне європейське співтовариство; 2) спільна зовнішня і безпекова політика; 3) співробітництво у сфері юриспонденції та внутрішніх справ.

У цьому сенсі  існує жорстка потреба міжнародно-політичного аналізу копенгагентських критеріїв у контексті української перспективи членства в Європейському Союзі, яким передбачається поступова адаптація внутрішньої і зовнішньої політики України до стандартів ЄС, серед яких ключовими є: 1) стабільність інститутів, які гарантують демократію,верховенство закону, забезпечення прав людини;2) наявність ефективної конкурентноспроможної ринкової економіки;3) виконання зобов′язань, що випливають з членства в ЄС.

Віднайдення адекватної форми і механізму легітимації й реалізації спільної зовнішньої політики ЄС буде сприйняте у світовому співтоваристві націй без будь-якої революційності, зокрема, цьому сприятиме розміщення на території європейських держав штаб-квартир цілої низки впливових міжнародних організацій. У політико-ідеологічних критеріях потенційна легітимація спільної зовнішньої політики ЄС знаходить важливу іміджеву підтримку з погляду її консолідованості, узгодженості і принципової відповідності складовим європейського демократичного способу формалізації зовнішньополітичних та дипломатичних повноважень і дій.

Враховуючи аргументацію європейських дослідників, а також виходячи з прагматичних інтересів української держави, зроблено висновки про стратегічну значимість для оптимізації європейського курсу України є впровадження критеріальних основ  життедіяльності держав і громадянських суспільств за ствндартами Європейського Союзу, оскільки Україна виразно зацікавлена у подоланні деструктивної дихотомії в управлінні спільною зовнішньою та безпековою політикою в рамках суперечностей  між інтересами власне ЄС і держав-членів інтеграційного формування.