ПОЛІТИКА США В СХІДНІЙ АЗІЇ В УМОВАХ ПОСТБІПОЛЯРНОСТІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується наукова актуальність теми‚ визначаються об’єкт‚ предмет‚ мета і завдання дослідження‚ встановлюється зв’язок із науковими програмами та планами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка‚ висвітлюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів‚ а також апробація висновків дисертації та наукові публікації‚ в яких викладені результати дослідження.

У першому розділі “Концептуально-методологічна база дослідження та історіографія проблеми” аналізуються підходи американських вчених до трансформації світового порядку в період, що досліджується, вивчається стан наукової розробки теми, формулюються основні напрями дослідження та концептуально-методологічні підходи роботи.

Визначено, що на формування основних характеристик зовнішньої політики США суттєвий вплив здійснили кардинальні зміни, що сталися в світі після 1991 року, за яких утворилася нова глобальна система міжнародних відносин, у якій очевидною є провідна роль США, що намагаються зміцнити своє лідерство на світовій арені, посилити вплив у стратегічно важливих районах світу та стати одноособовим регулятором балансу сил. Проте в постбіполярний період Сполученим Штатам не вдалося схилити інший світ до напівпасивної участі (або неучасті) в формуванні нового порядку, його структури, інститутів, норм і правил. Оцінюючи позиції США за критеріями лідерства, можна стверджувати, що за усіма параметрами їхні позиції як лідера погіршилися, хоча критична маса необхідних характеристик ще зберігається. Водночас, у певних регіонах світу народжуються інші центри впливу                 (не обов’язково держави), інтереси яких вимушена враховувати єдина наддержава та інші потужні світові гравці.

Доведено, що лідерські позиції США послаблюються не внаслідок, зокрема, здобуття Китаєм світового статусу, а через зменшення ефективності американських політичних ініціатив та рішень у певних регіонах, зокрема, на теренах СНД, у Південно-Східній Азії, ісламському світі, у зв’язку зі здобуттям позицій регіонального лідера певними державами та, відповідно, необхідністю для США узгоджувати свої позиції з ними, домінуванням економічних пріоритетів над інтересами в сфері безпеки за створення зон вільної торгівлі та збільшення обсягів зовнішньої торгівлі.

Основу для вивчення політичного та безпекового виміру політики США щодо Східної Азії склали щорічні доповіді президента США в Конгресі США зі “Зверненням до країни”, “Стратегією національної безпеки”, доповіді американських державних органів та неурядових аналітичних установ. Разом із тим, для написання дисертації прислужилися збірники документів та коментарі, що містяться у випусках бюлетеня Державного департаменту США                    (U.S. Department of State Dispatch).

Документальні публікації Конгресу (“Congressional Records” та “Congressional Quarterly”), в яких відображена законотворча активність членів Палати представників та Сенату США, а також окремі стенограми і матеріали слухань Комітету у закордонних справах Конгресу США, на яких розглядалися питання, пов’язані з зовнішньополітичним курсом США у Східній Азії, дали змогу проаналізувати оцінки та ставлення американських законодавців, політиків та експертів до проблем безпеки цього регіону, а також порівняти позиції демократів і республіканців щодо тайванської та північнокорейської ядерної проблем, а також майбутнього американсько-японських відносин.

Самостійною групою джерельної бази дисертації стали конституції держав Східної Азії, а також міжнародні договори між США та державами Східної Азії, зокрема договір про взаємну співпрацю та безпеку між США та Японією від 19 січня 1960 року, договір про взаємну оборону США та Республіки Корея 1953 року, спільні американсько-японські та американсько-китайські заяви, Закон США про відносини з Тайванем 1979 року, рамкова угода між США та КНДР 1994 року тощо.

Окремою групою джерел стали використані в цьому дослідженні мемуари провідних політиків та державних діячів: Дж. Буша-старшого, У. Клінтона,   Дж. Бейкера, Г. Кісінджера, У. Крістофера, Е. Лейка, М. Олбрайт, які безпосередньо брали участь у формуванні зовнішньополітичного курсу США в постбіполярний період.

Фактологічним та статистичним матеріалом, на який спирався автор, стали щорічні видання Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру, матеріали, видані Світовим банком, Центральним розвідувальним управлінням США, Міністерством міжнародної торгівлі та промисловості Японії, Управлінням національної оборони Японії, Міністерством торгівлі КНР, Міністерством національної оборони Республіки Корея тощо.

Для дослідження структурних компонентів лідерства та конфігурацій світопорядку 1990-х та початку 2000-х років автором використані праці таких закордонних і вітчизняних вчених, як: Айкенберрі Дж., Антюхіна-Московченко В.І., Богатуров О.Д., Гуменюк Б.І., Злобін А.А., Коппель О.А., Купчан Ч., Лейн Ч., Манжола В.А., Могилевський В.Д., Модельські Дж., Най Дж., Танака А., Хантінгтон С., Хрустальов М.А., Циганков П.А., Шаклеїна Т.А. тощо.

Здобутком української американістики радянських часів став ряд праць, підготовлених вченими-американістами під керівництвом Аппатова С.Й., Цвєткова Г.М., Шлепакова А.М., які заклали фундамент для усвідомлення внутрішніх витоків ідеології та політики США в світі. Упродовж останнього десятиліття українська американістика поповнилася низкою фундаментальних розробок щодо тенденцій реалізації американської зовнішньої політики в постбіполярний період, авторами яких стали Дашкевич А.В., Дудко І.Д., Камінський Є.Є., Погорська І.І., Рижков М.М., Турчак Н.І та інші.

З загальних робіт історико-політологічного характеру корисними були праці Алієва Р.-Ш., Бажанова Є.П., Коваленка І.І., Кіма Г.Ф., Сулицької Т.І.,    Брендона К., Раманкутті Р., Джонсона Ч. Комплексним проблемам інтеграції в АТР присвятили свої праці Арешидзе Л.Г., Богатуров О.Д., Іногучі Т., Скалапіно Р., Титаренко М.Л., Торкунов А.В., Шергін С.О. Значний внесок у розвиток українського сходознавства внесли українські вчені: Головченко В.І., Гура В.К., Кулінич М.А., Лещенко Л.О., Нікішенко С.О., Погорєлова І.С., Рубель В.А., Сєднєв В.В., Таран М.А. та інші.

Разом із тим, в українській політологічній науці відсутні дослідження, присвячені аналізу доктринальних засад політики США щодо Східної Азії. Питання американсько-китайського суперництва за лідерство в Східній Азії та еволюції американсько-японського союзу в контексті міжнародно-політичних обставин постбіполярного періоду вивчалися лише фрагментарно. Також залишилися поза увагою українських вчених особливості інтеграційних процесів у Східній Азії.

Аналіз літератури засвідчив, що, незважаючи на значну кількість праць, у яких досліджувалися окремі аспекти політики США в Азійсько-тихоокеанському регіоні, у вітчизняній літературі не було публікацій, присвячених обраному автором науковому завданню, що зумовило його розв’язання у вигляді спеціального комплексного наукового дослідження.

У другому розділі “Східна Азія в системі зовнішньополітичних пріоритетів США” аналізуються особливості інтеграційних процесів у Східній Азії та складові системи безпеки цього регіону, а також досліджується його значення в доктринальних засадах зовнішньої політики США.

Однією з головних проблем регіону є нерівномірність у забезпеченні економік держав регіону енергоресурсами. Відсутність достатніх або якісних енергоносіїв, залежність від імпорту нафти, практичне виснаження розвіданих родовищ у Китаї за умов зростання частки країн регіону у світовому споживанні енергоресурсів можуть стати суттєвими перешкодами для їхнього економічного розвитку. До нерозв’язаних конфліктних проблем східноазійського регіону, що залишилися в спадщину ще від періоду “холодної” війни, а саме: поділ Корейського півострова на Північну та Південну Корею, нез’ясованість статусу Тайваню, територіальні спори між КНР, Тайванем та Японією щодо належності островів Сенкаку, спори між Південною Кореєю та Японією щодо островів Такасіма, а також територіальні суперечки між Росією та Японією стосовно Південнокурильських островів, - додалися нові загрози, і в першу чергу поширення зброї масового знищення та міжнародний тероризм. Енергетичні проблеми, зростання цін на нафту та нафтопродукти також загострили відносини між країнами Східної Азії щодо територіальної належності островів у Південно-Китайському морі та їхніх шельфів, багатих на нафтові ресурси, та вбачаються джерелом потенційних конфліктів між державами регіону за сировинні ресурси.

За наявності багатьох об’єднуючих рис у політичному, економічному, культурному розвиткові країн регіону вважаємо, що держави Східної Азії не готові до створення всеохоплюючої інституційної структури в сфері безпеки та економіки. Особливість нинішнього балансу сил полягає в тому, що він заснований не стільки на рівнянні військових сил, скільки на балансі політичних, комунікаційних, економічних, демографічних та релігійних чинників.

Серед маси перешкод на шляху до формування інтеграційного об’єднання в Східній Азії ключовими є міжсистемні протиріччя, наявність територіальних спорів і тягаря історичного минулого у відносинах між державами регіону. Взаємодія країн регіону відбувається на декількох рівнях: на рівні форуму Азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва, Регіонального форуму АСЕАН, на рівні реально існуючої східноазійської інтеграційної структури (АСЕАН плюс три), міжфірмове співробітництво (“м’яка” інтеграція).

Специфікою Східної Азії є розвиток інтеграції на неформальній основі, нерідко без надання їй організаційно-правових форм, що здобуло назву фактичної або “м’якої” інтеграції, під якою розуміється значна економічна взаємозалежність та взаємодоповнюваність сусідніх країн і територій завдяки тісним торговельним, інвестиційним та іншим економічним зв’язкам на приватнопідприємницькому рівні. Врешті-решт, уряди будуть вимушені надати фактичній інтеграції організаційно-правову форму на основі підписання міжурядових угод та переведення фактичної інтеграції в форму інституційної або макроекономічної інтеграції.

Водночас, загальна вузькість інтеграційних процесів у регіоні, неясність співвідношення відкритості регіональної системи та національного протекціонізму, низька частка взаємної двосторонньої торгівлі держав Східної Азії в сукупному регіональному зовнішньоторговельному обороті, повільність розгортання процесів “м’якої” інтеграції обумовили характеристику процесів економічного співробітництва скоріш як консолідаційних, ніж інтеграційних. Вирішальну роль у процесах зростання економічної взаємозалежності держав цього регіону відіграватимуть США з їхніми можливостями в сфері безпеки та економіки, зважаючи на їх двостороннє військово-політичне співробітництво з Японією та Республікою Корея, можливу модернізацію цих союзів та критичну залежність економік країн регіону від американських інвестиційних можливостей та ринку товарів.

Аналіз пріоритетних для США регіонів засвідчив, що Східна Азія визначається як один із найважливіших векторів політики адміністрацій У.Клінтона та Дж. Буша-молодшого із забезпечення національних інтересів. Свідченням цього є той факт, що “чинник Східної Азії” присутній у трьох основних групах національних інтересів – життєвих, виключно життєвих та важливих. Характерно, що для Сполучених Штатів немає другорядних інтересів у Східній Азії.

Основою стратегії Вашингтона в Східній Азії є американсько-японський союз, підтримка політики “сонячного тепла”, що проводиться Республікою Корея, та відданість двосторонньому військово-політичному союзу з РК, а також відсутність намірів застосування сили до КНДР.

Порівняльний аналіз доктрин президентів США У. Клінтона та Дж. Буша-молодшого не дав підстав стверджувати про кардинальні зміни в стратегіях національної безпеки. Навпаки, вважаємо, що, за винятком певних аспектів, у своїй основі головні стратегічні настанови залишаються незмінними, оскільки національні інтереси США не залежать від особи, яка перебуває на посаді президента США. За такими фундаментальними напрямами як: підтримання Сполученими Штатами союзницьких зобов’язань, збереження американської військової присутності, дотримання демократичних свобод та прав людини, підтримання тенденцій до розвитку глобалізації, - стратегія США має двопартійний консенсус.

У третьому розділі “Напрями політики США щодо держав Східної Азії” досліджена позиція Вашингтона щодо ключових проблем та інструментів підтримання балансу сил у цьому регіоні.

Складність вибору оптимального курсу для США визначається тією обставиною, що американська стратегія виходить із наявності в регіоні декількох, принаймні, двох сильних суперників (КНР та Японія), яких необхідно стримувати.

Модернізація американсько-японської системи безпеки, проведена в 90-х роках XX століття, виявилася у підвищенні компактності та мобільності Сил самооборони Японії та якісному вдосконаленні їхнього озброєння за одночасного розширення сфери дії взаємних зобов’язань до “сусідніх із Японією регіонів” у разі виникнення надзвичайних обставин.

Зміна Японією концептуальних засад національної оборони з концепції “виключної оборони” на “активну оборону”, реалізація оборонних програм, постійне зростання оборонних видатків обумовлювалися вирішенням нових, більш складних, порівняно з періодом “холодної” війни, стратегічних завдань із урахуванням змін у балансі сил та можливого загострення суперечок між державами на регіональному та глобальному рівнях. Фактично, Сили самооборони Японії підготувалися до ведення активних оборонних дій на значній відстані від національної території.

Ключовими етапами на шляху якісної реформи американсько-японського союзу стали участь японських контингентів у миротворчих операціях та активна підтримка Японією антитерористичної коаліції, очолюваної Сполученими Штатами. У постбіполярний період Японія є не менш відданою американсько-японському союзу, ніж раніше, але стала більш наполегливою у плані перегляду своєї ролі в межах цього союзу, в створенні незалежної військово-виробничої бази. Разом із тим, США надалі більше залежать від зростаючих фінансових можливостей Японії, її спроможності фінансувати американську торгівлю та бюджетний дефіцит. Співробітництво в межах союзу між США та Японією надалі розвиватиметься в напрямку подальшого якісного вдосконалення участі Японії до досягнення рівнозначності партнерів. Водночас, реформування здійснюватиметься повільно, зважаючи на розбіжності у настроях громадськості та неоднозначну реакцію сусідніх з Японією держав.

Разом із цим, вірогідно, що у ближчій перспективі Сполучені Штати істотно скоротять свої наземні частини на території Японії, особливо по мірі виведення американських баз із Південної Кореї. Але водночас США збережуть доступ до японських портів, де розміщені військово-морські бази США та налагоджена уся військова інфраструктура. Стратегічна присутність США в західній частині Тихого океану з використанням послуг, що надаються Японією, вбачається ключовим завданням Вашингтона зі зміцнення своїх лідерських позицій у Східній Азії.

Відносини Китаю та Сполучених Штатів оцінюються як такі, що найсуттєвіше впливають на динаміку міжнародних відносин в АТР. Зовнішня політика КНР спрямована на забезпечення умов реалізації національної стратегії розвитку, метою якої є досягнення Китаєм до середини XXI століття статусу великої держави, що посіла б домінуюче становище в Азійсько-тихоокеанському регіоні, рівне за своїм політичним впливом, економічною та військовою могутністю з іншими провідними державами світу. Відтак, реалістичним варіантом американсько-китайських відносин у постбіполярний період, фактично, стало співіснування США та КНР, засноване на суперництві.

За заявами про значні здобутки у двосторонніх відносинах між США та КНР залишалася невирішеною “тайванська” проблема. Сторони мали різні підходи до розв’язання тайванської проблеми. США за часів адміністрації У.Клінтона сформулювали свою позицію, яку в КНР було названо політикою трьох “ні”: “ні” - незалежності Тайваню; “ні” - політиці “двох Китаїв” (або політиці “один Китай, один Тайвань”); “ні” - прийняттю Тайваню до міжнародних організацій, членство в яких відкрите лише для суверенних держав. Фактично, США використовували проблему Тайваню для впливу на вирішення чутливих питань у двосторонніх відносинах із КНР, хоча і добре усвідомлювали історичну неминучість розв’язання тайванської проблеми на засадах формули “одна держава, дві системи”.

Однією з гострих проблем американсько-китайських відносин стала перспектива розгортання ПРО ТВД у Східній Азії, включаючи територію острова Тайваню, що розглядалася в Пекіні як найбільш небезпечний аспект американсько-японського стратегічного союзу. Китайські військові фахівці вважали, що створення США та Японією нової ПРО загрожувало безпеці Китаю набагато більше, ніж їхній спільний контроль за повітряним простором КНР, а також участь Японії в розмінуванні або тиловому забезпеченні американської армії. У свою чергу, китайські політики вважали, що, спираючись на такий стратегічний щит, влада Тайваню зможе розширити поле дипломатичного торгу з КНР.

Важливим чинником пом’якшення підходу Вашингтона стала фактична підтримка в боротьбі з тероризмом, надана КНР. Дипломатична підтримка з боку КНР в ООН, розвідувальна інформація, передана Пекіном у розпорядження США, відкрили йому значний простір для політичного маневрування та стали стимулом для Вашингтона, щоб вдатися до ліберального, позбавленого антагонізму підходу у ставленні до КНР.

У постбіполярний період відносини між Сполученими Штатами та КНР балансують між двома курсами на “стримування” та “залучення”. Зміцнюючи свої союзи з Японією та Тайванем, адміністрації У. Клінтона та Дж. Буша-молодшого намагалися продемонструвати КНР, що її претензії на регіональне лідерство неодмінно стикатимуться з жорсткою протидією Вашингтона.                 У цілому, внаслідок свої геополітичної ваги, військової могутності, політичного статусу та соціальної привабливості для більшості країн, що розвиваються, Китай перетворюється у чинник стримування агресивних тенденцій у зовнішній політиці США.

У ближчій та середньостроковій перспективі, протидіючи американському лідерству Китай прагнутиме розширення своїх можливостей із перешкоджання зростанню військової могутності США різними способами: шляхом вдосконалення ракетно-ядерного потенціалу “удару у відповідь”; закупівлею сучасних систем озброєння у технологічно розвинених у військовому плані держав (зокрема у Росії), розширенням діапазону дій свого флоту; постачанням чутливих для США видів зброї та військової технології американським противникам. КНР наполегливо виступатиме проти будь-яких планів США забезпечити для себе провідну та унікальну позицію глобальної невразливості для ядерної або іншої зброї масового знищення (наприклад, у формі ПРО ТВД). У разі просування США до реалізації цих планів Китай спрямовуватиме усі наявні ресурси для їх блокування.

З’ясовано, що основна загроза безпеці Східної Азії полягала в тому, що з часу заснування КНДР її військова політика зосереджувалася на підтриманні та збільшенні військової могутності, що дала б змогу здійснити наступальні дії в регіоні, що розглядалися одним із засобів досягнення національної мети – об’єднання півострова, в тому числі, за необхідності, із застосуванням військової сили. У межах виконання цього завдання КНДР докладала максимальних зусиль до створення зброї масового знищення та, зокрема, ядерної зброї.

Відмова Пхеньяна від проведення інспекцій північнокорейських ядерних об’єктів інспекторами МАГАТЕ спричинила кризу 1993-94 рр., розв’язати яку вдалося завдяки значним поступкам із боку Вашингтона, що знайшли відображення у Рамковій угоді, підписаній 21 жовтня 1994 року в м. Женеві (Швейцарія). За умови припинення роботи уран-графітових реакторів, розташованих у м. Йонбені (КНДР), США взяли на себе зобов’язання забезпечити поставку до КНДР двох легководних реакторів, що мали бути введені в експлуатацію в 2003 та 2005 роках. У цілях компенсації енерговитрат КНДР США погодились на час будівництва легководних реакторів поставляти до КНДР 500 тис. т мазуту щорічно до введення в експлуатацію першого легководного реактора.

Невиконання Вашингтоном взятих на себе зобов’язань, насамперед внаслідок заперечення Конгресом США власне ідеї поставки нових атомних реакторів до КНДР, призвело до неадекватних дій Пхеньяна, зокрема реалізації ядерної програми. Високий рівень вибуховості ситуації в сфері безпеки підтримувався перебуванням потужного американського військового контингенту в Південній Кореї та постійним нарощуванням озброєнь КНДР та Республікою Корея за відсутності концепції самодостатності в їхніх оборонних стратегіях.

Разом із тим, успішність переговорного процесу з боку Сполучених Штатів пояснюється виваженою позицією адміністрації У. Клінтона, що прийняла політичне рішення не обговорювати разом усі проблемні питання, пов’язані з КНДР, а виокремити з усього комплексу лише ті, що потребували якнайшвидшого розв’язання та які можна було реально вирішити.

Перехід адміністрації Дж. Буша-молодшого до політики конфронтації з КНДР та оголошення її частиною “вісі зла” в січні 2002 року призвели лише до ескалації дипломатичного конфлікту з Північною Кореєю та згортання співробітництва Пхеньяна з МАГАТЕ. На певний період адміністрація                 Дж. Буша-молодшого відмовилася від “вибіркового підходу” президента США У. Клінтона та віддала перевагу дотриманню “комплексного підходу”, вимагаючи від КНДР обговорювати на можливих переговорах не лише ядерну та ракетну проблеми, а й питання скорочення звичайних озброєнь, права людини тощо. Але за відсутності реальних важелів впливу на КНДР США повернулися до необхідності продовжувати політику президента США У.Клінтона – в обмін на відмінну поведінку та участь північнокорейського представника в переговорах із розв’язання північнокорейської ядерної кризи надавати їй економічні та політичні пільги.

КНДР, по суті, розглядала цей переговорний процес як гарантії власної безпеки. Власне за факт участі вона одержувала економічну допомогу від КНР, Республіки Корея та міжнародних організацій. Пхеньян, фактично не докладаючи значних зусиль для пошуку компромісу, оскільки власне переговорний процес давав змогу здобувати певні вигоди, намагався скористатися будь-яким зустрічним рухом із боку США для продовження тиску та досягнення своїх цілей.

Довгострокове вирішення проблеми північнокорейського потенціалу зброї масового знищення та засобів її доставки знаходиться у площині мирного об’єднання Кореї на демократичних засадах. Досягнення такого об’єднання можливе лише шляхом заохочення Пхеньяна до проведення назрілих економічних, а в перспективі й політичних реформ.