Політизація російської етнічності в Україні (1991 – 2002 рр.)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Політизація російської етнічності в Україні (1991 – 2002 рр.)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

            У вступі визначено та обґрунтовано актуальність теми дослідження, викладено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів. Визначено мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет. Охарактеризовано джерельну базу та методологію дослідження.

            У першому розділі “Проблема політизації російської етнічності в науковій літературі” досліджується стан розробки проблеми у науковій літературі. Автор також частково залучає до аналізу публіцистичні матеріали, які носять концептуальний характер, матеріали періодичної преси.

            Основну увагу при характеристиці наукової літератури приділено трактуванню поняття “політизація етнічності”, специфіці цього процесу на пострадянському просторі у тому числі в Україні після здобуття нею незалежності.

         Процеси політизації етнічності, виникнення національних рухів були однією зі складових, що спричинили розпад СРСР. Вони не були домінантними, оскільки ця держава була приреченою з багатьох, у першу чергу економічних, причин, але й етнонаціональна проросійська політика центру невпинно наближала крах Радянського Союзу. І, як відзначається в теоретичних працях, період змін в економічному та суспільно-політичному житті викликав процеси політизації етнічностей національних республік СРСР. Потужні національні рухи спричинили дезінтеграцію імперії і призвели до створення національних держав на місці колишніх радянських республік. Проте, формування нової геополітичної ситуації не припинило процесів політизації етнічності. О.Картунов називає однією з особливостей політизації етнічностей те, що вони тривають за принципом ланцюгових реакцій: “Варто хоч одній з етнічних спільнот зробити декілька кроків в напрямку політичної арени, реакції інших етнічних спільнот не доведеться довго чекати”. Саме цей принцип і спрацював на пострадянському просторі. Дане положення добре ілюструється на прикладі російських діаспор в країнах, що виникли на теренах колишнього СРСР.

         В літературі останнього десятиріччя сформувалися основні підходи до вивчення проблеми політизації російської етнічності. Доводиться констатувати, що головною відмінною рисою досліджень є політичні завдання, які ставлять їх автори. Нерідко висновки є не результатом вивчення та осмислення фактичного матеріалу, а навпаки, факти відіграють роль ілюстрації тих чи інших позицій авторів. Більшість праць написана з позицій російського або українського націоналізму. У той же час, спостерігається прагнення ряду авторів оцінювати процеси політизації російської етнічності з позицій об’єктивності. Такими, зокрема, є роботи В.Євтуха, І.Кураса, О.Майбороди, Л.Нагорної, М.Рябчука, М.Шульги. Помітно і те, що попри відсутність ґрунтовних монографічних досліджень, присвячених політичній діяльності росіян України, прослідковується значна увага як вітчизняних, так і закордонних авторів до проблеми.

         Наявний стан розробки проблеми дозволяє констатувати, що найбільш глибоко дослідженими є питання, що стосуються об’єктивних характеристик російської етнічної групи, її соціального статусу, історичного коріння, питання “кризи ідентичності” внаслідок трансформаційних процесів кінця ХХ ст. Значною мірою вивчені політичні вимоги, що підтримуються проросійськи налаштованими партіями України (перш за все, КПУ). Великий масив літератури існує щодо розгляду теоретичних моделей процесу політизації етнічності.

         В той же час, питання практичних проявів етнополітичного буття російської національної меншини, цілісного аналізу організаційної структури російського руху, його регіональної специфіки, джерел трансляції ідеології українського варіанту російського націоналізму, впливовості цих ідей, їх використання як мети і засобу в політичній боротьбі, потенційних загроз, які вони несуть для національної безпеки в більшості випадків залишається поза межами наукових досліджень. Саме на висвітлення цих проблем автор звертає головну увагу в даному дослідженні, оскільки їх вивчення дозволяє встановити суть процесу політизації російської етнічності та його спрямованість.

         У другому розділі “Передумови політизації російської етнічності в Україні” здійснено аналіз чинників, що стимулювали етнополітичну мобілізацію російської етнічної групи в Україні, визначено “стартові умови” політизації російської етнічності в Україні.

         Росіяни України мають доволі глибоке коріння в українському суспільстві, є найбільшою національною меншиною країни та найбільшою діаспорною групою російського народу у світі. Вони доволі привязані до місця проживання, в їх середовищі не спостерігається масового прагнення його міняти.

Глибокі історичні, культурні, економічні традиції представників цього етносу в Україні сприяли тому, що росіяни стали однією з найпомітніших складових етнічної палітри українського суспільства. Будучи в переважній більшості міськими жителями, вони мають один з найвищих рівень освіченості серед етнічних спільнот України.

Росіяни нерівномірно розселені на території України. В результаті історичних обставин, особливостей промислового розвитку вони осіли переважно у східних та південних областях України, а в Автономній Республіці Крим становлять переважну більшість населення – 58,3%.

         За роки, що пройшли між переписами населення України 1989 і 2001 рр., етнодемографічна ситуація зазнала помітних змін, відсоток росіян скоротився з 22,1 до 17,3. Це сталося внаслідок зміни політичної ситуації, міграційних процесів, зростання національної свідомості народів нашої країни.

Росіяни в роки радянської влади почували себе в Україні як привілейована нація, “перші серед рівних”. Такий статус не спонукав до етнополітичної активності, оскільки їхні духовні, культурні, соціальні потреби задовольнялися досить повно. На міжнародній арені будь-який громадянин СРСР, незалежно від національності, сприймався як “russian” – росіянин.

Разом з тим, слід мати на увазі, що Радянський Союз, будучи втіленням російської політичної традиції, все ж не був державою російського народу в повному розумінні цього слова. Будучи “провідною нацією”, “старшим братом”, росіяни розглядалися радянською владою як її опора. Статус росіян в радянські часи хоч і не підштовхував до активної експлуатації ними етнонаціональних мотивів, все ж сприяв формуванню прагнення до творення власної національної держави. Показово в цьому плані, що сьогодні значна проросійськи налаштована частина пострадянських суспільств, продовжуючи жити ностальгією за великою державою, говорить не так про відродження СРСР, як про відродження, зміцнення, розширення Росії. Тим самим прорадянські настрої відходять у минуле, поступаючись місцем проросійським, незавуальованим комуністичною риторикою.

         Росіяни України в психологічному, світоглядному, етнокультурному планах відрізняються від росіян, що проживають в межах своєї держави. У той же час, ввібравши цінності, норми життя та поведінки українців, вони продовжують ідентифікувати себе з російським етносом, користуючись російською мовою в повсякденному спілкуванні як на міжособистісному рівні, так і на офіційному, залишаючись в російському інформаційному просторі, що формується російськими та російськомовними ЗМІ.

         Як наслідок, в Україні після розпаду Радянського Союзу склалися передумови для політизації російської етнічності. Потенціал етнічної мобілізації обумовив доволі швидку появу великої кількості національно-культурних та громадських організацій російської етнічної групи. З часом у російському русі в Україні з’явилися і політичні сили, що проголосили метою своєї діяльності захист інтересів росіян України.

         Третій розділ “Організаційна структура та ідеологія російського етноорієнтованого дискурсу” присвячено висвітленню ідеології та діяльності проросійських сил України. Автор концентрує увагу, з одного боку, на процесі “насичення” політичного поля проросійськими організаціями, з іншого – на питаннях виходу на арену політичної боротьби етноорієнтованих сил російської етнічної групи.

         Перші організації росіян України з’явилися ще на етапі розпаду СРСР. Російський рух в Україні виник у національно-культурних формах. З часом він прогресував у бік політизації. У цьому процесі чітко прослідковуються регіональні відмінності. Найбільш швидкими темпами політизація російської етнічності відбулася на Кримському півострові, де на сьогодні нараховується 20 організацій росіян. Саме там російський чинник спричинив до загострення політичного протистояння та загрози територіальній цілісності України у 1994-1995 рр. З іншого боку, більшість нині діючих організацій росіян Криму виникли вже після “мєшковщини” – у другій половині 90-х рр. Особливістю розвитку проросійських сил Криму є те, що тривалий час вони були орієнтованими переважно на проблеми півострова, виступаючи за поглиблення стосунків по лінії Крим-Росія. І лише з кінця 90-х рр. ХХ ст. спостерігається прагнення кримських організацій більш активно включитися в процеси, що відбуваються у середовищі російської етнічної групи на загальноукраїнському рівні.

В Криму в цілому вже відбувся процес політизації російської етнічності – в програмах та діяльності кримських російських організацій та общин політичні мотиви превалюють над національно-культурними. Однак, ці організації ще не стали повноцінними учасниками боротьби за владу. На нашу думку, цьому існує кілька пояснень. По-перше, в середовищі російської етнічної еліти регіону відчувається “кадровий голод”. По-друге – організації, що відстоюють інтереси росіян Криму, не виробили реальної програми дій, що відображала б не лише настрої населення, а й реальний стан речей в економіці, соціальній, культурній сферах півострова. По-третє – участь у великій політиці можлива лише за умови підтримки великого бізнесу, який сьогодні все ж робить ставку на сили загальноукраїнського рівня. По-четверте – провідники російського руху розуміють, що їх прихід до влади можливий лише на жорстких проросійських гаслах, неможливість реалізації яких в сучасних умовах очевидна.

Російські національно-культурні та громадсько-політичні організації й надалі залишатимуться помітними учасниками суспільно-політичного життя в Криму. Сталий інтерес до них з боку громадськості, політичних сил, владних органів півострова, України, Російської Федерації без сумніву зберігатиметься й надалі. Однак, у найближчому майбутньому навряд чи з’явиться потужна регіональна політична сила, яка зможе взяти на себе виконання програмних вимог російського націоналізму. Поява такої сили можлива лише з ініціативи та за підтримки ззовні групи: з боку владних органів півострова або метрополії, а на сьогодні немає підстав говорити про їх зацікавленість у цьому.

Якщо Кримський півострів посідає провідні позиції за показниками організаційної активності російської етнічної групи України, то в інших регіонах ці процеси відбуваються з приблизно однаковою мірою інтенсивності. У найбільш русифікованих областях півдня та сходу, де проживає більшість російської діаспори країни, діє 22 національно-культурних товариства, в Західній Україні – 16, в Центральній та Північній – 11. При цьому, щоправда, слід мати на увазі, що навіть в областях, де не зареєстровано жодного національно-культурного товариства, діють відділення загальноукраїнських організацій: Українського товариства російської культури “Русь”, “Русского собрания”, Російського Руху України, “Руського блоку”.

Для областей півдня та сходу доволі невелика кількість організацій, покликаних захищати інтереси та права росіян (в середньому – менше трьох на область) пояснюється тим, що, з одного боку, росіяни регіону не відчувають якогось серйозного дискомфорту в національно-культурній сфері, з іншого – питання поглиблення стосунків з Росією, підвищення статусу російської мови, збереження російськомовної освіти піднімають більшість політичних сил регіону. В Західній Україні, навпаки, при значно меншій кількості російського населення і доволі невеликій його частці росіян в національній структурі, діє не набагато менша кількість товариств, аніж на півдні та сході. Це можна пояснити тим, що саме тут в найбільшій мірі серед усіх макрорегіонів України росіяни відчули пострадянські зміни в національно-культурному житті. Низька етнополітична активність росіян Центральної України детермінована відсутністю великих міст, за винятком Києва, низькою політичною активністю населення регіону в цілому. Спільною рисою для всіх названих нами регіонів є наявність одного центру, де спостерігається найвища етнополітична активність росіян України. Для сходу це Харків (6 організацій), для заходу – Львів (8), для центру – Київ (5).

         Становлення політичного руху росіян в масштабах країни пов’язане з виходом у 1999 р. на загальноукраїнську арену львівської групи російської етнічної еліти на чолі з О.Свистуновим, яка, створивши мережу доволі дієвих регіональних структур, зуміла позиціонувати себе та свого лідера в середовищі активістів російської етнічної групи України та певних кіл Російської Федерації як силу, здатну втілити в життя проект створення потужної організаційної структури, яка змогла б об’єднати розрізнені товариства, сконструювати прийнятну для значної частини росіян України політичну програму та забезпечити повноцінну участь у виборах сил, що головним своїм завданням ставлять захист інтересів російської етнічної групи в Україні та беруть на себе роль репрезентанта російської візії розвитку України.

         Те, що виконання цього завдання взяла на себе саме західноукраїнська група російської еліти, не виглядає випадковістю. Цьому сприяв скоріший, ніж в інших регіонах, прихід до думки про необхідність не обмежуватись культурницькими формами роботи, а переходити до політичних, доволі ранній початок інтегративних процесів у середовищі національно-культурних організацій, вичерпаність ресурсів для подальшої інтенсифікації регіонального зростання, наявність готових взяти на себе вирішення серйозних завдань лідерів, незалежність від владних структур, відмежованість від Компартії та різних псевдопроросійських сил.

Першою потужною етнополітичною силою російської етнічної групи на загальноукраїнському рівні став Російський рух України, який задекларував свою прихильність ідеям приєднання України до союзу Росії та Білорусі, надання статусу державної російській мові, “відмови від моноетнічної моделі державного будівництва і переходу до поліетнічної”, підняття авторитету православ’я і Української православної церкви (Московського патріархату), стратегічної співпраці з рухами інших етнічних спільнот України. На його основі було створено “Руський блок”, що на парламентських виборах 2002 року став повноцінним учасником виборчого процесу.

Таким чином, аналіз організаційного та ідеологічного розвитку російських національно-культурних та політичних структур дозволяє констатувати:

- за роки незалежності в Україні виникли та діють (діяли) кілька десятків російських національно-культурних, громадсько-політичних організацій, общин;

- їх географія мало залежить від густоти російського населення в тому чи іншому регіоні;

- протягом першої половини 1990-х рр. політичні мотиви в їх поглядах та діяльності були аморфними, однак починаючи з другої половини останнього десятиліття ХХ ст. вони стають все більш виразними;

- наслідком цього стало формування політичних структур, найбільш виразними з яких є Російський Рух України, “Руський блок”;

- більшість національно-культурних утворень стали сателітами названих політичних формувань;

- найвірогіднішим сценарієм подальшого розвитку російського руху в Україні бачиться подальша розбудова саме етнополітичних утворень.

Тією чи іншою мірою про підтримку вимог проросійських організацій заявляють і ряд загальноукраїнських політичних партій, переважно лівої, слов’янофільської та “прорадянської” орієнтацій. В той же час, слід зазначити, що для лівих характерною є не так боротьба за ідеали російського націоналізму в Україні, як боротьба з націоналізмом українським: український націоналізм (як і націоналістичні рухи в усіх пострадянських республіках) був одним із факторів, що спричинив розвал Радянського Союзу. Крах СРСР всі партії лівої орієнтації сприймають як негативне явище, тому і виступають проти сил, які його прискорили. В цій частині програма російського націоналізму, що носить яскраво забарвлений інтеграторський характер, є відповідною баченню шляхів суспільного розвитку лівими силами. Про активну підтримку більшістю лівих партій проросійських гасел говорити не доводиться, однак вони нерідко їх використовують, справедливо вбачаючи в цьому значний резерв нарощення своїх електоральних активів. Перш за все, сказане стосується Комуністичної партії України. Постійно звертаються до практики підтримки проросійських гасел Соціалістична та Прогресивна соціалістична партії, дрібні лівацькі партійні утворення. Також активно апелюють до підтримки вимог російського націоналізму центристські політичні утворення, орієнтовані на східноукраїнський електорат.

В процесі становлення та розвитку російського руху в Україні сформувалася обєктивна програма російського націоналізму в Україні. В основі цієї програми лежать наступні положення:

         1). Конституційне закріплення статусу російської мови як державної чи офіційної.

         2). Посилення інтеграційних процесів у стосунках з Росією та країнами СНД, аж до створення єдиної держави та відхід від ідеї співпраці з Заходом, у першу чергу зі структурами НАТО. Як варіант цієї тези останнім часом широко побутує ідея приєднання до Союзу Росії та Білорусі, який у цьому випадку подається як взаємовигідний та рівноправний.

         3). Визнання росіян, наряду з українцями, державотворчою нацією, позбавлення їх статусу національної меншини.

         4). Запровадження подвійного громадянства, що дозволило б громадянам України паралельно ставати громадянами Російської Федерації.

         5). Збереження спільного інформаційного простору Росії та України; гарантії широкого доступу до російських засобів масової інформації.

         6). Збереження системи російськомовної освіти в Україні та розширення вивчення російської культури, мови, історії в навчальних закладах від дитсадка до вузу.

         7). Підтримка Української Православної Церкви, що “знаходиться в молитовному єднанні з Російською Православною Церквою”, тобто УПЦ Московського патріархату.

         Перші дві вимоги підтримуються всіма російськими та проросійськими організаціями України, інші є притаманними більшості радикальних організацій та діячів, що виступають за підвищення статусу росіян в України.

В той же час, слід констатувати: поки що ця програма не є сталою складовою ідеологічної палітри сучасної України. Не в останню чергу тому, що знайшла підтримку лише в незначної частини російської етнічної еліти України. Бізнесово та політично активні етнічні росіяни досить глибоко інтегровані в загальноукраїнські бізнесові та політичні структури. До того ж, прагматичні міркування відлякують еліту від етноцентричних концепцій, які малопопулярні в суспільстві й, крім іншого, не знаходять схвалення в публічній риториці найвищих посадових осіб держави. А нинішній стан українсько-російських економічних та політичних стосунків в загальних рисах достатньо влаштовує владні та ділові кола країни (ми опускаємо якісні характеристики цих стосунків), щоб прагнути до якихось змін, що йдуть в руслі вимог російського націоналізму в Україні. Та ж частина російської етнічної еліти, що претендує на захист інтересів росіян України, не представляє політичну “вищу лігу”, для неї це радше спосіб заявити про себе у вітчизняному та російському політикумі.

У четвертому розділі “Російська карта” в політичному житті пострадянської України” висвітлюється використання “російського фактора” у політичній практиці незалежної України. Автор концентрує увагу на проблемі статусу російської мови, питаннях потенційних загроз для національної безпеки, пов’язаних з наявністю іредентистських тенденцій у діяльності російських організацій у Криму та на сході України, висвітлює використання російської проблематики у виборчих кампаніях.

         Увага до мовного питання викликана тим, що воно відіграє роль чи не найбільш вагомого чинника політизації російської етнічності в Україні. Воно є каталізатором політичної активності росіян України, залишаючись не стільки найактуальнішим, скільки найбільш зручним для публічної дискусії. Мовне питання унікальне і в тому плані, що за збереження і розширення сфери побутування російської мови виступають як представники національно-культурного, так і політичного напрямків російського руху в Україні. Отже, воно має значний консолідаційний потенціал: відігравши вагому роль на етапі зародження російського політичного руху в Україні, мовне питання тепер претендує на провідну роль на завершальному етапі політизації російської етнічності в Україні, тобто в процесі виходу на політичну арену України та боротьби за владу на ній організацій, що відстоюють інтереси російської національної меншини в Україні, а нерідко - інтереси Російської держави.

         Що стосується потенціалу російського іредентизму в Україні, то не доводиться говорити про нього як про безпосередню загрозу національній безпеці. Відсутність соціальної (чи етносоціальної) його бази можна пояснити й тим, що “включеність українських росіян в інформаційний простір Росії дозволяє їм, з одного боку, відчувати свою причетність до життя Росії, а з іншого – не плекати ілюзій щодо рівня вирішення соціальних і культурних проблем у метрополії”. Звідси і ще одна особливість потенційного російського сепаратизму в Україні – залежність від зовнішнього чинника. Так, будь-які сепаратистські чи іредентистські устремління можуть мати сенс лише в тому випадку, коли вони опираються на підтримку метрополії, адже відторгнення тієї чи іншої частини території держави передбачає її приєднання до держави іншої. На сьогоднішній день позиція офіційної Росії витримана в дусі українсько-російських та міжнародних угод про збереження територіального суверенітету пострадянських держав у межах кордонів колишніх республік СРСР. Саме такий підхід сусідньої держави сприяв розблокуванню кримської ситуації 1994-1995 рр. У той же час, значна частина політичних сил Російської Федерації через підконтрольні засоби масової інформації постійно “підігріває” побутування в Україні сепаратистських тенденцій, у першу чергу в Криму.

На нашу думку, тривалому збереженню такого стану сприятиме і своєрідна патова ситуація в українсько-російських стосунках: з одного боку, Росії не під силу реально втягнути Україну в сферу свого повного впливу, з іншого – вона не розглядає її і як повноправного та дієвого партнера у міждержавних стосунках.

Об’єктивні політичні вимоги російської етнічної групи, оформлені як передвиборні позиції, з тією чи іншою мірою інтенсивності були лейтмотивом усіх парламентських та президентських кампаній періоду незалежної України. Особливо значимими були проросійські мотиви під час парламентських та президентських виборів 1994 р. Ставлення до інтеграції з Росією, українсько-російської економічної співпраці, статусу російської мови тощо були серед головних критеріїв, за якими виборці ідентифікували ту чи іншу політичну силу, кандидата в народні депутати. А президентська кампанія Л.Кучми 1994 р. в питаннях міжнародної політики була значною мірою саме проросійською. І хоч цей фактор не був домінуючим у структурі мотивів підтримки виборцями цього кандидата, все ж помітно сприяли його перемозі над Л.Кравчуком, який на той час став в очах громадськості уособленням прозахідного курсу. Надалі роль російської тематики у виборчих кампаніях знижується, проросійська риторика стає менш радикальною. Це стало наслідком як доволі зваженої державної політики в етнонаціональній сфері, так і усвідомлення політичною елітою практичної неможливості швидких реінтеграційних процесів на пострадянському просторі. Однак, послаблення уваги до проросійських вимог в українському політикумі та надто вже помітна тактичність їх підтримки більшістю партій спонукали активістів організацій, що відстоюють інтереси росіян України, до більш енергійного творення власних політичних структур. Наслідок цього – участь у парламентських виборах 2002 р. “Руського блоку”, яка стала першим в Україні досвідом виходу на політичну арену етнополітичного суб’єкта, який гучно заявив про свої політичні амбіції. Участь цього блоку у виборчій кампанії стала свідченням того, що процес політизації російської етнічності в Україні вийшов на завершальну стадію, на якій етнополітичні сили стають повноправними учасниками політичного процесу.



Картунов О. Політизація етнічності: характер, умови, результати // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. Вип.6. – К., 1999. – С.14

Свистунов А.Г. Главные принципы строительства русского движения на Украине // Диалог украинской и русской культур в Украине: Материалы IV-й Междунар. науч.- практ. конф. (9-10 декабря 1999 года, г. Киев) - К., 2000.  - С.197-198

Танчин І. Чи можливий російський сепаратизм в Україні? // Ї. – 2000. - №18. Україна, Росія, Білорусь: три проекти. – С.104-112 - С.112

Зущик Ю., Кривошеєнко О., Яблонський В. Фігури. Політичне лідерство в сучасній Україні. – К.,1999. – С.77-78.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины