ПАРАДИГМА УСПІХУ В ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “ВСТУПІ” розглядається актуальність дисертаційного дослідження, обґрунтовуються мета та завдання, визначається об’єкт, предмет і методологія роботи, вказується наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, характеризуються форми апробації результатів дисертаційного дослідження і публікації за темою роботи.

Перший розділ – “ІСТОРИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОГО УСПІХУ” – складається з трьох підрозділів. В підрозділі 1.1.    “Історико-джерелознавчі аспекти дослідження політичного успіху” – дисертантом простежено ґенезу концепцій розуміння успішних політичних практик різних політичних суб’єктів у філософських напрямках та суспільно-політичних концепціях історичних періодів розвитку суспільства. Ідейні витоки даної проблематики пов’язані з етико-політичними принципами успішного правителя Конфуція, які знайшли продовження  у вченнях філософів Античності (Фукідід, Платон, на думку якого успіх в політичній діяльності залежав від життєвої мудрості політика, схильності до певних ідеалів, ідей, позбавлених гонитви за змінами, що порушували сталий розвиток держави) та  Середньовіччя (Ф.Аквінський, що визначив політичну відповідальність одним із критеріїв успішності). Проблему концептуалізували філософи епохи Відродження, зокрема, Н.Макіавеллі, виділив політику в окрему сферу людської діяльності, успіх в якій залежить від раціонально-системних дій, що спираються на прагматичний розрахунок втрат та здобутків. Представники філософії Нового часу (Т.Гоббс, Ф.Бекон) та Просвітництва (Вольтер, Ш.Монтеск’є) синтезували досягнення своїх попередників, що знайшли логічне завершення в німецькій класичній філософії Гегеля, для якого політичний успіх вимірювався вмінням політика своїми діями відповідати не тільки світовому розвитку абсолютного духу, вимогам епохи, а й суспільним потребам, що сприятиме гармонійному функціонуванню соціуму. 

 В ХІХ-ХХ століттях тлумачення політичного успіху набуває різних відтінків в західноєвропейських філософських школах, основна ідея кожної з них накладала свій відбиток на розуміння сутності політичного успіху. Серед найбільш вагомих слід виділити концепції П.Бурдьє, М.Вебера, Н.Еліаса, Ф.Знанецького, І.Ільїна, Г.Лассуелла, Б.Рассела, Д.Хоманса.

Дослідження ґенези політичного успіху дозволило виявити закономірність в його розумінні, що проявлялася в протистоянні моральних та прагматичних тенденцій, які спровокували появу досліджень впливу та взаємозв’язку психологічних факторів (національної, політичної культури, менталітету і т.д.) на політичні явища та процеси. Спільність проаналізованих концепцій полягає в розумінні політичного успіху як результату взаємодії між суспільством та політичним суб’єктом на основі принципів компромісності політики і моралі для задоволення потреб та інтересів соціального розвитку, що є передумовою позитивної динаміки політичної системи країни.

У підрозділі 1.2. – “Співвідношення політичної філософії та політичної науки в трактуванні політичного успіху” – на підставі порівняльного аналізу зазначених наукових дисциплін, які  володіють найвищим ступенем узагальнення, стосовно феномену політики взагалі, автором дисертаційного дослідження виявлено своєрідні діаметральні протилежності як в розумінні, так і в засобах досягнення політичного успіху.

В межах предметного поля політичної філософії можна виділити концепцію політичного успіху І.Ільїна, в якій дане явище розуміється, як кінцевий результат істинної політики, суть якої в дотриманні духовних аксіом: справедливість, морально-правові цінності, відповідальність. Концепція успішного правителя Н.Макіавеллі є класичним прикладом розгляду політичного успіху в межах політичної науки. Успіх залежить від вміння прагматично поєднувати важелі морально-культурних цінностей, які певною мірою визначають політичну культуру суспільства з існуючими технологіями політичної боротьби та використовувати їх як засоби досягнення мети.

Це свідчить про вплив моральних та прагматичних цінностей на формування політичного успіху. Він виступає своєрідним оціночним критерієм діяльності політичних суб’єктів, а тому спонукає діяти у встановлених культурною традицією рамках морального вибору. В той же час, будучи результатом політичної діяльності, яка характеризується ситуативністю, прагматизмом та охопленням інтересів великих соціальних спільностей, політичний успіх може досягатися прагматичним прорахунком втрат та переваг, чого вимагає відповідна ситуація.  

Спроба вирішення права вибору між мораллю і політикою при досягненні політичного успіху може здійснюватися на основі політичної етики та політичної моралі, які є найбільш загальними поняттями, що фіксують суттєві зв’язки взаємодії моральних та прагматичних цінностей. Розв’язанню  конфліктних ситуацій може посприяти так званий “моральний компроміс” в політиці. Моральний компроміс в політиці – це не відмова від власних цінностей, переконань, а визнання пріоритету того, що в конкретній ситуації найбільш життєздатне для більшості, але він залишає право використання власних переконань для впливу на цю більшість. Це вказує на суперечливість політичного успіху, що передбачає пошук найбільш оптимальної для певної ситуації стратегії поєднання моралі та прагматизму.  

У підрозділі 1.3. – “Методологія дослідження політичного успіху” дисертант аналізує методологічний інструментарій дисертаційного дослідження. Загальнонаукові методи дослідження (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, ідеалізація, індукція, дедукція) застосовувалися на теоретичному рівні дослідження, оскільки виступають  універсальним  інструментарієм вивчення різних явищ.

Застосування парадигмального підходу Т.Куна передбачає використання в дослідженні трьох складових: символічних узагальнень, загальновизнаних теорій, цінностей. В контексті даного дисертаційного дослідження парадигмою є формування моделі політичного успіху на основі відповідних факторів. Реалізація поставленої мети можлива за умови системного аналізу концепцій розуміння досліджуваного феномену в розрізі історичних епох, оперування загальновизнаними поняттями політичної науки та цінностями.    Це вказує на доцільність використання парадигмального підходу в дослідженні феномену політичного успіху.

Даний підхід конкретизувався діалектичним, історіологічним, синергетичним, системним, герменевтичним, структурним, компаративістичним методами. Діалектичний метод, підкреслюючи взаємозв’язок та взаємозалежність предметів і явищ реального світу, дозволив виявити суперечливий характер політичного успіху на основі дихотомії моралі і прагматизму в процесі його досягнення. Застосування історіологічного методу сприяло дослідженню явища в послідовному розвитку та взаємозв’язку минулого, сьогодення і майбутнього. Синергетичний метод дозволив розглянути політичний успіх в ситуаціях „невизначеності” та „випадковості”, що характерні для розвитку суспільства та політичної системи. Системний метод дозволив дослідити політичний  успіх як цілісну, складно організовану систему, що перебуває в постійній взаємодії із суспільством і політичними практиками.

В дисертаційній роботі аналіз ґенези дослідження політичного успіху проводився на основі герменевтичного підходу, який дозволив визначати відмінність його розуміння на різних етапах дослідницької діяльності. Застосування структурного методу дозволило встановити зв’язки між політичною культурою та політичним успіхом, їх вплив на розвиток і функціонування політичної системи. Визначення структури політичного простору дало можливість виявити ступінь впливу факторів політичного успіху на позиціювання у визначених територіальних межах.

Метод компаративістики дає можливість  розширити межі наукових розвідок, завдяки чіткому усвідомленню спільного та особливого в явищах і процесах, які вивчаються. Він сприяв уточненню поняття “політичного успіху” та доведення його протирічливості, зумовленої співвідношенням моральних та прагматичних тенденцій в розумінні та оцінюванні даного явища.

Другий розділ – “ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИЧНОГО УСПІХУ” містить два підрозділи. У підрозділі 2.1. -  “Сутність поняття “політичний успіх” дисертант визначає сутнісні характеристики політичного успіху, уточнює його зміст, доводить взаємозв’язок з політичною культурою, в розрізі його структурування в межах відповідного політичного простору. Просторово-часові аспекти структурування політичного успіху розкривають складний механізм реалізації соціальних можливостей соціуму та вибору найбільш актуальних із них у відповідності з певними часовими рамками, що проявляється в підсумковій оцінці балансу позитивного та негативного (успіху-неуспіху) в політичній діяльності. Просторові аспекти визначають масштаб позиціювання даного явища та відображають впливи культурних установок, які засвоюються людиною в межах відповідного простору. Часові аспекти характеризують межі функціонування політичного успіху та сприяють виробленню оптимальних рішень, враховуючи виникнення різноманітних ситуацій.

Порівняльний аналіз понять “успіху” та  “везіння” дав можливість визначити сутнісні характеристики політичного успіху: свобода вибору, віра та воля в досягненні мети, відповідальність за свої дії. Сутнісні риси політичного успіху були сформовані в епоху модерну, але кожна культурно-історична епоха по-своєму трактувала дане явище.

Це вказує на існування взаємозв’язку між культурним середовищем, яке формує у свідомості людини певні звички, цінності, уявлення про успіх та політичним суб’єктом. Тому політик, прагнучи досягти успіху, повинен знати історико-культурні традиції та вектори розвитку своєї країни, аби своїми діями відповідати глибинним передумовам та очікуванням суспільства, яке оцінює успішність політичних практик.

Спираючись на даний висновок, дисертант доводить, що політична культура, будучи пов’язаною з політичною сферою суспільства, найбільш точно відображає сутність розуміння  політичного успіху суспільством та політиком. Вона формує своєрідний еталон діяльності політичного суб’єкта, відображаючи його відношення до політичної сфери життя, що проявляється в практичному та ціннісному аспектах. Низький рівень політичної культури суспільства чи політичного суб’єкта вказує на деформацію загальновизнаних критеріїв оцінювання політичних явищ та процесів. Це свідчить про наявність протилежних смислів в розумінні сутності та способів досягнення політичного успіху. Відсутність спільних принципів взаємодії, що базуються на стійких, сформованих цінностях та уявленнях відносно ціннісно-діяльнісних вимірів політики виключає наявність політичного успіху в межах даного політичного простору. Високий рівень політичної культури політика та суспільства вказує на взаємну відповідальність за дії, направлені на досягнення загального блага. За таких умов, в межах відповідної культури, соціумом формуються потреби, інтереси, цінності, у відповідності до яких політичний суб’єкт реалізує свою діяльність. Це свідчить про можливість визначення  загальноприйнятних критеріїв оцінювання успішності політичних практик. Тому політична культура  виступає важливим чинником продукування сутнісних смислів політичного успіху та індикатором виявлення можливостей його функціонування у відповідному полі політики.

Враховуючи існуючі підходи щодо визначення політичного успіху та виділені сутнісні характеристики даного явища, на думку автора, це поняття слід конкретизувати наступним чином. Для всіх суб’єктів політичної діяльності (незалежно від просторово-часових масштабів  їхньої  діяльності) політичний успіх - це  закономірний результат системно-раціональної діяльності, який визначає кінцеву позицію суб’єкта в політичному просторі на основі підсумкової суспільної оцінки всіх політичних досягнень і поразок. Потенційними носіями політичного успіху виступають: індивідуальні суб’єкти політичного простору (політичні діячі, партійні лідери), групові суб’єкти (політичні еліти, партії), адміністративно-територіальні одиниці (країни, регіони). 

Підрозділ 2.2 – “Фактори, критерії та різновиди політичного успіху” присвячений дослідженню факторів, які впливають на процес досягнення успіху, критеріїв оцінювання даного явища та його різновидів. Фактори політичного успіху доцільно класифікувати на чотири групи: 1) економічні (фінансові можливості політика, економічна складова іміджу, особливості економічної свідомості електорату тощо); 2) особистісні (особистісна харизма лідера,  ступінь прагнення до влади, успі­шна попередня діяльність, здатність до демагогії, популізму тощо); 3) політичні (чітка та послідовна політична позиція, яка відображає інтереси певних груп населення, приналежність до реальної політичної сили (популя­рної партії), великі адміністративні можливості тощо); 4) маніпулятивні (широкий доступ до засобів масової інформації, політичні рейтинги, опитування, застосування “брудних” політичних технологій до конкурентів (наклеп, фальсифікація) та ін.). В залежності від політичної ситуації вони можуть бути як зовнішніми щодо політичного суб’єкта, так і такими, що залежать безпосередньо від нього. Актуалізація тих чи інших факторів політичного успіху залежить від обраного просторового (локального чи національного) рівня позиціонування, політичної ситуації та обставин в яких діє політичний суб’єкт. Слід зазначити, що в даній класифікації факторів політичного успіху, для кожної з груп наведені найбільш актуалізовані з них. Це свідчить про те, що неординарна політична ситуація може сприяти виникненню нових факторів, які будуть потребувати окремого дослідження. 

Критерії політичного успіху будуть залежати від конкретної ситуації, в якій буде здійснюватися його оцінювання. Доцільно виділити три основні типи даних ситуацій – досягнення влади, реалізація та утримання владних повноважень. Загальним критерієм оцінювання діяльності політичних суб’єктів є політична відповідальність, що вказує на їхню здатність усвідомлювати інтереси суспільно-політичного розвитку країни, яка проявляється в ефективності прийнятих рішень  В своїй сутності політичний успіх передбачає оцінювання на рівні “суспільство-політичний суб’єкт”. Рівень оцінювання буде залежати від ефективності дій політика, яка опосередкована відповідальністю за свої вчинки та їх наслідки. Тому політична відповідальність є домінуючим критерієм оцінювання успіху в політичній сфері. При розгляді просторово-часової структури політичного успіху слід ви­різняти: просторові аспекти політичного успіху, які свідчать про такі види успіху як локальний, національний, глобальний; часові аспекти, що обумовлюють ситуативний, тактичний, стратегічний ус­піх.

Третій розділ – “ОПТИМІЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ ДОСЯГНЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО УСПІХУ” складається з двох підрозділів. В підрозділі 3.1 -  “Характеристика політичного простору України” -  автор дисертаційного дослідження аналізує основні тенденції становлення та структуризації політичного простору України, аби визначити їх вплив на формування політичного успіху.  Політичний простір країни є тріадною структурою, в якій чітко визначені полюси “право-ліво” та  „центр”, хоча центристський сегмент, як показує практика, не має постійно визначених меж. Структуризація поля напряму пов’язана з виборчими кампаніями, які актуалізують процеси позиціонування серед політичних суб’єктів. Аналіз результатів п’яти виборчих кампаній дав можливість виявити ряд тенденцій, які значною мірою були визначальними в масштабах суспільно-політичного розвитку країни.

В історії структурування політичного простору України можна виділити два важливі періоди, які пов’язані з виборчими кампаніями: 1998-1999 років та 2004-2006 років. Перший період характеризувався подвійністю інституціональної системи, що полягала у визнанні легальності створення та існування нових соціальних інститутів, легітимність яких забезпечується збереженням функціонування старих інститутів, що спиралися на традиційну регулятивну функцію, підсилену застарілими елементами соціальної інфраструктури та ієрархії позицій. Стабілізація соціально-економічних та суспільно-політичних процесів в межах простору в період з 1999 по 2004 років не сприяла демократичним перетворенням в країні. Це поглибило наростання протиріч між існуючою подвійною інституціональною системою і потребами найбільш активних верств населення та інтересами впливових опозиційних політичних еліт. Виборча кампанія 2004-2005 років та події “помаранчевої революції” визначили основні тенденції функціонування політичного простору країни, які підтвердилися результатами парламентських виборів 2006 року. Серед головних тенденцій слід виділити: дуалізм в розумінні сутності та пріоритетів суспільно-політичного розвитку та підвищення рівня громадської самосвідомості.

Синергетичний підхід до аналізу тенденцій функціонування політичного простору України дозволив виділити три основні етапи його структуризації: формація, яка забезпечує поступальний рух з подальшою втратою стійкості соціальної структури; реформація – зміна представниками еліт характеру функціонування та суті соціальних механізмів; трансформація – висхідний чи низхідний рух по лінії розвитку. Процеси становлення незалежності держави та пов’язані з ними зміни механізмів функціонування соціальних структур на початку 90-х рр. ХХ ст., спровокували перехід від формації до реформації. Слабкість політичної еліти, яка не змогла об’єднати поліетнічне суспільство навколо вирішення соціально-економічних проблем – все це сприяло потраплянню політичного простору під вплив ерзац-еліти, яка використовувала ефективні механізми соціальної дії для задоволення власних потреб. Ця ситуація спровокувала трансформаційну стадію суспільно-політичного розвитку в низхідному напрямі, що сприяло наростанню кризових явищ, які спровокували події 2004-2005 років. Успішність переходу на позитивну динаміку суспільно-політичного розвитку буде залежати від здатності тієї частини еліти, яка ініціювала новий етап реформації, визнати політичну відповідальність основним соціальним принципом взаємовідносин та співробітництва між державою та суспільством. Все це свідчить про вплив вказаних стадій на тенденції в розумінні політичного успіху, врахування яких є досить важливим фактором формування моделі даного явища.

В підрозділі 3.2 – “Модель формування політичного успіху” -  дисертантом представлена модель політичного успіху, в основі формування якої лежить парадигмальний підхід Т.Куна. Модель досягнення політичного успіху є тріадною структурою. Вона складається з трьох взаємопов’язаних елементів: 1) досягнення позиції політичними суб’єктами в межах політичного простору; 2) реалізація ними запланованих стратегій; 3) суспільне оцінювання отриманих результатів. Здобуття позиції в межах політичного простору забезпечується вибором ідеологічно-сприйнятного сегменту поля, визначенням ієрархії факторів впливу, врахуванням політичної поведінки громадян. Основними принципами реалізації поставлених завдань мають бути: політична відповідальність та визнання пріоритетності потреб суспільства. Ефективне втілення в життя моделі політичного успіху базується на підтримці сутнісного взаємозв’язку між елементами його тріадної структури та наявності чітко визначеної стратегії дій. Сутність взаємозв'язку полягає у праві суспільства оцінювати політичні практики та визначати ступінь їх значимості для суспільно-політичного розвитку в цілому.

Суспільство виступає своєрідним центром у структурі елементів політичного успіху. Це пояснюється тим, що воно у чітко визначений час  не тільки оцінює результати політичної діяльності, але й надає можливість політичним суб’єктам займати відповідні позиції в рамках простору. Визнання всіма політичними суб’єктами авторитету суспільних оцінок, здатність сприймати та відповідати на виклики суспільства – це ті умови, які уможливлюють існування політичного успіху як своєрідного критерію оцінювання політичних практик в межах політичного простору.  Це вказує на важливість змін в середовищі політичної еліти країни, яка має своєю діяльністю забезпечувати поступ у формуванні якісного рівня соцієтальних тенденцій українського суспільства. Відсутність даних умов веде до втрати центру, навколо якого взаємодіють елементи структури політичного успіху, який втрачає своє первинне оціночне значення, перетворюючись на здобуття влади заради задоволення суто власних потреб.

Загальні тенденції функціонування політичного простору України дають можливість окреслити шляхи позитивного спрямування, що можуть виступати своєрідним алгоритмом поступу держави в загальнонаціональному масштабі. Основна сутність формування таких стратегій полягає у взаємопорозумінні всіх політичних суб’єктів та спрямуванні їхньої діяльності на проведення радикальних економічних та соціальних реформ, що забезпечать трансформацію суспільно-політичного розвитку у висхідному напрямі.   Дані алгоритми не є принципово незмінними, вони направлені на усвідомлення загальних тенденцій і можливих сценаріїв розвитку України, а тому потребують врахування впливу зовнішніх і внутрішніх факторів залежно від умов існуючої політичної ситуації.

Одним із головних факторів впливу на системні зміни функціонування всього соціального організму країни виступає людський чинник. Політичний суб’єкт, який візьме на себе відповідальність за втілення в життя раціонально-виробленої, соціально-спрямованої національної стратегії розвитку країни, активним учасником розробки та втілення якої стане суспільство, може сподіватися на досягнення політичного успіху в межах даного політичного простору.