| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційного дослідження, її актуальність, значущість, сформульовано мету і завдання роботи, характеризується стан наукової розробки теми, джерельна, методологічна і методична база, визначено наукову новизну, практичне значення її результатів.
У першому розділі дисертації “Еволюція поняття глобалізації в політико-культурологічному вимірі” здійснюється політико-теоретичний аналіз поняття “політичний глобалізаційний процес”.
У підрозділі 1.1. “Концептуалізація поняття ”глобалізація” в політичному дискурсі” досліджуються теоретичні розробки поняття глобалізації. В якості найважливіших теорій політичного глобалізаційного процесу в контексті соціокультурного розвитку можна відзначити концепції футурологів ХІХ і ХХ століть, холістичні та тохейні концепції, ноосферну концепцію В.Вернадського, П.Тейяра де Шардена та Д.Радьяра, концепцію М.Маклюена про “global village” (“глобальне село”), теорії глобалізації культури щодо глобалізації “культури Макдональдза і Кока-коли”, моделей глобалізаційного розвитку Римського клубу тощо. Можна відзначити декілька методологічних підходів до систематичного вивчення глобалізації, серед яких: глобалізація як епоха глобального економічного росту, епоха глобального мультикультурного суспільства, системна трансформація світу, руйнація культур та традицій. Серед загальних ідей майбуття єдиної (світової) культури наводяться: радикально-глобалістська, помірковано-глобалістська, антиглобалістська.
У підрозділі 1.2. “Загальні глобалізаційні проекти” доводиться, що тенденції виникнення єдиного світового простору, формування глобальної економіки, універсалізації політичного процесу, “фізичного” зближення за допомогою сучасних засобів комунікації країн і народів усіх континентів спричинюють виникнення уявлень про Homo Globalis (глобальну людину), проектів Всесвітньої Конституції, втілення поняття “глобального села” (“global village”), запропонованого М.Маклюеном, тощо.
До загальних глобалізаційних проектів відносяться, насамперед, моделі “Межі росту” Д.Медоуз та ін., “Світова діалектика” Д.Форрестера, “Інтегрована модель світу” Г.Месарович-Пестеля, теорії біосфери та ноосфери, уявлення про універсальну цивілізацію, ідеї створення наднаціональних світових рухів та співтовариств, конвергенції країн, формування світового уряду і парламенту. Дисертант наводить такі сценарії соціокультурного розвитку (за С.Л.Удовиком): “глобальної гомогенізації”, “периферійної корупції”, “мозаїчних культур”, “егалітарного світу відкритих держав спільного добробуту”.
У другому розділі “Сучасні напрями політичного глобалізаційного процесу” аналізується сучасний науковий дискурс з проблем політичного глобалізаційного процесу з метою систематизації новітніх напрямів до даного поняття.
У підрозділі 2.1. “Феномен глобалізації як сучасне явище” робиться висновок, що явищу глобалізаційного процесу в цілому властиві системність, нерозривність, умовна диференційованість за галузями та сферами прояву. Процеси глобалізації соціокультурного розвитку мають неоднозначні наслідки для міжнародної політики: з одного боку, вони забезпечують планетарні культурні взаємозв’язки та взаємовпливи, сприяють демократизації глобального управління на противагу політико-культурному авторитаризму та ізоляціонізму, відкривають нові можливості для досягнення глобального політичного та економічного добробуту та здійснення культурного діалогу; з іншого - технологічні зміни формують нові типи поляризації у сучасному світі, сприяють виключенню технологічно-бідних країн із цивілізаційного процесу.
Глобальний культурний розвиток є однією з визначальних складових глобалізації. В загальнотеоретичному плані комплексний аналіз трансформацій систем масової комунікації поглиблює і розширює розуміння цього феномену, додаючи до домінантних сфер наукового пізнання глобалістики уявлення про систему глобальних політичних та економічних трансформацій, з якими масова комунікація тісно пов’язана специфікою своєї природи, уособлюючи в собі концентровану політичну, економічну та особливо культурну владу. Критичне осмислення масштабних соціокультурних наслідків глобалізації ставить світоглядне питання морального аспекту нового світоустрою та його багатогранного впливу на особистісному, міжгруповому, інституційному, етнічному, державному, регіональному та глобальному рівнях.
Тенденції глобалізаційного процесу” йдеться про те, що зміна парадигм у науці вплинула на методи оптимізації міжнародних відносин, трансформувала систему чинників, засадних для прийняття і реалізації зовнішньополітичних рішень, призвела до перегляду пріоритетів внутрішньої політики окремих держав в контексті глобальних проблем сучасності. Соціокультурна парадигма сучасного розвитку виступає як парадигма політичної дії, система оцінок політичної і соціально-культурної ситуації, на основі яких формулюються завдання для практичної діяльності на глобальному і національному рівнях. Світове співтовариство має усвідомити нагальну потребу високотехнологічних форм керування ризиками глобалізації з метою пом'якшення негативних ефектів глобалізації і максимізації позитивних.
Соціокультурне лідерство посилює ефект міжнародної політики, визначає значущість країн у світовій ієрархії, є вагомим чинником міжнародних впливів, інструментом дипломатії та стратегії міжнародного розвитку. Динамічні глобальні процеси зумовлюють моделі глобальної культури, знакові характеристики перехідних процесів: політичні системи інформаційної доби, глобальну культурну інфраструктуру, законодавчу базу, соціальні пріоритети, нову економіку, культурну самобутність і ідентичність націй у цифровому світі.
У третьому розділі Соціокультурні особливості та глобалізаційні перспективи сучасної України” визнається закономірним те, що після проголошення Україною незалежності, прийняття Конституції національна ідея набуває нових параметрів і вимагає істотного коригування і кореляції у відповідності з глобалізаційними чинниками, що справляють безпосередній вплив на національний розвиток. Оскільки ця потреба повинна задовольнятися насамперед на теоретичному рівні національної самосвідомості, це передбачає вироблення власної парадигми національної самоорганізації на основі глибокого аналізу і всебічного урахування етнічних цінностей, менталітету, культурної традиції, соціальної психології як українського етносу, так і численних етнічних груп, що проживають в Україні, історичної спадщини української нації як поліетнічної спільноти.
У підрозділі 3.1. “Інтерпретація ідеї глобалізації в українській політичній думці ХІХ – ХХ сторіч” визнається, що українському політичному дискурсу зазначеного періоду була значним чином властива проблематика національної самоідентифікації та питань впровадження в сферу соціального життя єдиної консолідуючої державної ідеї, яка, в свою чергу, знаходиться в тісному сполученні з ідеалом міжнаціональним і загальнолюдським. Сучасні мислителі доходять висновку, що вивчення сутності поняття “українська національна ідея”, вирішення проблеми її сучасного розуміння як основи соціальної ідеології, визначення складових частин і правового механізму її здійснення уможливлять оптимальне включення українського соціуму в соціально-політичний глобалізаційний процес.
У даних умовах пріоритетним стає багатовекторність стратегії інтелектуального забезпечення та реалізації української національної ідеї, що базувалася б на пошуку ефективних, новаторських і цивілізованих механізмів паритетного підвищення багатогранного потенціалу нації, на урахуванні нових геополітичних, соціально-економічних, інформаційних, соціолінгвістичних, етнодемократичних і інших реалій. Це, у свою чергу, вимагає координації зусиль фахівців з усіх соціогуманітарних напрямків досліджень, результати яких стали б концептуальною основою розробки і збагачення системи української національної ідеології.
У підрозділі 3.2. “Українська національна проекція глобалізації” ключова думка зазначається, що у сучасному історичному контексті національна ідея має стати для України дороговказом на шляху активізації її розвитку як самостійної держави і системи, що самоорганізується, орієнтованої на забезпечення своєї життєдіяльності, зайняття відповідного місця у світовому співтоваристві, утвердження власного статусу в умовах політичної, економічної, науково-технічної конкуренції. Це потребує розробки в межах української національної ідеї доктрини внутрішньої (культурно-освітньої, науково-технічної, соціально-економічної та ін.) і зовнішньої (геополітичної, дипломатичної та ін.) політики.
Дослідники констатують кризовий стан ідентичності в Україні, низький рівень довіри до політичної владної еліти, високий ступінь поляризації суспільства, феномен “масової амбівалентності” в суспільній свідомості. Це спричинено кризою в соціально-політичній, культурній, економічній, правовій сферах. В наш час відбувається перетворення України на державу з високими енерговитратними секторами економіки (видобувна промисловість, первинна обробка сировини тощо), екологічно “брудними” та інтелектуально шкідливими технологіями, що спричинює руйнацію українського соціуму.
Тому кардинальним завданням структурної політики в умовах глобалізації має стати невідкладне впровадження інноваційної моделі розвитку української економіки, наполегливе освоєння механізмів енергозбереження, подолання відтворення деформацій та зміцнення позицій внутрішнього ринку. Пріоритетний розвиток експортного потенціалу мають забезпечити такі виробництва, які володіють новітніми ресурсозберігаючими технологіями, зокрема: літакобудування, космічне ракетобудування та космічні послуги, порошкова металургія, виробництво надтвердих металів тощо.
Каркасом ідеї загальнолюдської єдності як пріоритетної цінності має бути домінування ідеї співгромадянства над іншими формами індивідуальної і колективної ідентичності, а також наповнення української національної ідеї загальногромадянським змістом. Значний об’єднуючий потенціал має також категорія національного інтересу, поєднана з ідеями відповідальності, громадянського обов’язку.
|
