КОНТРМАНІПУЛЯТИВНИЙ ВЕКТОР ОЦІНЮВАННЯ СУЧАСНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ США

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її сутність, стан дослідження наукової проблеми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади та методи дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, відображено наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, визначено  хронологічні рамки, розкрито характер апробації, подано загальну характеристику роботи. Визначено, що суттєвою особливістю дисертаційної роботи є не тільки політико-системні та міжнародно-політичні, але й загальні геополітичні елементи впливу на розробку та реалізацію зовнішньої політики США в контексті аналізу контрманіпулятивного напряму американської політичної науки.

У Розділі 1 «Маніпулятивний і контрманіпулятивний напрямки у дослідженнях зовнішньої політики США постбіполярної епохи» подано авторське визначення «маніпуляції» як впливу політичної науки на суб’єктів і об’єктів політичного процесу з метою їх обробки з максимальним використанням наукової аргументації та демократичної риторики; як засобу представлення дій влади, здатного змінювати позицію цих суб’єктів і об’єктів поза рамками аналізу пропаганди. Контрманіпуляція оцінюється як спеціальний напрямок політології, спрямований на критику зовнішньої політики США як таку, що порушує базові принципи державотворення і заповіти батьків-засновників.

Проблемам аналізу сучасної зовнішньої політики США та використанню маніпуляцій у сфері зовнішніх зносин представниками урядових структур і провладних аналітичних центрів, а також критичним дослідженням незалежних фахівців присвячено наукові розробки з політології міжнародних відносин західних, російських і вітчизняних науковців. Зокрема, особливий внесок належить таким відомим фахівцям, як: Дж.Перрі, Е.Етціоні-Халеві, К.Гіфорд, Ф.Стіл, Б.Уелч, Дж.Нанкін, У.Райкер, Л.Джекобс і Р.Шапіро, Н. Чомські, К.Фірке, Дж.Холітц, окремі аспекти наукової проблеми оцінки зовнішньої політики США докладно висвітлено у наукових працях І.Панаріна, К.Гаджиєва, П.Циганкова, Е.Галумова, А.Панаріна, І.Смірнова, С.Гріняєва, А.Левакова, С.Печорова, С.Кара-Мурзи та ін.; вітчизняні розробки з окремих аспектів зовнішньої політики США представлено у дослідженнях Є.Камінського, І.Коваля, Б.Канцелярука, С. Юрченка, В.Гури, О.Зернецької, Г.Почепцова, М.Ожевана, О.Литвиненка, А.Гуцала, В.Головченка, М.Рижкова, Є.Макаренко, І.Дудко, Д.Скляренка, І.Жовкви, І.Погорської, М.Миронової, Д.Лакішика, О.Кандюка, О.Кравченка, Д.Дорофеєва, М.Шепелєва, Я.Вариводи, С.Пик, О.Ялової та ін.

У працях вітчизняних дослідників на основі об’єктивістських підходів розглядалися досягнення трьох останніх адміністрацій США переважно у поєднанні позитивних і негативних оцінювань аспектів українського вектору зовнішньої політики Білого дому. Так, Є.Камінський аргументовано критикує спроби Дж.Буша-старшого зупинити розпад СРСР та безпідставні обіцянки Б.Клінтона надати Україні значну фінансову і технічну допомогу задля трансформації політичних інститутів та розвитку ринкової економіки; І.Коваль обґрунтовує, що регіон Східна Європа наприкінці 1980-х років перетворився на геополітичний центр суперечливих відносин США та Росії; в історичному ж вимірі позиції науковців співпадають. Виразно критичним в оцінюванні зовнішньополітичної стратегії США на початку ХХІ ст. є підхід знаного сходознавця В.Гури, позиція якого підтверджується значним емпіричним матеріалом. Концептуально близькими до проблематики дисертаційної роботи є погляди С.Юрченка, який досліджував геостратегію США в процесі становлення глобальної держави, поєднуючи світ-системний та геополітичний підходи. Окремі аспекти зовнішньої політики США проаналізовано у дисертаційних працях українських міжнародників І.Дудко, Д.Скляренка, І.Жовкви, І.Погорської, М.Миронової, Д.Лакішика, О.Кандюка, О.Кравченка, Д.Дорофеєва, М.Шепелєва та ін., в яких наголошується, що в умовах постбіполярності зовнішня політика США зазнала значних втрат через помилкові політичні рішення у сфері міжнародних відносин.

Важливим є висновок українських політологів, що виключно критичний підхід не дає можливості виявити весь спектр причинно-наслідкових зв’язків, а будь-яка попередня визначеність оцінок американської політики і впливів у світі не уможливлює адекватних висновків. В українській політичній думці немає консенсусу і щодо оцінки ефективності діяльності адміністрацій США після розпаду СРСР, натомість співпадають позиції політологів щодо поступової втрати Америкою функції світового гегемона та позитивно оцінюється політика адміністрації США щодо суперечностей в російсько-українських відносинах.

Питання про рівень ефективності стратегій США, спрямованих на побудову нового світ-порядку, належить до особливо суперечливих аспектів і американських досліджень міжнародних відносин, в яких зазначається, що планування операції США проти режиму С.Хусейна, здійснене без врахування звіту, де заперечувалась наявність зброї масового знищення в Іраку, ускладнило позиції Америки на міжнародній арені та зумовило критичне переосмислення американською політичною думкою як доктрини нового світового порядку, так і безпекової задіяності і розширення та глобальної демократизації. Маніпулятивний підхід до роз’яснення зовнішньополітичних дій США у наукових працях полягав саме у психологічному розрахунку на те, що подальша критична інформація пропускатиметься крізь тезу про можливість перевезення такої зброї до Іраку. Можна стверджувати, що з накопиченням негативного сприйняття триваючої війни США в Іраку втратила первинне значення теза політологів США про спроможність їхньої країни гарантувати глобальну безпеку через забезпечення власної національної безпеки. Такий погляд обстоює Н.Фергюсон, котрий знаходить в американській історії низку обмежень для формування і розвитку глобальної американської імперії.

Ключовими аспектами концептуального підходу контрманіпулятивної школи, основи якої були закладені в біполярну епоху Н.Чомські, є твердження, що зовнішня політика Білого дому, передбачаючи застосування сили для реалізації демократизаційної та антитерористичної складової у стратегіях національної безпеки, обмеження на торгівлю за політичними мотивами, іншими сутнісними ознаками та механізмами і методами, не відповідає глибинним інтересам американської держави і суспільства. Так, Дж.Джудіс зайняв критичну позицію, стверджуючи, що коли б нинішня адміністрація США приділила більше уваги досвідові Т.Рузвельта та В.Вільсона, Америка не зазнала б політичної поразки в Іраку, тобто Сполучені Штати мали б менше ворогів і більше союзників. Ця школа доводить, що політика США на початку ХХІ ст. негативно впливає на стан національної економіки; стимулює зовнішньополітичну агресивність і застосування силових методів; будується на егоїстичному нав’язуванні ліберальних цінностей зовнішньому світові без врахування національних традицій; формується на втручанні у внутрішні справи суверенних держав; здійснює деформуючий вплив на якісні показники міжнародних відносин; руйнує авторитет американської держави на міжнародній арені.

Концепти критичної школи заперечують доцільність збереження американського лідерства, основи якого були закладені в доктрині нового світового порядку Дж.Буша-старшого. Публікації американських політологів (Н.Чомські, Г.Шіллера та ін.) свідчать про формування виразних акцентів на обставинах становлення і розвитку американського лідерства у світі після розпаду СРСР. З низки питань, пов’язаних з політикою США у роки холодної війни, відзначається однакові підходи у позиціях апологетичної (маніпулятивної) і критичної (контрманіпулятивної) шкіл американської політології. Особливість дослідницької парадигми Н.Чомські полягає у переведенні теоретико-методологічних підходів від синтаксичного аналізу політичних текстів до застосування практично всіх відомих у політології міжнародних відносин методів в оцінюванні зовнішньої політики. Важливим елементом у позиції Н.Чомські є теза про маніпулятивне «затінювання» суті зовнішньої політики США, оскільки, як стверджує науковець, американці не ставили мети завоювати Ірак і рано чи пізно підуть з нього, на відміну від нацистів і комуністів, які реально завойовували чужі території з метою тотального підпорядкування. Підтримує дослідник й позицію Росії, яка виступає проти розміщення елементів американської ПРО в Європі. Н.Чомські вважає, що саме маніпулятивні напрацювання захищають інтереси провідних американських корпорацій і фірм у глобальній конкуренції та політичному протистоянні.

У розділі підкреслюється також роль та вплив так званих «контр-шкіл» на сферу зовнішніх зносин, оскільки політичні експерти, які обслуговують безпосередньо владу, прагнуть створювати так звану гіперреальність щодо цілей, завдань, способів і механізмів реалізації та наслідків зовнішньополітичної дії адміністрацій Бушів та Клінтона. Конструкція створюваного ними президентського іміджу та зовнішньополітичної діяльності американських адміністрацій будується таким чином, щоб довести відповідність дій глави держави його передвиборним обіцянкам.

Перший розділ постановкою проблеми, аналізом та ґрунтовним висновком доводить, що американська політологія міжнародних відносин за загальними ознаками може бути умовно поділена на три фундаментальні підшколи, які спеціалізуються як на об’єктивних оцінках та висновках зовнішньої політики американських адміністрацій, так і на критичному осмисленні і навіть запереченні стратегічних формулювань та механізмами їх реалізації владними інститутами і дипломатією. Сутнісною ознакою третьої підшколи є використання спеціальних методів маніпуляції як засобу замаскованої апологетики міжнародної політики США.

У Розділі 2 «Критичне переосмислення безпекових стратегій Дж.Буша-старшого та Б.Клінтона» здійснено уточнення існуючої періодизації етапів повоєнної зовнішньої політики США з акцентуванням на етапі, пов’язаному з формуванням гегемоністської стратегії США в епоху президентства Дж.Буша-старшого та переходом до односторонності рішень регіонального і глобального характеру, яка не мала належного наукового опрацювання стратегії зовнішньої політики. У геополітичних розрахунках офіційного Вашингтона СРСР сприймався як державна структура федералістського типу, яку пропонувалося демократизувати та підштовхнути до ринкових реформ. Застосування наукових і політико-ідеологічних маніпуляцій мало на меті мінімізувати негативний ефект, спричинений політикою адміністрації 41-го президента щодо неросійських республік СРСР, яка відображала тотальність курсу адміністрації Дж.Буша-старшого щодо збереження цілісності СРСР.

Формалізована сутність доктрини Дж.Буша-старшого, викладена у промовах і заявах президента, полягає в тому, щоб, скориставшись демократизацією СРСР, забезпечити американське управління глобальними процесами на засадах гегемонізму. При цьому не зверталася увага на зважені погляди науковців, які прогнозували фрагментацію міжнародної системи внаслідок розпаду СРСР та відзначали, зокрема, що про входження України до співтовариства демократичних держав у США заговорили тільки в умовах боротьби за позбавлення української держави ядерного статусу.

У публічному поданні Дж.Буша-старшого новий світовий порядок передбачав керованість системи міжнародних відносин на засадах її контрольованості західним співтовариством націй в умовах можливої втрати Москвою централізованого контролю над арсеналами зброї масового ураження, хоча критично налаштовані щодо такого політичного рішення дослідники в США заперечують маніпуляції на темі «позитивності» імперських прагнень Америки.

На думку фахівців, Дж.Буш-старший визначав новий світовий порядок як такий, у якому Об’єднані Нації на засадах взаємної довіри виконують зобов’язання у межах Статуту ООН, проте цілісне визначення американській доктрині нового світового порядку подано у працях класиків теорії міжнародних відносин, які визначають три наукові версії: реалістську, що фокусується на балансі сил; глобалістську, котра орієнтується на управлінські функції ООН; ідеалістську, яка лише констатує певні зміни у міжнародному середовищі та міжнародній системі. Зазначимо, що поява терміну «новий світовий порядок» у лексиконі президента США пов’язана з іракською війною 1991 р., а сама доктрина Дж.Буша-старшого базувалася на структурі цінностей, завдань і цілей, яка брала витоки у проведеному аналітиками і розвідувальним співтовариством аналізі ситуації в СРСР та можливості неконтрольованого перебігу подій на території основного суперника США епохи біполярності.

Аналітики критичної течії американської політології, враховуючи вплив агресії режиму С.Хусейна проти Кувейту на перебіг міжнародних подій, дійшли висновку про невизначеність і розмитість ідеї Дж.Буша-старшого про новий світовий порядок та її орієнтацію на небезпечний гегемонізм. Таким чином, на тлі операції «Буря в пустелі» постають стійкі елементи критики американської позиції, один з елементів якої полягав у тому, що діями у контексті гегемоністського світового порядку Білий дім ініціював формалізацію поділу світу на бідний Південь і багату Північ. Адміністрація ж Білого дому побачила у цьому можливість консолідації відносин з Москвою, а спроба втягнути радянське керівництво у спільні дії проти войовничого режиму С.Хусейна стала важливим етапом на шляху до формування радикально нової позиції американського керівництва щодо майбутнього світового порядку.

Переважно до маніпулятивного напряму американської політичної думки належать концепції «глобальної відповідальності» та «моделювання правил інтервенціоністської поведінки». У дослідженнях представників вищезазначеного напряму, серед яких виокремлюємо і відомих дослідників зовнішньої політики і міжнародних відносин, було проігноровано попередження критичної школи про те, що в американській історії переважна більшість видатних лідерів держави сприймали інтервенцію на міжнародній арені як акт «порушення суверенітету і загрозу світовому порядку». Попередження об’єктивістів про те, що такий підхід спричинить хаос у міжнародних відносинах, до уваги не бралися, тому посилював свої позиції табір критично налаштованих аналітиків, які почали гостро критикувати плани гегемонізму США.

Таким чином, представники контрманіпулятивної школи роблять висновок, що доктрина нового світового порядку побудована на принципі американоцентризму, односторонності рішень, ігноруванні громадської думки значної частини світового співтовариства націй та принципі демократизаційного диктату. Ідея нового світового порядку, на їхню думку, була спробою адаптації до демократичної риторики егоїстичних висловлювань У.Черчілля, при цьому до принципових засад побудови нового світового порядку не входило прогресивне реформування міжнародної системи торгово-економічних, фінансових та інвестиційних відносин між Північчю та Півднем.

У розділі компаративно доводиться, що доктрина Б.Клінтона як основа нового американського інтервенціонізму постбіполярної епохи базувалася на прийнятті рішень, які, на погляд контрманіпулятивної школи, не завжди відповідали демократичній традиції США та стратегічним інтересам існуючих і потенційних зарубіжних партнерів Америки, що породжувало недовіру до американської дипломатії. Новий інтернаціоналізм як ідеологія демократичної адміністрації швидко перетворився у відвертий воєнно-політичний  інтервенціонізм із застосуванням силових структур. Оскільки основним розробником зазначеної доктрини був міністр оборони К.Уайнберегер, звідси її два ключових елементи: 1) американці захищають за кордон життєві національні інтереси своєї країни; 2) військові можливості США як критичний механізм розв’язання міжнародних і регіональних проблем застосовується лише у випадку неефективності інших засобів врегулювання міжнародних криз.

Тому більшість американських дослідників вважають, що Б.Клінтон більше дотримувався порад науковців, концептуально близьких до Д.Нойхтерляйна, щодо версії побудови і розподілу національних інтересів: 1) оборона батьківщини, 2) економічне процвітання, 3) сприятливий світовий порядок, 4) поширення американських цінностей за межами країни. Представники контрманіпулятивних шкіл зазначали, що у доктрині Б.Клінтона заперечувався потенціал національної дипломатії як ефективного інструменту зовнішніх зносин.

За всієї важливості зовнішньої політики, Б.Клінтон як прозорливий і розсудливий політик, віддавав перевагу інтересам американських виборців, усвідомлюючи, що ключовою для них є перш за все внутрішньополітична сфера. Орієнтуючись на пересічного американця, він нерідко змінював позиції у міжнародних відносинах, переглядав їх у пошуках золотої середини, тому внутрішні фактори відігравали обмежувальну роль, стримуючи дії адміністрації.

Зазначимо, що стратегія К.Уайнбергера та риторика помічника з питань національної безпеки А.Лейка підготували концептуальний і доктринальний фундамент позиції Б.Клінтона, то власне цілісний доктринальний підхід був озвучений президентом США в ООН: „У нову еру ризиків та можливостей, нашою першочерговою метою має бути розширення та зміцнення світового співтовариства демократій, основаних на ринковій економіці… Тепер ми намагаємось розширити коло націй, що живуть в умовах вільних інституцій”. Хоча критики вважають негативними окремі аргументи доктрини, незаперечним є факт, що адміністрація спробувала систематизувати та концептуалізувати проблеми в сфері національної безпеки США після завершення холодної війни. В сукупності, промови президента і його найближчого оточення репрезентують визначення суті доктрини зовнішньої політики адміністрації Б.Клінтона з її основою, якою є стратегія „поширення демократії”. Деталізація підходу адміністрації Б.Клінтона дозволяє розглядати доктрину як стратегію втягування колишніх опонентів у спільні міжнародні структури та погоджені дії. До такого висновку дійшли представники усіх напрямів аналітичних досліджень зовнішньої політики США пост біполярної доби, які зазначали, що стратегія „поширення демократії” спостерігається і питаннях збільшення ролі економічного чинника, хоча США не були взірцем вільної торгівлі.

Критики звертають увагу на те, що ідеї „задіяності і розширення” щодо Росії спрямовані на перехід держави до західних моделей розвитку. Включення послаблювало таких держав, як Росія, до спільних глобальних проектів, за оцінками критиків, можливість реалізації інших складових стратегії, зокрема, таких як готовність до точного визначення об’єктів превентивної оборони. Підкреслимо, що критика дій американської адміністрації тих часів у російському напрямі є найбільш концентрованою.

Для маніпулятивної школи угоди та домовленості, досягнуті адміністрацією, не були свідченням відмови від політики багатосторонності, на чому акцентували увагу представники контрманіпулятивних шкіл. Якщо прихильники адміністрації Б.Клінтона і самого президента підкреслювали пріоритетність невійськових засобів вирішення міжнародних політичних проблем, то критики зосереджувалися на застосуванні Білим домом комплексу механізмів з метою реалізації цілей задіяності і розширення, включно з маніпуляціями людською свідомістю. Контрманіпулятивна школа, констатуючи, що в міжнародній торгівлі Сполучені Штати займали активну позицію, приходить до висновку, що американці у цей час нерідко порушували правила вільної торгівлі, сповідуючи практику „урізаного лібералізму”.

Захисники стратегічного курсу адміністрації Б.Клінтона стверджують, що в планах Клінтона на 1993-1996 рр. не було чіткої орієнтації на демократизаційні проекти стосовно „негативних країн”, проте можна відзначити інше: адміністрація Б.Клінтона на той час ретельно зважувала доцільність і перспективність курсу на глобальну демократизацію. З іншого боку, контрманіпулятивна школа чітко вказує на дволикість такого стратегічного курсу Білого дому, акцентуючи на тому, що стосовно так званих негативних країн мало місце відхилення від проголошеної у безпековій стратегії орієнтації на всеосяжну демократизацію.

Незважаючи на різні оцінки сучасної зовнішньої політики США у розробках представників маніпулятивної та контрманіпулятивної шкіл американської політології, у дослідженнях переважає позиція про необхідність підтримання американського лідерства в світі. Водночас, можна заперечити тезу контрманіпулятивної школи про те, що Б.Клінтон і А.Гор стали першими в Білому домі політиками, хто обстоював ідею глобалізації, оскільки саме інформаційна епоха зумовила потребу для США «змінити методи» поведінки на міжнародній арені.

Здійснений науковий аналіз принципових засад побудови нового світового порядку Дж.Буша-старшого та реалізації стратегії задіяності і розширення Б.Клінтона, які побудовані за принципом американоцентризму, підтверджує авторську концепцію поєднання маніпулятивного та контрманіпулятивного вектору оцінювання сучасної зовнішньої політики США, яка визначається, з одного боку, ступенем збалансованості доктрин і стратегій зовнішньої політики, а з другого, – використанням маніпуляцій у зовнішньополітичній діяльності президентської адміністрації та провладних аналітичних центрів.

Враховуючи аргументацію американських дослідників, зроблено висновки про те, що потреба в маніпулятивних технологіях забезпечення рейтингу держави та її керівництва була меншою за часів адміністрації Б.Клінтона, ніж Дж.Буша-старшого, і тому 42-му президенту США вдалося зберегти тісні зв’язки із Західною Європою та Японією і залучити Росію до співробітництва, а не нагнітання конфліктності, тобто переважав поміркований підхід до прийняття зовнішньополітичних рішень.

У Розділі 3 «Критичний вимір неоконсервативного імперативу у зовнішній політиці адміністрації США на початку ХХІ століття» проаналізовано принципи американського інтервенціонізму на початку ХХІ ст. та політичну ідеологію Дж.Буша-молодшого, які визначають надзвичайно високу активність Сполучених Штатів на міжнародній арені, що ставить під сумнів твердження багатьох аналітиків про домінування класичного американського консерватизму у позиції 41-го президента США. У цьому сенсі можна підтримати висновки Б.Вудворда, який взагалі заперечує відповідність бушівської стратегії консерватизму республіканців, що був покладений в основу міжнародного курсу офіційного Вашингтона у роки другої світової війни. Так, критики відповідної ідеології і політики відзначають, що у боротьбі з часто примарним явищем міжнародного тероризму передбачається використання воєнних операцій і навіть здійснення тимчасової окупації суверенних держав. У випадку з іншою складовою бушівського інтервенціонізму, відображеною у стратегії національної безпеки Дж.Буша-старшого, то 43-й президент США віддає перевагу методам дипломатичного і фінансово-економічного тиску.

Якщо адміністрацію Б. Клінтона переважно апологетизували за очевидні позитиви в економічній і загалом внутрішній політиці, а критикували за конкретні недоліки і прорахунки у зовнішній політиці (зокрема, йдеться про недооцінку відродження великодержавної ідеології в Росії, застосування військової сили на Балканах і т.п.), то головний напрямок критики адміністрації Дж.Буша-молодшого полягає у суттєвій відмінності поглядів щодо впливу США на міжнародну систему. Дж.Буша-молодшого гостро критикують аналітики-прихильники американського гегемонізму за цілу низку серйозних провалів доволі успішних в епоху Б.Клінтона зусиль, спрямованих на зміцнення американоцентричного світу.

У розділі представлена суперечлива роль колишнього начальника об’єднаного комітету штабів збройних сил США К.Пауелла у розробці доктрини адміністрації Дж. Буша – молодшого. Це суперечить висновкові про її виняткову розробку заступником міністра оборони П.Волфовітцем, котрий підтримував масштабну операцію в Іраку, серед основних цілей якої був визначений С.Хусейн. М’якішу позицію зайняв К.Пауелл, котрий вимагав проведення серйозної дипломатичної роботи, спрямованої на попередження військових дій. При цьому позиція президента була наближеною до войовничих рекомендацій П.Волфовітца, тому «Доктрина Пауелла» з приходом у Білий дім Дж.Буша-молодшого починає базуватися на ідеї застосування воєнної сили лише у виняткових випадках. До певного часу вона називалася доктриною Пауелла-Чейні, але суперечливі погляди начальника об’єднаного комітету штабів і міністра оборони щодо війни у Перській затоці 1991 року спричинили відмову Д.Чейні від авторства доктрини. Контрманіпулятивна школа американської політичної науки взагалі заперечує існування такої доктрини, не розглядає її як певну цілісність і визначає лише як одну з багатьох концепцій тотальної переваги США у силовій сфері та можливості швидкої перемоги у будь-якій війні.

На початок 2008 р. оцінки дослідників американської зовнішньої політики курсу адміністрації США обмежуються загальними міркуваннями щодо цінностей демократії і миру та необхідністю протидії потенційним загрозам. Навіть прихильниками влади висловлюють помірковані думки про те, що під час другого президентства Дж.Буша-молодшого було завдано серйозного удару по американській демократичній системі та верховенству права. А критики Буша змушені зважати, що надмірна гострота у їх позиції  здатна стати додатковим стимулом для дестабілізації демократичного суспільства, як зазначає Дж.Йоффе у монографії «Наддержава», де він прямо пов’язує витоки антиамериканізму із зовнішньополітичною стратегією Білого дому на початку ХХІ століття.

На нашу думку, відсутній прямий зв’язок між рейганівським неоконсерватизмом та ідеологією «старих правих» міжвоєнної епохи, оскільки сучасний варіант неоконсерватизму у його міжнародному вимірі не можна сприймати як продовження рейганізму з огляду на те, що у 1980-ті роки ця політична ідеологія постала в основному як реакція на “інтернаціоналістський” тоталітаризм в СРСР. Можна погодитися з твердженнями політиків та дослідників, що в умовах біполярного світу така політична ідеологія гарантувала консенсус у ставленні до міжнародної системи. Переважно тільки у політичних промовах Р.Рейгана можна віднайти сутнісні збіги з позицією Дж.Буша-молодшого, але на зміну Радянському Союзові у своєрідному біполярному баченні світу 43-м президентом США прийшов міжнародний тероризм. Важко сперечатися з тими критиками Дж.Буша-молодшого, які стверджують, що його стратегія не зважає на зміни, які сталися у сучасному світі після розпаду Радянського Союзу.

Зазначимо, що колишні діячі владних інститутів у Вашингтоні, зокрема, З.Бжезінський, вважають, що республіканський істеблішмент руйнує досягнення попередників; на думку Дж.Ная-молодшого, терористичні атаки 11 вересня 2001 р. у США показали глибинні зміни, які відбулися у зовнішньому світі, особливо у тому контексті, що «технологічна революція в інформації та комунікаціях частково відібрала владу в урядів та посилила позиції особистостей і груп у світовій політиці». Відомий фахівець неодноразово згадує Римську імперію, вказуючи, що жодна нація з часів її існування не була настільки потужною і разом з тим не переживала випробувань, з якими на початку ХХІ століття зіткнулася Америка. Суттєвим елементом наукової критики у поданні відомого теоретика міжнародної політичної науки виступає теза про доцільність серйозного врахування потенційної реакції зовнішнього світу на ту чи іншу дію США. Особливо він відносить цей висновок до застосування воєнної сили. Важливим, на нашу думку, видається і категоричне заперечення контрманіпулятивною школою виняткової причетності Дж.Буша-молодшого до рішення про початок масштабної війни з режимом С.Хусейна, з огляду на те, що більшість науковців закликали почати таку операцію посиланнями на наявність зброї масового ураження в іракського режиму.

На основі дослідження неоконсервативного імперативу у зовнішній політиці адміністрації США на початку ХХІ ст. зроблено висновок про те, що фундаментальний підхід Дж.Буша-молодшого формально базується на концепті критичної геополітики, який уможливлює використання всіх відомих форм впливу для зміни політичних і економічних систем держави, на які він спрямовується. З огляду на прагматичні інтереси української держави, запропоновано рекомендації щодо стратегії зовнішньої політики України на міжнародній арені в умовах зміни політичного лідерства у США.