НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕНТАЛІТЕТ ЯК ОБ’ЄКТ ЕТНОПОЛІТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, ступінь дослідженості проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, методологічні засади дисертації, наукова новизна, теоретичне і практичне значення роботи, подана характеристика апробації роботи.

Перший розділ – “Концептуальні засади національного менталітету в контексті нової методологічної культури” – присвячений аналізу концептуальних засад національного менталітету як цілісного духовного утворення, з’ясуванню специфіки історичного розгортання дискурсів нової методологічної культури – онтологічного, феноменологічного, аксіологічного.

У першому підрозділі – “Національний менталітет: теоретико-концеп­туальна парадигма” – на підставі осмислення зазначеного матеріалу доводиться, що політичні, історичні, психологічні ментальні аспекти буття нації як цілісного утворення складають ту своєрідну характеристику українського менталітету, яка засвідчує, що він виступає основою нації і носить феноменологічний характер.

У другому підрозділі – “Позитивістський та антипозитивістський виміри національного менталітету в сучасних політологічних дослідженнях” – розглядається теорія дискурсів як спроба аналітичного, когнітивного, методологічного, світоглядного пізнання дійсності. Дискурскогнітивація сучасної етнічної та політичної психології представлена двома основними тенденціями – позитивістською та антипозитивістською. Методологічним підгрунтям першої групи концепцій є більшою мірою позитивістські теорії, що прийшли як з психології, так і з політології, і мають широкі історико-онтологічні і соціальні витоки. Друга група дослідників виходить з теоретичної установки, згідно якої людина є не тільки об’єктом впливу, а й метою розвитку соціальної системи, активним суб’єктом. В європейській психології виникнення концепцій антипозитивістського спрямування відбулося під впливом феноменології, екзистенціалізму, персоналізму, антропології, які піддали сумніву позитивістські пояснення проблем ментальності.

На думку дисертанта, переоцінка цінностей європейської культури у філософському і політичному спадку на межі XX-XXI ст. має грунтуватись на методологічних передумовах, які передбачають урахування парадигмальних змін соціополітичної ситуації. Подолавши розрив між сайєнтизмом та гуманізмом, сучасне етнополітологічне мислення формує новий гуманітарний дискурс – звернення до ментальних структур народу.

Другий розділ – “Національний менталітет: досвід теоретичної саморефлексії в контексті гуманітарного пізнання” – присвячено виокремленню необхідності наукового плюралізму та методологічного релятивізму в політологічних дослідженнях.

У першому підрозділі – “Міждисциплінарна модель феномена національного менталітету” – доводиться думка про те, що концептуальний підхід до вивчення національного менталітету характеризується міждисциплінарністю, базується на комплексному використанні специфічних методів та концепцій різних наук, інтеграції отриманих результатів в рамках єдиної методології і, перш за все, напрацьованих останнім часом підходів в рамках етнофілософії, етноісторії, етнопсихології, політичної психології, етнічної антропології, етнолінгвістики, етнополітології, етнодер­жавознавства, іманентною основою яких є сутність етнополітологічної “матерії” в контексті плюральності.

У другому підрозділі – “Багатомірність методологічних підходів до аналізу національного менталітету як фактор об’єктивності теоретичного пізнання” – дисертант визначає такі специфічні методологічні підходи, як біологічний, рефлексологічний, етноекологічний, культурологічний, історіологічний, ціннісний, діяльнісний, соціолого-гносеологічний. Відповідно, кожен з цих підходів дає змогу виявити специфічні характеристики національного менталітету в контексті глобальних викликів XXI століття.

У третьому розділі – “Онтологічна природа національного менталітету: дихотомія несвідомого і свідомого” – аналізуються як несвідомий, так і свідомий компоненти ментальної структури, розкрито їхній зміст і характерні особливості. Доведено, що одним із критеріїв структурування національного менталітету може бути форма існування інформації, через яку передається ментальний зміст. На основі даного критерію умовно виділено чотири рівні: психоенергетичний, архетипний, настановний та стереотипний.

Перший підрозділ – “Несвідоме як психічно-внутрішня універсалія національної душі” – присвячений аналізу ірраціональних складових національного менталітету: психоенергетичного поля і архетипів. Психоенергетичне поле розглядається як первинний, найнижчий рівень, на якому фіксується вся сукупність психо-емоційно-розумової енергії, яку людина використовує для рефлексивного аналізу Всесвіту. Інший компонент несвідомого – національні архетипи, які мають універсальну природу і пов’язані з інстинктами, тобто успадкованими факторами. У процесі конкретизації національного менталітету аналіз архетипів є досить адекватним методом дослідження національної культури, праісторії і наповнення якісним змістом каркасу управлінської державотворчої діяльності.

У другому підрозділі – “Свідоме як психічно-зовнішній конституент національного менталітету” – розглянуто такі складові національного менталітету, як етнічні настанови та стереотипи, виявлено їхній вплив на практичну діяльність індивіда в етногрупі. Доведено, що етнічні настанови репрезентують один з найважливіших механізмів залучення особистості до культури суспільства чи етнічної групи, адже ті цінності, вірування, ідеї, в яких відтворені історичні типи суспільної свідомості, органічно входять до національних, регіональних культур та субкультур, в контексті яких інтереси кожного українського громадянина, захист його прав і свобод є головною цінністю за різних обставин.

В дисертації розглядається питання про взаємовідношення стереотипу і настанови. Виходячи з теоретико-концептуального аналізу настанови, факторів її формування та умов функціонування, зроблено висновок, що настанова передує стереотипу.

Четвертий розділ – “Національний менталітет як фактор політичної акультурації” – присвячено з’ясуванню політичного аспекту національного менталітету (тобто сукупності настанов, звичок мислення, моральних орієнтацій, вірувань, манер поведінки, характерних для будь-якої спільноти, зумовлених ставленням до владних структур), особливостей його впливу на пострадянському українському просторі. Політолого-теоретичний аналіз політичного менталітету свідчить, що він знаходиться в стані підпорядкованості відносно національного менталітету, а отже, і зумовлюється ним.

У першому підрозділі – “Основні домінанти і закономірності становлення та розвитку українського політичного менталітету” – розглянуто релігійний, культурний, геоекологічний, соціальний чинники формування українського політичного менталітету, оскільки саме вони утворюють паттерни політичної поведінки з осмисленням державного управління, політичних процесів у державі. У підрозділі аналізуються чинники, сукупна дія яких сприяє виявленню архетипічних конструктів української культури; особливостей буття українського народу.

Другий підрозділ – “Український політичний менталітет як специфічна реальність пострадянського простору” – сприяє дослідженню характерних ознак українського етносу, які утворюють ядро стосовно всіх інших психологічних рис. Виокремлено такі домінантні ознаки, як амбівалентність (антиномія належного і сущого), емоційність та кордоцентризм, індивідуалізм та інтроверсність. Доведено, що збереження та відтворення архетипічного “коріння” політичного менталітету є важливим для формування традиції відкритого політичного дискурсу, відповідального за самозбереження нації