ОБСЄ У ЗМІЦНЕННІ МИРУ І СТАБІЛЬНОСТІ НА ЄВРАЗІЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується наукова актуальність теми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, встановлюється зв’язок з науковими програмами і планами, висвітлюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, а також апробація висновків дисертації.

     У першому розділі “Концептуально-теоретична та джерельно-документальна база дослідження” викладається загальна методика і основні методи дослідження, характеризуються використані джерела. Аналізується ступінь наукової розробки теми, основні етапи розвитку наукової думки з проблеми, окреслюється коло питань, що потребують подальшого дослідження.   

 Важливі політичні проблеми у процесі зміцнення миру та стабільності становлять  значний науковий інтерес, і тому джерельна база   дослідження є досить широкою. У дослідженні використано значну кількість документів: НБСЄ/ОБСЄ, зовнішньої та оборонної політики держав-членів ОБСЄ, ООН,  ЗЄС, ЄС, а також матеріалів органів Північноатлантичного союзу, зокрема, саммітів НАТО, Ради НАТО, зустрічей міністрів закордонних справ та міністрів оборони.

У визначенні ролі ОБСЄ у зміцненні миру та стабільності на євразійському просторі   важливими є  матеріали міждержавних конференцій, “круглих столів”, які досить активно спонсорувалися  міждержавними та недержавними міжнародними організаціями й академічними установами   .

 У дисертації здійснено огляд основних публікацій, які висвітлюють діяльність ОБСЄ. Авторка приходить до висновку, що темі європейської безпеки приділяється велика увага західних аналітиків та вчених .Водночас, попри велику кількість наукових робіт, що висвітлюють різні аспекти діяльності ОБСЄ на сучасному історичному етапі, переважна їх більшість не розглядає  її у зв'язку з еволюцією регіональної стабільності.

 Наукові роботи, що слугували базою цього дослідження,  розподіляються автором на декілька груп за предметом вивчення: а) загальнотеоретичні роботи, присвячені проблемі європейської інтеграції в контексті забезпечення миру та стабільності; б) роботи, що досліджують проблеми європейської регіональної стабільності. До другої половини 90-х років такі дослідження переважно виходили з уявлення про європейську   стабільність   як   продовження   стабільності глобальної,  відокремлено від глобального рівня розглядалися лише певні фрагменти регіональної структури; в) історико-політичні дослідження, що  розглядають процес створення НБСЄ, її трансформації в  ОБСЄ та еволюцію військово-політичного виміру європейської регіональної структури.

Для орієнтації в досліджуваній проблематиці і визначення місця дисертації у процесі наукового осмислення даної проблеми були розглянуті праці українських вчених. В сучасній вітчизняній історіографії з’явилися роботи, в яких аналізуються проблеми міжнародної,  регіональної і національної безпеки, національної безпеки України. Цими проблемами плідно займаються українські вчені Г.М.Перепелиця, Б.О.Парахонський С.О.Шергін, В.П.Кириченко, Є.Є.Камінський, П.М.Рудяков, С.В.Юрченко, Б.М.Гончар, Б.І.Гуменюк, В.А.Манжола та інші Ними підкреслюється необхідність переоцінки такої найважливішої категорії теорії міжнародних  відносин, як  безпека. Активна участь українських науковців та дипломатів у  розробці досить нової ідеї  Євразійського  простору безпеки дає можливість не тільки імплементувати пропозиції інших європейських  країн, а й виробити політично-дипломатичну  стратегію нашої країни, що дозволить йти не шляхом апеляцій до європейських політиків максимально врахувати наші інтереси, а прямо використати їхні сталі концепції, інтереси та погляди.

У другому розділі “Еволюція стратегії НБСЄ\ОБСЄ в умовах формування нової концепції загальноєвропейської безпеки” здійснено аналіз особливостей розвитку гельсінкського процесу  в період “холодної війни”. На його основі показано вплив змін в Європі після закінчення “холодної війни” на формування нової стратегії НБСЄ/ОБСЄ.

Досліджено основні етапи процесу розробки нової системи загальноєвропейської безпеки. Зроблено висновок, що завдяки НБСЄ / ОБСЄ розроблені й зафіксовані міжнародні зобов’язання, які сприяли збереженню  стабільності на європейському континенті за часів «холодної війни». По завершенню даного історичного періоду на початку і в середині 90-х років ОБСЄ мала реальні шанси стати основою системи загальноєвропейської безпеки. У Паризькій «Хартії для нової Європи» 1990 р. визначені три цілі, задля досягнення яких має працювати ОБСЄ: тверда відданість демократії, основаній на правах людини і основних свободах, процвітання через економічну свободу та соціальну справедливість, рівна безпека для всіх країн на просторі ОБСЄ. Базисом для реалізації означених цілей було проголошено «хрестоматійні» десять принципів Гельсінкського Прикінцевого Акта.

            На Будапештському самміті в грудні 1994 року було визначено конкретні параметри формування нової моделі всеохоплюючої безпеки для Європи й усього географічного “ареалу” ОБСЄ на прийдешнє століття. Вони мали відповідати принципово новому геостратегічному становищу в Північній півкулі, яка умовно включає в себе три спільноти - європейську, євразійську та євроатлантичну як частини єдиного цілого, що мають специфіку й особливості розвитку. В декларації Будапештського самміту відзначено, що спираючись на НБСЄ,  будуть розбудовуватись  відносини справжнього партнерства в галузі безпеки між всіма державами-учасницями незалежно від того, чи є вони членами інших організацій, що займаються питаннями безпеки. При цьому   слід керуватися прийнятою в НБСЄ концепцією всеохоплюючої безпеки і принципом її неподільності, а також   зобов’язанням не забезпечувати інтереси національної безпеки за рахунок інтересів інших.

Основний зміст цих положень здобув розвиток у Хартії європейської безпеки. Учасники Стамбульського самміту 1999 р. зафіксували   зобов’язання будувати відносини у відповідності з концепцією загальної та всеохоплюючої безпеки, керуючись принципами рівноправного партнерства, солідарності та транспарентності. Безпека кожної держави-учасниці нерозривно пов’язана з безпекою інших. людський, економічний та військово-політичний виміри розглядаються як єдине ціле.

Проміжний стан розвитку стратегії ОБСЄ в умовах нової трансатлантичної архітектоніки неоднозначно свідчить про загальне розуміння того, що втілення домовленостей щодо адекватної концепції моделі всеохоплюючої безпеки для регіону ОБСЄ на ХХІ століття є необхідністю. Уперше в рамках європейського процесу офіційно було започатковано ідею кооперативної взаємодії різних європейських і трансатлантичних організацій та інститутів з метою досягнення миру і безпеки “від Ванкувера до Владивостоку”. Навіть за наявності певних недоліків, Хартія європейської безпеки й низка інших документів ОБСЄ останнього часу зорієнтовані на пошук відповідей на виклики й ризики, що вони виникають у процесі формування загального простору безпеки .

Особлива увага приділена взаємовідносинам України і ОБСЄ в контексті розбудови нової європейської архітектури безпеки. Україна бере активну участь в обговоренні актуальних питань розвитку загальноєвропейського процесу, виступає за удосконалення інститутів і механізмів ОБСЄ, зміцнення її ролі в європейському просторі безпеки, підвищення превентивного та миротворчого потенціалу цієї організації.

Для підвищення ефективності місій ОБСЄ Україна вважає за доцільне включити до їхніх мандатів зобов'язання щодо конкретних пропозицій і рекомендацій, які б сприяли розв'язанню конфліктів в зоні їхньої діяльності. Такі рекомендації, подані Постійній Раді через діючого Голову, мали б бути розглянуті, а відповідне рішення - прийняте в межах визначеного терміну.

Таким чином, Україна бачить власну перспективу в контексті послідовної та гармонійної інтеграції до європейських структур, розвитку євроатлантичного партнерства, взаємодії та поглиблення співробітництва з усіма безпековими структурами, які сьогодні переживають непростий процес трансформації і внутрішньої адаптації до нових умов.

Курс на активізацію діяльності України в ОБСЄ вимагає забезпечення її належного  представництва в структурах Організації. Нинішній стан вимагає послідовного просування представників України на посади в структурах ОБСЄ.

Нині значення ОБСЄ, враховуючи всі аспекти сучасної системи безпеки, є незаперечним, тому Україна має формувати свою діяльність як у зовнішній, так і у внутрішній політиці таким чином, щоб відігравати в цій організації якщо не провідну то хоча б не другорядну роль.

У третьому розділі ”Проблеми розбудови структури та механізмів організації” розглянуто організаційні аспекти трансформації НБСЄ в ОБСЄ. 

Досліджено процес розбудови механізмів мирного врегулювання конфліктів у форматі ОБСЄ. Рішення Будапештського самміту НБСЄ  про надання нового політичного та організаційного імпульсу діяльності Наради, що втілено, зокрема, у перейменуванні з 1 січня 1995 р. НБСЄ на ОБСЄ стало по суті не простим переформулюванням усталеної назви; за ним стояла рішучість країн-учасниць зміцнити започаткований ще у 70-і роки ХХ ст.  загальноєвропейський процес, який до того моменту виконував переважно  роль консультаційного форуму, перетворити його на дієву організацію, яка б реально впливала на ситуацію на євроатлантичних теренах, передусім у сфері безпеки .

Автор приходить до висновку, що він проходить  низку етапів, послідовний розгляд і аналіз яких надає можливість визначити  сутність та специфіку описуваних процесів.

 Доведено, що система механізмів і процедур врегулювання суперечок у форматі ОБСЄ є наразі детально розробленою і такою, що має комплексний характер. Проте її потенційні можливості реалізовані далеко не до самого кінця. 

  Здійснено  аналіз основних результатів інституційного оформлення ОБСЄ у 1990-ті – 2001 рр. Паризька хартія для нової Європи 1990 року  визначила систему загальних цінностей, якими мали керуватись у своїх взаєминах країни-учасниці. Три наступні самміти (в Гельсінкі в 1992 році, зокрема в документі  “Виклики доби змін”,  в Будапешті в 1994 році та Лісабоні в 1996 році, перш за все в Лісабонській декларації) остаточно визначили нові правила поведінки, надавши їм офіційного та практичного характеру.  

    Зроблено висновок, що почата у 1990 р. робота з побудови інституційного каркасу НБСЄ втілилася через 10 років у доволі упорядковану з погляду  функціональної логіки структуру. Автором   розглянуто  основні складові ієрархії ОБСЄ задля більш чіткого розуміння її функціонування у сфері  зміцнення  миру та стабільності  на євразійському просторі..

У четвертому розділі “Роль ОБСЄ у врегулюванні конфліктів” доведено, що вона виступала одним з провідних акторів у цій сфері,  прагнула використати  наявний миротворчий потенціал та механізми для нормалізації соціально-політичної та національно-етнічної ситуації на терені колишніх СРСР і СФРЮ,  логічно вбачаючи у конфліктогенності пострадянського простору загрозу безпеці й стабільності не лише «від Атлантики до Уралу», а й навіть «від Ванкувера до Владивостоку». Діяльність ОБСЄ у країнах колишньої Югославії підштовхнула до ухвалення в березні 2000 регіональної стратегії для Південно-Східної Європи, особлива увага в якій приділяється прикордонній політиці та кращій координації між місіями ОБСЄ на місцях.

У 90-ті рр. НБСЄ (ОБСЄ) застосовувала на пострадянських теренах різні інструментарії превентивної дипломатії - політичні консультації, «польову діяльність» Верховного комісара у справах національних меншин, візити і консультації Генерального секретаря, пропозиції Бюро з демократичних виборів та прав людини, ЦПК тощо. Втім, головнішим інструментом стало спрямування спеціальних місій до найскладніших «гарячих точок» в СНД та  країнах Балтії.

  Місії ОБСЄ, як і деякі інші її регіональні представництва, є одним з найголовніших втілень практичної діяльності цієї організації на царині відвернення та врегулювання конфліктів. Оскільки ОБСЄ діє на всіх стадіях конфліктів (аж до постконфліктної реабілітації), загальні завдання місій полягають у сприянні політичним процесам, які ставлять за мету відвернення або врегулювання конфлікту. Завдання, цілі й ступінь прямого залучення  місій до процесів, що відбуваються на практиці, можуть помітно варіюватися, що є певним свідченням гнучкості даного інструменту мирного врегулювання.

Автором   визначені причини недоліків миротворчої діяльності  ОБСЄ: по-перше, НБСЄ формувалося в 1973-1975 р. не як міжнародна організація відповідно до міжнародного права, а як серія конференцій і консультацій; по-друге, вона   не була правовим суб'єктом у формальному змісті, усі зобов'язання країн у системі ОБСЄ носять не правовий, а лише політично зобов'язуючий характер; по-третє, в ОБСЄ немає формалізованого членства, приналежність до системи ОБСЄ позначаються як «держави-учасники»; немає і зобов'язуючих рішень і механізму їхньої імплементації; по-четверте, на відміну від ООН, в ОБСЄ склався механізм прийняття рішень консенсусом (лише в 90-х роках іноді став застосовуватися принцип «консенсус мінус один»), що принципово ускладнює  прийняття твердих рішень у неоднозначних ситуаціях;  нарешті, механізм НБСЄ створювався насамперед для «оформлення» діалогу Схід-Захід в умовах протистояння соціальних систем, ідеологій і військово-політичних блоків, і останнє десятиліття цей механізм запізнюється в адаптуванні  до нових міжнародно-політичних умов.

Воднораз в ОБСЄ є визначені переваги з погляду проведення регіональних миротворчих дій. Їх автор узагальнив наступним чином:   універсальний (у масштабах регіону) характер представництва держав;     політичний імідж організації як   безсторонньої; наявність в ОБСЄ права  на формування власних мандатів для проведення операцій по підтримці світу і самостійне проведення таких операцій; визнання за ОБСЄ права делегувати повноваження по проведенню операцій іншим регіональним організаціям і групам держав; повне визнання і підтвердження повноважень і миротворчих функцій ОБСЄ з боку ООН, частково взаємодоповнюючий характер місій двох цих організацій; наявність в ОБСЄ (у тому числі в силу універсальності регіонального членства, а також  системи  спостереження за станом прав людини і конфліктним потенціалом)широких можливостей раннього виявлення конфліктогенних ситуацій; високий рівень міжурядових зв'язків, наявність прямого виходу структур ОБСЄ на голів держав, урядів, офіційні кола всіх держав регіону.

 Практика останнього десятиліття діяльності НБСЄ/ОБСЄ, протягом якого організація значною мірою концентрувала свої зусилля на конфліктному врегулюванні показала, що ОБСЄ, як правило, не може бути основним і тим більше єдиним організатором миротворчої діяльності в конфліктних регіонах Євразії. І разом з тим, у плеяді інших міжнародних організацій, що діють у євразійських конфліктах (ООН, ЄС, НАТО, Рада Європи, СНД і ін.), ОБСЄ закріпила за собою роль ефективного організатора конфліктного моніторингу, переговорного посередництва, і особливо постконфліктного   врегулювання,   відтворення   демократичних політичних механізмів у конфліктних державах і регіонах.

Перераховані фактори роблять ОБСЄ одним з найважливіших, хоча поки далеко  не  адекватно  реалізованих  ресурсів  регіонального миротворчості. В той же час проблемним є те, що ОБСЄ зможе залишитися ключовою організацією безпеки в Євразії в XXI столітті.  Реформа ОБСЄ, почата в 1994-1996 роках, трохи підвищила внутрішню структурованість організації, але так і не вивела її на рівень загальноєвропейського «штабу» по виробленню, прийняттю і перетворенню в життя практичних рішень у відношенні кризових проблем безпеки. У тандемі «безпека і співробітництво», закріпленому в назві організації, акцент усе більш зміщається в напрямку міжнародного співробітництва, особливо в гуманітарній сфері (оскільки на економічному співробітництві організація ніколи всерйоз не зосереджувалася).

Організація по безпеці і співробітництву в Європі залишається важливим робочим інструментом міжнародного діалогу, і якщо розвивати її не в напрямку «універсалізації», а по шляху спеціалізації, то роль ОБСЄ у врегулюванні конфліктів залишиться нехай скромною, але незамінною