ПЕРЕЖИВАННЯ САМОТНОСТІ ОСОБИСТІСТЮ В ПОДРУЖНЬОМУ ЖИТТІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, окреслено сутність проблеми та стан її вивчення, визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотези, завдання дослідження, теоретико-методологічну основу, наведено дані про апробацію роботи, її структуру та обсяг.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні проблеми переживання самотності в психологічній науці» – аналізуються загальні поняття, характеризуються особливості психологічної природи, проявів та наслідків переживань самотності особистістю. Найчастіше психологічна природа самотності представлена в наукових дослідженнях як сфера емоційного переживання; складний стан особистості; форма свідомості.

Етимологічний аналіз походження слова «самотність» в українському мовленні висвітлює декілька значень української лексеми «сам», а також розкриває сутність понять «самотність» та «усамітнення» й відзначає специфіку переживань людини, котрі спричиняються явищем самотності.

Варто зазначити, що як самотність, так і усамітнення утворюються під впливом соціального та індивідуального, об’єктивного та суб’єктивного, де переважають соціальні чинники. Тому, переважно усамітнення людини за власною волею й зустрічається нечасто й існує, скоріше всього, як виняток.

На підґрунті філософських позицій, інтерпретація даного явища найчастіше постає через: дефіцит соціальних зв’язків особистості; суб’єктивний стан, що не завжди поєднується з об’єктивною соціальною ізольованістю; сприйняття власного стану самотності переважно є негативним, що й спричиняє страждання.

У гуманітарних науках представлені такі дві тенденції у розгляді самотності: тлумачення самотності як психічного стану або суб’єктивного переживання; уявлення про самотність як про негативний стан переживання.

Класичними психологічними підходами щодо виявлення природи самотності є феноменологічний; екзистенційний; соціологічний; інтеракціоністський; когнітивний; психоаналітичний; системний. На основі таких підходів виокремлюються такі види самотності: міжособистісна самотність; екзистенційна самотність; внутрішньоособистісна ізоляція.

В цілому можна відзначити, що в рамках вищезазначених підходів переживання самотності постає як феномен, котрий представляє собою: а) сукупність знань, уявлень про поняття «самотність», котрі формуються в процесі життєдіяльності особистості; б) безпосереднє переживання самотності, яке розвивається в контексті розвитку особистості; в) процес інтелектуалізації переживань різного ступеня інтенсивності; г) наслідки інтелектуалізації переживань або розвитку їх позаінтелектуалізованої форми. Переживання самотності відбувається впродовж усього життя людини та виступає суттєвою характеристикою особистості, котра має власний зміст, структуру, закономірності розвитку.

У процесі вивчення переживання самотності філософи, соціологи, соціальні психологи, антропологи виділяють такі тлумачення: самотність – це форма вираження емоційного переживання; самотність – це складний стан, що опановує людину цілком – почуттями, думками, вчинками; самотність – форма свідомості. Питання про визначення самотності обговорюється протягом майже цілого сторіччя, але так і не знайшло власного спільного рішення. Це пов'язано, насамперед, з тим, що існують дві точки зору щодо спрямованості переживання самотності: одні вчені визнають негативну спрямованість, а інші, навпаки – позитивну. Позитивна слугує удосконаленню особистості, прояву її самосвідомості, а негативна – руйнуванню особистості. Оскільки переживання самотності суперечливий феномен, то важко дати йому універсальне й однозначне визначення.

Структурними компонентами переживання самотності є первинна реакція самотності (дискомфортне відчуття як результат гострого незадоволення однієї із значущих потреб); актуалізоване переживання – стан самотності (тимчасовий процес, специфічний за змістом та психофізіологічними проявами, результатом котрого є низка наслідкових реакцій, станів, процесів).

Окрім цього, варто окреслити найважливіші стадії переживання самотності: латентна – етап первинної вербалізації – повної вербалізації – передкризова – кризова – позакризова; яка може реалізуватися як: ситуативна, дискретна, безперервна (хронічна). Також розрізняють інтенсивність переживання самотності, а саме: мінімальна інтенсивність, середня (достатня), висока й надвисока (порогова).

Позаяк переживання самотності виявляється необхідним задля ідентифікації себе та власного суб’єктивного світу з більш широким – глобальним, можна говорити і про позитивний смисл даного явища. Все це підтверджує власне історичний досвід духовних практик – затворництва, медитації, відлюднення. У явищі самотності та переживанні має прояв єдність таких понять: «спільність із світом», «внутрішня єдність Я», «унікальність Я». Переживання самотності виконує функцію регуляції комунікації. Відтак, самотність є регулятором спілкування й водночас виконує функцію контролю суб’єктної значущості. З цієї позиції, суб’єкт буде для іншого значущим за умов спільного переживання самотності, коли негативні аспекти самотності не мають прояву.

Отже, зазначимо, що переживання самотності як психологічний феномен ґрунтується на таких положеннях: самотність є результатом депривації особистісних потреб; усвідомлюється особистістю як відповідний стан; відчувається та оцінюється людиною як неприємний, важкий стан.

Суттєвим аспектом визначення психологічної природи переживання самотності є розрізнення понять «ізоляція», «усамітнення», «відчуження», «аномія», «депресія». Так, ізоляція й усамітнення представляють собою просторово-часову незалученість індивіда у соціум (вимушену або добровільну). Втім, відчуження, аномія, депресія є психічними станами, що мають нормальний або патологічний зміст. Однак, самотність є й суб’єктивним переживанням, позиціюванням особистістю себе на шкалі «я один – я не один», яке відносно незалежне від об’єму міжособистісних контактів, стану психічного здоров’я, домінуючого емоційного тону та визначається особистісними властивостями людини.

Узагальнюючи висловлене, відзначимо, що переживання самотності як глобальний психологічний феномен може бути виражене у вигляді духовно-психічної властивості особистості, а також як духовно-психічний процес чи стан її внутрішнього світу, ставлення індивіда до спільноти та суспільства до нього і може проявлятися через соціальну пасивність, депресію, почуття власної непотрібності.

Таким чином, феномен переживання самотності як психологічне явище має прояв:

1) самотність – переживання людиною почуття несхожості на інших внаслідок конфліктності, невміння спілкуватися, взаємодіяти з оточуючими, а також високого рівеня морального розвитку чи інтелекту. Тобто відсутність взаємоприйняття, розуміння, любові спричинює прояв почуття самотності;

2) стан самотності – переживання особистістю відокремлення, відчуження від спільноти, соціуму, світу. Порушення гармонії у взаємодії, розумінні в процесі спілкування із оточуючими;

3) самотність – процес часткового чи повного руйнування здатності особистості сприймати та реалізовувати норми, цінності суспільства у повсякденному житті, у життєвих ситуаціях. В процесі самотності відбувається поступова втрата соціального статусу суб’єкта діяльності та соціального життя;

4) самотність як процес виявляється у динаміці ставлення індивіда до соціуму, себе, світу. В другому випадку відбувається повне відокремлення від соціального простору, втім усамітнення уособлюється як цінність, життєвий принцип, стиль життя.

Також переживання самотності пов'язано із поточними соціальними ситуаціями та має прояв у міжособистісних стосунках, поведінці людини. Стан самотності супроводжується конструктивними або деструктивними переживаннями. Вибір стратегії самоопанування забезпечує трансформацію негативного переживання у позитивне та його корекцію.

Переживання самотності у подружньому житті – це в більшості подружні відносини й чинники, які набувають у певних умовах деформованого характеру (аномія, відчуження, ізоляція). Втім, об'єктивний аспект переживання самотності у подружньому житті – умови, які «налаштовують» до самотності. Суб'єктивний аспект переживання самотності подружжям – переживання особистості, зумовлене деформацією її зв'язків з різними аспектами дійсності, відносно незалежне від об'єктивних умов й спричинюється неадекватним самоставленням, відсутністю ціннісного ставлення до світу, подружнього життя.

Окрім цього, позитивний зміст самотності (самотність як ресурс) полягає в тім, що вона є невід'ємною частиною становлення індивідуальності людини. Позитивний потенціал самотності реалізується у таких функціях: функція самопізнання; становлення саморегуляції; творчості й самовдосконалення; стабілізації психофізичного стану; захисту «я» людини від деструктивних зовнішніх впливів. Проте, негативний характер самотності проявляється в неможливості оволодівати психічними процесами й станам, порушенні внутрішньої цілісності особистості та руйнуванні механізму психологічного захисту.

На основі теоретичного аналізу наукової літератури можна виявити причини самотності, що стосуються подружнього життя. Так, найважливіша із причин самотності демографічна. Окрім цього, кар’єра, професійне зростання, набуття професіоналізму, що потребує від чоловіків та жінок більше часу приділяти роботі ніж родині, тому багато молодих людей намагаються зробити кар’єру й втрачають почуття, близьких людей. Суттєвим чинником є шлюб з розрахунку або самотність подружжя й нещасливість дітей, котрі народжуються у такий родині. Також, мають значення специфічні особливості характеру подружжя, а саме: істеричність, конфліктність, підозрілість, ревнощі одного із подружжя, що часто є приводом для розлучення. Втрата близької людини й вдівство також є причиною самотності й неможливості знайти новий смисл життя.

Переживання самотності розуміється нами як внутрішнє переживання, суб’єктивний стан свідомості, що має прояв як інтимність, потайливість; переживання дефіциту щирих соціальних зв’язків та спілкування; те, що є відмінним від власне фізичної ізоляції або творчого усамітнення; стан, котрий переважно негативно сприймається суб’єктом; глибинний внутрішній стан свідомості особистості, котра переживає нестачу різних соціальних зв’язків, що негативно сприймається та супроводжується дистресовим синдромом.

У другому розділі – «Специфіка проявів переживання самотності у подружньому житті» – обґрунтовано специфіку організації емпіричної частини дослідження, представлено методичний апарат, умови проведення та психологічний аналіз результатів дослідження.

Експериментальне дослідження відбувалось у 2008-2011 роках. Констатувальний етап дослідження проводився протягом вересня-грудня 2008 року; ним було охоплено 104 особи, серед них 52 особи – неодружені; 52 особи – одружені. Дослідження включало три етапи, спрямовані відповідно на:

1) відстеження особливостей прояву самотності в одружених (котрі мають дітей, та, які не мають дітей) й неодружених осіб;

2) виявлення специфіки зв’язку особливостей прояву емпатії, психологічної близькості: злиття (симбіоз) та відчуження у подружньої пари;

3) визначення загальних типів самотності у подружжя;

4) упрозорення специфіки прояву механізмів психологічного захисту у сув’язності із самотністю й формування адаптивних копінг-стратегій поведінки подружжя задля попередження негативних наслідків самотності;

5) формування ціннісного ставлення до сімейного життя у подружніх пар.

Перший етап (2008-2009рр.) дослідження. Методика «Тест-опитувальник задоволеності шлюбом» (В. Столін, Т. Романова, Г. Бутенко). За допомогою тесту смисложиттєвих орієнтацій (СЖО) (розробка й адаптація Д. Леонтьєва) визначалися провідні ціннісні орієнтації подружжя.

Другий етап (2009-2010рр.) дослідження. З метою визначення зв’язку між особливостями проявів емпатії, близькості досліджувались специфіка проявів злиття та дистанціювання між подружжям. Окрім цього, на підґрунті задіюваних тестових методик визначалася типологія проявів самотності у чоловіка та дружини. Задля реалізації завдань експерименту використовувались попередні методики (а також графічна методика О. та Є. Кронік), математичні методи: кореляційний, попарний та множинний, кластерний аналізи.

Дослідження мало на меті підтвердити наші припущення про те, що переживання самотності, у цілому, є характерним для подружніх пар з різним стажем шлюбу (трьох, п’яти, більше п’яти років спільного життя), хоча ступінь значущості цього переживання у них відрізняється.

За результатами емпіричного дослідження нами визначено, що психологічна близькість подружжя у шлюбі пов’язана із рівнем задоволеності спільним життям (p<0,05 за критерієм Ст’юдента). Тобто, чим вищим є рівень сумісності подружжя за показниками: «фізичне тіло», «територія», «персональні речі», «звички», «соціальні зв’язки», «цінності», тим вищий рівень задоволеності шлюбом.

Також нами з’ясовано, що психологічна близькість пов’язана із тривалістю спільного життя у шлюбі. Максимальна близькість переживається впродовж перших трьох років подружнього життя. В цей період відбувається психологічне «злиття» партнерів. Зазначений період закономірно закінчується й переходить у стадію кризи, що характеризується віддаленням подружжя й зниженням рівня задоволеності шлюбом. Вихід із кризи на новий рівень стосунків демонструє підвищення задоволеності та близькості, але вже без «злиття».

Порівняння особливостей психологічної близькості із наявністю дітей у родині не виявляють значущих зв’язків. Проте встановлено, що у молодих жінок, котрі одружені, психологічна близькість із чоловіком нижча, якщо є маленька дитина. Той самий ефект має прояв у чоловіків. Внаслідок цього й можна пояснити міжособистісні сімейні конфлікти, причина яких полягає у дистанціюванні подружжя.

«Розчинення» подружжя один в одному не завжди є сприятливим чинником стосовно саморозвитку й самоздійснення їх в особистісному аспекті. Подружжя мов би утворює єдину особистість, котра уособлює схожі почуття, думки, особливості сприйняття.

Варто відзначити, що високий рівень психологічної близькості скоріше не сприяє самоактуалізації, увиразнюючи подружжя один в одному. Визначено негативний зв’язок із внутрішньою підтримкою та психологічною близькістю. Тобто члени такого подружжя найчастіше розраховують на партнера більше, ніж на себе. Для них характерний нижче за середній рівень самоприйняття внаслідок схильності орієнтуватись на чужу точку зору. Втім, персональні властивості, котрі не схвалюються особистістю, виходять на перший план. Отже, психологічна близькість між подружжям не сприяє самоактуалізації членів подружньої пари.

Разом з тим слід підкреслити, що в подружньому житті чоловіки виявляють психологічну близькість, котра майже не впливає на самоактуалізацію. Таким чином, чоловіки виявляються більш незалежними в цьому процесі, адже за призначенням (еволюційним, соціальним) чоловіки актуалізуються поза межами родини, у соціумі.

У жінок, навпаки, виявляється високий рівень зв’язку між психологічною близькістю та низьким рівнем сенситивності, спонтанності, пізнавальними потребами, креативністю. Отже, дружина, яка сконцентрована на родині, доволі рідко прагне до само актуалізації, така жінка негативно ставиться до нестандартних проявів чоловіка й виявляє переважно низький рівень самоприйняття.

Цікавим є те, що, чим більш самотньою відчуває себе жінка у нинішньому подружжі, тим вона більш чутлива, схильна до рефлексії, творчості, самостійності, самоактуалізації. Й, навпаки, дружина, котра відчуває задоволення від психологічної близькості із чоловіком, має прояв як нечутлива, нерефлективна, нетворча, розчиняється у сім’ї, прагне до надконтролю у власному оточенні, власне чоловік увесь її світ.