ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ ЯК ЧИННИК УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми та стан її дослідження; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження; сформульовано наукову новизну і практичне значення отриманих результатів; наведено відомості щодо публікації й апробації положень дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні аспекти дослідження історичної пам’яті та національної ідентичності» визначається зміст понять «історична пам’ять» та «політика пам’яті», з’ясовуються атрибутивні ознаки (властивості та механізми функціонування) історичної пам’яті, обґрунтовується взаємозв’язок історичної пам’яті та національної ідентичності.

Теоретико-методологічну основу дослідження історичної пам’яті становить доробок наукових студій з теорії пам’яті, які з середини минулого століття виокремлюються у самостійний напрям соціогуманітаристики. Висунута М. Ґальбваксом ідея про те, що не лише індивіди, а й суспільства мають здатність пам’ятати історію, відкрила широкий простір для вивчення феномена колективної пам’яті. В результаті інтенсивного наукового пошуку доводиться соціальна зумовленість колективних уявлень про минуле. Історична пам’ять артикулюється як спосіб, за допомогою якого соціальні групи реконструюють минулу реальність на потребу і за правилами сьогодення. Відтворення минувшини вважається актом колективної культуротворчості, фундаментальною потребою суспільств, позитивним інструментом їхньої консолідації.

Системний аналіз зарубіжних та вітчизняних досліджень засвідчив, що проблематика історичної пам’яті перебуває у сфері дослідницького інтересу політологів, істориків, філософів, культурологів, соціологів, соціальних психологів. При цьому зміст поняття «історична пам’ять» набуває суттєвих відмінностей у дискурсах різних наукових дисциплін. Значення даного наукового терміна є полісемантичним і потребує конкретизації у контексті кожного окремого дослідження. З огляду на предмет та об’єкт дисертації історична пам’ять тлумачиться як соціокультурний феномен колективного осмислення людськими спільнотами свого минулого, цілісний образ історії, з яким ідентифікує себе та чи інша соціальна група. Якщо носієм історичної пам’яті є національна спільнота, такі поняття, як «історична пам’ять», «національна пам’ять», «пам’ять нації», вживаються як лексичні синоніми. У дисертації обґрунтовано, що історична пам’ять не тотожна історичній свідомості, історичному знанню або історії як науці. Диференціація даних понять супроводжується встановленням кореляції між ними.

На тлі активізації інтересу до способів конструювання колективних уявлень про минуле у науковий та політичний дискурс уводиться термін «політика пам’яті». Коли суб’єктом впровадження політики є держава, використовується поняття «державна політика пам’яті», що визначається автором дисертації як сфера державної політики та державного управління, сукупність офіційних репрезентацій історичного минулого, комеморативних стратегій та практик, орієнтованих на формування історичної пам’яті національної спільноти.

Аналіз теоретичних досліджень дав змогу також узагальнити та систематизувати властивості історичної пам’яті, найсуттєвішою з яких є її динамічність, чутливість до соціально-політичних змін. Невід’ємною атрибутивною ознакою історичної пам’яті є її аксіологічна забарвленість, оскільки людські спільноти відтворюють історичні образи у ціннісно-смислових категоріях. Історична пам’ять за своєю природою міфологічна і не завжди ґрунтується на достовірних фактах та доказах. У багатьох виявах вона ірраціональна, оскільки сягає своїм корінням архетипових пластів «колективного несвідомого» (З. Фрейд), які перебувають поза межами раціонального мислення. Колективна пам’ять будується не стільки на доказових аргументах чи логічних висновках, скільки на інтуїтивному відчутті, асоціативному зв’язку, емоційному переживанні. Тому абсолютизація ролі раціонального знання у структурі колективних уявлень про минуле або погляду на історичну пам’ять як на суму наукових знань є хибною настановою.

У дисертаційній роботі обґрунтовано, що історична пам’ять тяжіє до стереотипізації, спрощено-схематичних форм реконструкції минулого. Символічність, образність, метафоричність – виразні властивості історичної пам’яті. Уявлення соціальних спільнот про минуле концентруються навколо символічних об’єктів, своєрідних «місць пам’яті» (П. Нора), актуалізація яких є ефективним інструментом конструювання колективних уявлень про минуле. Історична пам’ять персоніфікує картини минулого: значущі сюжети історії зазвичай асоціюються з конкретними постатями, реальними чи міфічними. Намагання «олюднити» історію, осягнути її у людському вимірі – природна властивість історичної пам’яті. У дослідженні доведено, що колективні спогади мають вибірковий характер. Спільноти пам’ятають лише ті події (постаті), які мають для них ціннісно-смислове значення і можуть буті використані як орієнтир під час прийняття сьогоденних рішень чи проектуванні майбутнього. На рівні історичної пам’яті події світової історії розглядаються виключно крізь призму національної. Глобальна історія фіксується колективною пам’яттю настільки, наскільки вона інтегрована в контекст базисного наративу. Врахування специфічних властивостей історичної пам’яті у процесі розробки та впровадження державної політики пам’яті є запорукою її ефективності.

З’ясуванню механізмів функціонування історичної пам’яті, найголовнішими з яких є пам’ятання та забування, присвячені праці Ф. Анкерсміта, Я. Зарубевеля, Е. Ренана, П. Рікера, П. Хаттона, Л. Рєпіної, які були предметом авторського аналізу. У контексті дисертаційної роботи вагомими є наукові висновки Й. Рюзена щодо причин та наслідків порушення механізмів історичної пам’яті. Кризові стани історичної пам’яті, як правило, виникають внаслідок масштабних соціально-політичних потрясінь, таких як колонізація, окупація, терор, геноцид, репресії, масові міграції, соціальні революції тощо. Деформація пам’яті може відбуватися також у результаті примусової державної політики або асимілятивних практик в умовах колоніальних, тоталітарних, авторитарних режимів. Амнезія (забуття), підміна (заміщення), амбівалентність колективних уявлень, історична ностальгія, гіпертрофована міфологізація (містифікація) минулого тощо є виявами кризового стану історичної пам’яті.

Автор дисертації доводить, що порушення цілісності історичного міфу, несумісність колективних візій історії всередині національної спільноти створює загрозу її ідентичності, соціокультурній та політичній єдності. Подолання кризових станів історичної пам’яті потребує цілеспрямованих зусиль з боку держави, застосування стратегій «примирення» або «подолання минулого», орієнтованих на відновлення ідентифікуючої функції національної пам’яті.

Взаємозв’язок між історичною пам’яттю та національною ідентичністю в дисертації встановлюється в контексті особливостей його трактування представниками різних течій теорії нації та націоналізму, зокрема примордіалізму та конструктивізму. Показано, що відмінності у підходах є швидше взаємодоповнюючими, аніж взаємовиключними, оскільки базуються на визнанні визначальної ролі історичної пам’яті у формуванні національної тотожності. Масив наукових праць з проблематики націогенезу свідчить, що усвідомлення спільності історичної долі формує у членів «уявленої спільноти» (Б. Андерсон) почуття приналежності до неї, відповідальності за її майбутнє. Історична пам’ять є джерелом легітимації держави, її кордонів та символів. Вона активно впливає на інші маркери національної ідентичності: лояльність до владних інституцій, громадянську солідарність, патріотизм, культурні, ціннісні та політичні орієнтації. В історичній пам’яті  закорінені уявлення про цивілізаційну приналежність, перспективи розвитку нації. Колективна пам’ять про ключові історичні події позиціонує національну спільноту у системі координат «свій – чужий», «друг – недруг», «союзник – противник».

Будь-який національний проект формує запит на таку проекцію історичної пам’яті, яка була б спроможна виконати функцію каркаса національної ідентичності. Автор дисертації вважає державу головним суб’єктом формування такого запиту, активним учасником конструювання історичної пам’яті нації. При цьому спільність та компліментарність в оцінках минулого не досягаються уніфікацією індивідуальних чи локальних уявлень про історичне минуле, які завжди є множинними. Ідентифікаційна роль колективної пам’яті полягає у її здатності підпорядкувати цю множинність єдиній логіці національного історичного наративу, інтегрувати її у цілісний національний міф.

В роботі показано, що пам’ять нації не може бути дискретною або альтернативною, розпадатися на окремі історії про минуле. Національний міф, який легітимізує претензії спільноти на державність, культурну окремішність, високий політичний статус, має бути монолітним, прийнятним для критичної більшості громадян. Амбівалентний стан колективної пам’яті продукує подвійну (множинну) ідентичність. Національна спільнота має опанувати минуле у спільних смислових та ціннісних категоріях, спиратися на «свої» історичні корені, ретельно відокремивши їх від «чужих». У протилежному випадку пам’ять нації ослаблює свій консолідаційний потенціал і може стати дезінтегруючим чинником.

У другому розділі «Роль Української держави у формуванні історичної пам’яті» остання розглядається як об’єкт державної політики; розкривається дія механізму деконструкції / конструювання колективних уявлень про минуле; обґрунтовується роль державної політики пам’яті в контексті національної безпеки України.

У дисертації доведено, що держави були і є активними суб’єктами формування колективних уявлень про минуле. В епоху націй та націоналізмів історична пам’ять стає засобом політичної дії, ефективним інструментом прискорення процесів націо- та державотворення. Становлення модерних держав-націй супроводжується конструюванням національних історичних наративів, кристалізацією національних міфів. Колективна пам’ять розглядається національними державами як об’єкт політики, яка виокремлюється у самостійну сферу державного управління – державну політику пам’яті. Нині вона є обєктом не лише внутрішньої, а й зовнішньої політики. Минуле та пам’ять про нього є елементом міжнародних стосунків, складовою систем колективної безпеки. Історична пам’ять стає полем змагань за культурне та політичне домінування, інструментом задоволення геополітичних інтересів.

У дисертації показано, що методи державної політики пам’яті в умовах демократичних і тоталітарних (авторитарних) режимів є принципово відмінними. Останні претендують на встановлення монопольного контролю за масовою пам’яттю. Наслідком практик її «підкорення» стає колективне забуття, конфлікт індивідуальних спогадів та офіційної пам’яті, тотальна стереотипізація колективних уявлень про минуле, порушення культурних кодів ретрансляції історичних уявлень тощо. Політика антидемократичних режимів є прикладом руйнівного впливу на колективну пам’ять, внаслідок чого остання зазнає деформацій, подолання яких потребує спеціальних реабілітаційних заходів у межах державної політики пам’яті.

Європейські демократії демонструють позитивний досвід подолання кризових станів історичної пам’яті. В дисертації аналізується приклад повоєнної Німеччини, відомий як «подолання минулого» – процес загальнонаціонального переосмислення нацистського періоду історії Німеччини, моральне очищення через колективне визнання відповідальності за злочини нацизму та наслідки Другої світової війни. Досвід Німеччини з реабілітації національної пам’яті є надзвичайно продуктивним для посттоталітарних країн, зокрема України.

У дисертації показано, що наддержавні утворення також впроваджують відповідні моделі політики пам’яті. Так, Європейський Союз цілеспрямовано працює над формуванням на Європейському континенті неконфліктного простору пам’яті, перетворенням історії Європи на чинник інтеграції. Відбувається копітка робота зі збирання європейської історії в єдину оповідну цілісність з наголосом на те, що зближує народи, нівелює минулі антагонізми. Примирення колективної пам’яті стало невід’ємним компонентом подолання численних ліній колишніх протистоянь: Німеччина / Франція; Англія / Ірландія; Німеччина / Чехія; Німеччина / Польща; Італія / Словенія / Хорватія; Греція / Туреччина тощо. Подолання почуття неприязні між країнами ЄС, спричиненого болісним минулим, створило моральне підґрунтя об’єднаної Європи, де колективна пам’ять перебуває у центрі уваги інституцій ЄС та урядів країн-членів.

Автор дисертації доводить, що історична пам’ять українців перебуває у кризовому стані, який зумовлений наявністю суттєвих розбіжностей в розумінні та оцінках минулого. Подолання амбівалентності національної пам’яті потребує її рішучого вивільнення від масиву імперсько-радянських історичних міфів у трактуванні української минувшини, формування націоцентричного образу історії України. Впровадження державної політики пам’яті за такою парадигмою постає як процес деконструкції / конструювання, сутність якого розкрита у дисертації на матеріалі міфу «східнослов’янської єдності». «Привласнення» сучасними українцями спадщини Київської Русі, утвердження погляду на українську націю як на результат загальноєвропейського історичного процесу потребує рішучого демонтажу згаданого міфу, заміщення його проукраїнською візією прадавньої та ранньомодерної історії України.

У дисертації обґрунтовано тезу про те, що державна політика пам’яті є важливою складовою національної безпеки України. В Указі Президента України «Про стратегію національної безпеки України» чітко зазначено, що забезпечення національної єдності та соборності Української держави ускладнює «ціннісно-світоглядне розшарування українського суспільства, яке обумовлюється культурно-історичними відмінностями окремих регіонів України». Амбівалентність колективної пам’яті є виявом згаданого розшарування, потенційною загрозою суспільній злагоді та національній єдності, яка перманентно стимулюється як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Різні проекції історичної пам’яті мають виразну регіональну дислокацію, відмінні, а то й несумісні, політичні та культурні імплікації. Дихотомія колективних уявлень про минуле зумовлює протилежність (несумісність) преференцій щодо вектора інтеграції та системи колективної безпеки, до якої має приєднатися Україна. Кризовий стан історичної пам’яті українців ускладнює процес формування національної ідентичності, а відтак має розглядатися у контексті національної безпеки України.

 У третьому розділі «Концептуальні засади державної політки пам’яті в Україні» досліджено становлення та сучасний стан державної політики пам’яті в Україні; обґрунтовано цілі, пріоритети, форми, засоби, інструменти та методи впровадження державної політики пам’яті.

Здійснений у дисертації аналіз державної політики пам’яті в Україні дає підстави виокремити три етапи її становлення. Їх часові рамки відповідають президентським каденціям, а цілі та пріоритети характеризуються принциповими відмінностями. Сучасна модель формується від початку 2005 року і реалізується під особистим керівництвом Президента України В. Ющенка, яким визначені стратегічні орієнтири державної політики пам’яті. До позитивних результатів даного періоду можна віднести: ухвалення ініційованого главою держави Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні»; процес міжнародного визнання Голодомору-геноциду; створення Українського інституту національної пам’яті; актуалізацію численних «місць пам’яті» Українського народу, відродження національного Пантеону; активізацію процесу українсько-польського примирення тощо.

Водночас автор дисертації доводить, що нинішній стан реалізації державної політики пам’яті характеризується недостатнім рівнем консолідованості та координованості, суттєвими регіональними розбіжностями в офіційних репрезентаціях національної історії та практиках конструювання історичної пам’яті; недостатністю нормативно-правової бази; розмитістю компетенції та повноважень суб’єктів впровадження. Вузьким місцем державної політики пам’яті є також неналежний рівень її науково-експертного супроводу. Перспективи підвищення ефективності державної політики пам’яті актуалізують потребу визначення її концептуальних засад.

В основу пропонованої автором концепції державної політики пам’яті покладено поширену в сучасній практиці державного управління модель, яка передбачає чотири цикли: 1) формулювання політичного порядку денного – артикуляції проблеми, визначення об’єкта політики, вмотивування суспільної проблеми як політичної; 2) формування політики – вибір цілей, пріоритетів, стратегій впровадження; 3) реалізація політики – практичне впровадження політичних рішень; 4) оцінка політики – очікувані результати, аналіз результативності політики.

Прискорення процесу «привласнення» нацією свого історичного минулого, формування україноцентричного історичного наративу, цілісного історичного образу має бути віднесено до пріоритетних національних завдань і розглядатися у широкому контексті ґенези української нації, становлення національної ідентичності, прискорення демократичних перетворень, успішної реалізації європейських прагнень України. Артикуляція національної пам’яті як об’єкта державної політики випливає з Конституції України, відповідно до якої держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов’язані брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу.

Державна політика пам’яті має бути орієнтована на досягнення наступних цілей: 1) формування у громадян України відчуття спільної історичної долі, поваги до національної історії; 2) активізацію інтегративної ролі історичної пам’яті в процесі націотворення, становлення спільної національної ідентичності, громадянської консолідації та соціокультурної єдності української політичної нації; 3) підвищення потенціалу історичної пам’яті для утвердження патріотизму, громадянської активності, цінностей та політичної культури громадян України, виховання лояльності щодо Української держави; 4) утвердження націоцентричного розуміння історії українського народу, її окремішності, самобутності, безперервності; 5) суспільне визнання значущості історичної пам’яті для перспектив модернізації, демократизації та європейської інтеграції України; 6) подолання кризового стану історичної пам’яті українців, нівелювання контраверсійності (полярності) в оцінках історичного минулого; деконструкцію імперсько-радянських історичних міфів та стереотипів; 7) інтеграцію локальних (етнічних, регіональних, групових, генераційних) уявлень та оцінок історичного минулого України у загальнонаціональний наратив історичної пам’яті; 8) активізацію суспільного інтересу до національної історії, створення належних умов для його задоволення; 9) відродження досвіду та культурних кодів відтворення і ретрансляції історичної пам’яті.

На думку дисертантки, державна політика пам’яті має зосереджуватися на реалізації низки пріоритетних завдань.

По-перше, держава має мобілізувати зусилля національних еліт на конструювання модерного історичного наративу, спроможного задовольнити суспільну потребу у національному самоутвердженні. Актуальною є потреба у модернізації та осучасненні образу національної історії, фіксація якого у колективній пам’яті сприятиме формуванню національної ідентичності. Наголос має робитися на досягненнях та перемогах українського народу. Історичний образ минулого має набути позитивних життєствердних рис, формувати відчуття гордості за історичний шлях України. У колективній пам’яті мають зафіксуватися не лише військові перемоги, а й величезні здобутки українського народу у галузі мистецтва, науки, літератури, архітектури. Колективна пам’ять має встановити зв’язок із культурними та духовними традиціями народу.

По-друге, національна пам’ять українців має інтегруватися в європейський та світовий контекст, допомогти українцям віднайти свої європейські корені, відчути причетність української нації до тенденцій європейського розвитку (культурних, духовних, політичних, економічних). Адже саме у національній пам’яті містяться найпереконливіші докази європейськості України, які безпомилково вказують вектор її інтеграції.

По-третє, реабілітація історичної пам’яті є актуальною для спільнот, які тривалий час перебували у стані національного пригнічення, культурної асиміляції, примусової денаціоналізації колективних уявлень про минуле. Процес «привласнення» українцями своєї історії потребує рішучої декомунізації та деколонізації національної пам’яті, декомпозиції тих її сегментів, котрі сформовані під впливом імперсько-радянських історичних доктрин.

По-четверте, державна політика пам’яті має бути орієнтована на інтеграцію історії національних меншин у загальнонаціональний історичний наратив. Українська держава має віднайти оптимальний баланс, який, з одного боку, унеможливить розмивання етнокультурної основи національної пам’яті, а з іншого – утвердить погляд на національну історію як на результат взаємодії всіх етнічних спільнот України у процесі націо- та державотворення. У пам’яті нації має бути зафіксована історія української діаспори, значні заслуги закордонного українства перед незалежною Україною.

По-п’яте, держава має спрямувати зусилля на «заглиблення» історичної пам’яті нації, формування адекватних уявлень про етно- та націогенез українського народу, окремішність його походження та історичного шляху, безперервність історичного розвитку, тяглість державотворчого процесу.

Серед форм та засобів формування колективної пам’яті особливе місце належить історичній освіті, українським «місцям пам’яті» та національному Пантеону, історико-культурній спадщині, музейним експозиціям, комеморативним практикам та ритуалам. Потужний вплив на формування історичних образів справляють твори мистецтва та літератури, засоби масової інформації, символічний простір пам’яті. Їх ресурс має якнайповніше бути задіяним у процесі впровадження державної політики пам’яті. Вдосконалення потребує нормативно-правова та інституціональна база даної сфери державної політики. Залучення потенціалу інститутів громадянського суспільства до справи формування колективних уявлень про минуле є необхідною складовою державної політики пам’яті. 

Автор виходить з того, що методи державної політики пам’яті мають відповідати демократичним стандартам, виключати будь-яку можливість примусу, силового нав’язування «єдино правильного» розуміння історії.