ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ ТА КАРИБСЬКОМУ БАСЕЙНІ ОСОБЛИВОСТІ, ТЕНДЕНЦІЇ, ПЕРСПЕКТИВИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми та необхідність проведення дослідження, викладено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано об’єкт, предмет, мету і зміст поставлених завдань дослідження, зазначаються обрані методи, описано ступінь новизни та практичне значення одержаних результатів. 

У першому розділі – “Джерельно-документальна та концептуально-методологічна база дослідження” – окреслено основні етапи розвитку науково-теоретичних підходів до інтеграції в Латинській Америці та Карибському басейні та викладено методи її дослідження.

Аналіз інтеграційних процесів в ЛАКБ у 90-х роках ХХ сторіччя обумовив вивчення широкого кола нових документів і матеріалів, переважна більшість яких не використовувалася в українській політологічній літературі. Джерельно-документальна база дисертації включила в себе договори про інтеграцію, матеріали конференцій з питань інтеграції, виступи та інтерв’ю керівників, високих посадових осіб та дипломатів латиноамериканських і карибських країн. Офіційні положення політики країн регіону у сфері інтеграції знайшли відображення у документах і матеріалах органів державної влади (Міністерства закордонних справ Чилі, Міністерства закордонних справ, міжнародної торгівлі і культу Аргентинської Республіки, Державного секретаріату закордонних справ Домініканської Республіки та інших). На основі вивчення аналітичних матеріалів Економічної комісії ООН для Латинської Америки і Карибських країн (ЕКЛАК) і Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС), опублікованих у вигляді звітів, збірників, інформаційних бюлетенів, вдалося прослідкувати еволюцію підходів до проблеми інтеграції у регіоні ЛАКБ, головним з яких став регіональний підхід, що втілився у концепції “відкритого регіоналізму”.   

Встановлено, що протягом 90-х років економічні мотивації об’єднання країн регіону превалювали над політичними, тому постала необхідність аналізу економічних, внутрішньополітичних і суспільних процесів, місця інтеграції у міждержавних відносинах, питань національної і регіональної безпеки в державах основних інтеграційних угруповань, в результаті якого було розширено зміст понять “глобалізація”, “демократична керованість”, “регіональна ідентичність”.

Зростання взаємозалежності країн внаслідок розгортання інтеграційних процесів зумовило інтерес до проблеми безпеки у міжамериканській системі відносин. Ознайомлення з резолюціями Генеральної Асамблеї ООН, органів ОАД, розробками фахівців проекту “Регіональна стратегічна безпека” (Аргентина) допомогло встановити особливості та зміни у міжамериканській системі безпеки минулого десятиріччя.

Використані наукові праці систематизовано за науковими школами, проблематикою, основними концепціями ролі і місця інтеграції у розвитку латиноамериканських і карибських країн.

Всебічна оцінка значення інтеграції для країн ЛАКБ дається в роботах латиноамериканських авторів – Л.Дальянегра, Х.М.Вакчіно, Г.Олсманна Переса, Е.М.Патіньйо Майера, Е.Жагуарібе, Ф.Рохаса Аравени, О.Сункеля, А.Бансарта, А.Фроманн, М.Араос, дослідників зі США – Х.Чан Санчеса, А.Дугласа Кінкейда, А.Фішлоу, Г.Віарда, А.Харрелла а також західноєвропейських науковців – З.Гратіус, В.Балмер-Томаса, Е.Хобсбаума тощо.

У дослідженнях російських авторів А.Глінкіна, В.Давидова, П.Циганкова, В.Сударєва, Є.Капустяна, Б.Мартинова, З.Романової, М.Чумакової, А.Лавута детально викладені недоліки і переваги інтеграційних процесів в економічній, політичній сфері та сфері безпеки, запропоновані конкретні заходи із застосування досвіду латиноамериканської інтеграції у політиці, яку проводить Російська Федерація на латиноамериканському напрямку та по відношенню до інших країн.

Суттєвий вплив на формування загальної концепції роботи і визначення кола інтересів України у ЛАКБ здійснили праці В.Кириченка, В.Пащука, С.Шергіна, О.Сушка, А.Бредіхина, В.Троненка, Є.Свинарчука та інших.

Зважаючи на специфіку латиноамериканської моделі інтеграції, яка знайшла відображення не лише в економіці, але й в політиці та сфері безпеки, в якості методологічної основи дослідження було обрано системний підхід, який полегшив аналіз інтеграційних процесів у ЛАКБ в контексті глобальних змін 90-х років ХХ сторіччя. Традиційне застосування соціологічних підходів у латиноамериканській науковій думці обумовило необхідність пізнання сутності суспільно-політичних процесів в країнах регіону дослідження за допомогою методів аналізу ситуації. Метод порівняння дозволив вичленити нові тенденції в інтеграційних процесах в Латинській Америці і Карибському басейні у 90-х роках.

Отже, динамічний розвиток інтеграційних процесів і значна джерельно-документальна база створюють підвалини для подальшого вивчення проблеми інтеграції в ЛАКБ, оскільки деякі процеси ще не досягли етапу завершеності, а теоретичні поняття – остаточного визначення і широкого наукового вжитку.

В другому розділі – “Особливості інтеграції країн Латинської Америки і Карибського басейну у 90-х роках” – розглянуто головні характеристики і нові риси інтеграційних процесів в економічній, політичній сфері та сфері безпеки, в яких брали участь держави ЛАКБ, в регіональному контексті.

Доведено, що протягом 90-х років держави ЛАКБ надавали перевагу регіональній інтеграції, яку, як і раніше, нерозривно пов’язували з розвитком, відводячи їй роль інструменту покращення свого становища у міжнародних економічних і політичних процесах.

Відмова від застосування застарілих протекціоністських методів регіонального співробітництва на користь економічного неолібералізму спочатку мала позитивні результати, що створили сприятливе економічне підґрунтя для розгортання інтеграційних процесів, яким скористалися усі країни регіону, створивши нові угруповання і реформувавши вже існуючі. Проте, відкритість назовні виявила вразливість економік латиноамериканських і карибських країн перед негативними наслідками глобальної взаємозалежності, особливо, у фінансовій сфері, які не лише віддалили від мети розширення їх впливу у міжнародних відносинах, але загрожували втратою вже завойованих позицій. Внаслідок цих змін відбулося повернення до модифікованої теорії “периферійного економіки” і моделі протекціоністської інтеграції.

На основі аналізу основних стратегій інтеграції, яких дотримувалися країни ЛАКБ, автор відзначає, що наприкінці 90-х років посилився вплив Бразилії на процеси регіональної інтеграції, а інтерес до ініціативи всеамериканської інтеграції в межах Зони вільної торгівлі в Америці (ЗВТА), підтримуваної США, навпаки, послабився. З метою збалансування  торговельної залежності від свого північного сусіда латиноамериканські і карибські країни надавали перевагу поглибленню відносин з Євросоюзом і Азійсько-тихоокеанським економічним співробітництвом (АТЕС), використовуючи міжрегіональні інтеграційні проекти як противагу пропозиціям США про асиметричну вертикальну інтеграцію.

Виявлено залежність активізації інтеграційних процесів від успішно проведених в більшості країн ЛАКБ демократичних реформ кінця 80-х – 90-х років. Демократична консолідація і економічне співробітництво сприяли зміцненню політичних відносин, що врахували правлячі кола провідних латиноамериканських країн, перш за все Бразилії, яка, керуючись новою зовнішньополітичною доктриною, прагнула очолити політичний процес у Південній Америці та регіоні в цілому.

Разом з тим,  неформальний статус головного політичного форуму країн ЛАКБ – Групи Ріо – свідчить про те, що існує ряд перешкод на шляху створення дієвих органів політичного співробітництва з наднаціональними функціями. Зокрема, розбіжності у трактуванні регіональної ідентичності, недостатня узгодженість зовнішньої політики, перевага конфліктності над співробітництвом у міждержавних відносинах віддалили країни регіону від розробки єдиного проекту політичної інтеграції. Протягом минулого десятиріччя на розвитку країн ЛАКБ негативно позначилася криза політичної системи, ознаками якої були корупція, окремі прояви авторитаризму, нездатність держави контролювати суспільно-політичні процеси і механізми розподілу доходів. Втілення масштабних проектів регіональної політичної інтеграції гальмувалося низьким рівнем внутрішньої інтеграції суспільства в межах кожної окремої країни, внаслідок чого зросла важливість соціальної складової інтеграційних процесів.

В ході вивчення офіційних і наукових джерел вдалося з’ясувати, що латиноамериканські та карибські країни є прихильниками концепції багатополярної міжнародної системи, яка гарантувала б рівні права і можливості усім її акторам, а не лише обмеженій групі країн. В руслі цієї тенденції наприкінці 90-х років у більшості держав регіону поширилися антиамериканські настрої, які зміцнювалися в міру поглиблення участі США в конфліктах в Югославії, на Близькому Сході та інших зонах напруженості, а інтеграція розглядалася як альтернатива однополярності і авторитаризму.

Завершення “холодної війни” сприяло врегулюванню затяжного центральноамериканського конфлікту, який виявив неефективність міжамериканської системи безпеки. Поява загроз транснаціонального характеру таких, як наркоторгівля, тероризм, операції з “відмивання грошей”, змусила держави регіону звернутися до розробки спільних проектів у сфері безпеки і застосування нових методів підтримки регіональної безпеки, зокрема створення зон прикордонного співробітництва, зони миру в Центральній Америці і Південній Атлантиці, пошуку оптимальних громадянсько-військових відносин. Найбільшого успіху у цьому напрямку досягли члени Меркосур, які, крім проведення спільних військових навчань, вивчали можливість укладення Оборонної угоди Меркосур, і держави-члени Системи центральноамериканської інтеграції (СЦАІ). Автор наполягає на тому, що обмеженість інтеграційних проектів у сфері безпеки обумовлювалася взаємною недовірою американських держав, яка ускладнювалася суперечністю між національним суверенітетом та інтеграцією.

Підкреслюється гуманітарне спрямування нових підходів до питань регіональної безпеки, механізм гарантування якої країни ЛАКБ вбачають у застосуванні несилових політико-правових заходів. Латиноамериканські держави вважають ООН єдиною універсальною міжнародною організацією, уповноваженою врегульовувати міжнародні суперечки, засуджуючи спроби США поширити ці функції на організації регіональної безпеки на зразок НАТО, але, разом з тим, відводять Організації американських держав місце одного з головних міжнародних форумів з безпеки в Західній півкулі.

Таким чином, автор відзначає стратегічний, багаторівневий характер інтеграційних процесів в Латинській Америці і Карибському басейні у 90-х роках, які охопили різні сфери діяльності держав регіону. 

У третьому розділі – “Еволюція основних інтеграційних об’єднань країн Латинської Америки і Карибського басейну у 90-х роках” – охарактеризовано розвиток інтеграційних процесів в основних субрегіональних угрупованнях: Північноамериканській зоні вільної торгівлі (НАФТА), Системі центральноамериканської інтеграції (СЦАІ), Карибському співтоваристві (КАРІКОМ), Асоціації карибських держав (АКД), Групі трьох, Андському співтоваристві націй (АСН), Південноамериканському спільному ринку (Меркосур).

На прикладі членства Мексики у НАФТА автор доводить, що інтеграція країни, що розвивається, і розвинутих країн мала двоякий ефект. З одного боку, подібне партнерство призвело до відчутних економічних досягнень, а з іншого – Мексика зазнала значних економічних, політичних і соціальних потрясінь, породжених асиметричними відносинами між країнами НАФТА. Інтеграція з північними сусідами винесла на порядок денний необхідність реформування усього державно-політичного апарату Мексики, який виявився нездатним вирішувати соціально-економічні проблеми, пов’язані з інтеграцією держав з різним рівнем розвитку. Повстання індіанців штату Чіапас і фінансова криза 1994-1995 років викрили весь комплекс нагальних внутрішньополітичних питань демократичного розвитку – від подолання критичної бідності до гарантування прав і свобод громадян.

Проаналізувавши принципи, на яких здійснювалася зовнішня політика Мексики, автор з’ясувала, що, не наносячи шкоди глибоким торговельним, економічним і фінансовим відносинам з Канадою і США, Мексика продовжувала турбуватися про підтримку активної участі у різних регіональних (Група Ріо, Група трьох, АКД) та міжрегіональних угрупованнях (Ібероамериканські конференції), дотримуючись визнаного латиноамериканського покликання.

Знайшла підтвердження теза про те, що нові підходи до питань безпеки, яких дотримувалися США, СРСР і латиноамериканські держави на початку 90-х років, прискорили мирний процес і демократизацію політичного життя в країнах Центральної Америки. Поряд з цим традиційна позиція США стосовно блокади Куби, доповнена введенням в дію законів Торрічеллі та Хелмса-Бертона, виключила Кубу з процесу всеамериканської інтеграції і обмежила свободу її дій в інших процесах регіональної та субрегіональної інтеграції, незважаючи на сталу підтримку зусиль кубинського уряду у напрямі інтеграції латиноамериканськими і карибськими державами.

З огляду на потребу ефективного вирішення торговельно-економічних проблем країни Центральної Америки та Карибського басейну вдалися до реформування існуючих інтеграційних об’єднань (КАРІКОМ) і створення нових, адаптованих до сучасних умов (СЦАІ, АКД). Центральноамериканські держави задекларували бажання створити Центральноамериканський Союз за зразком ЄС, що означає більш високий ступінь інтеграції, в тому числі і політичної. Автор вважає, що ці заходи вживалися для успішного вступу до Зони вільної торгівлі в Америці у 2005 році, оскільки спроби потрапити до НАФТА наштовхнулися на протидію з боку Сполучених Штатів.

З’ясовано, що інтеграційні процеси 90-х років поставили під загрозу внутрішній взаємозв’язок країн Андського співтовариства націй. Незважаючи на ряд реформ, проведених з метою поглиблення інтеграції в рамках Андської групи, відбулося розпорошення інтересів її членів: Венесуела, Колумбія, Еквадор тяжіють до північноамериканського інтеграційного угруповання, мостом до якого обрали Групу трьох, Болівія – асоційований член Меркосур, Перу ще визначає свої пріоритети. Автор розглядає можливість розмивання АСН, що може призвести до його розпуску.  Зважаючи на те, що руйнівний вплив наркоторгівлі та тероризму, а також  криза політичної системи, негативно позначилися не лише на внутрішньому розвитку андських країн, а й на міжнародному співробітництві, автор наголошує на необхідності розробки інтеграційних проектів у сфері безпеки і соціальній сфері.

Розвиток інтеграції у Південному конусі в рамках Меркосур протягом  90-х років почав здійснювати вплив на континентальні процеси, внаслідок чого виник проект створення Південноамериканської зони вільної торгівлі (ПАЗВТ), яка повинна врівноважити визначальний торговельно-економічний вплив США в майбутній Зоні вільної торгівлі в Америці. Специфіка моделі інтеграції в Меркосур, яка ґрунтується на поєднанні економічних та політичних заходів, врахуванні національних особливостей країн-учасниць, розглядалася країнами ЛАКБ в якості оптимальної альтернативи монополярній моделі ЗВТА. В цьому контексті держави АСН відіграють важливу роль у формуванні латиноамериканської стратегії інтеграції в ЗВТА, оскільки підтримують Меркосур в його прагненнях застосувати ПАЗВТ для підготовки держав до інтеграції з сильнішим партнером на рівноправних засадах.

Лідерство Бразилії в Меркосур знайшло відображення у зовнішньополітичних концепціях цієї держави і мало тенденцію до поширення на процеси регіональної інтеграції, а також використовувалося з метою підвищення її політичного впливу в ЛАКБ. При підтримці Бразилії було започатковано проект міжрегіонального співробітництва ЄС-Меркосур на противагу домінуванню США у Західній півкулі.

Підсумовуючи вищевикладене, автор зазначає, що з усіх субрегіональних об’єднань країн ЛАКБ Меркосур досяг найвищого рівня інтеграції і тяжіє до перетворення на ядро регіональної інтеграції.