АНАЛІТИЧНІ ЦЕНТРИ ЯК СУБ’ЄКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету і завдання, окреслено об’єкт і предмет, описано методику дослідження, визначено наукову новизну роботи, розкрите практичне значення отриманих результатів дослідження, їх апробація.   

Перший розділ “Теоретико–методологічні засади дослідження” присвячений аналізу підходів щодо визначення сутнісних ознак аналітичних центрів, відображених у зарубіжній та вітчизняній науковій літературі, виокремленню методологічних принципів вивчення аналітичних центрів як дослідницьких установ і громадських організацій.

У першому підрозділі “Громадська природа аналітичних центрів” показано, що аналітичні центри як незалежні дослідницькі організації є результатом еволюції громадянського суспільства. Дослідженню аналітичного сегменту громадянського суспільства присвячені наукові праці українських фахівців: Д. Неліпа, В. Пащенко, Н. Піроженко, О. Полішкарова, В. Новохатський, І. Снігур та ін. вивчали аналітичні центри як різновид неурядових громадських організацій; М. Примуш, О. Бойко,      А. Бородай, О. Гейда, Л. Дунаєва, І. Рябіка, О. Стаценко, С. Топалова, Ю. Шведа,     К. Шкуренко та ін. вивчали аналітичні структури політичних партій. Аналіз поглядів Ю. Сурміна, Є. Бєлокурової, С. Панциря та деяких інших авторів на громадську природу аналітичних центрів дозволив зробити висновок, що організаційно–інституціональна підсистема громадянського суспільства містить організації третього сектору (які інституціоналізовані в існуючу політичну систему) та рухи “альтернативного громадянського суспільства” (які знаходяться поза існуючої політичної системи та репрезентовані слабкоінституціоналізованими або навіть неінституціоналізованими групами). Важливе місце в організаційно–інституціональній структурі громадянського суспільства належить аналітичним центрам ― об’єднанням експертів, які володіють певною автономією і незалежні від держави і вузьких лобістських груп. Ґенеза аналітичних структур показує, що аналітичні центри ― це, по–перше, форма самоорганізації інтелекту і вираження здатності побудови своєї інституційної стратегії, по–друге, її діяльність відбувається на ринку, в ситуації замовлення і надання платних послуг, а не усередині адміністративного управління. Ринкова орієнтація аналітичних центрів пов’язана з тим, що вони працюють на особливому ринку послуг ― ринку політичного аналізу. Послуги, які пропонуються на ринку політичного аналізу, перш за все, орієнтовані на проведення аналізу і надання прогнозу політичних ситуацій, процесів та інститутів, а також надання рекомендацій суб’єктами політичної діяльності щодо розв’язання важливих суспільно значущих проблем.

У другому підрозділі “Проблематика аналітичних центрів у зарубіжній та вітчизняній науковій літературі” виокремлені та проаналізовані підходи щодо визначення сутнісних ознак аналітичних центрів. Показано, що проблематика аналітичного сегменту третього сектору дуже активно розробляється західною політичною наукою в рамках політичного аналізу як її прикладного напряму. У працях таких західних фахівців, як Д. Веймер і Е. Вайнінґ, М. Говлет і М. Рамеш, Л. Пал, В. Парсонс, Р. Розенфельд, Д. Стоун, Д. Ейбелсон, Дж. Ендерсон, М. Еткінсон, Е. Бардах, В. Данн, Ч. Ліндблом, А. Мелтснер, А. Вільдавські, В. Вільямс та інших, розкриваються методологічні засади та технологічні прийоми політичного аналізу, тією чи іншою мірою висвітлюються питання діяльності аналітичних центрів як суб’єктів (продуцентів) політичного аналізу.

У вітчизняному науковому дискурсі вперше проблематика аналітичних центрів була актуалізована монографією І.Л. Шейдіної “США: “фабрика думки” на службі стратегії”, у якій розкрито роль аналітичних центрів (і в першу чергу корпорації РЕНД) у формуванні зовнішньої політики США, визначені важливі напрями та інструменти впливу аналітичних центрів на прийняття політичних рішень. В Україні, а також у Росії та інших країнах СНД, аналітичні центри вивчаються в контексті трансформаційних процесів як суб’єкти політичного трансферту: у залежності від ставлення до вектору західного розвитку пострадянського суспільства формулюється і ставлення до аналітичних центрів. Критично налаштовані автори (Н. Нарочницька, Ф. Фішер, А. Шевцов і Г. Мерніков та ін.) розглядають аналітичні центри в руслі радянської американістики, визначаючи їх провідну роль в експансіоністських намірах західних країн щодо пострадянського простору; апологетично налаштовані автори (В. Амєлін і А. Дегтярьов, К. Боришполець, А. Макаричев, К. Симонов, С. Туронок та ін.) розглядають аналітичні центри як важливий сегмент третього сектору, вплив якого на процеси демократизації суспільства є вирішальним. До останніх також належать експерти аналітичних структур, які намагаються поширити позитивний образ своїх установ (В. Грановський, С. Дацюк, В. Дудченко, М. Мейєр, О. Кулєнкова,      В. Нікітін, М. Пашков, В. Чалий та ін.).

Значну роль у розширенні теоретичного і практичного горизонту проблематики аналітичних центрів відіграють спеціалізовані заходи, що їх організовують провідні експертні корпорації. Однім з перших подібних заходів був “круглий стіл”, організований російським журналом “Трансформація”, а журнал “Со–общение” присвятив свій тематичний випуск російським фабрикам думки. В Україні віхою розвитку експертного середовища стала опублікована в 2003 р. доповідь Центру Разумкова “Неурядові аналітичні центри в Україні: стан і тенденції розвитку”, у якій було зроблено детальний аналіз досягнень аналітичного сегменту третього сектору і сформульовані пропозиції щодо його розвитку.

Окремим напрямком вивчення аналітичних центрів є сфера державної політики, прийняття рішень в контексті широкого суспільного обговорення. Цей напрям обумовлений залученістю аналітичних структур у процес ухвалення суспільно значущих рішень. У цьому зв’язку можна виокремити роботи таких фахівців, як В. Бакуменко, О. Валевський, Ю. Калниш, О. Кучеренко, В. Ребкало, Ю. Сурмін, О. Сушинський, С. Телешун, В. Тертичка. Активно розробляють дану проблематику представники дніпропетровської школи (В. Романов, О. Рудік, О. Антонова, Т. Брус,        О. Тинкован), праці яких посідають важливе місце у вивченні сфери аналізу державної політики.

Другий розділ “Аналітичні центри як агенти публічної політики” присвячений аналізу публічної політики як сфери діяльності аналітичних центрів, які не лише досліджують її, але і включені в її структури, використовують в своїй дослідницькій діяльності публічно–політичні інструменти та інституційні механізми.

У першому підрозділі “Публічна політика як сфера діяльності аналітичних центрів” показано, що етимологія терміну “публічна політика” походить від англійського словосполучення “public policy”. Поняття “публічна політика”, по–перше, співвідноситься із сферою “politics” ― публічними діями в боротьбі з представниками різних груп особливих інтересів; по–друге, пов’язана з процесами, відкритими для громадськості, з прозорістю дій, що відбуваються. Тому “public policy” доцільно розглядати в контексті “politics”; тим самим вводиться розрізнення між “policy” як державної політики і “public policy” як формування державної політики в ході широкого обговорення в суспільстві. Публічна політика тісно пов’язана з усвідомленням того, що різні групи мають різні інтереси і демократичний суспільний устрій вимагає їх узгодження. В міру формування сфери публічної політики змінюється способи просування інтересів у політичному процесі: від персонального, коли нові ідеї у сфері публічної політики надходили від самих політиків і спеціальних груп інтересів, до формування якісно нового чиннику публічної політики ― аналітичних центрів. Аналітичні групи безпосередньо пов’язані з громадянськими інтересами (громадською думкою), виражають ці думки і ці інтереси в інтелектуальній формі, в той час як з державним апаратом і організованими інтересами партій, рухів, корпорацій (які співробітничають між собою здебільшого в непублічній політиці) аналітичні центри пов’язані лише через публічну політику. Таким чином, публічна політика стає сферою безпосередньої діяльності аналітичних центрів. Публічний характер цієї сфери виявляється не лише в тому, що дії учасників є прилюдними, відомими широкій громадськості (це певною мірою притаманно і державним органам, і комерційним корпораціям), але також і в широкому залученні до аналізу, комунікації і процесу ухвалення рішень різних партій, груп інтересів, політично активних громадян. Саме завдяки аналітичним центрам ця сфера ― сфера публічної політики ―інституціоналізувалася як стійка і основна сфера вироблення законодавчих і управлінських рішень.

У другому підрозділі “Деліберативний процес як основа публічно–політичної діяльності аналітичних центрів” показано, що аналітичні центри у своєму функціональному вимірі слід розглядати не лише як суб’єкти дослідження сфери публічної політики, але і як агенти публічної політики, які у цій іпостасі беруть активну участь у формуванні державної політики в ході постановки гостроактуальних питань, їх широкого (публічного) обговорення в суспільстві та просування в центри ухвалення політичних рішень. За безпосередньої участі аналітичних центрів із застосуванням деліберативних технологій у сфері публічної політики формується простір комунікації, де громадянські інтереси можуть бути конвенціонально виражені в політично впливовій формі. Процедура просування ідей аналітичними центрами в публічній політиці відбувається через деліберативний процес ― процес масових консультацій усередині країни із суспільно значущих проблем з метою привернути увагу громадськості до розробки публічної політики. Деліберативний процес також може розглядатися і як механізм “зведення” різноманітних інтересів в єдине ціле (агрегування інтересів). Деліберативний процес являє собою процес комунікації у сфері публічної політики, який набуває відкритого характеру і програмного змісту. Для нього притаманні чітка конвенціональна комунікативна стратегія ініціаторів і більшості учасників, наявність заздалегідь відомих і відкритих інструментів і етапів комунікації, отримання узгоджених результатів у вигляді сценарію і протоколу розвитку, планів публічних діалогів, конференцій, муніципальних зустрічей, програмуванням дослідницьких замовлень і, врешті–решт, виходом на те чи інше законодавче або управлінське рішення, той чи інший корпоративний соціально значущий проект.

У третьому підрозділі “Класифікація аналітичних центрів як агентів публічної політики” запропоновано класифікувати аналітичні центри за характером взаємодії аналітичних структур зі сферою публічної політики. При розкритті сутності аналітичних центрів як агентів публічної політики необхідно ввести уточнення ― повноправними агентами публічної політики можуть бути не всі аналітичні структури, що здійснюють політичний аналіз, а лише ті з них, які є незалежними (від держави, від корпорацій, від політичних партій). Аналітичні центри як агенти публічної політики є специфічним різновидом аналітичних структур, які здійснюють свою діяльність у проектній формі із застосуванням деліберативних технологій.

Класифікуючи аналітичні центри (“фабрики думки”), П. Діксон виділив такі групи: (1) неурядові аналітичні центри, які у своєму складі мають експертів–професіоналів, укладають довгострокові договори з урядовими відомствами; (2) внутрішньоурядові аналітичні структури, які утворюються як підрозділ урядових структур для розробки довгострокових проблем; (3) незалежні дослідницькі центри, які створюються при університетах та інших академічних установах; (4) комерційні, які орієнтовані на отримання прибутку від своєї діяльності, це ― консультаційні фірми (самостійні організації або відділення крупних промислових концернів); (5) незалежні неприбуткові “фабрики думки”, що орієнтуються не на уряд або крупні промислові концерни, а на широку громадськість. Подібну схему класифікації сприйняли багато західних фахівців. Д. Веймер та А. Вайнінґ, Л. Пал та ін. західні фахівці поділяють всі структури, що працюють у сфері політичного аналізу, на два сектори: державний і недержавний. Кожний з цих секторів поділений на підгрупи: (1) державний сектор містить (а) урядові, (б) квазіурядові аналітичні підрозділи; (2) недержавний сектор містить аналітичні центри, які (а) працюють задля одержання прибутку, (б) створені на базі університетів, (в) не вважають фінансовий прибуток основною метою свого функціонування. У дисертаційному дослідженні доводиться, що аналітичні центри як агенти публічної політики є переважно неприбутковими незалежними “фабриками думки”, які пов’язані з процесами інституціоналізації впливу груп інтересів. Більшість таких аналітичних центрів являють собою групи специфічних інтересів, які володіють інформацією та досвідом, що конче потрібно уряду для вироблення ефективної політики. Аналітичні центри функціонують і як групи громадських інтересів, які репрезентують широкі, різнопланові, некомерційні інтереси. Як специфічний різновид подібних аналітичних структур є центри, які обслуговують венчурні політичні проекти у сферах, де немає безпосереднього замовлення.

Третій розділ “Функції та форми діяльності аналітичних центрів” присвячений розгляду особливостей дослідницької та публічно–політичної діяльності аналітичних центрів.

У першому підрозділі “Функціональний прототип сучасних аналітичних центрів” з’ясовано, що сучасні аналітичні центри ― суб’єкти дослідження публічної політики ― в своїй основі мають функціональний прототип, який був сформований під час утворення аналітичного сегменту громадянського суспільства в США в післявоєнну добу. У дослідженні доведено, що американські аналітичні центри складають прототип сучасних аналітичних центрів. Створена на цій основі ідеалізована модель аналітичного центру дозволила виявити такі його основні функції: (1) генерація ідей і пропозицій для державної політики; (2) проведення досліджень і репрезентація їх результатів громадськості; (3) участь в оцінці урядових програм; (4) підготовка рекомендацій для політиків; (5) просування експертів на посади в органах влади; (6) участь в дискусіях із злободенних суспільних питань.

Виконуючи ці функції, американські аналітичні центри можна поділити на п’ять груп, які відтворюють історичний шлях формування прототипу сучасних експертних корпорацій: (1) організації, які виконують глибоко специфічні завдання за умов контракту, найчастіше з урядом; (2) цільові організації, кожна з яких порушує одне крупне конфліктне питання суспільної політики; (3) дослідницькі інститути при університетах і академічних установах; (4) традиційні фабрики думки, які перш за все працюють над довгостроковими, академічними програмами; (5) центри адвокатської дії, які керуються ідеологічними принципами і, відповідно, рекомендують вирішення проблем, виходячи з цих принципів. Для центрів адвокатської дії важливим стає застосування не технології просування своїх продуктів, а технології відбору суспільно значущих питань. Цю місію підкреслює слово “advocacy” ― аналітичні центри цього типу орієнтовані на виявлення, захист і відстоювання інтересів громадянського суспільства і широкої громадськості перед іншими суб’єктами політики ― державою, політичними партіями, групами інтересів та іншими. Аналітичні центри адвокатської дії розробляють рекомендації або критикують існуючу політику; висунуті пропозиції активно просуваються аналітичними центрами доки по них не буде прийняте відповідне рішення. Саме аналітичні центри адвокатської дії формують сферу функціональної активності сучасних аналітичних центрів як суб’єктів дослідження публічної політики.

У цілому до основних функціональних напрямків діяльності аналітичних центрів як суб’єктів дослідження публічної політики відносяться: (1) адвокатська дія; (2) внутріпартійні дослідження; (3) дослідження і політичне планування при уряді; (4) корпоративні консультанти; (5) просвітництво та освіта.

У другому підрозділі “Форми фінансування і традиційні форми діяльності аналітичних центрів” описується базова модель сучасного аналітичного центру (відповідно до американського прототипу), яка передбачає такі традиційні форми діяльності, як: співпраця із засобами масової інформації; взаємодія з органами державної влади; співробітництво між аналітичними центрами. Базова модель також передбачає, що спроможність аналітичних центрів ефективно здійснювати дослідницьку діяльність, розвивати організаційну структуру, підвищувати фаховий рівень співробітників обумовлюється обсягами та стабільністю фінансування. Відповідно до джерел фінансування аналітичні центри поділяються на: (1) патронажні (державні, корпоративні), фінансування яких здійснюється по таких каналах, як державні замовлення (від конкретних урядових установ), замовлення приватних фірм, замовлення від фізичних осіб; (2) донорські, фінансування яких здійснюється по таких каналах, як співпраця з благодійними організаціями (отримання грантів від благодійних фондів і різноманітних міжнародних організацій), пожертви від фізичних та юридичних осіб, членські внески; (3) змішані, фінансування яких здійснюється як за схемою патронажних, так і за схемою донорських організацій.

У третьому підрозділі “Мережні форми діяльності аналітичних центрів” зазначається, що найбільшої ефективності співпраця між аналітичними центрами досягається із застосуванням мережних технологій, що ґрунтуються на горизонтальних, мережних формах взаємодії (networking), на принципах децентралізації і різноманіття та працюють на конвергенцію інтересів своїх основних учасників. На сучасному етапі розвитку аналітичні центри активно залучені в мережні взаємодії на багатьох рівнях і в багатьох секторах, серед яких можна виділити: (1) мережі аналітичних центрів, які об’єднують дослідницькі заклади, що організаційно схожі між собою по основних цілях і структурі; (2) мережі адвокатської дії (advocacy–networks), тобто об’єднання неурядових організацій, які головним своїм завданням вважають захист суспільних інтересів і активне залучення громадян в процеси обговорення, вироблення і реалізації політичних рішень; (3) епістемічні (epistemic) товариства  як об’єднання експертів з певних галузей спеціального знання, які пов’язані не тільки прихильністю до аналітичної діяльності, але і певними нормативними цінностями; (4) політичні мережі і товариства (policy communities), які об’єднують публічних і приватних акторів (експертів, політиків, державних чиновників, представників громадськості і бізнесу) різного рівня і масштабу.

Таким чином, аналітичні центри як суб’єкти дослідження публічної політики на сучасному етапі свого розвитку активно використовують як традиційні форми діяльності, які забезпечують взаємодію функціонально–організаційних структур “третього сектору” з державою і бізнесом, так і новітні форми діяльності, які ґрунтуються на мережних технологіях і забезпечують співпрацю не лише в середині “трисекторної” системи суспільства, але й із залученням учасників “альтернативного громадянського суспільства”. Це стає можливим завдяки особливостям мережних технологій, які в своїй основі мають стратегічно орієнтований менеджмент.

Четвертий розділ “Сучасний стан і перспективи розвитку аналітичних центрів в Україні” присвячений аналізу основних етапів розвитку аналітичних центрів в Україні, потенціалу і можливостей українських аналітичних структур виступати в ролі суб’єктів дослідження публічної політики. 

У першому підрозділі “Загальні тенденції розвитку аналітичних центрів у перехідних суспільствах” виокремлено основні напрямки утвердження аналітичних центрів як суб’єктів дослідження публічної політики в перехідних суспільствах. Нові тенденції в дослідницькому секторі пострадянських суспільств виникають в середині ― наприкінці 1980–х рр. Від академічних інститутів, які існували за радянські часи, нові аналітичні центри в основному запозичували кадри, тематику і частково методологію, від західних ― мобільність, малу чисельність штатних співробітників (звичайні 5–7 осіб), установку на комерційну реалізацію продукції і частину словникового інструментарію, від партійно–державних інститутів ― стиль. Аналітичні центри перехідних суспільств покликані просувати ідеї демократичних перетворень. Серед основних досягнень аналітичних центрів на пострадянському просторі є: руйнування монополії держави на політичну творчість і політичну інформацію; активізація змагання та конкуренція на ринку ідей; створення умов для залучення громадян у політичний процес, розширюючи сферу дебатів і публічних дискусій; виховання нової генерації дослідників і продукування нового типу лідерства; розширення сфери публічної політики.

Разом з тим, в умовах перехідної економіки, неструктурованості громадянського суспільства та його інститутів, аналітичні центри не можуть ефективно працювати в напрямку розвитку публічної політики. Дефіцит як громадських, так і приватних джерел фінансування перешкодив становленню міцної системи політичного аналізу на пострадянському простору. Низький рівень фінансування змушує дослідників продавати свої послуги приватному бізнесу, який і став головним клієнтом багатьох аналітичних центрів. Відволікання аналітичних центрів від сфери публічної політики також пояснюється і тим, що продукти їхньої діяльності стали реалізовувати тільки за плату (“на правах реклами”), що поставило фінансово слабкі дослідницькі установи в дуже несприятливі умови. Комерціалізація досліджень призвела до розпорошеності дослідницького сектору ― обмін інформаційно–аналітичними матеріалами значно утруднився, посилилася конкуренція (іноді нездорова) у боротьбі за контракти. Крім дефіциту фінансування, серйозно підриває спроможність аналітичних центрів професійна підготовка їхнього кадрового складу.  

У перехідних суспільствах можна виокремити такі типи аналітичних структур: (1) організації, які утворилися усередині програм технічної допомоги, в силу чого головним завданням для них було просування західних ліберальних ідей на пострадянському просторі; (2) організації, які утворювалися усередині комерційних банків, великих бізнес–корпорацій, партій; (3) організації, засновані на персоні, основним ресурсом якиї є унікальні здатності й зроблене у свій час авторитетне ім’я експерта–засновника; (4) аналітичні групи державних установ.

У другому підрозділі “Становлення та сучасний стан аналітичних центрів в Україні” простежується етапи формування аналітичного сегменту в Україні. Поява аналітичних центрів в Україні пов’язана із загальними процесами політичної трансформації, але ці процеси відбувалися за особливими умовами. Це, в першу чергу, гіпертрофована роль держави, відсутність чіткого поділу влади; ключова роль у суспільно–політичному житті не належить інститутам громадянського суспільства. В Україні процес творення аналітичного сегменту відбувається дуже повільними темпами. Доводиться констатувати, що на сьогодні в Україні (як до речі і в інших пострадянських суспільствах) не склалась традиція функціонування недержавних (приватних) дослідницьких інституцій, які у спосіб самоорганізації сприяли б реалізації тих чи інших (політичних, культурних, релігійних, світоглядних, професійних) волевиявлень. Важливість цих інституцій пояснюється тим, що вони свідомо ставлять перед собою завдання соціальної інженерії суспільства, тобто такого перетворення суспільства, що виникає як ідея в головах інтелектуалів, як проект ― у вигляді консультаційного тексту в аналітичних доповідях цих інтелектуалів, об’єднаних у фабрику думки, як намір суспільної дії ― у сфері публічної політики, куди “фабрика думки” просуває свої доповіді, і потім виникає як конкретне законодавче або виконавче рішення в інституціональній політиці, де його знову ж формулює “фабрика думки”. Протягом всього цього ланцюга “фабрика думки” є генератором ідей, аналітиком альтернатив і прогнозів, презентантом висновків, одним з модераторів публічної комунікації, проектантом конкретних законодавчих або виконавчих рішень і лобістом суспільних інтересів, що виражаються привселюдно.

Основним джерелом для вітчизняних аналітичних центрів виступають переважно зовнішні донори, що породжує явище “грантоїдства”, яке в громадській думці набуває негативного віддтінку. Проте важливим позитивним аспектом явища грантоїдства є технічна допомога, через яку недержавним організаціям та уряду були передані зразки демократичної поведінки. Гранти, які здебільшого розраховані на невеликий обсяг фінансування, не дозволяють проводити широкомасштабні лобістські заходи, тому вітчизняні аналітичні центри здійснюють переважно просвітницьку та освітню діяльність. Вони активно просувають деякі освітні програми й курси, підвищують поінформованість громадськості. Ця діяльність має цілком очевидні стратегічні наслідки, оскільки в такій спосіб готується необхідний ґрунт для сприйняття цінностей іншого культурного середовища. По суті йдеться про політичний трансферт ― процес перенесення інтелектуальних основ, моделей, технологій і практик політичного й організаційного управління з одного (політичного, соціо–культурного, просторово–часового) середовища в інше.

Сьогодні аналітичними центрами акумульований значний інтелектуальний потенціал, накопичений досвід співпраці з дослідницькими організаціями інших країн. Практика свідчить: ці структури, на відміну від державних дослідницьких установ, мобільніші, здатні залучати для розробок додатковий експертний штат і відповідно пропонувати державі професійно підготовлену аналітичну продукцію, нові рішення, механізми і технології їх реалізації.

У третьому підрозділі “Шляхи розвитку аналітичного сегменту в Україні” визначаються напрямки подальшого розвитку аналітичного сегменту. Зазначається, що після подій 2004 р. в Україні помітно розвивається сфера публічної політики, індикаторами чого є те, що: (1) уряд та інші органи державного управління допускають недержавні аналітичні центри до участі в тендерах на розробку аналітичних документів; (2) бізнес–структури часто проявляють зацікавленість незалежною аналітикою і розміщують замовлення на теми, що їх цікавлять, а також виступають замовниками на публічні обговорення і лобіювання своїх інтересів; (3) політичні партії в ситуації реальної політичної конкуренції і виборів усвідомили необхідність публічності своїх програм і стали відноситися до аналітики уважніше.

Процес інституціоналізації аналітичних центрів в Україні ускладнює невизначеність їх соціального статусу. Про це свідчить певна законодавча неврегульованість діяльності експертного товариства: визначення “аналітичний центр” або “неурядовий аналітичний центр” в українському законодавстві немає. Не фігурує подібне словосполучення і в суворих формах статистичної звітності про об’єднання громадян. Тобто де–юре ― інтелектуальне ядро третього сектора ― сегмент неурядових аналітичних центрів відсутній, де–факто ― це цілком реальне явище, яке дедалі все більше і більше впливає на суспільно–політичні процеси в країні.

Постмайдановий етап розвитку українського соціуму висуває на перший план питання трансформації пріоритетів діяльності аналітичних центрів з політичних на соціальні. Аналітичні центри як суб’єкти дослідження публічної політики повинні стати необхідними владі ― розробляти такі продукти і надавати такі послуги, які влада без участі третього сектору якісно зробити не має можливості. У цьому напряму доцільно зробити наступне: сприяти появі великих програм від донорів для масового і регулярного навчання недержавних організацій основам аналізу політики і лобіювання визначених аналітикою змін; добиватися відкритої інформації про державні замовлення на аналітичні роботи і організацію консультацій з групами інтересів; зробити пропозиції про порядок розробки і обговорення Національних доповідей і поліпшення формату проведення Президентських слухань; задіяти ефективні формати інформування суспільства про державну політику і законотворчу діяльність з аналізом наслідків ухвалених рішень.

З боку держави для ефективного використання потенціалу недержавних аналітичних центрів у сфері розробки і впровадження державної політики і розробки законів доцільно зробити наступне: довести до логічного завершення і впровадити в практику органів влади всіх рівнів процедури проведення публічних консультацій щодо документів державної політики; розширити практику і зробити відкритою інформацію про державні замовлення на аналітичні роботи і консультацію з групами інтересів; зробити процес розробки урядових програм відкритим для обговорень; чітко визначити функціональне місце Національних доповідей і засобу їх використання в процесах розробки державної політики.