СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ТА ДЕРЖАВОТВОРЧІ ІДЕАЛИ ОСИПА НАЗАРУКА :

Краткое содержание

 ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено його мету та завдання, об’єкт і предмет, – а також розкрито стан дослідженості наукової проблеми. Сформульовано наукову новизну одержаних результатів, їхнє теоретичне та практичне значення основних положень, розкрито зв'язок дисертації з науковими програмами та темами, висвітлено апробацію результатів дослідження, а також структуру дисертації.

У першому розділі – “Методологічні засади дослідження”, який складається з двох підрозділів, зроблено комплексний аналіз джерел та літератури, опрацьованих у процесі роботи над дисертаційним дослідженням. В історичній ретроспективі розкрито й визначено основні етапи формування політичних поглядів О.Назарука. Використовуючи принципи історизму та раціональної, об’єктивної реконструкції теоретичної спадщини проаналізовано основні складові його державницької теорії. На основі існуючих наукових традицій, розкрито ґенезу та особливості розвитку національної ідеї у працях О.Назарука.

У першому підрозділі – “Стан вивчення проблеми” – проаналізовано наукову розробленість окресленої проблематики, здійснено огляд літератури за темою дисертаційної роботи, на основі якої з’ясовано сутність суспільно-політичних поглядів та державотворчих ідеалів О. Назарука.

У радянський період науково-публіцистичний доробок вченого був недоступний для науковців. О. Назарук, який присвятив свої дослідження проблемам української державності, розцінювався у добу тоталітаризму як “націоналіст”, “клерикал”, характеризувався негативно. Йому приписували “буржуазні”, “ворожі” теорії у розвитку української політичної думки. Лише вчені української діаспори в цей період мали змогу вивчати громадсько-політичну та публіцистичну діяльність О. Назарука. Серед них виділяємо І. Лисяка-Рудницького, І. Кедрина.

Інформацію про життя та діяльність вченого містить різноаспектна довідкова література, яка обмежується лише відомостями про його життєвий шлях, редакторську та наукову діяльність, участь у національно-визвольних змаганнях 1917–1920 рр., еміграційний період, а також переліком найбільш відомих праць О.Назарука.

Сучасна вітчизняна історична наука, досліджуючи громадсько-політичну діяльність вченого, лише епізодично висвітлює його деякі політичні ідеї. Серед наукових розвідок українських істориків, присвячених О. Назаруку, окремо треба виділити публікації М. Швагуляка. Він одним із перших проаналізував епізоди життєвого шляху вченого.

Для вивчення теми та висвітлення внеску О.Назарука в процес українського державотворення важливими є праці І.Патера, М.Кугутяка, М.Дядюк, С.Гелея, О.Єгрешія, у яких стисло подаються біографічні дані, характеризуються основні етапи суспільно-політичної діяльності вченого. Серед комплексних історичних наукових досліджень, присвячених О. Назаруку, можна виділити кандидатську дисертацію Л.Бурачок (захищена в 2006 р.), предметом якої є висвітлення основних напрямків громадської та політичної діяльності О. Назарука.

Водночас варто виокремити розвідки, які певною мірою з’ясовують практичний внесок вченого у реалізацію монархічних ідей. Окремі елементи поглядів О.Назарука на роль релігії та церкви в Україні висвітлював  У.Кошетар у праці “Українська греко-католицька церква у суспільно-політичному житті Галичини (1900–1939 рр.)”.

Аналіз стану наукової розробки проблеми свідчить, що громадсько-політична діяльність О. Назарука була об’єктом зацікавлення сучасних українських учених. Однак цілісної політичної концепції О. Назарука в сучасній політичній науці ще не існує, що стало поштовхом до нашої наукової роботи.

У другому підпункті – “Джерельна база дослідження” –дисертантом систематизовано різноплановий масив джерел, які можна поділити на окремі групи: 1) архівні матеріали, 2) опубліковані документи, 3) преса, 4) спогади. Архівні матеріали зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у м.Львів (ЦДІА України). Найбільш цінні матеріали виявлено і опрацьовано в особовому фонді (ф. 359), який містить документи, що допомагають максимально відтворити суть його суспільно-політичних поглядів стосовно державного будівництва в Україні, участь у державотворчих процесах, політичну та наукову діяльність. Сюди слід віднести особисті документи: паспорти, посвідчення особи, довідки з місця роботи, свідоцтво про народження. Більш детально вивчити соціальне походження, дитячі роки, які, зрештою, вплинули на формування світогляду вченого, допомагає його власна автобіографія. Цінним матеріалом вивчення монархічних та консервативних поглядів у простеженні світоглядної еволюції політика є епістолярна спадщина О. Назарука. Для прикладу називаємо листування політика з А. Бойчуком, Г. Хомишиним, П. Скоропадським, О. Пристаєм.

Важлива група джерельних матеріалів – опубліковані документи. У нашому дослідженні використано видання Східно-європейського дослідного інституту ім. В. К. Липинського, в якому опубліковані листи О. Назарука до В. Липинського за редакцією І. Лисяка-Рудницького. Вони характеризують не тільки взаємини двох політичних діячів, але дають можливість розкрити причини світоглядної еволюції О. Назарука. Крім того, “Листування В. Липинського” за редакцією Я. Пеленського, Р. Залуцького, Х. Пеленської та ін., де розглядаються окремі листи ідеолога українського монархізму до О. Назарука, а також “Листи В’ячеслава Липинського до Осипа Назарука (1921–1930 рр.)”, упорядковані М. Дядюк. Для розкриття питання ролі і значення церкви у галицькому суспільстві, використовувалися збірки документів, присвячених А. Шептицькому. Наступна група джерел складають періодичні видання: “Громадський голос”, “Січові Вісті”, “Нова Зоря”, редактором  якої тривалий час був О. Назарук і сучасні – “Дзеркало тижня”, “Урядовий кур’єр” тощо.

Важливим джерелом дослідження політичних поглядів та державницьких ідеалів О. Назарука є публіцистична спадщина самого вченого, численні спогади, статті. Скрізь, де б йому не доводилося бути, він опинявся у центрі українського громадського та політичного життя, виступаючи активним учасникм подій, при цьому часто залишаючи на них значний особистий слід. О. Назарук, насамперед, був відомим публіцистом, автором кількох тисяч статей у різних українських та зарубіжних періодичних виданнях.

У наукових працях О. Назарук досліджував процес становлення і відродження української державності, виділяючи його ключові моменти:

1) розглядає державу як основну складову політичної системи;  2) показує роль партій та суспільно-політичних організацій на політичний розвиток України; 3) відзначає важливе значення церкви і релігії у процесі відродження української державності; 4) визначає особливості становлення України 1917–1920 рр. суб’єктом міжнародних відносин; 5) розкриває власну позицію щодо розв’язання українського питання в Польській державі. Чимало важливих думок та ідей О. Назарука міститься у його статтях, присвячених процесу формування нації. Цікавими та корисними є дослідження О. Назарука, які розкривають роль жінки в українському суспільстві.

Проаналізована джерельна база уможливила повною мірою дозволила висвітлити зміст суспільно-політичних поглядів та державотворчих ідеалів О. Назарука. Її огляд засвідчує, що предметом дослідження для науковців була участь О. Назарука в громадсько-політичному житті України першої третини ХХ ст. Водночас чимало теоретичних положень вченого, які розкривали зміст українського державотворення, залишилися нез’ясованими, а тому потребували подальшого опрацювання. Саме цей факт свідчить про доцільність розробки та науково-суспільну актуальність обраної теми.

Вивчення теоретичної спадщини будь-якої видатної особи можливе лише в контексті з висвітленням її практичної діяльності, тому в другому розділі – “Формування суспільно-політичних поглядів О. Назарука” – досліджено особливості співвідношення теоретичних ідей та практичних способів їх застосування у процесі формування політичної особистості О. Назарука в першій третині ХХ століття. Насамперед виокремлюються ті події і процеси, безпосереднім учасником або очевидцем яких був сам О. Назарук і, які були покладені в основу його концепції державно-політичного існування України.

У першому підрозділі –“Громадсько-політична діяльність як фактор формування світогляду вченого” – лаконічно висвітлюються біографічні відомості про О. Назарука, аналізується його робота в урядових інституціях, партійна, громадська та редакторська діяльність, а також вплив громадсько-політичної участі на його світогляд. Участь у студентському русі задекларувала сповідування молодим Назарукомі радикальних поглядів і прихильність до них молодого Назарука. Разом з лідерами “Молодої України”, “Академічної громади” та “Січі” (м.Відень), на численних студентських вічах, з’їздах, нарадах він відстоював ідею заснування окремого українського університету у Львові. Домінування радикальних переконань привело О. Назарука в Русько-Українську радикальну партію (1904). Реалізація ідеї утворення самостійної та соборної Української держави стала для О. Назарука ще більш реальною в роки Першої світової війни, коли він увійшовши до секретаріату Загальної Української Ради (ЗУРу). Вагомий вплив на формування суспільно-політичних поглядів О. Назарука відіграла співпраця з Українськими січовими стрільцями. Очоливши пресову службу УСС, він збирав матеріали з історії січового стрілецтва, досліджував початки виникнення стрілецького руху та його розвиток на початку Першої світової війни. Стрілецькі військові формування, на думку О. Назарука, мали стати ядром українських збройних сил.

Революційні листопадові події 1918 р. у Львові, проголошення Західноукраїнської Народної Республіки зумовили новий етап політичної діяльності О. Назарука. Саме він представляв радикальні погляди в Українській національній раді як делегат від УРП. Зокрема, О. Назарук не поділяв помірковану позицію української влади стосовно польських чиновників та професорів, яких політик пропонував депортувати зі Львова. За дорученням уряду Є. Петрушевича він від’їжджає зі Львова до Києва з інженером В. Шухевичем просити військової допомоги гетьмана Скоропадського у війні з Польщею. Оцінивши непевне політичне становище гетьмана, О.Назарук приєднався до національно-революційного руху на Наддніпрянській Україні з метою відновити державу на Великій Україні, а згодом спільними зусиллями допомогти галицьким українцям. Його згода обійняти посаду міністра преси та пропаганди в уряді УНР Директорії свідчила про однозначну підтримку українських республікансько-демократичних традицій. Незабаром діяльність Директорії поступово породжувала в О.Назарука, розчарування, а її принципи організації влади він почав називати “наддніпрянським хаосом”. О. Назарук повертається на Західну Україну, відновлює роботу в команді Є. Петрушевича. Проте недовіра до республіканських традицій продовжувала зростати. Оптимізму додавала диктаторська форма правління Є. Петрушевича, яку О. Назарук розглядав як перехідну у революційний період. Організація позички Національної оборони в Канаді, зумовила остаточний відхід політика від радикальних поглядів і приєднання до монархічного табору. Свої нові погляди він почав впроваджувати в життя, реформуючи Січову організацію в США. Разом з політичними ідеями, О. Назарук змінив своє ставлення стосовно визначення  місця і ролі церкви в державі.

Другий підрозділ “Відображення у працях О. Назарука теоретичних генез, політичних орієнтацій українського суспільства у процесі національно-визвольних змагань 1917–1920 рр.” – показує розчарування частини інтелігенції в українських демократичних засадах під впливом революційних переживань та поразки національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. О. Назарук був серед тих, хто змінив демократичні політичні ідеї на традиційно-консервативні. Перебуваючи далеко від рідного краю, у Канаді, він пережив світоглядний перелом: від радикалізму – до монархізму. Ця еволюція була зумовлена, по-перше, його минулим революційним досвідом, який переконував політика у тому, що радикальні програми українських соціалістичних партій не змогли закласти ідеологічну основу ні для здобуття, ні для утримання незалежної України; по-друге, під впливом перебування у Канаді. Політик переконувався, що запорукою державності може стати “сильне, одиночне правило”, яке має опиратися на моральний авторитет Церкви. Ця нова політично-релігійна філософія підводила О. Назарука близько до В. Липинського. Однак основна відмінність полягала у відведенні О. Назаруком особливого місця і ролі в державі церкви.

У третьому розділі –“Концептуальні засади розбудови Української держави та їх відтворення в теоретичній спадщині О. Назарука” – розкрито погляди вченого на соціальну структуру суспільства, місце в ній держави як політичного інституту та інституту церкви.

Перший підрозділ “Складові елементи державотворчих процесів в Україні” розкриває погляди О. Назарука на соціальну структуру суспільства як сукупність соціальних зв’язків, що взаємодіють. Найвищий рівень у ній відведено Державі та Церкві. Провідну роль у суспільстві, на думку О. Назарка, виконує еліта. Серед важливих складових людської спільноти вчений виділяє жіноцтво.  

Висвітлюються погляди вченого на державу як визначальний елемент політичної організації суспільства. О. Назарук окреслює державу з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, фінансово-економічною системою, а також збройними силами. До основних ознак демократичності держави політик відносив територіальне самоуправління, при запровадженні якого особлива увага зосереджується на укомплектуванні кадрового апарату. В організації суспільно-політичного життя значна роль відводилася державному діячеві або лідеру.

Розкривається монархічна концепція О. Назарука, яка мала вибудовуватися на українському ґрунті, так званому неомонархізмі: “Наша ідея се не старе, виборне Гетьманство”. На чолі держави стоїть Монарх-Гетьман. Він уособлює найвищу владу, яка “має переходити від батька до сина або й дочки”. Обумовлюючи владні повноваження Гетьмана як монарха, О. Назарук звертається до змісту самого слова “монарх”, яке має дві складові: “сам” і “керувати”, “правити” – на відміну від загальнопоширеного розуміння “панувати”. Учений наводить синонімічний ряд цього слова, що містить лексими – “князь” (стосовно попереднього історичного періоду) і “гетьман” (стосовно новітнього). Проте суттєвої ролі назва монарха (чи то гетьманська, княжа, королівська, чи цісарська) не відіграє, важливо, щоб ця посада була легальною. О. Назарук вважав, що монархічний лад є основою державницького поступу та втілення ладу і дисципліни. Запорука успішного розвитку економічної сфери в державі, на думку вченого, є приватна власність. Власне вона складає матеріальну основу розвитку всього суспільства, його прогресу та культури. Гарантом існування власної державності виступали збройні сили.

Розкрито бачення О. Назарука на процес формування нації. Він розглядає етноси як попередники націй, які проходять певні стадії культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен у ширші етнокультурні об’єднання і аж до перетворення цих об’єднань на самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. Їх суспільна свідомість поступово “політизується”, вони стають учасниками політичного процесу і трансформуються в нації. Серед основних чинників формування нації О. Назарук називає народну традицію, історичну памۥять, мову, спільну територію. Важлива роль у націотворчому процесі відводиться національному вихованню молоді, суть якого полягала у формуванні характеру, релігійного світогляду, виробленні поваги до жінки, боротьбі проти асиміляції українського народу, потребі жертовності, уміння прийдешніх поколінь будувати, а не руйнувати, і, нарешті бути патріотами своєї Батьківщини.

У другому підрозділі – “Відображення ролі політичних партій та суспільно-політичних організацій у політичному житті України” – визначається роль партій у державному розвитку на основі праць О. Назарука. Політичну партію він характеризує як утворення, що репрезентує інтереси певної частини громади. На основі певної ідеології формується суспільний рух, а головну роль у цьому процесі відіграє політичний лідер. Останній повинен постати ідеалом в історичній пам’яті народу, залишаючи по собі біографічні спогади. О.Назарук стверджує, що ефективною запорукою діяльності політичних сил є традиції, набуті поколіннями. Партія зобов’язана ознайомлювати людей із суспільними проблемами, готувати провідників, захищати інтереси окремих верств населення, свободу віровизнання, думки й переконання. Вагомість політичних організацій залежала від політичної системи в державі. Найсприятливіші умови для розвитку партій створює демократичне суспільство, натомість у тоталітарних державах спостерігається зворотний процес. О. Назарук декларує свою прихильність до двопартійної системи, що вносила у суспільство дух здорової конкуренції між партією влади та опозицією. Він також визначив основи, які забезпечують позитивний, а головне, поступальний розвиток будь-якої політичної організації: взаємну довіру, духовну єдність всіх членів і, особливо, її управи. Апарат управління організації повинен бути її мозком, серцем і суддею. Рівень взаємної довіри між членами центру вказує на те, чи організація здорова, чи, навпаки, хвора. О. Назарук висунув цікаву гіпотезу, що найбільше потрясінь партія переживає тоді, коли ставить перед собою занадто високу мету. Намагання лідерів реалізувати її часто породжує недовіру між партійними активістами, яка поступово може зруйнувати саму партію. Запобігти розвалу може ретельний пошук причин зростання напруги у взаємовідносинах між членами організації, а найголовніше – визнання своїх помилок.

Підкреслюючи важливу роль партій у політичному житті суспільства, він підкреслив їх вплив на державотворчі процеси в Україні: “Нація, яка не має своєї держави, не може створити інакшого політичного проводу, як партійний”.

У третьому підрозділі – “Обґрунтування ролі та місця церкви у суспільно-політичному житті українського народу” – визначається, що в основі державницької концепції науковця стоїть Церква, яка є об’єднавчим стрижнем нації. Релігійний світогляд, заснований на християнській моралі, повинен ідеологічно скріпити населення в державі. Розкрито пояснення ученого різних понять у слові “церква”: від найпростішого, де йдеться про церкву як про святиню чи будівлю, присвячену Богові та молитві до нього, до більш складного, що окреслює належність всіх людей до одного віровизнання взагалі або людей одного віровизнання в однім краю, оскільки вони мають якусь визнаннєву організацію. Учений виокремлює функції, що їх виконує Церква. Вона здійснює охоронну функцію, оскільки з її занепадом пов’язана деградація нації та особистості. Церква сприяє духовному та матеріальному розвитку людства, оскільки упорядковує народне життя та стримує його деструктивні прояви завдяки вихованню спільноти на основі Заповідей Божих. О. Назарук на прикладі більшовицької Росії доводить, що навіть за умови політики, спрямованої на викорінення релігії, суспільство не опиниться в стані суцільного безладу, доки не втратить пошани до Церкви та виконуватиме головні релігійні постулати.

Одну з вагомих функцій католицької церкви О. Назарук вбачав у єднанні різних народів та регулюванні їх життя. Для української нації цю роль відігравала, на думку вченого, Греко-католицька церква. Її існування та діяльність у Східній Галичині мали подвійний вплив на процес формування національної свідомості українського населення. З одного боку, залежна від Ватикану Греко-католицька церква формувала універсальний західноєвропейський католицький менталітет, який відрізнявся від православного візантійського. З іншого боку, за часів панування Польщі, особливо у міжвоєнний період, саме належність до Греко-католицької церкви ідентифікувала національну належність українців Галичини, зберігала українську окремішність краю, допомагала, попри всі історичні катаклізми, втримати “український дух”. Вона стала найважливішим чинником східногалицького суспільства та мала величезний авторитет і довіру в усіх прошарків населення.

Визначено, що особливе місце в релігійних поглядах О.Назарука займає статус духовенства. Вчений наголошує, що католики мають бути “не тільки освіченими, але й політично активними”. Духовенство має посідати чільне місце в соціально-політичній структурі суспільства. О. Назарук заперечує аполітичність кліру, оскільки це призвело б до того, що “не лише найстаріший і найбільш зорганізований стан людської спільноти буде втрачати свій вплив у суспільстві, а підривається роль самої Церкви та моралі. У такому випадку народ перейме ліві погляди, що приведе його до краху і повного занепаду нації.

У розділі четвертому – “Процес формування геополітичного статусу України в Центрально-Східній Європі у працях О.Назарука” – не тільки відтворюється хід тогочасних подій, й розкривається погляд людини, яка після активної політичної діяльності змогла проаналізувати уроки національно-визвольних змагань і визначити важливість значення зовнішньополітичних процесів у розбудові української державності.

У першому підрозділі – “Становлення  України як суб’єкта міжнародних відносин у міжвоєнний період” – розкрито визначені О.Назаруком причини поразки національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. Зокрема, вчений наголошує, що зовнішній фактор для української державності в цей період відіграв вирішальну роль, наводячи приклад вирішення долі Української держави на Ризькій мирній конференції 1920 р.  На основі його спогадів розкрито дії українських дипломатів, спрямованих на становлення України як суб’єкта політики. Встановлено, що мали місце проблеми, пов’язані не з різницею у розвитку українських революційних процесів, а зумовлені ходом Першої світової війни й насамперед уявленням країн-переможців про післявоєнну політичну карту Європи. Польща, Чехословаччина, країни Прибалтики отримали свою державність завдяки підтримці країн-переможниць. Для Української держави зовнішньополітичний фактор виявився катастрофічно несприятливим. Спроби українських політиків довести, що їхня країна є якщо не повноправним, то принаймні реальним суб’єктом післявоєнного перевлаштування Центральної та Східної Європи, зазнали невдачі.

На основі спогадів О. Назарука розкрито зміну геополітичного становища України напередодні Другої світової війни, відображено реакцію українців на вступ радянських військ до Львова, яка була неоднозначною: від повного неприйняття – до палкої підтримки, розкривається ставлення галицької інтелігенції до нової влади. На основі спогадів О.Назарука, показано політику радянського режиму, який для здійснення геополітичних планів намагався залучити й використати у власних інтересах ту галицьку інтелігенцію, що, спонукувана найкращими мотивами, прагнула ретельно виконувати свої професійні обов’язки. Водночас описано перші репресивні акції НКВС, які і змусили О. Назарука покинути Україну.  У спогадах автор підводить до думки, що західноукраїнська спільнота ні політично, ні організаційно, ні психологічно не була готовою до вибуху війни й наслідків, які вона принесла з собою.

О. Назаруком виділено одну з найскладніших проблем поверсальської Польщі – національні відносини. Вереснева воєнна катастрофа оголила всі вади та прорахунки національної політики польського правлячого режиму, її безперспективність. На хвилі емоційно-релігійного екстазу О. Назарук по-своєму логічно трактував той жалюгідний стан, в якому опинилась Польська держава, розцінюючи це як справедливу відплату за асиміляційну політику стосовно українців.

У другому підрозділі – “Політичні сили Східної Галичини та Наддніпрянської України в період національно-визвольних змагань 1917–1920: аналіз взаємовідносин та участі у державотворчих процесах”– здійснюється порівняльний аналіз взаємовідносин та участі в державотворчих процесах інтелігенції обох частин України на основі теоретичної спадщини О.Назарука. Особливо важливим і актуальним для сьогодення є аналіз та порівняння науковцем особливостей політичного життя Галичини і Наддніпрянської України початку ХХ ст. Внутрішня дискретність українського етносу зумовлювалася суттєвою різницею в ментальності населення двох давно відокремлених один від одного регіонів України, відмінними культурно-релігійними традиціями. На думку О.Назарука, різниця, в першу чергу, полягала в умовах формування політичної свідомості українців заходу та сходу: громадська думка галичан з часу занепаду княжої державності проявлялась лише в церкві, що несла весь тягар як релігійного, так і політичного життя суспільства. В Україні над Дніпром існувала козацька держава, яка, втручаючись у релігійно-церковне життя, вела світську політику. У своїх висновках вчений назвав Галичину більше “національною розвиненою й упорядкованою”. Натомість, Велика Україна є “країною потенціального або ефективного хаосу та слабкої національної свідомості, чим далі на схід, тим слабшої”. Необхідність відокремлення Галичини була продиктована, на його думку, більшою користю в загальноукраїнській справі, з метою повного опанування Великої України приблизно за схемою короля Данила. Власне, місія “галицького племені” мала полягати у сцементуванні великої української нації шляхом відокремлення, щоб запобігти “неорганічній мішанині рас”. Концепція О. Назарука була побудована на ідеї “бути собою”. Для галичан це означало, насамперед, збереження національної індивідуальності, як гілки українського народу.

Третій підрозділ – “О.Назарук про особливості розв’язання українського питання у міжвоєнні Польщі”– розкриває позицію О. Назарука на політичний статус Галичини у складі Польської держави. У 30-х роках політик виступав за нормалізацію польсько-українських відносин. Українське питання він пропонував розв’язати на засадах національно-територіальної автономії у складі Польщі. Вчений розробив конкретні пропозиції щодо автономного політичного статусу України. О. Назарук обґрунтував ідею повного територіального самоврядування як гарантії належного захисту інтересів місцевого населення. Зняти напругу у взаємовідносинах між поляками і галицькими українцями політик пропонував шляхом збереження за останніми прав та свобод. Зокрема, адміністративні посади мали займали, передовсім, місцеві люди, а молодь повинна отримати вільний доступ до навчання у школі. В соціально-економічній сфері, в інтересах господарської рівноваги й суспільної гармонії, О.Назарук відкидав будь-яку ідею класової боротьби. Головне місце в соціальній структурі належало хліборобам, оскільки саме сільськогосподарська галузь є провідною в Україні. О. Назарук наполягав на наданні хліборобській верстві можливості впливати на всі функції державного життя.

Налагодження українсько-польських стосунків дало б Україні зайняти особливе місце на міжнародній арені. На думку політика, відповідно до своєї історичної місії та національної традиції, Українська держава мала виступати посередником між Заходом і Сходом, переймаючи від першого й передаючи другому культурні цінності католицького світу