КУРДСКАЯ ПРОБЛЕМА В КОНТЕКСТЕ УРЕГУЛИРОВАНИЯ ИРАКСКОГО КРИЗИСА

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито його зв'язок з науковими програмами,  визначено мету та завдання, об'єкт, предмет, методологічні засади дослідження, його хронологічні рамки, відображено новизну, практичне значення та апробацію отриманих результатів.

У першому розділі – Концептуально-методологічна та джерельно- документальна база дослідження” – проаналізовано концептуальні засади наукових підходів до дослідження етнополітичних конфліктів, досліджується джерельна база дисертаційної роботи, а також стан наукової розробки проблеми в українській та зарубіжній політичній науці.

Джерела, які були використані при написанні дисертації, за походженням, формою та змістом, науковою та інформаційною цінністю умовно можна поділити на наступні групи:

1.                      Документи та матеріали міжнародних міждержавних організацій, зокрема ООН та ЄС;

2.                      Документи  зовнішньополітичних відомств США, європейських країн та Росії, країн Близького та Середнього Сходу.

3.                      Офіційні документи та матеріли Іраку (як періоду режиму С.Хусейна, так і постхусейнівської доби).

4.                      Документи і матеріали, які містять виступи, заяви, прес-конференції керівників ключових політичних партій Іракського Курдистану, офіційні документи та законодавчі акти Регіонального уряду Іракського Курдистану.

5.                        Дослідження та аналітичні матеріали, підготовлені науково-дослідними центрами та міжнародними неурядовими організаціями, зокрема «Хьюман Райтс Уотч».

6.                      Довідкові та статистичні видання.

В ракурсі досліджуваної проблеми в сучасній російській політичній науці можна виокремити наступні вузлові проблеми, які успішно досліджувались вченими - сходознавцями:

·  соціально-економічна та політична історія Курдистану.  Серед робіт цього плану можна відзначити узагальнюючу колективну працю “История Курдистана” (1999) та дослідження Н.Мосакі “Курдистан: ресурсы и политика”, які здебільше мають довідково-інформаційний характер;

· становище курдів в Туреччині, Ірані, Іраку: роботи О.Жигаліної, К.Вертяєва, Ш.Мгої, Длер Хамаса, М.Гасратяна, А.Лукоянова (в яких автори розглядають як історію так і сучасний стан цього питання) та праці Є.Загорнової, присвячені історії курдських партій);

· курдська проблема в системі регіональних відносин (М.Лазарєв, Г.Шахбазян, А.Трофімов)

Що стосується української  політичної думки, то різні аспекти  курдської проблеми розглядалися в дисертаціях Насіха Гафура Рамадана “Курдська проблема в системі міжнародних відносин між двома світовими війнами” та Бхарі Абдули Хадера “Курдська проблема в міжнародних відносинах на Близькому та Середньому Сході в середині 70-х-90-х років”, в яких досліджуються історія виникнення курдської проблеми та її роль в системі міжнародних відносин в другій половині ХХ століття, а також в дисертаціях Маруфа Умара Гулла та Біштивана Алі Абдулкадира, які аналізували міжнародну правосуб’єктність курдського народу та його право на самовизначення.

Вагомий внесок у загальне бачення теми дисертаційного дослідження мали праці українських вчених П.Варбанця, А.Веселовського, В.Гури, С.Гуцало, Н.Ксьондзик, Н.Мхітарян, Б.Парахонського, Н.Пророченко, І.Чернікова, в яких висвітлюються основні тенденції розвитку міжнародних відносин в близькосхідному регіоні. Особливе значення для розкриття теми мали роботи С.Гринько, В.Копійки, Ю.Скорохода, Л.Токара, В.Шведа, в яких аналізується концептуальні засади та політика США, ЄС, НАТО та Росії на Близькому та Середньому Сході в цілому і стосовно Іраку, зокрема, та  публікації В.Долгова, В.Зварича,  О.Корнієвського, В.Шиманського, присвячені аналізові сучасної американської доктрини розширення демократії на Близькому Сході.

В процесі проведення даного дослідження були враховані положення та висновки, які містяться в  роботах О.Воловича, М.Гончара,  О.Коппель,  Ю.Кочубея, Ю.Скорохода, присвячених аналізу регіональних та локальних конфліктів на Близькому Сході (арабо-ізраїльський та ліванський конфлікт, кризи в Перській затоці тощо).  Особливе значення мали роботи українських (В.Каспрука, О.Маначинського, Л.Скороход, Н.Слободян) та російських (О.Мелкумян, Г.Косача, А.Алімова, В.Ягья) науковців, в яких аналізуються різні аспекти іракської кризи  та пошук шляхів її врегулювання.

Авторові прислужилися для розкриття теми праці українських та  російських дослідників  О.Картунова, О.Маруховської, О.Майбороди, В.Амеліна, В.Авксентьєва, М.Лебедєвої, А.Празаускаса, В.Чагилова, присвячені ключовим проблемам етнополітики.

Характерною особливістю більшості досліджень курдської проблеми в країнах, які поділили Курдистан, є їх чітка ідеологічна спрямованість. Найбільш рельєфно такий підхід простежується в турецькій  політичній науці, в якій зроблена спроба заперечити існування етнічності курдів. Так, якщо в роботі Секбана Сукру Мехмета ще фігурують терміни “курд” та “курдське питання’, то в подальшому в роботах турецьких авторів (наприклад, С.Сеферогли) здебільше використовувалося поняття “курдотурки” або “гірські турки”, що відображало офіційну політику Анкари щодо заперечення існування в Туреччині  національних меншин.

Що стосується офіційної історіографії інших країн, що поділили Курдистан – Іраку (періоду режиму С.Хусейна), Ірану та Сирії, то у відповідних дослідженнях хоч і не заперечується саме існування курдів як етносу, але має місце необ’єктивне упереджене висвітлення їх політичної історії.

В 1990-х рр. в країнах Західної Європи та США  істотно зростає кількість наукових праць з курдознавства. Дослідження в цій галузі  насамперед зосереджуються в центрах вивчення курдської історії, культури та літератури, серед яких провідну роль відіграють  Курдський інститут в Парижі, створений в 1983 р., та Дослідницький центр імені М.Барзані в Вашингтонському університеті, який функціонує з 1999 р.

Серед американських та європейських вчених, які зробили помітний внесок в розвиток курдознавства можна назвати Д.Макдоуелла, К.Маккернана, Б. О’Лірі,  М.Гантера,  Дж.Бло, М.Ван Брюінессена, Ж.Шальяна, Х.Хаузера, Ф.Ерхарда та засновника сучасної французької школи курдознавства Камурана Бадр-хана. Об’єктом дослідження науковців США та Західної Європи є історія Курдистану та взаємини між різними етнічними общинами, що проживають на території Курдистану (Дж.Баллок, Х.Моріс, У.Пірс, Гафур Абдаллах), курдський етнонаціоналізм та історія курдського національного руху (Дж.Кардо,  Надір Ентесар, Е.О’Балансі, З.Ольсон, Ф.Крайонбрек, К.Еллісон), становище курдів в Іраку, Ірані, Туреччині та Сирії (Керим Уїлдиз, Дж.Кімі, Х.Беркі, Г.Фаллер, Д.Наталі).  Більша частина дослідників визнають, що курди стали об’єктом національної дискримінації та насильницької арабізації, персизації, туркозації і вважають, що вирішення курдської проблеми лежить в площині не створення незалежної курдської держави, а надання курдам культурної та адміністративної автономії в країнах проживання. 

Значний масив літератури на Заході розкриває тему  іракської кризи. Можна виокремити роботи Дж.Паркера, У.Террілла, Е.Кордісмена, П.Гелбрейта, Р.Сетлофа, К.Йордана, Б.Рубіна, Т.Ріска,  Д.Малоуна, П.Робертса, Й.Боданскі, Дж.Кігана, в яких досить ґрунтовно досліджуються як міжнародний, так і внутрішній її аспекти. Прогнозуванню ймовірних моделей розвитку ситуації в Іраку, долі самої іракської держави  присвячені наукові розробки Д.Бімана,  К.Поллака, Х.Саліха,  Д.Брансаті, А.Ахрама, М.Рубіна, які  безпосередньо торкаються і ролі курдського чинника в Іраку.

Огляд наукової літератури дає підстави констатувати, що вплив іракської кризи на курдську проблему не став об’єктом спеціального дослідження в сучасній політичній науці.

У розділі другому – “Іракський аспект курдської проблеми” – досліджується становище курдів в Іраку в період іракської кризи та еволюція підходів основних курдських партій до вирішення курдської проблеми.

В розділі аналізується  політика режиму С.Хусейна стосовно курдів в 1990-х рр.,  акцентується увага на особливостях цієї політики; зазначається, що агресія  Іраку проти  Кувейту 2 серпня 1990 р.  призвела до виникнення масштабної міжнародної кризи, наслідком якої  стало переміщення Курдистану з периферії в епіцентр близькосхідної політики, істотне зростання курдського чинника в регіоні Близького та Середнього Сходу та утворення “Вільного Курдистану”, що мало виключне значення з огляду на реалізацію прав курдського народу на самовизначення.

Дисертант наголошує на наявності певних труднощів функціонування “Вільного Курдистану”, які були пов’язані як  з політикою режиму С.Хусейна (спроби запровадити економічну блокаду цього регіону, економіці якого було завдано значної шкоди в ході ірано-іракської війни та військових дій 1991 р.), так і з причинами внутрішнього характеру, а саме: загостренням протиріч між ключовими партіями Курдистану,  наслідком чого стало встановлення з 1994 р. на території Іракського Курдистану двовладдя: в Сулейманії був сформований уряд Партії вільного Курдистану (ПВК), а Дохук і Ербіл знаходилися під контролем Демократичної партії Курдистану (ДПК). Міжпартійні протиріччя певною мірою  подолані підписанням за посередництвом США 17 вересня 1998 р. в Вашингтоні між лідерами ПВК та ДПК угоди про мирне врегулювання конфлікту в Іракському Курдистані.

  В розділі розглядається дискусія, яка мала місце серед ключових курдських партій стосовно шляхів вирішення курдської проблеми. Акцентується увага на наявності різних підходів у курдських політичних сил як до тлумачення права на самовизначення, так і до вибору союзників і засобів досягнення політичних цілей. Зокрема, пропонувалися наступні моделі вирішення курдської проблеми: 1) створення незалежної  унітарної курдської держави; 2) створення федеративної курдської держави, що складатиметься із курдських анклавів країн проживання курдів; 3) відокремлення від Іраку Іракського Курдистану і його функціонування в режимі автономного самоуправління; 4) створення федеративної демократичної держави в Іраку, де курдам буде надано право широкої автономії. Головні партії Іракського Курдистану – ДПК та ПВК  – взяли курс на реалізацію четвертої моделі, спираючись при цьому на США та їх союзників по коаліції, оскільки  саме присутність військ коаліції є чинником стримування відцентрових тенденцій в Іраку і сприяє на даному етапі реалізації поставлених курдами завдань.

 Курди активно підтримали політику США, спрямовану на стабілізацію ситуації в Іраку. Це знайшло свій вияв в підтримці американських планів перехідного періоду, участі в законодавчих та виконавчих органах Іраку, сформованих після падіння режиму С.Хусейна,   в висуненні власних ініціатив щодо державного устрою демократичного Іраку, в проголошенні курсу на боротьбу з міжнародним тероризмом та ісламськими екстремістськими угрупуваннями, що діють на іракській території.

В дисертації детально аналізується процес державотворення в Іраку після падіння режиму С.Хусейна, акцентується увага на труднощах цього процесу та визначається позиція курдів з ключових проблем політичного врегулювання іракської кризи.  Принциповим моментом позиції курдських партій є те, що будь-яка модель адміністративного поділу Іраку має виходити із принципу збереження єдиного територіального цілого курдського району; всі інші варіанти (зокрема, американська пропозиція поділу Іраку на 18 штатів, з яких 3 будуть курдськими) є неприйнятними.

Наголошується, що курдськими лідерами були розроблені програма-мінімум (закріплення вже існуючих досягнень курдів шляхом легітимізації автономного статусу Іракського Курдистану) та програма-максимум (досягнення широкої автономії; розширення кордонів курдської автономії, насамперед, за рахунок Кіркуку в рамках федеративного Іраку; участь в розподілі нафтових доходів тощо).

Автор акцентує увагу на тому, що формування парламентом Іракського Курдистану 7 травня 2006 р. єдиного Регіонального уряду Курдистану на чолі з Нечірваном Барзані стало свідченням остаточної ліквідації подолання елементів  двовладдя і є запорукою стабільного розвитку курдської автономії.

Розділ третій – Курдська проблема в політиці регіональних та позарегіональних держав з врегулювання іракської кризи – присвячений аналізові ролі курдського чинника в процесі формування та реалізації політики США, країн-членів Європейського Союзу (ЄС), Російської Федерації, Ірану, Туреччини та Сирії стосовно Іраку.

В дисертації аналізуються цілі політики США на Близькому та Середньому Сході, акцентується увага на її особливостях після проголошення Вашингтоном боротьби з міжнародним тероризмом як пріоритетного завдання американської зовнішньої політики, обґрунтовується висновок про те, що адміністрація Дж.Буша взяла курс на трансформацію Близького і Середнього Сходу шляхом його “демократизації”. В розділі зазначається, що Іраку відводилося центральне місце в реалізації американської стратегії на Близькому та Середньому Сході, що було зумовлено економічними, геополітичними та безпековими чинниками.

Аналізуючи роль курдського чинника в близькосхідній політиці США, автор зазначає, що займаючи ключове стратегічне положення на стику кордонів Іраку, Ірану, Туреччини та Сирії, Іракський Курдистан мав виняткове значення для реалізації планів Вашингтона, оскільки дозволяв США здійснювати тиск з цієї території на суміжні країни, а також впливати на курдський національно-визвольний рух, що розгортається в цих державах. Наголошується, що посиленню впливу США серед іракських курдів сприяли не тільки збіг політичних цілей (повалення влади С.Хусейна та встановлення в Іраку демократичного режиму), але й те, що  США не мали невиконаних обіцянок перед курдами, не скомпрометували себе в очах курдів. Офіційний Вашингтон визнав курдів як суб’єктів права і як учасників політичного процесу в постхусейнівському Іраку. З іншого боку, автор вважає, що адміністрація Дж.Буша не бажає брати на себе конкретні зобов’язання перед іракськими курдами, свідченням чого є невизначеність позиції офіційного Вашингтону щодо вимог курдів (відмова на даному етапі США як визнати легітимність територіального розширення курдського району в Іраку, так і підтримати вимогу надання цьому району широкої автономії).

В розділі досліджуються позиції західноєвропейських країн  та Росії стосовно врегулювання іракської кризи, виокремлюються особливості їх підходів до вирішення курдської проблеми. Автором встановлено, що підхід країн-членів Європейського Союзу до вирішення курдської проблеми ґрунтується на неприйнятності посилення відцентрових тенденцій в регіоні Близького і Середнього Сходу (наслідком яких стане зміна існуючих державних кордонів), і  полягає в тому, що оптимальною моделлю вирішення курдської проблеми вважається надання курдам широкої автономії в країнах проживання на основі побудови в них демократичного громадянського суспільства.  Питання щодо національних прав курдів, зокрема автономного статусу Іракського Курдистану, ставало предметом обговорення в парламентах Швеції, Італії, Греції, Іспанії, Бельгії, Норвегії, Франції та інших країн.

Аналізуючи позицію Російської Федерації щодо врегулювання іракської кризи, автор наголошує на наступних принципових моментах. Позиція Кремля була близькою до позиції Франції та Німеччини. Москва розглядала  американську модель вирішення іракської проблеми з її акцентом на силові методи як крок на шляху до утвердження монополярної системи світоустрою, що суперечило її інтересам. В контексті оцінки військової акції США в Іраку в 2003 р. як такої, що здійснювалась всупереч принципам і нормам міжнародного права,  політиці Росії щодо США в цей період була притаманна «м’яка протидія», яка полягала в послідовному відстоювання необхідності як повернення центральної ролі ООН у врегулювання іракської кризи, так і припинення окупації та відновлення суверенітету Іраку, реалізації права іракського  народу самостійно розпоряджатися своєю власною політичною долею та здійснювати контроль за національними природними ресурсами. Що стосується курдської проблеми, то, на відміну від Радянського Союзу, Росія на практиці не здійснює активну політику в цьому напрямку, по суті самоусунувшись від участі у вирішенні проблеми курдів, що, на думку дисертанта, не відповідає цілям стратегії Москви стосовно повернення на Близький Схід.

Особлива увага зосереджена на дослідженні впливу іракської кризи на трансформацію системи міжнародних відносин на Близькому і Середньому Сході і, зокрема, на еволюцію позиції Ірану, Сирії та Туреччини з курдської проблеми.  Найбільш рельєфно такі зміни простежуються на прикладі політики Тегерану.  Іранське керівництво розробило політичну стратегію протидії зростанню впливу США та Ізраїлю в близькосхідному регіоні, яка базувалася на принципах згуртування іранського суспільства на основі шиїтського ісламу. Наслідком цього стало внесення істотних коректив в позицію Ірану з курдської проблеми, а саме: на внутрішній арені – відхід від політики реформаторів на чолі з президентом аятолою Хатамі, спрямованої на досягнення відносної стабілізації в іранському Курдистані шляхом інтегрування Курдистану в загальноіранські економічні, політичні та інші структури при одночасному наданні курдам певних можливостей для розвитку національної культури,  і перехід до силового вирішення курдської проблеми всередині країни; стосовно Іракського Курдистану – попередження можливості зростання впливу в Іраку курдів як союзників США (і, ймовірно, Ізраїлю) шляхом недопущення створення автономії та локалізації підтримки іракськими курдами іранських курдів в реалізації їх сепаратистських настроїв.

В дисертації обґрунтовується висновок, що в основі формування підходів регіональних та позарегіональних країн до курдської проблеми лежало тлумачення ними своїх геополітичних інтересів в регіоні Близького та Середнього Сходу, а не глибинний аналіз причин та джерел курдської проблеми  як різновиду  етнополітичного конфлікту.