ФАКТОР ОСОБИСТОСТІ У ФОРМУВАННІ ТА ЗДІЙСНЕННІ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ У СУЧАСНІЙ МІЖНАРОДНІЙ СИСТЕМІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі, обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються мета, зав­дан­ня, розкривається наукова новизна та практичне значення роботи, розгля­дає­ть­ся джерельна база, дається характеристика наукової розробки теми.

Перший розділ «Теоретико-методологічні основи вивчення політичного лідерства» присвячено розгляду сучасних підходів до вивчення політичного лідерства та опрацюванню методів дослідження особистості політичного ліде­ра у міжна­род­них відносинах.

Інституалізація науки про політичне лі­де­р­ст­во як самос­тій­ної галузі соціального знання відбулась у 50-ті роки XX-го сто­річ­­чя. Помітну роль у теоретичній розробці даної проблеми зіг­ра­ли роботи американських вчених. Серед них – роботи С.Хаймана, Дж.Барбера, Е.Харгроува, присвячені дослідженню президентства, ро­боти по соціології політичної влади К.Дойча, сис­тем­ному полі­тич­но­му аналізу Г.Алмон­да, а також роботи Г.Кісінджера, Р.Таккера, Л.Едінгера та інших. Необхідність по­шу­ку адекватної дослідницької бази для вдосконалення сис­те­ми політичного керування сус­пі­льст­вом суттєво роз­ши­ри­ла рамки цих досліджень та підвищила їх прак­тич­ну значимість.

Не випадково, ще в к. 60-х рр. Д.Растоу підкреслював, що кон­цеп­ція політичного лідерства може стати центральною лан­кою но­во­го зага­ль­но­охоп­лю­ю­чо­го та динамічного теоре­тич­ного пог­ляду на полі­тич­ний про­цес в цілому, оскільки лідер як більш помітна у будь-якому політич­но­му процесі фігура, що прий­має рішення, від якого виходить та до якого надходить інфор­мація, хто здійснює функцію влади, утворює та керує інсти­тутами, спроможний зібрати до купи всі ці різнорідні елемен­ти. Разом з тим, керівник проектів дослідження лідерства Університету Огайо М.Херманн стверджує, що вчення про політичне лідер­ство знаходиться лише на початковій стадії розвитку. По­лі­тич­не лі­дер­с­тво – найбільш досліджений, і разом з тим най­менш зро­зу­мі­лий фе­но­мен.

Ключовою проблемою при виборі підходу до вивчення лідерства є пи­тання про співвідношення двох факторних груп: особистісного (суб’єк­тив­ного) аспекту явища та соціального середовища (соціально-полі­тич­ної системи). Серед ос­новних сучасних підходів до вивчення по­­лі­ти­ч­­ного лідерства слід виділити наступні: психологічний підхід; сучасні психоаналітичні концепції; концепції «авторитарної особистості»; біхейвіористські концепції.

Поняття політичного лідерства включає два аспекти: 1) формально-поса­до­вий статус, пов’язаний з воло­дін­ням вла­дою; 2) суб’єктивну дія­ль­ніс­ть по виконанню покладеної на лідера соціа­льної ролі. Автор робить висновок, що суб’єктивний аспект набуває особливого значення, коли мова йде про політичне лідерство у: а) країні із нестабільною політич­ною сис­те­мою, б) що знаходиться у стані війни, в) в якій лідера не обра­но демократичним шляхом та г) існує ситуація, яку в сучасній аме­ри­кан­ській політології прийнято називати кризою лідер­ст­ва у всіх сферах сус­пі­льного життя. Подібні умови є характерними для країн, що знаходяться у перехідному періоді.

Автор вважає, що класичний державоцентричний під­хід, за яким члени урядових делегацій та голови держав, що сідають за стіл переговорів, є лише «фізичним вті­лен­ням» дер­жав, які вони пред­став­ляю­ть, не дозволяє повною мірою пояснити особливості формування та здійснення зовнішньої політики.

Фундаментальним тут є припущення про те, що влада та інте­рес – дві концепції, що є базовими при вивченні міжнародної полі­ти­ки, – є когні­тивними за своєю природою. Ні влада, ні інтерес не но­сять об`єк­тив­но­го характеру. Навпаки, вони обумовлені харак­те­ром переконань інди­відів, яким належать. Когніції – пе­ре­­конання особистості та процеси по­бу­дови нею суджень, – мають значення, оскільки вони лежать в осно­­ві всієї політичної по­ве­дінки та утворюють основу ро­зу­мін­ня лідером вла­ди та по­лі­тич­­них інте­ре­сів.

З огляду на велику кількість робіт, присвячених вив­че­н­­ню впли­ву суб`єк­тив­ного фактору на зовнішню політику, мож­­на ствер­д­­­жу­ва­ти, що когніції відіграють важливу роль у пояс­ненні між­­­на­­родних від­но­син. Невиз­на­ченість та суб`єктивні переконання дійо­вих осіб скла­­даю­ть важ­ливу частину процесу вибору, і саме невиз­на­че­ність робить питання осо­­бис­тісних відмінностей сприй­нят­тя цент­ральним.

На сьогодні можна виділити чотири основні напрямки дос­­лід­жен­ня когніцій у міжнародних відносинах – методи, що базуються на вивченні операційного коду, по­бу­до­ві ког­ні­тив­них карт, теорії уявлень, та вивченні ког­ні­тив­них стилів. Корис­ніс­­ть цих методів для широких наукових кіл, що зай­маються вив­чен­ням між­народних відносин, залежить знач­ною мі­рою від го­тов­ності окре­мих дос­лідників їх вико­рис­то­ву­ва­ти. За їх допомогою дослід­жу­ва­лися події, що призвели до початку Першої та Другої світової воєн, Кубинська криза, В`єтнамська війна, конфлікт навколо Фолклендських островів, війни у Перській затоці.

Автор робить висновок, що ці ме­тоди у поєднанні з системами автоматичного конвент-ана­лізу можуть по­тенційно змінити наше розуміння міжнародних від­носин. Вони маю­ть значні переваги перед теорією ігор та роблять мож­ливим новий пог­ляд на по­літичний реалізм та прийняття рі­шень. Вони можуть допо­мо­г­­ти у роз­в`я­занні конфліктів, іден­ти­фі­кую­чи фунда­мен­тальні уявлен­ня їх учас­ни­ків, що перешкоджають, або, нав­паки, можуть сприяти ве­денню перего­во­рів та досяганню згоди.

Другий розділ «Фактор особистості у формуванні зовнішньої політики держави в умовах кризи» розглядає шляхи впливу фактору особистості на зовнішню політику та особливості прийняття рішень політичними лідерами у сучасних міжнародних відносинах, зокрема за умов зовнішньополітичної кризи.

Прийняття рішення – це акт вибору серед наявних альтернатив, які характе­ризуються певним ступенем невизначеності. У зовнішній по­лі­тиці ступінь такої невизначеності, як правило, вищий між у політиці внут­­ріш­ній. Теорія прий­нят­тя рішень являє собою відхід від традиційного міжнародно-по­літичного ана­лізу, у якому дослідники розглядають на­ціональні дер­жа­ви у якості голов­них акторів у міжнародній сис­те­мі. Вона спрямовує увагу не на держави як ме­та­фі­зичні абстракції, або на уряди, а намагається дослідити поведінку окремих осіб, які приймають рішення, що формують урядову політику їх країн.

Систематизуючи теоретичні передумови можна зробити висновок, що механізм прийняття політичних рішень включає в себе: систему суб’єктів, що приймають рішення; систему законодавчих норм та обмежень, на базі яких приймаються рішення; функціональні зв’язки між суб’єктом та об’єктом рі­ше­н­ня; систему забезпечення інформацією; технологію прийняття рішень.

Порядок прийняття зовнішньополітичних рішень регулюється право­вою базою держави, що, відповідно, вимагає ретельного аналізу існуючих в часових рамках дослідження правових норм. Це веде до пря­мого аналізу документів, починаючи з основного закону держави та закінчуючи циркуля­ра­ми внутріш­­ньої суборди­на­ції державного відомства, що цікавить дослідника.

Моделі прийняття рішень умовно мож­на розбити на дві великі групи – раціональні та ір­ра­ціональ­ні. Ірра­ціо­на­льні моделі, або ті, що зосереджуються на пи­тан­нях когнітивної психології, або ті, що зосереджуються на орга­нізаційній структурі та рутинних процесах, констатують, що на рі­шен­ня часто впливають систематичні викривлен­ня сприйняття, ког­ні­тивні або бю­­­рок­ра­тич­ні бар`єри. Хоча визначення ра­­ці­о­нальності є об`єктом як філософських, так і концептуальних дискусій, мі­­­ні­­ма­ль­ним кри­те­рієм інструментально раціо­на­ль­ного рішення є ло­­гічні ви­мо­ги послідовності та сумісності у поведінці, що спрямована на до­сяг­не­н­ня поставлених цілей.

За структурною теорією міжнародних відносин К.Уолца ті, хто приймають рішення намагаються у більш менш розумний спосіб викорис­то­ву­ва­ти доступні засоби з метою досягнення поставлених цілей. Однак, тут же зазначено, що у той час, як структура міжнародної системи впливає на основні напрямки по­ве­дінки у сфері зовнішньої політики, вона може бути неспро­мож­ною поя­снити певні окремі події. Пояснення пооди­ноких випадків вимагає вклю­чення елементів, розміщених на суб­системних рівнях аналізу, вклю­чаючи фактори, що стосуються прийнят­тя рішень. За тверд­жен­ням Р.Джер­­віса, зовнішня ситуація, що склалася між ве­­ли­ки­ми дер­жа­ва­ми Європи на початку 20-го сторіччя призвела б ці дер­жа­ви до по­чатку війни у певний момент часу, але досліднику до­во­ди­­ться застосовувати аналіз прий­нят­тя рішень для того, щоб пояс­ни­ти, чому Перша світова війна розпочалася саме у серпні 1914 року.

Автор наголошує на тому факті, що для того, щоб приймати рішення людина викорис­то­вує ме­ха­нізм фільтрації даних, що до неї надходять. Обсяг ін­фо­р­­­­мації, що що­­денно надходить до кожного члена уряду, не го­во­­­ря­чи про главу держави, є величезним. Певне її фільт­ру­ван­ня від­бу­­ває­ться на інсти­ту­цій­но­му, бюрократичному рівні. У кож­­ному уряді існують служби, голов­ною метою яких є «захист» ви­щих по­садових осіб від надмірної кількості зайвої інформації.

Однак, найбільш важливим зауваженням є те, що інформацію не оби­­рають навмання. Скоріше її обирають відповідно до існую­чих у лідера та його радників уявлень про зовнішній світ. Віро­гід­ність того, що інфор­ма­ція, котра може поставити під сумнів уяв­лення, що превалюють у системі уявлень індивіда про світ, буде ви­­користовуватися мала. Таким чином ті, хто приймають рішення при фор­му­­люванні засад політики, будуть оціню­вати інформацію, що надходить до них від­по­від­но до чітко визначеного внут­ріш­нього уявлення про проблему, хоча, як правило, цей процес є під­сві­домим.

Враховуючи, що уявлення про світ складаються з фактів та цін­нос­тей, вони являють собою потужний фільтр, здатний суттєвим чином впли­ва­ти на те, яким чином політик розглядає факти реаль­нос­ті.

Роботи, присвячені міжнародним відносинам також демонструють, як політики можуть, внаслідок існуючих у них уявлень про зов­ні­ш­ній світ, докорінно невірно дивитися на існуючі проб­ле­ми. Таке невірне ба­чення проблем прямо переноситься на процес прий­няття рішень, що їх сто­суються.

Лідери, обираючи той чи інший напрямок політики, керуються при цьо­му багатьма факторами, що часто мають суб`єктивну при­роду. Звідси, нап­риклад, реальною може бути ситуація, коли полі­тик, що є прибічником то­го чи іншого напрямку політики та вважає його важливим та єдино вір­ним, буде свідомо ігнорувати факти реа­ль­ності, що вказують на його не­адек­ватність або хибність.

Невипадково, що більшість праць, присвячених сприйняттю ото­чую­чого світу мали відношення до між­на­род­­них від­но­син, де масштаби наслідків хибного сприйняття си­туа­ції є найбі­ль­ши­ми.

Іншими словами, ті, хто приймають рішення, як окремі особи, так і групи, можуть послідовно невірно інтерпретувати інформацію, що вони отри­мують. Серед основних причин, що ведуть до хибного сприйняття си­туації дослідники виділяють етноцентризм та гру­­пове мислення. Зокрема, чисельні американські дослід­жен­ня свідчать, що фактор групового мис­лення по­тенційно може здійснювати вплив на зов­ніш­ню політи­ку держави – ним мож­на пояснити фіаско із вторгненням на Кубу, нес­про­мож­ність Пре­зи­ден­та Джонсона припинити війну у В`єтнамі, рі­­шен­ня Пре­зи­ден­та Ніксона вторгнутися в Камбоджу та згода Президента Форда на таємне втручання в гро­ма­дян­ську війну в Анголі.

Окрема увага приділяється розгляду існуючих моделей відносин лідера із своїми радниками та підлеглими, адже останні є головними постачальниками інформа­ції до лідера. Розглянуті моделі доводять, що існує прямий зв`язок між стилем лідерства та організацією дорадчої системи прийняття зовнішньополітичних рішень.

Другий підрозділ другого розділу “Середовище прийняття зовнішньополітичних рішень у кризових умовах” розглядає особливості прийняття зовнішньополітичних рішень в умовах кризи.

Автор класифікує міжнародну кризу як ситуацію, якій притаманні три необ­хід­ні та достат­ні умо­ви, що обумовлені зміною у зовнішньому середовищі, в якому знаходиться держава. Всі вони мають суб`єктивну природу, тобто є уявленнями осіб, які приймають рі­шення: це 1) загроза базовим цінностям, що суп­ро­вод­жує­ться 2) усвідомленням того, що час на відповідь обмеже­но та 3) існує висока вірогідність військового втручання. Всі три ком­по­ненти визначення кризи є взаємо­за­леж­ними. Варто також зазначити, що рішення під час кризи приймаються у світлі очікувань від поведінки інших між­на­род­них акторів.

Вихідне припущення про унітарну природу рішень, що прий­маю­ться у кризовій ситуації, коли під загрозою опиняються ключові цінності, базується на твердженні про концентрацію повноважень у такій ситуації в руках дуже обмеженої групи осіб. Наприклад, у дослідженні Дж.Оніла, присвяченому вивченню прийняття рішень у кризових ситуаціях, зазначається, що під час кризи менша кількість діючих осіб задіяна у процесі прийняття рішень, що означає, що необхідно узгоджувати меншу кількість квазінезалежних інтересів. Таким чином, клю­чо­ве питання про те, «хто приймає участь» має менш кри­­тич­­не значення в умовах кризи, на відміну від ситуації вирі­шен­ня більш рутинних зовнішньополітичних питань. Крім того, політична боротьба всередині країни в умовах її вход­жен­ня у міжнародну кризу має грати меншу роль, а ніж за нормальних умов.

Багато дослідників відзначали, що міжнародній арені притаман­ні харак­теристики (складність, ризик, невизначеність), що загро­жую­ть дієвості зовнішньополітичних рішень. Не дивно бачити, що зовнішньополітичні кризи часто харак­те­ри­зую­ться як хаотичні ситуації, під час яких інформація надається лідеру та сприймається ним у досить складних і відмінних формах.

Автор розглядає спорідненні характеристики прийняття зовнішньо­полі­тич­них рішень в умовах кризи: складність, ризик, невизначеність та багатоз­нач­ність, демонструє відмінності між ними, їх вплив на механізм прийняття рі­ше­нь та аналізує перспективні підходи до їх вивчення.

Для розуміння політичного лідерства у час кризи та розкриття впливу фактору особистості на зовнішню політику, також приділено увагу феномену харизми. Зроблено висновок, що харизма є невід`ємною складовою лідерства у кризі. Її феномен здатен покращити розуміння подій на терені колишньої федеративної Югославії у 1990-2000 рр.

Ще одним важливим елементом розгляду фактору особистості у зовнішній політиці вважається питання про спів­від­но­шен­ня внутрішньої та зовнішньої полі­ти­ки. Воно не є новим. Наприклад, класичні реалісти стверджують, що зовнішньополітичне по­ло­ження держави не можна відділяти від внутрішньополітичної си­туації та можливостей країни. Дослідники аме­риканської політоло­гіч­ної шко­­ли роз­­ро­били цілу низку моделей, що описують залежність результатів президент­сь­ких виборів від ефективності дій президентів по розв`я­зан­ню зовнішньо­по­лі­тич­них проблем, що пос­таю­ть перед країною.

Третій розділ «Політичний лідер та зовнішня політика в суспільствах перехідного періоду (на прикладах Югославії та Росії)» присвячено розробці психологічних портретів сербського лідера С.Мілошевича та демонстрації змін у зовнішній політиці Російської Федерації внаслідок зміни її вищого керівництва на початку 2000 року.

Югославія та Росія були обрані автором у якості об`єктів дослідження з огляду на низку факторів. Не в останню чергу з огляду на значну подібність процесів, що мали та мають місце у двох вищезазначених країнах до подій зовнішньо- та внутрішньополітичного життя України.

Державні системи Югославії та Росії останні десять років перебувають у стані постійної трансформації. Це вірно і по відношенню до України. За таких умов, має місце постійний перерозподіл владних повноважень між суб`єктами політичних відносин, зміна законодавства, системні реформи та певний ступінь соціальної нестабільності.

 Всі ці чинники разом сприяють послабленню структурних обмежень, що накладаються на лідерів держави за умов стабільності системи. Так, як свідчить досвід останнього десятиріччя, жодна зміна вищого керівництва у розвинутих країнах Заходу не призвела до радикальних змін зовнішньої та внутрішньої політики останніх. У країнах, що перебувають у перехідному стані, навпаки, такі зміни мали місце.

На Балканах, дезінтеграція федерації, крім того, призвела до кількох війн між новоствореними незалежними державами. Конфлікти, що спалахнули на етнічному підґрунті, швидко були екстерналізовані і за багатьма ознаками їх не можна класифікувати як внутрішні. Союзна республіка Югославія опинилася у міжнародній ізоляції, проти неї було введено санкції ООН. Фактично СРЮ в період з моменту свого проголошення у 1992 році до кінця 2000 року перебувала у стані системної внутрішньо- та зовнішньополітичної кризи. За цих умов, лідер країни керував нею фактично на свій розсуд, незважаючи на існування всіх ознак демократичного устрою –  багатопартійності, розподілу влади, вільних виборів. Таким чином, аналізувати зовнішню політику СРЮ у цей період, не беручи до уваги особистість її лідера, автор вбачає неможливим.

Події на терені Російської Федерації суттєво відрізнялися від подій у федерації югославській. Разом з тим, обсяг повноважень, яким, за конституцією, наділений російський президент, дозволяє, за умов системних трансформацій державного устрою в країні, говорити про існування умов для проявів авторитаризму у поведінці лідера. Особливо у сфері зовнішньої політики, де лідер традиційно має значно ширше коло для маневру, ніж у політиці внутрішній.

На відміну від харизматика Єльцина, Путін - політик іншого типу, не «традиційний» або «харизматичний» лідер. За М.Вебе­ром, такий політик здійснює «своє володарювання через «легітим­ніс­­ть», через віру в обов`язковість легального встановлення та «ком­петен­т­ності» у справі, обґрунтованій раціонально створеними прави­ла­ми». Головним висновком, що можна зробити з цього є вищий ступінь передбачуваності зовнішньої політики Росії за часів перебування при владі її другого президента.

Після приходу Путіна до влади, в Росії  відбувся перехід від “чистої” демократії, яка з певними застереженнями існувала при його попереднику, до нового режиму “керованої” демократії Путіна. При Єльцині зовнішня політика діли­ла­сь на дві час­ти­ни – ту, яку перший російський президент проводив осо­бис­то, покла­даю­чись на свої особисті контакти з іншими лідерами, та всю іншу. Остання була поді­ле­на на зони впливу та частково підпоряд­ко­ва­на окремим профі­ль­ним ві­домс­твам та приватним групами інтересів. Путін започаткував рецент­ралі­зацію та формалізацію зовнішньо­полі­тич­ної діяльності. На пози­цію коор­­ди­ную­чо­го центру висунулася Рада без­пе­ки, яка поступово стала не тіль­ки кризо­вим штабом, а і тим орга­ном, що фактично розроб­ляє та здійснює зов­нішню політику Росії. Ризик цього полягає у тому, що на зов­­нішню полі­ти­ку в Росії можуть почати дивитися перш за все через приз­му національної безпеки.

Зовнішня полі­тика при Путіні стала прагматичною, ресурсом для реа­лі­зації «російського еконо­міч­ного проек­ту», а не навпаки, як було при Ра­дян­ському Союзі, коли внут­ріш­ні ресурси використовувалися для реа­лі­за­ції зовнішньо­по­літич­них амбіцій. За американською термінологією, Путін відбувся як зовнішньополітичний президент, тобто він бере безпо­се­ред­ню учас­ть у формуванні та здійсненні зовнішньої політики, а не покладатися у зов­ніш­ньополітичній сфері на своїх підлеглих.

На закінчення зазначимо, що приклад Слободана Мілошевича добре ілюструє твердження про те, що за певних умов, найвірогідніше таких, що характе­ри­зую­ться як кризові, окремо взята особа, а точніше – політичний лідер, здатна дуже суттєво вплинути на політику окремо взятої держави або навіть цілого регіону. Це дозволяє зробити висновок, що ігнорувати при аналізі зовнішньої полі­ти­ки тієї чи іншої країни так званий фактор особистості дослід­ник, котрий ставить перед собою мету спрогнозувати розвиток ситуа­ції на майбутнє, не може.

Зовнішня політика РФ за часів президентства Б.Єльцина суттєво від­різ­няється від зовнішньої політики РФ при Президенті В.Путіні. Це, за умов відсут­нос­ті різких змін у зовнішньополітичному оточенні Росії, також свідчить на корис­ть твердження про те, що фактор особистості політичного лідера впливає на формування та реалізацію зовнішньої політики держави.