ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовується актуальність і новизна обраної теми дисертаційної роботи, визначаються мета, об’єкт, предмет і основні наукові завдання дослідження, розкриваються теоретичне і практичне значення дисертації та апробація її головних положень.

У першому розділі – “Методологія вивчення виборчого процесу: дослідницькі напрями та методи аналізу” з’ясовано сутність основних категорій дослідження, охарактеризовано основні теоретико-методологічні підходи до вивчення електорального процесу і поведінки виборців.

Після виникнення та інституціоналізації електоральних досліджень у сучасній політичній науці сформувалася низки теоретичних підходів до вивчення виборчих процесів і поведінки виборців, основними з яких є біхевіористський, інституціональний, транзитологічний. У рамках біхевіористського підходу виокремлюють три моделі електоральної поведінки: соціологічну, соціально-психологічну, раціонально-інструментальну. У кожній теоретичній моделі поведінка виборців обумовлюється специфічними чинниками: соціальним статусом (соціологічна модель), партійною ідентифікацією (соціально-психологічна), раціональним вибором (раціонально-інструментальна). Усі моделі мають як вади, так і позитивні риси, а отже при дослідженні поведінки виборців доцільно використовувати пізнавальний потенціал кожної з них.

Ефективне застосування зазначених моделей при вивченні поведінки українського виборця ускладнюється особливостями суспільств, де відбуваються трансформаційні процеси: відсутність довготривалого досвіду конкурентних виборів, розмитість соціальної структури, відсутність чіткої партійної ідентифікації, низький рівень доходів населення, непостійність вивчення громадської думки тощо.

У рамках інституційного підходу досліджується безпосередній вплив електоральних систем на політичний процес та електоральну поведінку громадян. У даному аспекті аналізуються: електоральна формула (перетворення голосів виборців у депутатські мандати), тип виборчої системи, спосіб вотування, структура балотування, легальний і дійсний електоральний пороги тощо.

Сутність транзитологічного підходу полягає у дослідженні впливу електоральних систем на трансформативні процеси в суспільстві. Тобто такі дослідження є характернимими для країн, які розпочали перехід до демократії.

В Україні відсутній значний довготривалий досвід конкурентних виборів. Починаючи з 1991 р. пройшло 6 загальнонаціональних виборчих кампаній: президентські вибори (1991, 1994, 1999 рр.), парламентські вибори (1994, 1998, 2002 рр.) та 2 референдуми (1991, 2000 рр.). Відповідно й електоральні дослідження започатковані в Україні наприкінці 80-х років. Першим кроком у становленні практики електоральних досліджень на загальнонаціональному рівні, розробці надійних методів дослідження електоральних установок і електоральної поведінки, прогнозуванні результатів виборів стали вибори першого Президента України у 1991 р. і референдум про підтвердження Акта незалежності України. Але, незважаючи на об’єктивні труднощі, можна констатувати той факт, що починаючи з 1998 р. електоральні дослідження в Україні стають систематичними, і в них чітко виокремлюється ряд провідних напрямів: розробка методологічних підходів до вивчення поведінки виборців, аналіз та інтерпретація результатів голосування, характеристика участі політичних партій у виборчому процесі, дослідження впливу виборів на трансформаційні процеси та ін.

У Закарпатській області електоральні дослідження започатковні на поч. 90-х рр. XX ст., але процес їх інституціоналізації починаєтьсчя лише напередодні виборів до ВР України 1998 р. Наразі в електоральних дослідженнях на Закарпатті можна виокремити такі основні напрями:

– розробка методологічних засад дослідження виборчого процесу;

– аналіз результатів виборів до Верховної Ради України, місцевих органів влади;

– аналіз президентських виборів 1994, 1999 рр.;

– характеристика діяльності осередків політичних партій у Закарпатській області;

– дослідження електоральних процесів у країнах, з якими межує Закарпаття (Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія);

– вивчення впливу етнічних чинників на результати виборів та участі у виборчих процесах національно-культурних товариств.

Але, слід зазначити, такі дослідження на Закарпатті доволі часто бувають поверховими і не завжди об’єктивними та науковими Їх. проведення ускладнюється і відсутністю відповідної емпіричної бази даних.

Теоретичний аналіз електоральної поведінки є неповним без використання емпіричних методів дослідження: статистичного аналізу результатів виборів, вивчення суспільної думки шляхом опитування громадян тощо. Перші опитування громадської думки, безпосередньо пов’язані з організацією виборчих кампаній, з’являються у США на початку XIX ст. Аналіз зарубіжної та вітчизняної, хоч і незначної, практики проведення виборчих кампаній, дозволяє вирізнити чотири головних типи опитувальних досліджень, які застосовуються в ході проведення виборів: базові, пропагандистські, прогнозні та післявиборні.

Таким чином, якщо для США, наприклад, потрібно було понад 100 років, щоб пройти дистанцію від «солом’яних опитувань» до наукового моніторингу суспільної думки, то в Україні цей процес відбувається досить швидко, що в свою чергу позначається на якості результатів досліджень.

Однією з характерних ознак організації і проведення виборів на Закарпатті є відсутність опитування громадської думки. Пов’язано це з тим, що в області не має наукових центрів, що могли б такі опитування систематично проводити. Дещо поліпшилась ситуація напередодні парламентських виборів 2002 р., але, як покажуть вибори, лише в кількісному, та аж ніяк не в якісному розумінні.

У другому розділі роботи – “Аналіз парламентських електоральних циклів 1994, 1998, 2002 рр. в Україні” подано характеристику правової основи проведення виборів до Верховної Ради України, участі політичних партій у виборчому процесі, а також аналіз результатів виборів. Головний акцент дослідження при цьому зроблено на інтерпретації реультатів парламентських виборів 2002 р., оскільки вони справляють визначальний вплив на розстановку політичних сил під час проведення президентських виборів 2004 р. Розглядаючи перебіг виборчих кампаній, автор характеризує основні виборчі технології, які використовувалися в ході підготовки і проведення виборів, робить порівняльний аналіз програмних документів найбільш потужних суб’єктів електорального процесу, будує схему розсіювання голосів виборців за допомогою технології “політичних двійників”.

Вибори до Верховної Ради України 1994 р. можна вважати найбільш демократичними в порівнянні з виборами 1998 та 2002 рр. Демократизм і відносна прозорість виборів 1994 р. були зумовлені низкою об’єктивних факторів. По-перше, низькі фінансові затрати на проведення виборчої кампанії. По-друге, зрозумілий і дещо навіть спрощений вибір електорату, коли кандидати в народні депутати представляли ліві, праві та центристські партії або ж були безпартійними. По-третє, на хід виборчого процесу, результати голосування не мали значного впливу адмінресурс і політтехнологи. По-четверте, представники промислово-фінансових структур не брали участі у виборах, займаючись перерозподілом ринку на сфери впливу. По-п’яте, серед факторів електорального вибору головне місце займали емоції та патріотичні почуття.

У виборах до Верховної Ради 1998 р. політичні партії виступали як окремі суб’єкти виборчого процесу, оскільки 225 депутатів обирались за партійними списками. У Центральній виборчій комісії (ЦВК) було зареєстровано 21 партію і 9 виборчих блоків (19 партій), які взяли участь у виборах. Отже, 40 партій прийняли рішення брати участь у виборах. Загальні характерні ознаки виборчої кампанії в багатомандатному окрузі були такі: а) участь великої кількості партій, що призвело до значного розсіювання голосів виборців; б) прогнозована перемога «лівих» партій; в) схожість партійних програм і лозунгів ускладнювала вибір голосуючих; г) участь у виборах партії влади (нею стала Народно-демократична парттія (НДП)); д) активне використання політичними партіями ЗМІ для проведення агітації; ж) деякі партії були утворені нашвидкоруч перед виборами, а отже, мали суто регіональний вплив.

За результатами голосування в 1998 р. 4% виборчий бар’єр подолали 7 партій і виборчий блок Соціалістичної та Селянської партій України (СПУ/СелПУ), які й розділили 225 депутатських мандатів: Комуністична партія України (КПУ) – 84 (24,65%), Народний Рух України (НРУ) – 32 (9,4%), СПУ/СелПУ – 29 (8,5%), Партія зелених України (ПЗУ) – 19 (5,4%), НДП – 17 (5,01%), ВО «Громада» – 16 (4,6%), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) – 14 (4,04%), Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)) – 14 (4,01%). Додавши до 225 мандатів ще 79, отриманих кандидатами від партій в одномандатних округах, партії так і не змогли забезпечити чіткого структурування Верховної Ради. На відміну від Верховної Ради ІІ скликання, де переважали депутатські групи, в новообраному парламенті (1998 р.) було надано перевагу партійно-фракційній формі об’єднання депутатів. У результаті в його складі на першій сесії було сформовано 9 фракцій, кожна з яких мала назву відповідної партії чи блоку партій, і одна група під назвою «Незалежні». Значна кількість – 118 місць дісталась позапартійним депутатам.

Незважаючи на те, що ЦВК до участі у парламентських виборах 2002 р. були допущені 33 політичні партії і виборчі блоки, реальними суб’єктами виборчого процесу з них можна вважати не більше десяти. Призначення ж 23 інших політичних партій і виборчих блоків було інакшим. Одні були створені або ж брали участь у виборах з метою розсіювання голосів виборців, інші робили спробу “розкрутки” нового партійного бренду, треті були суб’єктами «трастового» типу, утвореними для того, щоб заробити на виборах гроші, тощо.

Найбільш успішно на виборах 2002 р. використовувалася технологія клонування й утворення іменних блоків. Огляд передвиборних програм основних суб’єктів виборчого процесу засвідчує суттєву їх еволюцію у порівнянні з попередніми виборами. Абсолютна більшість із них – виразно соціально-економічні документи, в яких відсутні популістські гасла. Результати виборів засвідчили ідеологічну непослідовність виборців України та відсутність механізму реалізації їх результатів у політичній практиці. Перемогу на виборах здобули ті партії, які мали організаційну структуру, реальне членство в партії, чітко сформовану ідеологію та політичну платформу, підготовлені, навчені кадри, фінансову підтримку. У 2002 р. серед 6 переможців виборчої кампанії – 3 політичні партії (КПУ, СПУ, СДПУ(о) та 3 виборчі блоки (ВБ) (ВБ В.Ющенка “Наша Україна”, ВБ “За єдину Україну”, ВБ Ю.Тимошенко).

У третьому розділі – “Характеристика основних суб’єктів виборчого процесу в Закарпатській області” – аналізуються основні суб’єкти виборчого процесу, які вперше були чітко визначені в законі “Про вибори народних депутатів України” від 18 жовтня 2001 р., і які брали участь у парламентських виборах на Закарпатті.

Автор роботи вивчає соціально-демографічні ознаки, рівень політичної культури, ціннісні орієнтації електорату області та оцінює їх вплив на результати волевиявлення. Значну увагу приділено аналізу електоральних традицій і традицій партійного будівництва, позаяк на Закарпатті в 20-30-х рр. XIX ст. діяла розгалужена мережа партійних осередків і чотири рази відбулися вибори до парламенту Чехословаччини на пропорційній основі за партійними списками. Історичні події тих часів дають змогу пояснити нинішні результати виборів у деяких виборчих округах області, а чимало створених і діючих у нині осередків національно-культурних товариств своїми витоками сягають саме тих часів, причому деякі з них засвідчують свою наступність, а окремі навіть зберегли колишні назви й атрибутику.

Окремо в розділі розглянуто процес становлення партійної структури краю, який пов’язаний з логікою становлення партійної системи України загалом, але в той же час має і свою специфіку. Автор роботи, розглядаючи етапи становлення крайової партійної структури, показує визначальний вплив на інституціоналізацію обласних партійних осередків виборчих кампаній 1994, 1998 і 2002 років.

Діяльність осередків політичних партій Закарпаття дозволяє виокремити такі основні етапи становлення партійної структури. 1 етап – від початку перебудови до виборів до республіканської та місцевих рад (березень 1990 р.). На цьоому етапі домінуючою політичною силою в області залишалася Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС). Поліетнічність Закарпаття була головною причиною того, що першими громадськими організаціями, альтернативними КПРС, поряд з Народним Рухом України, стали національно-культурні товариства: Товариство угорської культури Закарпаття (ТУКЗ), Соціально-культурне товариство румунів ім. Г.Кожбука, Національно-культурне товариство німців Закарпаття та ін. За підсумками виборів до ВР України (1990) серед 11 депутатів від Закарпаття тільки троє представляли НРУ, а інші були представниками КПРС. Показовими були і вибори до обласної ради. Із 120 депутатів 12 були членами НРУ, 11 – представники ТУКЗ, 2 – Соціально-економічного товариства румунів ім. Г.Кожбука.

2 етап – 1990-1995 рр., пов’язаний із формуванням початкового партійного спектра області за схемою: ліві – центр – праві. Починаючи з 1990 р. поряд із функціонуванням різних рухівських структур та різноманітних громадських організацій, у регіоні розпочався процес конституювання обласних організацій загальнонаціональних партій. У цей час на Закарпатті виникають і перші квазіпартійні утворення: Демократична ліга національностей Закарпаття (ДЛНЗ, жовтень 1991) та Українська народна Рада Закарпаття (УНРЗ, березень 1992). Вони об’єднували політичні сили, які по-різному бачили подальший розвиток Закарпаття. ДЛНЗ виступала за надання краю самоврядного статусу, а УНРЗ – за побудову суверенної незалежної України без будь-яких національно-культурних автономій.

Вагомий вплив на процеси інституціоналізації громадсько-політичних структур на даному етапі справляла церква. Релігійні організації в цей період стали одними із найбільш впливових сил і мали найбільшу підтримку населення. Найвищу активність на Закарпатті виявили представники двох церков: руської православної (потім розділилася на українську автокефальну і російську православну) і греко-католицької. Греко-католицьку церкву активно підтримували на той час лідери НРУ, УРП, УКРП, товариство «Просвіта» й ін. Православну церкву підтримували владні структури.

Напередодні виборів до Верховної Ради України 1994 р. в області було зареєстровано 7 обласних осередків політичних партій. Реально у виборах брали участь 15 осередків політичних партій. Головними конкуруючими напрямами були націонал-демократичний і комуністичний.

Результати виборів показали, що партії національно-демократичного спрямування, установчі конференції яких відбулись одними з перших, мали незначний вплив у регіоні. І головна причина цього – розколи й непорозуміння у лавах самих народно-демократичних сил. За результатами виборів сім із дев’яти кандидатів, обраних до Верховної Ради України, були представниками владних структур різного рівня.

3 етап – 1996-2002 рр., пов’язаний з інституціоналізацією і домінуванням центристських сил у партійній структурі краю. Завоювання центристськими партіями електорального простору сприяло зміні балансу впливів в області. В умовах біполярності суспільства та політичної невизначеності більшості населення, тяжіння до третьої, центристської сили видається природним процесом. У цей час на Закарпатті були зареєстровані впливові центриські партії: СДПУ(о), НДП, АПУ. Завершується даний етап становлення партійної структури області інституціоналізацією всього партійного спектра за схемою ліві – центр – праві.

4 етап починається після завершення виборчої кампанії 2002 р. і характеризується протистоянням двох найбільш впливових політичних сил: СДПУ(о) і тих, хто представляє ВБ В.Ющенка “Наша Україна”.

У четвертому розділі – “Порівняльний аналіз парламентських виборів 1998 і 2002 рр. у Закарпатській області”– основну увагу зосереджено на аналізі парламентських виборів 2002 р. у Закарпатській області. Автором на основі методології А.Кемпбелла, названою “воронкою причинності”, охарактеризовані основні чинники впливу на волевиявлення населення області. Відповідно до цієї методології чинники, що впливають на мотивацію електорального вибору, проаналізовані на п’яти умовних рівнях: зовнішні чинники, загальнонаціональний рівень (етап розвитку суспільства, специфіка соціальної структури, тип виборчої системи і т.д.), регіональний рівень (рівень соціально-економічного розвитку, партійна структура краю, особливості формування політичної еліти та ін.), рівень малих соціальних груп, індивідуально-психологічні характеристики виборців краю.

Вибори до Верховної Ради України 1998 р. проходили за новою і не всім виборцям Закарпаття відомою пропорційно-мажоритарною системою. Напередодні виборів в області органами юстиції був зареєстрований 151 осередок політичних партій при загальній чисельності членів різних партій 35 тис. 686 чол., що становить 3,2% виборців. 4% бар’єр голосів виборців у Закарпатській області в 1998 р.подолали 6 партій: 1. СДПУ(о) – 31,17%; 2. НРУ – 7,19%; 3. КПУ – 6,64%; 4. НДП – 6,27%; 5. ПЗУ – 5,4%; 6. Партія “Реформи і Порядок” (ПРП) – 4,88%.

Найвищий рейтинг у регіоні мала СДПУ(о), а отже вибори 1998 р. в Закарпатті проходили під домінуючим впливом цієї партії. Виборці області в основному голосували за центристські сили. До десятки впливових партій у всіх округах області входять 6 центристських партій і виборчих блоків (СДПУ(о), НДП, ВО «Громада» та ін.). Питома вага голосів за центристські партії становила 63,39%. Незважаючи на те, що більша частина населення Закарпаття (майже 61%) проживає в сільській місцевості, партії, які мають селянську та аграрну спрямованість, виявилися в області непопулярними. Невисоким залишився і рейтинг партій правого спрямування, хоча свою діяльність у Закарпатті вони розпочали найпершими.

Вибори-98 показали, що партії, які були створені нашвидкоруч напередодні виборів, не мали серйозної електоральної підтримки в області. Винятком є ПЗУ та ПРП. ПЗУ досягла значних успіхів завдяки тому, що в ході виборчої кампанії підкреслювала свою рівновіддаленість від усіх ідеологій. Вона привернула увагу тих виборців, які бажали брати участь у голосуванні, але не хотіли пов’язувати себе з жодною політичною силою. Завдяки такій позиції їм вдалося здобути 5,4% голосів закарпатців. ПРП, яка є партією молодих реформаторів, а її лідер – вихідцем з області і досить тривалий час займав високі урядові посади, саме за рахунок цього зуміла набрати 4,88% голосів виборців. Зазначені партії на початок виборів практично не мали партійної структури в області, але їх успіх у 1998 р. показав можливість впливу на виборців на відстані за допомогою політичної реклами.

Нерозгалуженість партійної структури, відсутність спостерігачів на виборчих дільницях, неможливість участі всіх партій у формуванні дільничних комісій – усе це дало змогу адмінресурсу діяти без суттєвої протидії. Адмінресурс у області підтримував СДПУ(о) та НДП. У п’яти мажоритарних округах Закарпаття було зареєстровано 60 кандидатів, з яких 37 були представниками різних партій. Перемогу в трьох одномандатних округах (70, 71, 73 ) здобули члени СДПУ(о). А разом за всіх членів СДПУ(о) було подано близько 51 % голосів виборців, що ще раз підтверджує високий рейтинг цієї партії в області.

4% бар’єр голосів виборців у Закарпатській області в 2002 р. подолали 2 політичні партії і 3 виборчі блоки: 1. ВБ В.Ющенка «Наша Україна» – 36,63%, 2. СДПУ(о) – 14,01%, 3. ВБ «За єдину Україну» – 10,26%, 4. КПУ – 6,01%, 5. ВБ Ю.Тимошенко – 4,4%. Тобто, на відміну від парламентських виборів 1998 р., в 2002 р. 4% бар’єр голосів виборців подолали тільки ті суб’єкти виборчого процесу, котрі давно відомі виборцям, мають розгалужену структуру, свій потенційний електорат. Партії і виборчі блоки, які розраховували здобути голоси виборців завдяки популістським обіцянкам і рекламі, не змогли подолати 4% бар’єр. Наприклад, ПЗУ, політична партія «Яблуко», Комуністична партія робітників і селян та ін. Якщо парламентські вибори 1998 р. проходили під домінуючим впливом СДПУ(о), то у 2002 р. в Закарпатті найвищий рейтинг популярності мав ВБ В.Ющенка «Наша Україна».

Проурядовий виборчий блок «За єдину Україну», маючи найбільші фінансові й адміністративні можливості, здобув 10,26% голосів виборців. Такий результат засвідчує, що закарпатці не підтримали належним чином провладні партії. Отже, електорат Закарпатської області вперше за роки незалежності голосував протестно: ВБ В.Ющенка “Наша Україна» (36,63%) + КПУ(6,02%) + ВБ Ю.Тимошенко (4,4%) + ВБ політичних партій “Блок Н.Вітренко” (1,65%) + СПУ (1,39%) = 53,67%. На попередніх виборах населення краю більшість голосів віддавало за проурядові сили: в 1994 р. – за діючого президента Л.Кравчука, в 1998 р. – за СДПУ(о) та НДП, в 1999 р. – за діючого президента Л.Кучму.

Залишається сталим у Закарпатті рейтинг лівих сил, які тут не користуються особливим авторитетом. КПУ стабільно отримує на виборах в області трохи більше 6% голосів виборців. Але слід відзначити, що комуністи практично втратили вплив на суспільно-політичне життя області. СПУ, СелПУ, ВБ ПП ”Блок Н.Вітренко” на електоральному полі області нічим себе не виявляли, отож і дістали на виборах досить низький результат: СПУ – 1,39%, СелПУ – 1%, ВБ ПП ”Блок Н.Вітренко” – 1,65%. Виборчий блок Ю.Тимошенко подолав 4% електоральний бар’єр за рахунок голосування в Ужгородському і Хустському виборчих округах, здобувши відповідно 9,46% і 4,4% голосів виборців. В інших виборчих округах цей виборчий блок здобув трохи більше 3% голосів виборців.

Аналіз виборів до Верховної Ради України 1998 і 2002 рр. висвітлює специфічні особливості їх проходження в окремих регіонах України, засвідчує різні вектори орієнтації електорату, що в свою чергу обумовлено історією становлення української державності. Ті регіони, на теренах яких відбувалися демократичні процеси, є свідомими у своїй беззастережній підтримці державного суверенітету і національно-демократичних сил. Саме цим пояснюється полярність симпатій виборців у західних та східних областях України. З іншого боку, в політичному виборі електорату істотну роль відіграє те, наскільки населення країни об’єднано в певну цілість: етнокультурну чи громадянсько-правову. Така цілість в Україні поки що остаточно не сформована з відомих історичних причин, головною з яких є довготривала політична і культурна залежність. Волевиявлення виборців України в 2002 р. знову засвідчило неспроможність розіграти карту протистояння між Східною і Західною Україною, і водночас показало регіональну специфіку електоральних симпатій, яка базується на досвіді попередніх голосувань.