ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, охарактеризовано загальний стан її дослідженості в науковій літературі. Визначено мету і завдання дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх теоретичне та практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру й обсяг.

У першому розділі “Концептуально-теоретичні засади і джерельна база дослідження” аналізується стан наукової розробки теми, подано класифікацію джерел, що стали основою для написання дисертаційної роботи, описано методи, на основі яких проводилось дослідження. Автор виходить з того, що ключовими питанями дисертації є дослідження проблем, пов’язаних з місцем та роллю ісламського чинника в міжнародних відносинах, а також його впливу на країни Балканського регіону.

Оскільки тема дослідження охоплює відносно нетривалий історичний період, це зумовило відсутність спеціальних узагальнюючих наукових праць, присвячених впливу ісламського чинника на розвиток міжнародних відносин на Балканських теренах. Водночас, з огляду на важливість проблеми дослідження, різні її аспекти тією чи іншою мірою вже були об’єктом наукового аналізу у працях істориків, соціологів, політологів, політиків.

Ісламський чинник на Балканах, його генезу та сучасний стан висвітлено у значній кількості праць зарубіжних вчених, політичних діячів та аналітиків. Вони видаються автору корисними з позицій можливості порівняння наукових підходів українських, російських та зарубіжних вчених щодо стану, формування та впливу ісламського чинника на міжнародні відносини в цілому та зовнішню політику країн Балканського регіону, зокрема.

Серед російських дослідників виділяються передусім праці Л.І.Медведко, Л.М.Гумільова, О.Ю.Гуськової, А.Д.Богатурова, М.М.Лебедєвої, А.Я.Погодіна, Н.Д.Смірнової, Б.В.Коваленко, А.І.Пирогова, В.А.Лисичкіна, Л.А.Шелепіна, А.Я.Анцупова, А.І.Шипілова, М.В.Жданова та ін. Оцінюючи безсумнівний внесок зарубіжних, насамперед російських, вчених у дослідження ісламського чинника у міжнародних відносинах на Балканах, відзначимо відчутну розбіжність поглядів щодо цієї проблеми, зокрема, просербські позиції в політичних питаннях.

Серед праць західних і балканських дослідників слід виділити передусім праці В.Джуретича, В.Стругара, С.Бандули, П.Юріча, М.Спахіча, Р.Коена, С.Вудворд, М.Мальденбаума, Г.Кіссінджера, Р.Хааса, Г.Краутхаммера, К.Лейна, В.Шварца, Д.Макгрегора, Ш.Кросса, Р. ді Нардо, Н.Хомского, Н.Малколма, З.Бжезінського, С.Уолта, Г.Фуллера, Ф.Фукуями, Ж.Кепеля та ін. Їхні праці становлять інтерес, насамперед, з огляду на те, що демонструють розуміння даної проблеми науковцями країн, досвід яких у вирішенні подібних міждержавних проблем є особливо багатим. Крім того, аналіз цих праць дає можливість виявити деякі закономірності у розвитку підходів до проблеми ісламського чинника на Балканах у світовій політологічній думці.

Важливу складову історіографії проблеми становлять роботи вітчизняних вчених. У розділі аналізується внесок у дослідження ісламського чинника на Балканах Г.М.Перепелиці, О.М.Майбороди, О.А.Маначинського, О.А.Коппель, М.С.Каменецького, Н.О.Пророченко, Н.О.Ксьондзик, С.В.Гринько, М.І.Кирюшка, Ю.В.Павленка, В.І.Ярового та ін. Їхні дослідження містять цінний теоретичний і фактичний матеріал, що дає можливість найбільш достовірно оцінити та окреслити основні напрямки розвитку процесів, пов’язаних із проблемами впливу ісламського чинника на міжнародні відносини в цілому та розвиток країн Балканського регіону зокрема.

Констатуючи безсумнівний внесок означених праць у дослідження ісламського чинника в міжнародних відносинах на Балканах, слід, разом з тим, зазначити, що вони, з огляду на свою тематичну спрямованість, не аналізують спеціально проблему ролі та місця ісламського чинника в країнах Балканського регіону. Разом з тим, вони дають грунтовний базовий матеріал для подальших наукових пошуків у цьому напрямі.

Джерела, використані при написанні дисертації, умовно можна поділити на кілька основних груп: законодавчі акти відповідних міжнародних організацій; законодавчі акти вищих органів державної влади України й країн Балканського регіону; міжнародні договори; архівні матеріали Міністерства закордонних справ України; документи дипломатичних представництв країн Балканського регіону в Україні; статистичні матеріали; періодична преса і мемуари. У розділі з’ясовується інформаційна цінність кожної з означених груп джерел для дослідження місця і ролі ісламського чинника у міжнародних відносинах на Балканах.

Релігійний чинник є складним об’єктом наукового аналізу і вимагає особливої уваги при виборі методології дослідження. У дисертації йдеться про дослідження ролі релігійного чинника у міжнародних відносинах країн Балканського регіону. Теоретично-методологічні засади дослідження ґрунтуються на загальних засадах логіки, історизму, об’єктивності, пріоритету фактів, конкретної істини та діалектики, які передбачають об’єктивний опис і аналіз подій та явищ на основі науково-критичного використання різноманітних джерел. У дослідженні використано історичний метод, що передбачає вивчення релігійних систем в процесі їх виникнення, становлення та розвитку, впливу на них середовища.

Не менш важливим методом дослідження ролі релігійного чинника у міжнародних відносинах є соціологічний, оскільки релігія – це соціальний феномен, спільнота людей, поєднаних вірою. Саме даний метод аналізує вплив релігійної поведінки і релігійних організацій на соціальну групу, на життя в суспільстві. Для дослідження релігійного процесу в роботі було використано цивілізаційний метод.

У другому розділі дисертації “Ісламський чинник у суспільно-політичних відносинах на Балканах” досліджується комплекс проблем, пов’язанаих із появою та розвитком ісламського чинника на Балканах, розкривається релігійна структура країн регіону, окреслюється балканська специфіка ісламу.

На початку ХХ століття на Балканах розвивається ідея об’єднання всіх слов’ян і православних у єдину державу, яка водночас поєднувала прагнення греків, болгар і македонців вигнати турків зі своїх земель. Поступово ідея слов’янського братства посідає провідне положення як серед народів, так і серед політичних еліт на Балканському півострові.

За часів правління Й.Броз Тіто ситуацію ускладнювало те, що Хорватія і Словенія займали провідне положення в економічному потенціалі Югославії й тому прагнули відігравати провідну роль в управлінні країною. Проте, попри економічну перевагу західних республік федерації, серби контролювали армію, яка була найбільш боєздатною армією на Балканах, і ділитися владою не збиралися. До того ж серби переважали хорватів та словенців за чисельністю населення. Балкани, а особливо Югославія, на той час повністю виявилися готовими для нової ворожнечі. Від слов’янського братства не залишилося і сліду. Національну ненависть стримувала лише жорстка система придушення дисиденства, що практикувалася сербами.

У третьому розділі роботи — “Ісламський чинник у політичних конфліктах на Балканському півострові” зосереджено увагу на політичних чинниках, засобах, механізмах і формах обгрунтування впливу ісламського чинника на політичні проблеми та розвиток конфліктів на Балканських теренах.

Отже, катастрофа, що виникла в ХХ столітті на Балканах, не є випадковою. До такого результату призвели неправильні підходи у вирішенні балканської проблеми, використані як самими народами регіону, так і зацікавленими сторонами. Вирішення проблеми пропонувалося здійснити у сфері соціальних, мовних і культурно-релігійних, але ніяк не у сфері міжетнічних відносин. Визначаючи етнос за релігією, мовою, соціальним статусом, прихильники різноманітних концепцій тим самим заганяли в єдину структуру етноси, несумісні один з одним за стереотипом поведінки. Майже всі балканські народи, за винятком албанців та боснійців, представляють собою етнічні уламки, які самостійно вже не можуть відрегулювати відносини один з одним у цьому світі. Для виходу з кризи потрібен багатосторонній діалог всіх зацікавлених сторін.

Конфліктогенна ситуація на Балканах великими державами використовувалась для досягнення економічних і територіальних переваг з одночасним створенням перепон для досягнення таких переваг іншими. Пізніше ці держави продовжували втручатися у справи балканських країн. Їхнє втручання спрямовувалось не на відновлення миру та спокою на Балканському півострові, а на поділ сфер інтересів, у чому їм допомагала і поведінка малих балканських країн, які, зі свого боку, провадили політику територіальної експансії. Кожна з цих держав по-своєму мріяла про відновлення середньовічних кордонів та втраченої величі, здійснюючи з цією метою пошук покровителів та захисників серед великих сил. Тому, коли йдеться про втручання зовнішніх сил на Балканах, не варто забувати про автохтонні балканські чинники, які рівною мірою породжували ненависть, розкол та криваві війни між народами регіону.

Боснія у 1992 – 1995 роках стала головним об’єктом уваги ісламського світу. Війна в Боснії відкрила можливість реалізації різних стратегій держав і опозиційних рухів, що боролися за домінування у світовому ісламі. Тут проявили себе: Іран, Саудівська Аравія, різні течії ісламістського руху.

Зазначимо, що боснійський іслам не залишився осторонь змін, які з кінця 60-х років торкнулися світового мусульманства. У 1970 році в Сараєво з’явилася “Ісламська декларація” Алії Ізетбеговича, де йшлося про ісламізацію мусульман і мусульманських народів, тим паче, тут не йшла мова ні про проголошення ісламської держави, ні про введення шаріату. США та меншою мірою Західна Європа, завдяки Дейтонським угодам, підписаним 14 грудня 1995 року в Парижі, поклали край зіткненням. Ціною цього стало включення Боснії до європейської сфери, що не дозволило ісламському простору визначити подальшу долю країни.

Ініціаторами розвитку конфліктної ситуації у Боснії і Герцеговині стали боснійські мусульмани, які вважали, що за такої складної етно-демографічної ситуації досягти своєї мети можливо тільки радикальними діями і методами. Боснійські мусульмани зробили ставку на іслам. Релігійний чинник виявився могутнім джерелом мобілізації і поляризації трьох основних соціальних груп у Боснії і Герцеговині. Проте релігійний чинник не став дієвим засобом консолідації соціальних груп навколо їх політичних лідерів та реалізації їхніх політичних стратегій, оскільки релігія консолідує населення шляхом об’єднання навколо віри в Бога, а не в політичного лідера. Неможливість механічного перенесення релігійного чинника на політичне підгрунтя призвело до пошуку інших чинників консолідації, передусім етнічних. Тобто, суттєвою особливістю подальшого розвитку конфлікту стало нашарування етнічного та ідеологічного чинників, що доповнювали релігійний чинник у мобілізації та консолідації трьох основних протиборчих соціальних груп у республіці. Крім того, зазначимо, що зовнішній чинник у виникненні боснійського конфлікту був істотним, але не визначальним. Зовнішній чинник не був вирішальним у розвитку внутрішньополітичної ситуації в Боснії і Герцеговині, де склалися головні передумови конфлікту між народами. Суперечності, що призвели до розпаду країни, були об’єктивним наслідком глибоких історичних процесів. Проте беззаперечним є вплив зовнішнього чинника на зміни в сучасній ситуації — кожна сторона конфлікту має свої орієнтири на міжнародній арені.

В Боснії і Герцеговині релігійний чинник став навіть важливішою ознакою розмежування, ніж етнічний. Тому не випадково, що боснійські серби вважають себе православними, а боснійські мусульмани усвідомлюють себе як окрема етнічна група. На відміну від ситуації в інших республіках, у БіГ саме релігійний чинник об’єднував населення навколо еліт кожної з трьох груп, а релігійна мобілізація населення стала домінуючою у період виникнення конфліктної ситуації.

У четвертому розділі “Ісламський чинник у економічних відносинах країн регіону” розглядаються питання, що стосуються сучасного стану двостороннього та багатостороннього економічного співробітництва балканських країн, з огляду на геополітичні чинники економічних переваг і перспектив розвитку співпраці країн регіону та впливу ісламського чинника.

Економічна доктрина ісламу полягає у визнанні ісламом свободи індивіда, сприянні особистій ініціативі, вона припускає у випадку необхідності державне втручання, розглядаючи в цьому чинник, котрий не дозволяє розповсюдження духу наживи та корупції. Іслам розглядає економіку як засіб для досягнення досконалості на шляху ісламу.

Ісламський світовий економічний порядок був висунутий не як один з напрямків лібералізації міжнародних економічних відносин, а як економічний напрямок діяльності ОІК. Ісламська економічна система спирається на теорію “трудової власності”, визнаючи допустимою як приватну власність, що базується на особистій праці, так і суспільну – державну та кооперативну, гармонійний розвиток приватної та суспільної форм власності на засоби виробництва. Основою виробничої діяльності вважається особиста праця, а не капітал. Надмірна концентрація власності засуджується, так само як і забороняється лихварство, в тому числі і банківський відсоток, який, як правило, розглядається як одна з форм лихварства. Дрібне виробництво схвалюється як альтернатива концентрації багатства і виникнення монополій. Економічна ефективність визначається в ісламі ступенем відповідності діловим та спільним інтересам одновірців у накопиченні багатств. Разом з тим встановлюється правило, згідно з яким люди повинні бути щедрими та милостивими один до одного, а правовірні можуть витрачати всі засоби та фінансові збереження вільно, незалежно від того, яке вони займають становище. Спостерігається суперечність між генерацією різних регіональних та субрегіональних моделей економічного порядку і реальною “прив’язкою” до промислово розвинутих країн.

Співвідношення об’єднуючих та диференціюючих показників соціально-економічної ситуації в країнах Балканського регіону, безсумнівно, складається на користь диференціюючих. Очевидно, що в зоні розповсюдження ісламу існують ті ж проблеми, що і у всіх країнах, що розвиваються: демографічні, енергетичні, продовольчі, нееквівалентні умови обміну, зовнішня заборгованість, зростаюча залежність від індустріальних країн, – основних експортерів технологій та продовольства. Тільки незначна кількість країн Балканського регіону прагнуть скористатися результатами науково-технічної революції, диверсифікують джерела ВНП, перебудовують структуру зовнішньої торгівлі. Але цей ривок вперед ще більше показує різницю між розвинутими країнами регіону та мусульманськими країнами. Найстійкіший показник їхньої спільності – це те, що вони продовжують вважати себе причетними до одного спільного Балканського регіону та чітко відокремлюють своє релігійне спрямування.

Варто зазначити, що іслам, як система світогляду на світ та на місце людини у цьому світі, розвивався значно повільніше, ніж виробничі відносини в різних країнах зони розповсюдження ісламу, зокрема, в країнах Балканського регіону, і тим паче, не мав та немає комплексної теорії міжнародних економічних відносин, їхньої структури, закономірностей та тенденцій розвитку, а також самостійних ринкових механізмів управління економікою.

У п’ятому розділі роботи “Іслам в гуманітарних процесах на Балканах” зосереджено увагу на гуманітарних чинниках інтересів країн Балкнаського регіону, впливі ісламського чинника на становище прав людини на Балканах, врегулювання міграційних проблем на Балканах.

Проблема біженців гостро стоїть перед багатьма країнами даного регіону й нині, коли не ведуться бойові дії, але через те, що ті проблеми, які існували, воєнними діями не було вирішено, населення не виявляє бажання повернутися до своїх зруйнованих домівок, а, отже, перебуває у стані біженців у інших країнах.

Зокрема, зростання кількості біженців та переміщених осіб відбувалося під час загострення та ескалації конфліктів: Боснійського, сербо-хорватського, Косовського, що призводило до різкого збільшення кількості біженців у сусідніх країнах та зростання напруженості.