Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об’єкт та предмет дослідження, сформульовано мету, завдання, розкрито методи дослідження, наукову новизну і практичне значення, висвітлено апробацію отриманих результатів.

Перший розділ „Теоретико-методологічні засади і джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. „Концептуалізація проблеми євроінтеграції” з метою визначити умови інтенсифікації двостороннього політичного співробітництва, що об’єктивно прискорило б реалізацію європейського вибору і набуття Україною повноправного членства в ЄС, зіставлені різні теоретичні підходи щодо поглиблення політичної взаємодії суб’єктів інтеграційного процесу, входження в європейський простір безпеки, зменшення політичних ризиків розширення ЄС.

Авторка критично підходить до аналізу основних положень інтеграційних теорій та концепцій. Першим структурним підходом до вирішення проблеми конфронтації європейських націй був федералізм. Основною ідеєю даної теорії є певна конституційна угода, за якою влада розподіляється на два, або більше рівнів управління, тобто федеральний і рівень управління складовими частинами. Федеральні системи ґрунтуються на принципових компромісах, що передбачають певну угоду між територіальними одиницями. Ці територіальні одиниці делегують певну частину владних повноважень спільним централізованим інститутам, але самі утримують значну частину влади і залишаються самостійними суб’єктами політики з автономним статусом. Федералістській формулі властиві дві принципові переваги. Перша – запобігання встановленню контролю над системою з федеративним устроєм з боку будь-якої окремої владної групи. Друга – федеративна держава є міцнішим суб’єктом міжнародних відносин перед небезпекою зовнішньої загрози. Обидві переваги спрямовані на відвернення конфліктних тенденцій, притаманних системі європейських держав, шляхом федералістського розв’язання проблеми.

Оригінальним підходом до вивчення питання європейської інтеграції була теорія функціоналізму, презентована у працях Девіда Мітрані. Вчений пропонує універсальне, а не регіональне вирішення проблеми, яку він описав як поєднання спільного інтересу без шкоди для індивідуальних інтересів. На думку Д. Мітрані, центральним елементом теорії повинна бути опозиція до націоналізму та територіальної системи влади. Історичне значення функціоналізму полягає в тім, що він заклав основи неофункціоналістської теорії інтеграції – галузі теорії міжнародних відносин, що найбільше асоціюється з розвитком Європейських Співтовариств.

Схема інтеграційного процесу, згідно з неофункціоналістською теорією, є такою: створення наднаціональної політичної влади, яку уповноважено забезпечувати інтеграцію у найбільш важливих галузях; залучення до інтеграційного процесу інших секторів економіки в результаті „функціонального тиску” вже інтегрованих секторів; позитивне сприйняття суспільством зростання значущості наднаціональної політичної влади як усвідомлення того, що створені у такий спосіб структури спроможні найбільш ефективно забезпечити суспільний матеріальний інтерес; інституціоналізація наднаціональної політичної влади з метою управління інтеграційним процесом. Механізм впровадження такої моделі ґрунтувався на реалізації ідеї „переливу” („spillover”). Оптимістичним є висновок неофункціоналістів щодо неминучості розширення ЄС в майбутньому, оскільки цей процес є важливим чинником поглиблення інтеграції.

На відміну від неофункціоналістів, представники міжурядового підходу – інтергувернменталізму (С.Хоффман, Е.Моравчик і Р.Путман) доводили, що саме держави, залишаючись головним суб’єктом міжнародних відносин, відіграють вирішальну роль в інтеграційному процесі; при цьому функції наднаціональних політичних інституцій повністю визначені саме волею лідерів національних держав. Взаємодія держав-членів ЄС зміцнює позиції їхніх урядів у внутрішньополітичному житті. Вчені дійшли висновку: інтеграція практично укріплює інститут суверенітету держави. Заінтересованість найбільш впливових держав-членів у подальшій інтеграції є пріоритетною тезою в обґрунтуванні розширення ЄС, за умови представлення його інституціями вагомих мотивів.

Класичні західні теорії не фокусують увагу на дослідженні політики країн-кандидатів на вступ, як і тих країн, політична еліта яких проголосила намір набути членство в ЄС. Але науковий доробок дослідників євроінтеграції становить інтерес, передусім, для формування стратегії вступу до ЄС. Аналіз концепцій поглиблення політичної взаємодії дав можливість виокремити два перспективні напрями інтеграційної політики України: створення внутрішніх передумов зближення з ЄС і забезпечення ефективної дії політико-правового механізму співробітництва.

Карл Дойч розвинув теорію трансакціоналізму на основі нового бачення традиційної концепції європейського простору безпеки. Його дослідження проблем запобігання загрозам європейській спільноті орієнтоване на політологічний прогноз і розробку принципів політичної взаємодії за ймовірними сценаріями розвитку міжнародних відносин. Нова інтерпретація базується не на територіальних ознаках як основі співробітництва, а на спільності демократичних цінностей. Входження до простору безпеки не обмежується формальною належністю до ЄС, що de facto створює передумови для поглиблення співробітництва та подальшого приєднання de jure. Узагальнюючи, слід звернути увагу на таке: трансакціональний підхід теоретично обґрунтовує участь в інтеграції широкого кола держав; ефективність інтеграції залежить не від наднаціональних інституцій, а базується на ідентичності як передумові існування в межах інтегрованої спільноти простору безпеки; формування колективної ідентичності здійснюється шляхом залучення до співробітництва багатьох соціальних груп.

Д. Петерсен, розвиваючи концепцію Європейського Союзу, як багаторівневої системи управління, запропонував новий підхід до створення загальної інституціональної теорії інтеграції. Дослідник розрізняв різні види політичних рішень, різні види акторів, які домінують на різних рівнях політичної діяльності, та різні типи раціональності, що визначають поведінку цих акторів. Тому неможливо створити єдину теорію, яка пояснює інтеграційні процеси на всіх рівнях аналізу. Для концептуалізації процесів розробки та впровадження спільних політик необхідно використовувати інші підходи, які дозволяють дослідити лише специфічні характеристики інтеграційних підходів. На думку Д. Петерсона, поєднання різних підходів є єдиним вирішенням проблеми формування єдиної інституціональної теорії інтеграції.

На базі порівняльної практики активно розвивався історичний інституціоналізм. Представники цього підходу (К. Армстронг та С. Балмер) зазначали, що європейські інститути є не просто полем політичної діяльності, вони безпосередньо впливають на норми, цінності та концепції, які визначають поведінку акторів на політичному рівні. Хоча національні уряди визначаються як ключові актори в процесах розвитку європейської інтеграції, їх позиція на переговорах щодо нових угод залежить від характеру їх участі в Європейському Союзі.

Таким чином, будь-яка інтеграція, а тим більше в європейському масштабі, – надто складний і багатовимірний процес, щоб його можна було зрозуміти за допомогою лише якогось одного наукового підходу.

Із вищезазначеного слідує, що Об’єднана Європа має базуватися не стільки на формальних інституціях та політичних деклараціях, скільки на реальних спільних економічних досягненнях, спільних стратегічних економічних інтересах, на початкових, а далі все більш інтегративних і глибоких формах економічної, науково-технічної, соціальної та культурної співпраці.

У підрозділі 1.2. „Науковий вимір європейської інтеграції України” аналізується широке коло джерел українського, російського та західного походження, що дало можливість уникнути однобічної оцінки даної теми. Зокрема були використані праці вітчизняних політологів: О. Антонюка, О. Бєлова, В. Будкіна, І. Бураковського, В. Вакулича, С. Василенко, Б. Гаврилишина, А. Гальчинського, О. Дергачова, Є. Камінського, Б. Канцелярука, В. Кириленка, О. Клименко, О. Ковальової, В. Копійки, С. Костюка, І. Мельничука, М. Михальченка, Г. Немирі, О. Павлюка, Н. Пархоменко, С. Пирожкова, І. Піляєва, В. Посельського, О. Пристайко, В. Пухлія, Ф. Рудича, Т. Силіної, О. Сушка, С. Толстова, С. Федуняка, Л. Чекаленко, Т. Шинкаренко, Г. Яворської.

Чільне місце у висвітленні проблем формування двосторонніх відносин України та Російської Федерації належить російським вченим і політикам. Перш за все йдеться про К. Гаджієва, О. Дугіна, К. Затуліна, Г. Зюганова, П. Циганкова В. Шемятенкова та ін.

При підготовці даного дослідження опрацьовувалися наукові доробки таких відомих зарубіжних дослідників, як З. Бжезинський, Н. Гвоздєв, Д. Діл, У. Еллеманн-Дженсен, М. Емерсон, М. Калускі, Г. Кіссінджер, Т. Коулд, Т. Кузьо, Дж. Лестер, Ф. Мьоллерс, А. Ослунд, О. Рар, Л. Хоффманн, В. Шнайдер-Детерс.

Другий розділ „Євроінтеграційні імперативи України” складається з двох підрозділів і розкриває основні особливості, принципи і тенденції у відносинах України і Європейського Союзу. У підрозділі 2.1. „Політична детермінанта європейського вибору” висвітлюються позиції відомих дослідників щодо зовнішньополітичного курсу України, зокрема проблем і перспектив європейської інтеграції. В Україні й досі точаться дискусії навколо зовнішньополітичних питань і геополітичних орієнтирів. Зокрема йдеться про вибір між європейським напрямком, євразійським шляхом розвитку та статусом нейтральної держави. Причин цьому немало: невеликий досвід України у здійсненні своєї зовнішньої політики, особливе геополітичне положення нашої країни, тягар історичної спадщини, політична нестабільність, брак національної ідентичності і т. п.

Існують різні підходи щодо формування зовнішньополітичного курсу України. Так, науковці, які обстоюють європейський вектор розвитку нашої держави, стверджують, що інтеграція України до ЄС є одним з найважливіших чинників державної незалежності, політичної стабільності та ефективного економічного розвитку держави. Висновки щодо зміцнення держави, яка активно інтегрується в міжнародну політику, та необхідності обстоювання національних інтересів цілком відповідають сучасним підходам до інтеграційного процесу. На загальну думку, Україна у своєму розвиткові повинна досягти тих критеріїв, за якими визнається готовність країн-кандидатів до членства в ЄС, серед яких: стабільність інститутів, які гарантують принципи демократії і законності в країні, наявність функціонуючої ринкової економіки, її конкурентоспроможності, прийняття законодавчого надбання Євросоюзу (І. Бураковський, С. Василенко, Б. Гаврилишин, А. Гальчинський, С. Мамзенко, Г. Немиря, О. Павлюк, Л. Смахтіна, В. Пухлій, Ф. Рудич, Г. Яворська та інші).

Прибічники євразійського шляху розвитку наголошують, що ЄС сьогодні – це не тільки економічна інтеграція, а й політичний та безпековий проекти, що активно розвиваються, тому приєднання до євроінтеграційного проекту формально може становити загрозу українському суверенітетові. Через те необхідно зняти з порядку денного української зовнішньої політики поняття пріоритетності, або політичного суверенітету і незалежності, або європейської інтеграції. В той час увага акцентується на тому, що відносини України і Росії, а саме участь нашої держави в Єдиному Економічному Просторі, розвиваються лише в економічній сфері, що відповідає стратегічним цілям і тактичним потребам країни (В. Головко, А. Гуцал, М. Калускі, А. Мартинюк та інші).

На думку прихильників нейтралітету в зовнішній політиці України, жорстким імперативом для нашої держави на даний час і на майбутнє є конструктивне співробітництво і з Росією, і з Заходом, тому що необхідність вибору одного вектору приведе до підриву національних інтересів України. Засіб розв’язання проблеми, вважають дослідники, – це створення відповідного механізму забезпечення гармонізації і балансу західної та східної стратегії з метою поєднання цивілізаційної специфіки культури і соціальної практики Заходу і Сходу з цивілізаційною специфікою України (О. Дергачов, В. Кириленко, С. Пирожков, М. Михальченко).

Таким чином, розглянуті проблеми свідчать про суттєві моменти непорозуміння у питанні вибору напрямку зовнішньої політики України, спричинені відмінностями у стійких соціальних, культурних та політичних моделях.

Підрозділ 2.2 „Україна – Європейський Союз” включає три пункти, в яких висвітлюється еволюція відносин нашої держави з цією міжнародною структурою. Еволюцію ми умовно поділили на три етапи. У пункті 2.2.1 „Початок діалогу (1991-1998 рр.)” аналізується перший етап відносин Україна – ЄС, який характеризується проголошенням основного пріоритету в зовнішній політиці нашої держави – євроінтеграцію і початок діалогу Україна – ЄС. Саме в цей час були підписані угоди і договори, що заклали правову базу у відносинах між сторонами. Тому можна стверджувати, що впродовж першого етапу було закладене необхідне підґрунтя для подальшого співробітництва. У пункті 2.2.2 „Стратегії співробітництва (1998-2003 рр.)” висвітлюється другий етап діалогу нашої держави з Євросоюзом. Показано, що впродовж даного етапу зміцнювалися основи для співробітництва, особливо щодо прийняття стратегій сторін відносно одна одної. У цей час спостерігався певний спад у відносинах, зумовлений, перш за все, колізіями балансування між Росією та Заходом, який був покладений в основу зовнішньої політики управлінської еліти на чолі з Л. Кучмою. Інтеграція здійснювалася одночасно у двох протилежних напрямах: в євразійському (інтеграція з Росією) і європейському. Багатовекторна політика стала проявом слабкості суто технологічного підходу до реалізації інтересів держави, характеризувалася відсутністю стратегічних, ідеологічних і цивілізаційних орієнтирів; мінливістю, непослідовністю, невпевненістю й непередбачуваністю. Таким чином, відносини між Україною і Європейським Союзом в цей період мали суто декларативний характер. Але дуже важливою, на наш погляд, є Європейська політика сусідства, яка була офіційно проголошена Єврокомісією у березні 2003 року і скерована до всіх країн-сусідів Євросоюзу. Попри те, що „статус сусідства”, на відміну від асоційованого членства, не передбачає безпосередніх євроінтеграційних перспектив, він, безперечно, може сприяти рухові України у напрямкові наближення до ЄС.

В пункті 2.2.3. „Відносини в умовах перманентної політичної кризи в Україні” розглянуто „новітній” етап (2004-2008 рр.), який позначений значним „потеплінням” у відносинах України і Євросоюзу, що зумовлювалося, перш за все, подіями кінця 2004 року, коли українське суспільство засвідчило прагнення здійснювати демократичні перетворення, висловило бажання інтегруватися до європейських структур, і в цьому його всіляко підтримував Європейський Союз. І, як результат, – підписання Плану дій з додатковими десятьма пунктами про тісне співробітництво. Очевидно, що подолання політичної кризи мирним шляхом у 2004 р., парламентські вибори 2006 та 2007 рр. і формування коаліції та урядів підтверджують висновок про певне зміцнення засад демократії в Україні. Важливим на даному етапі є переговорний процес про Нову посилену угоду між Україною і ЄС, яка замінить Угоду про партнерство і співробітництво.

Тому можна констатувати, що закладення демократичних підвалин у державі обумовило основний стратегічний пріоритет її зовнішньої політики – курс на європейську інтеграцію. Просування ж України в європейському напрямкові залежить, насамперед, від демократичних перетворень усередині країни. У свою чергу, ці перетворення обумовлені колізіями розвитку політичного процесу та інтересами тих політичних сил, які перебувають при владі в Україні.

Третій розділ „Російський чинник української євроінтеграції” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1. „Україна в доктрині євразійства” висвітлюється суть даної доктрини і визначається місце в ній нашої держави. Євразійська модель ґрунтується на тім, що Росія (як культурно-цивілізаційний простір) є самостійною цивілізаційною цінністю, яка повинна зберегти свою унікальність, незалежність і міць, підпорядкувавши служінню цій меті всю систему навчання, а також відповідні механізми і політичні технології, що можуть цьому сприяти.

Що стосується зовнішньої політики, то тут, як і в усьому іншому, євразійство пропонує третій шлях – ні радянізацію, ні американізм, а власну зовнішньополітичну доктрину, суть якої зводиться до наступного: сучасна Росія зможе зберегтися як самостійна і незалежна політична реальність, як повноцінний суб’єкт міжнародної політики тільки в умовах багатополярного світу. Визнання однополярного американоцентричного світу для значної частини російської еліти неможливе, тому що в такому світі вона може бути лише одним із об’єктів глобалізації, а, значить, неминуче втратить самостійність і самобутність. Протидія однополярній глобалізації, обстоювання багатополярної моделі є головним імперативом сучасної російської зовнішньої політики.

Особливе місце в доктрині євразійства відведено Україні, з незалежністю якої пов’язане остаточне руйнування СРСР у грудні 1991 р. Урядові кола та різні політичні сили в РФ розглядають ситуацію в Україні під кутом зору можливості „реінтеграції” або, як мінімум, значного посилення свого впливу на її політичний курс. Зрозуміло, що реінтеграція України – необхідна умова для відновлення колишньої імперії. Тому, очевидно, що орієнтація нашої держави на Захід, реальні кроки у напрямі європейської інтеграції призводять до руйнування геополітичного простору, в якому РФ ще донедавна зберігала домінуючі позиції. Російські експерти наголошують, що в стратегічній перспективі дрейф України у бік Заходу, подальше дистанціювання від Росії призведуть до фатального послаблення Української держави та її розпаду.

Нагальною проблемою для України є встановлення дійсно рівноправних і взаємовигідних відносин зі своїм найбільшим сусідом – Російською Федерацією. При цьому стратегічним для Росії залишається завдання: будь-якою ціною утримати нашу державу в сфері власного впливу. Прикметно, що в зовнішньополітичних концепціях РФ, які базуються на доктрині євразійства, Україна не розглядається у статусі рівноправного партнера чи союзника.

Таким чином, можна стверджувати, що дієва модель українсько-російських відносин визначається не стільки впливом зовнішніх чинників, скільки ступенем внутрішньополітичної консолідації української нації та її умінням належно репрезентувати свої національні інтереси на міжнародній арені.

У підрозділі 3.2. „Проблема Єдиного Економічного Простору” висвітлюються два відмінні підходи України та Росії щодо вибору оптимальної форми інтеграції в ЄЕП. Зазначається, що Росія категорично наполягає на митному союзі. Позиція України настільки ж чітка, як і російська: Україна готова на участь тільки в зоні вільної торгівлі, але в жодному разі не в митному союзі. Основні причини, чому для нашої держави митний союз неприйнятний, – збереження курсу на євроінтеграцію (митний союз передбачає створення наднаціонального регулюючого органу, що суперечить Конституції України).

Висвітлюється також реакція Євросоюзу на проект Угоди про формування Єдиного економічного простору Росії, України, Білорусі й Казахстану та можливі наслідки участі України в ЄЕП, перш за все, щодо будь-якого майбутнього поглиблення двосторонніх торговельних відносин між Україною та ЄС.

Отже, йдеться про два цілком зіставні й альтернативні проекти поглибленої економічної інтеграції, між якими офіційному Києву буде вкрай складно продовжувати діяльність на засадах декларативного чи часткового зближення водночас з обома своїми стратегічними партнерами.

У підрозділі 3.3. „Перспективи відносин України та Росії з Європейським Союзом” здійснюється порівняльний аналіз позицій двох політичних акторів щодо європейського вектору розвитку. Показано, що різні цілі зовнішньої політики двох держав потребують різного формату відносин і, відповідно, різних інструментів їх реалізації. На сьогодні, обидві держави перебувають на стадії переговорів з ЄС щодо підписання нових базових угод, у зв’язку із закінченням 10-річного терміну Угод про партнерство і співробітництво цих держав з Євросоюзом. Бачення Україною і Росією перспектив співробітництва з Євросоюзом принципово відрізняється. Наша держава розпочала переговорний процес щодо укладення нового рамкового договору з ЄС, який тимчасово має робочу назву „нова посилена угода”. Обидві сторони погоджуються з тим, що одним з пріоритетів співробітництва на найближчу перспективу має стати поглиблення економічної інтеграції. Досягти цієї мети планується шляхом укладання всеосяжної та поглибленої зони вільної торгівлі (ЗВТ) у рамках нової посиленої угоди, яка передбачатиме лібералізацію у сфері руху товарів, капіталу, послуг, а також частково робочої сили, в частині, що пов’язана з наданням послуг, та широку гармонізацію нетарифних інструментів економічного регулювання (технічні стандарти). Реалізація такої політики може зблизити Україну та ЄС, щоб в майбутньому створити передумови для приєднання до Євросоюзу, що відповідає прагненню української сторони. Переговорний процес Росія – ЄС передбачає, що нова угода охоплюватиме такі питання, як політичне співробітництво, перспектива економічної інтеграції, створення однорідного конкурентного середовища в енергетичних відносинах, тісніше співробітництво в питаннях свободи, безпеки і правосуддя. Нова угода буде базуватися на існуючих чотирьох структурах: Спільний економічний простір; Спільний простір свободи, безпеки і правосуддя; Спільний простір зовнішньої безпеки і Спільний простір досліджень та освіти.

Показано, що Україна і Росія мають свої національні інтереси, перебувають в різних геополітичних, політичних, економічних, демографічних і правових площинах, що свідчить про проблематичність вироблення спільних підходів і позицій щодо європейських інтеграційних структур. Можна стверджувати, що позиції зазначених держав у їхніх інтеграційних прагненнях настільки чіткі, наскільки й протилежні: Росія не бажає ставати членом Європейського Союзу, на відміну від України, для якої це є основною стратегічною метою.