ПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ДІЯЛЬНОСТІ ФІНАНСОВО-ПОЛІТИЧНИХ ГРУП У ДЕРЖАВАХ ПЕРЕХІДНОГО ТИПУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її сутність, ступінь наукової розробки проблеми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, методи і хронологічні рамки дослідження, визначено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості щодо апробації результатів дослідження та публікацій здобувача, подано загальну характеристику роботи.  

У Розділі 1 «Політична роль фінансово-промислових груп як проблема теорії та практики» здійснено аналіз джерельної бази дослідження та провідних концептуальних підходів до політичного впливу фінансово-промислових груп у державах перехідного типу, а також розглянуто теоретичні й практичні аспекти трансформації фінансово-промислових груп у фінансово-політичні.

Підрозділ 1.1 «Концепції виникнення фінансово-політичних груп та їх взаємодії з державою» присвячено аналізу наукових джерел з проблем політичного виміру діяльності фінансово-промислових груп та їх трансформації у фінансово-політичні групи. 

Зазначається, що проблемі взаємодії великого капіталу та політики, або економічної та політичної сфер суспільної діяльності, починаючи з початку ХХ століття, присвячено достатньо багато робіт. Після розпаду СРСР розробки західних дослідників, присвячені взаємозв’язку політики та економіки в умовах постсоціалістичних трансформацій, в цілому спиралися на дослідження, що були проведені в межах теорії модернізації та транзитологічної теорії. Нині в сучасній зарубіжній науковій літературі окремі проблеми формування та політичного виміру діяльності фінансово-промислових груп у державах перехідного типу досліджено в працях А. Бруста, Д. Кауфмана, А. Круассан, І. Кузес, В. Меркель, Л. Нельсона, А. Ослунда, А. Пшеворського, Д. Старка, Д. Хелмана, С. Холмса, А. Шайо, Л. Шеллі та ін.

Водночас слід зазначити, що фактично всі вищезгадані дослідники у своїх працях не приділили належної уваги розробці, по-перше, комплексного бачення політичного виміру діяльності фінансово-політичних груп, по-друге, дієвих пропозицій щодо обмеження впливу великого капіталу на прийняття політичних рішень.

На теренах колишнього СРСР причини створення фінансово-промислових груп, особливості їх трансформування у фінансово-політичні угруповання, ступінь впливу на прийняття загальнодержавних рішень розглянуто в працях російських дослідників М. Афанасьєва, І. Беляєвої, О. Гаман-Голутвіної, А. Зудіна, О. Криштановської, Н. Лапіної, Б. Нємцова, Я. Паппе, С. Перегудова, А. Соловьєва, М. Урнова, Г. Явлінського, А. Яковлєва. В цілому російські дослідники дотримуються двох протилежних поглядів щодо взаємовідносин фінансово-політичних груп і держави, що значною мірою зумовлено їхніми політичними уподобаннями. Згідно з першим підходом на сьогодні фінансово-політичні групи і держава мають своєрідний паритет піл час прийняття стратегічно важливих рішень внутрішньополітичного та зовнішньополітичного характеру. Відповідно для досягнення різноманітних завдань політичного та соціально-економічного характеру фінансово-політичні групи і державні інституції змушені діяти на консенсусній основі. Прихильники другого підходу вважають, що у наш час вся влада в державі є «приватизованою» або привласненою. Головним «монополістом» при цьому виступають фінансово-політичні групи, «олігархи», представники вищої державної бюрократії або різноманітні групи інтересів, що постійно конкурують один з одним.   

Проблемні аспекти функціонування фінансово-політичних груп в Україні, визначення їхніх характерних рис, ступеня впливу на політичні та соціально-економічні процеси, забезпечення політико-правового статусу, «олігархізації» українського суспільства знайшли відображення у працях вітчизняних науковців: К. Бондаренка, Л. Верховодової, А. Гальчинського, В. Двойних, В. Дементьєва, О. Дергачова, О. Долженкова, А. Колодій, О. Куценка, О. Лісничука, О. Пасхавера, Ю. Пахомова, О. Полішкарової, В. Сіденка, О. Соскіна, І. Стулової, Л. Супліна, О. Сушка, С. Телешуна, М. Томенка, О. Турчинова та інших.

Частина українських дослідників розглядали процеси формування фінансово-промислових груп як об’єктивне явище перехідного періоду. Національний великий капітал, представлений фінансово-політичними групами, у цьому разі виступив як своєрідний локомотив економічного розвитку держави, а використання ним політичних важелів впливу є явищем тимчасовим, що у перспективі поступиться методам цивілізованого лобізму. У свою  чергу інша частина вітчизняних дослідників акцентує увагу на олігархічному характері політичної системи України, що пояснюється економічними чинниками, а саме домінуванням тіньової економіки над офіційною, можливістю отримувати надприбутки, що стимулює до збереження фінансово-політичними групами політичних важелів впливу.

Водночас слід зазначити, що нині наявний суттєвий брак синтетичних наукових досліджень, які б приділяли спеціальну увагу проблемам, пов’язаним передусім з теорією та практикою дослідження діяльності фінансово-промислових груп та їх подальшої трансформації у фінансово-політичні групи.

У підрозділі 1.2 «Сутність феномену трансформації фінансово-промислових груп у фінансово-політичні в суспільствах перехідного типу» проаналізовано специфіку трансформації фінансово-промислових груп у фінансово-політичні.

Підкреслюється, що з економічної точки зору поняття «фінансово-промислова група» можна використовувати у двох взаємозалежних значеннях. У широкому смислі ним позначають будь-які форми відносно стійкого співробітництва та взаємопроникнення промислового та фінансового капіталу. У вужчому значенні фінансово-промислові групи являють собою об’єднання виробничих і торговельних підприємств з кредитно-банківськими установами з наступною трансформацією у великі багатогалузеві господарські системи зі спільною економічною стратегією та внутрішнім товарообігом. Відмінність у діяльності та структурі фінансово-промислових груп, які були сформовані в країнах колишнього СРСР після набуття ними незалежності, від фінансово-промислових груп країн західної демократії полягає передусім в умовах, в яких відбувалося їх становлення. В країнах Західної Європи та США великі фінансово-промислові групи виникли ще у 1960-х – 1970-х роках, причому процес їх зародження відбувався на хвилі економічного підйому. Виходячи з цього, головною метою утворення фінансово-промислових груп було передусім намагання забезпечити ефективне функціонування капіталу, стабільне зростання прибутків. У свою чергу, мета і причини утворення більшості фінансово-промислових груп на пострадянському просторі були зумовлені елементарною боротьбою за виживання в умовах кризової економіки, розриву усталених виробничих зв’язків, недосконалості законодавчої бази. Тому фінансово-промислові групи у перехідних суспільствах з метою захисту власних економічних інтересів фактично були змушені використовувати політичні засоби впливу та поступово інтегруватися у владу.

Процес формування фінансово-промислових груп у перехідних суспільствах пострадянського простору відбувався у контексті світових тенденцій інтеграції капіталу, а саме – об’єднання промислового та фінансового капіталу. Цей процес на початковому етапі на всьому пострадянському просторі був схожим, проте з часом намітилися ключові розбіжності у функціонуванні фінансово-промислових груп України та Російської Федерації, з одного боку, і фінансово-промислових груп країн Центрально-Східної Європи, з іншого боку. У Центрально-Східній Європі сталася ліквідація (або передача під контроль транснаціональних корпорацій) тих галузей виробництва, які були рентабельними насамперед через масштаби виробництва. Тому явища олігархізації в Чехії, Угорщині та Польщі були призупинені на початковому етапі. У свою чергу Російська Федерація та Україна через специфічну структуру економіки, в якій превалювали великі промислові підприємства, не оминули етапу створення та розквіту олігархічних груп.     

Аргументовано, що діяльність фінансово-промислових груп у країнах колишнього СРСР, передусім в Україні та Російській Федерації, по суті, представляє собою співіснування двох інституціональних моделей взаємовідносин «влада – капітал – суспільство» – плюралістичної, що у найбільш довершеному вигляді виникла у Великій Британії та США, і корпоратистської, поширеної у країнах континентальної Європи. При цьому взаємовідносини у трикутнику «влада – фінансово-політичні групи – суспільство» як правило мають два формати. Перший формат передбачає регулювання взаємовідносин за допомогою неформальної інституціональної системи (зокрема, у цьому разі на перший план виходять персональні взаємовідносини, клієнтарно-патримоніальна система тощо). Другий формат взаємовідносин базується на формальній інституціональній системі, яка передбачає у вирішенні проблемних питань домінуючу роль законодавства і спеціально створених інституцій. Перший формат превалює під час етапу первісного нагромадження капіталу в умовах трансформаційних змін політичної та соціально-економічної системи. У тому чи іншому виді він був характерним для переважної більшості країн перехідного типу. Що стосується другого формату, то його запровадження було характерним для країн Центрально-Східної Європи, в яких великий капітал (значною мірою через свою транснаціональність) суттєво збільшив коло своїх корпоративних інтересів, доповнивши їх суспільними цілями.

У Розділі 2 «Фінансово-політичні групи як важливий чинник політичних процесів у країнах перехідного типу» розглянуто особливості перехідного періоду в державах Центрально-Східної Європи, в Україні та Російській Федерації, а також проаналізовано політичний вимір діяльності фінансово-політичних груп у цих державах.

Підрозділ 2.1 «Особливості перехідного періоду в державах Центрально-Східної та Східної Європи: соціально-економічна та політична складова» присвячено аналізу політичних та соціально-економічних складових перехідного етапу розвитку країн Центрально-Східної та Східної Європи.

Зазначено, що нині на постсоціалістичному просторі утворилися своєрідні «гібридні режими», які поєднують у собі набір демократичних процедур та інститутів з авторитарним стилем організації та функціонування цих інститутів. При цьому трансформаційна криза була закономірним явищем, яке обминути не вдалося жодній країні, що стала на шлях системних перетворень, зокрема Польщі, Чехії, Угорщині (меншою мірою) та Російській Федерації, Україні (більшою мірою).

В цілому перехідний процес у Східній та Центрально-Східній Європі був потрійним: від диктатури комуністичної партії до багатопартійної демократії; від планової економіки до відкритої ринкової економіки; від федеральної республіки чи напівсуверенної держави під радянським контролем до незалежної суверенної національної держави. Усі ці процеси сформували політичний ландшафт Східної та Центрально-Східної Європи і партійну систему зокрема. Але, безумовно, що головна роль належить саме економічним процесам. 

Надзвичайно важливе значення для подальшого розвитку держав Центрально-Східної та Східної Європи мало проведення приватизації, перебіг якої визначив основні контури не лише економічного, а й політичного розвитку країн регіону. Програма приватизації в країнах Центрально-Східної Європи мала економічні (реструктуризація національної економіки та посилення її конкурентоздатності на світових ринках) та політичні (залучення громадян у процеси економічних перетворень повинно було викликати їх зацікавленість в успіху реформ, зробити лояльними до реформаторів) цілі. В Російській Федерації та Україні головна мета приватизації – відокремлення колишньої державної власності від влади, політики – від підприємництва – не була досягнута. Хаотичний і найчастіше протиправний процес початкового накопичення приватного капіталу врешті-решт призвів до формування великих фінансово-промислових груп, які були тісно пов’язані з владними структурами і значною мірою залежали від ступеня наближення до діючої влади.

У підрозділі 2.2 «Політичний вимір діяльності фінансово-політичних груп у державах перехідного типу» проаналізовано механізми впливу великого фінансово-промислового капіталу на процеси вироблення державної політики у політичній та соціально-економічній площині в державах перехідного типу.

Значну увагу приділено дослідженню ступеня інкорпорації бізнес-еліти у владу, з одного боку, і політиків у бізнес, з іншого. Водночас реалії постсоціалістичного простору зробили актуальним таку постановку питання: яка із двох соціальних груп – політики чи бізнесмени – має більший вплив на політичні процеси і може бути названа стратегічною групою еліти. Всі ці питання актуалізували проблему формування бізнес-еліти в державах перехідного типу. Зокрема, бізнес-еліта пострадянських країн, передусім України та Російської Федерації, є неоднорідною за своїми політичними та ідеологічними поглядами, а також професійними якостями. Нова бізнес-еліта, яка безпосередньо виступила творцем фінансово-промислових груп на пострадянському просторі і з часом вийшла на політичну арену, пройшла у своєму становленні чотири етапи.

На першому етапі, що охоплює 1986 – 1990 роки, центром кристалізації нової політичної та бізнес-еліти фактично була колишня партійно-господарська номенклатура (причому переважно її другий і третій ешелони – комсомольські функціонери, чиновники середнього рівня тощо). На другому етапі – «латентної» або «чекової» приватизації, що припадає на 1989 – 1992 роки, головну роль відігравала верхівка партійно-господарської номенклатури (так звані «червоні директори», вищі керівники економічних міністерств та відомств). На третьому етапі, що охоплює 1993 – 1999 роки, нова економічна еліта, по-перше, структурувала свій бізнес у вигляді холдингів та фінансово-промислових груп, по-друге, радикально розширила свій політичний вплив, що дає змогу говорити про наявність такого явища, як олігархія. Четвертий етап формування бізнес-еліти ознаменувався її остаточною інституалізацією у політичному просторі.

Сформувавшись як соціальна група, нова бізнес-еліта постсоціалістичного простору опинилася перед необхідністю відстоювати свої інтереси в політичній сфері, адже безпосередньо залежала від неї. Цілі політичної діяльності бізнес-еліти коливалися від простого лобізму інтересів окремих компаній і одержання економічних привілеїв до визначення політичного курсу, формування вищих органів влади, контролю за призначеннями на вищі державні посади тощо.

Крім традиційних форм політичної діяльності, бізнес-еліта суттєво впливала на прийняття загальнодержавних рішень. Технології такого впливу були різними: від публічних виступів та придбання загальнонаціональних ЗМІ у власність із метою подальшого формування суспільної думки до фінансування «мозкових команд» і спроб безпосереднього впливу на політиків загальнодержавного масштабу. У підрозділі розглянуто механізми взаємодії фінансово-політичних груп з апаратом Президента, урядом, парламентом, силовими структурами, регіональною владою.

Крім того, фінансово-політичні групи справляють суттєвий вплив на формування основ зовнішньої політики України та Російської Федерації, передусім у питаннях економічного характеру. При цьому вищі посадові особи держави виступають лобістами інтересів національних фінансово-політичних груп на ринках інших країн (зокрема, в Україні Президент В. Ющенко на офіційному рівні сприяв участі корпорації «Індустріальний Союз Донбасу» у приватизаційному конкурсі з купівлі польського комбінату «Гута Сталі Честохова», в Російській Федерації екс-президент В. Путін активно лобіював інтереси російських фінансово-політичних груп у нафтогазовій, електроенергетичній галузі, сфері кольорової металургії, військово-промислового комплексу тощо).

У свою чергу фінансово-політичні групи Російської Федерації, що переважно працюють у нафтовій та газовій галузі («Газпром», «Лукойл» та ін.) і претендують на статус транснаціональних корпорацій часто виступають у якості агентів політичного впливу російської влади на сусідні країни – Білорусь, Україну, Польщу, Угорщину тощо.

Що стосується транснаціональних корпорацій, які займають домінуюче становище в економіці країн Центрально-Східної Європи, то вони утворюються як національні щодо капіталу та контролю і міжнародні за сферою своєї діяльності. Їх діяльність має наднаціональний, наддержавний характер і веде до створення наддержавних зв’язків. Однак в Польщі, Угорщині та Чехії великий капітал, передусім значною мірою через свою транснаціональність, збільшивши коло своїх корпоративних інтересів зумів доповнити їх суспільними цілями. Вступ цих країн до ЄС прискорив формування формальної інституціональної системи, паралельно суттєво зменшивши роль персональних домовленостей між владою та великим бізнесом.

Разом з тим, у перспективі транснаціональні корпорації несуть певну загрозу, по-перше, для економічної самостійності держави, коли процеси прийняття стратегічно важливих економічних рішень відбуваються за кордоном, від чого страждає національний виробник, по-друге, для політичної самостійності (шляхом внесення відповідних змін у законодавчу базу).

У цілому для країн перехідного типу (насамперед України та Російської Федерації) наразі надзвичайно актуальним залишається питання вироблення максимально ефективної політики влади відносно національного промислово-фінансового капіталу та його безпосереднього впливу на процеси прийняття політичних рішень у державі. При цьому може бути чотири основних варіанти розвитку подій, які розглянуті у підрозділі.

У Розділі 3 «Взаємовідносини фінансово-промислових груп і державних інституцій: український досвід» розглянуто етапи формування фінансово-промислових груп в Україні, їх трансформація у фінансово-політичні групи, а також взаємовідносини з державними та суспільними інституціями.

У підрозділі 3.1 «Формування фінансово-промислових груп та їх трансформація у фінансово-політичні в Україні» зазначено, що на сьогодні конкуренція між фінансово-промисловими групами є одним з найважливіших чинників відтворення влади в Україні, проте надмірне загострення боротьби часто призводить до взаємного ослаблення, зміцнення виконавчої вертикалі. Однак виконавча вертикаль за роки незалежності не змогла знайти собі іншої опори, ніж у фінансово-промислових групах.

Аргументовано, що виникнення фінансово-промислових груп та посилення їх впливу на політичні процеси зумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками перехідного періоду. У цьому контексті важливим для розуміння механізмів створення та функціонування фінансово-промислових груп є проблема первісного нагромадження капіталу, яка визначила структуру та особливості функціонування фінансово-промислових груп в Україні.

У підрозділі розглянуто типові схеми, які стали основою для формування нового українського великого бізнесу. Частина з них є цілком легальними, інші носять напівкримінальний або повністю кримінальний характер. Кримінальний чинник, а також наявність сімейних зв’язків всередині фінансово-промислових груп на регіональному рівні дає змогу говорити про існування в Україні з середини 1990-х років регіональної кланової системи, основою якої стали, на думку низки дослідників, три-чотири великі клани, що у свою чергу об’єднували кілька фінансово-промислових груп. Вирішення спірних питань всередині клану або між кланами відбувалося двома шляхами. Перший передбачав залучення третьої сторони, яка б відігравала роль головного арбітра (після 1999 року на таку роль претендував Президент України Л. Кучма, який стабілізував процес розподілу власності на рівні держави). Другий шлях представляв собою цілий комплекс економічних та кримінальних методів – починаючи від протистояння в судах та рейдерських атак і закінчуючи фізичним усуненням конкурентів.

В цілому фінансово-промислові групи в Україні на сьогодні позбулися виключно економічних рис і набули ряд нових ознак, що дозволяє класифікувати їх як фінансово-політичні (або політико-економічні групи). Для цих груп характерне поєднання політичних, економічних та адміністративних складових. При цьому контроль над певними сегментами промисловості було встановлено через систему політико-адміністративного патронажу.

У підрозділі запропоновано авторську періодизацію становлення фінансово-промислових груп в Україні з їх подальшою трансформацією у фінансово-політичні та типологізацію останніх за кількома ознаками, а саме: регіональною, партійною, економіко-адміністративною.   

У підрозділі 3.2 «Взаємовідносини фінансово-політичних груп та державних і суспільних інституцій» розглянуто основні механізми взаємовідносин між фінансово-політичними групами та владою в Україні.

На думку автора дослідження, остаточно роль та місце фінансово-промислових груп в управлінні державою було визначено під час та після президентських виборів 1999 року. Саме в цей час більшість фінансово-промислових груп не лише об’єдналися довкола фігури Президента України Л. Кучми, забезпечивши у такий спосіб йому перемогу та другий президентський термін, а й вперше заявили про себе як про одну з найвпливовіших політичних сил в Україні. Значною мірою це зумовлено тим, що 1999 рік став своєрідним закінченням етапу первісного накопичення капіталу. Сформовані фінансово-промислові групи потребували сильної влади і чітких правил політичної гри – задля захисту накопичених капіталів та їх подальшого зростання.

Події 2004 – 2005 років, відомі як «помаранчева революція», відкрили новий етап у взаємовідносинах влади та фінансово-промислових груп. Основну увагу було зосереджено на процесах реприватизації. В результаті фінансово-промислові групи ще більше відійшли у «тінь», що позначилося на темпах економічного розвитку країни. Після відставки першого уряду Ю.Тимошенко влада повернулася до співпраці з фінансово-промисловими групами, при цьому суттєво розширилася меценатська і доброчинна діяльність бізнесу. В цілому «помаранчевий етап» у відносинах влади та фінансово-промислових груп не змінив ставлення з боку громадян до фінансово-промислового капіталу, яке й надалі залишалося переважно негативним.

У підрозділі розглянуто взаємовідносини між фінансово-промисловими групами та владою в Україні, які традиційно відбуваються на двох рівнях. По-перше, на рівні загальнонаціональному, тобто в центральних інститутах законодавчої та виконавчої влади. По-друге, на регіональному та місцевому рівні. Що стосується впливу фінансово-промислових груп безпосередньо на центральну владу, то ще з 1996 року можна відзначити бажання фінансово промислових груп «легалізувати» свій вплив на процеси прийняття рішень у державі шляхом створення потужних політичних партій. Враховуючи участь фінансово-промислових груп у партійному будівництві, можна стверджувати, що на даний момент політичні партії в Україні в цілому втратили свою головну роль як репрезентанти інтересів окремих соціальних груп населення і фактично репрезентують інтереси окремих фінансово-промислових груп. Отже, традиційна партійна система фактично повністю змінилася системою фінансово-промислових груп із політичними надбудовами.

У підрозділі детально розглянуто взаємовідносини фінансово-промислових груп з центральною владою, які відбуваються у законодавчій (Верховна Рада України), виконавчій (Президент України та Кабінет Міністрів України) та силовій (рівень силових структур) площині; вплив фінансово-політичних груп на редакційну політику загальнонаціональних ЗМІ; використання фінансово-політичними групами системи «олігархічного» лобізму, специфікою якої є перевага методів лобіювання через Кабінет Міністрів і адміністрацію Президента України, а вже потім – через Верховну Раду України.