Ідеї національної еліти в історії української політичної думки другої половини ХІХ ст. :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертації, її наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про характер апробації роботи, вмотивовано її структуру.

Перший розділ – “Теоретичні засади дослідження політичних еліт” присвячений огляду літератури з теми дослідження, у ньому також аналізується поняття ”ідеї національної еліти”.

У розвитку історіографії проблеми дисертаційної роботи можна виділити кілька етапів:

1. Кінець ХІХ століття – початок ХХ століття (до 1920 р.)

2. Початок ХХ століття – кінець ХХ століття (1920 – 1990 р.)

3. Кінець ХХ століття – початок ХХІ століття (1990 – до сьогодення).

Перший етап ґенези історіографії. Перші спроби наукового аналізу особливостей ідей національної еліти у теоретиків вітчизняної політичної думки другої половини ХІХ століття зустрічаємо в працях мислителів, період діяльності яких за хронологією входить в коло досліджень дисертаційної роботи. До таких робіт передусім слід віднести праці М. Драгоманова,                  І. Франка та Т. Зіньківського. Їхні тогочасні роботи виконують подвійну функцію: по-перше, вони є джерелом для вивчення питання національної еліти, а по-друге, – це перші напрацювання в історіографії ідеї національної еліти в історії політичної думки України другої половини ХІХ століття.

Продовжували дослідження української політичної думки  другої половини ХІХ ст. такі видатні мислителі, як  М. Грушевський,  Д. Донцов, Д. Дорошенко, П. Зайцев, О. Єфименко, В. Липинський, Ю. Охрімович. Їхні праці містять аналітичні характеристики течій української політичної думки, оцінки поглядів попередників, їхнього впливу на національно-політичні процеси.

Другий етап ґенези історіографії. У перші роки існування Радянської України було здійснено значну роботу зі збирання та систематизації документів українського революційного руху другої половини ХІХ століття. При цьому для наукового аналізу в основному бралися праці тих мислителів політичної думки України, ідеї яких можна було інтерпретувати як “паростки” соціалістичного напряму української політичної думки.

Окремі аспекти розуміння вітчизняними інтелектуалами середини ХІХ століття ідеї національної еліти висвітлені такими  науковцями радянської доби, як Я. Довбищенко, М. Возняк, С. Єфремов, О. Гермайзе.

Зі встановленням репресивного сталінського режиму в українській історіографії запанував погляд на більшість українських мислителів другої половини ХІХ століття (і не лише цього історичного періоду) як носіїв “українського буржуазного націоналізму”. Багато робіт визначних мислителів досліджуваного історичного проміжку часу було розміщено в спецфондах, доступ до яких був обмеженим. Вивчалися лише окремі твори І. Франка,                     С. Подолинського, яких подавали як мислителів революційно-демократичного спрямування,  ідейно близьких до марксизму.

Проте в науці не буває безрезультатних досліджень. Велика кількість робіт, виданих за радянських часів, з критики теорії та практики “українського буржуазного націоналізму” нагромадила в собі певний фактичний матеріал, хоча й інтерпретований у дусі пануючої на той час ідеології.

У радянський період побачили світ праці багатьох науковців:                           В. Дмитриченка, П. Зайончковського, Д. Заславського, Р. Іванової,                       Г. Марахова, П. Манзенка, А. Пашука, Г. Сергієнка, В. Сокуренка  та інших, в яких  розкриваються політичні погляди мислителів другої половини ХІХ ст.

Величезний внесок у розвиток досліджень української політичної думки зробили українознавці, дослідження яких були здійснені на Заході. Займаючись розробкою питань політичного життя українців, науковці піддавали аналізу політичну спадщину учасників Кирило-Мефодіївського товариства та В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Франка. Цінність праць, що написані поза територією Радянського Союзу, полягає в тому, що на них не накладено відбиток пануючої на той час в Радянському Союзі ідеології, хоча й вони не позбавлені певної упередженості, а іноді й політично-ідеологічної заангажованості.

Окремі аспекти ідей національної еліти розроблялися такими представниками української еміграції, як В. Барка, Г. Грабович,                            Є. Маланюк, В. Міяковський, С. Козак, Л. Луців, М. Лозинський, І. Лисяк-Рудницький, Я. Оршан, А. Стебельська, О. Субтельний та ін.

Третій етап ґенези історіографії. Процеси становлення незалежності України, які розпочалися з кінця 80-х – початку 90-х років, дали змогу критично переосмислити радянське трактування ідей національної еліти другої половини ХІХ століття.

Для розкриття теми дисертації велике значення мають ґрунтовні дослідження окремих напрямів, проблем, ідей представників української політичної думки другої половини ХІХ ст., що зроблені такими вченими, як              М. Андрусик, С. Гелей, П. Гончарук, В. Довгич, М. Жулинський,                            О. Картунов, А. Круглашов, В. Короткий, Я. Козачок, М. Розумний,                      В. Ульяновський, Є. Нахлік, І. Огородник, С. Сохань, Б. Червак та багатьма іншими.

При вивченні ідей національної еліти у вітчизняній політичній думці другої половини ХІХ ст. авторка спиралася на здобутки тих науковців, які, досліджуючи ідеї української державності, звертали увагу і на погляди цих теоретиків щодо проблеми національної еліти. Серед таких досліджень необхідно виділити роботи М. Кармазіної, В. Потульницького, Ю. Левенця,                         О. Салтовського, навчальні посібники та підручники підготовлені авторськими колективами під керівництвом  О. Семківа й Ф. Кирилюка та ін.

Окремі аспекти ідей національної еліти досліджуваного історичного проміжку часу висвітлюються у  дисертаціях, поданих на здобуття наукових ступенів кандидата чи доктора політичних наук. Це, зокрема, кандидатські дисертації: Д. Славича “Проблема підстав і принципів оптимальної організації державної влади в теоретико-політичній концепції Івана Франка”, О. Кухарчук ”Концепція державності в українській суспільно-політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)”; дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук: М. Кармазіної “Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)”, А. Коцура “Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця ХVІІІ – початку ХХ сторіч”, Ю. Левенця “Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)”, А. Круглашова  “Політичні ідеї Михайла Драгоманова”, О. Салтовського  “Ідея державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до поч. ХХ ст.)”.

Водночас слід зазначити, що ці роботи не ставлять питання змісту ідеї національної еліти у вітчизняній політичній думці другої половини ХІХ століття предметом спеціального дослідження, а лише висвітлюють деякі аспекти ідей національної еліти мислителів другої половини ХІХ століття, що дає автору можливість провести власне самостійне дослідження з обраної теми.

У роботі зазначається, що під ідеями національної еліти слід розуміти погляди мислителів досліджуваного історичного періоду, що дають відповідь на питання, якою має бути провідна верства українського суспільства, які завдання стоять перед нею та шляхи її формування. Також під “ідеями” розуміють  погляди на чинники, які привели М. Костомарова, М. Гулака,                  В. Антоновича, П. Куліша (в ранній творчості) М. Драгоманова та І. Франка (в ранніх творах) до ідеї безелітності української нації як історичного факту та умови подальшого її розвитку, а також до розуміння того, яким буде суспільний устрій в умовах безкласового суспільства.

Водночас наголошується, що у другій половині ХІХ століття у вітчизняній політичній думці термін “еліта” ще не вживався. Натомість використовувалися поняття “панство”, “начальство”, згодом з’явився термін “інтелігенція”.

У розділі також розкривається методологічна база та отримані з її допомогою наукові результати. Об’єкт, предмет та завдання дисертаційної роботи зумовили використання таких методів дослідження, як історико-порівняльний, антропологічний, системний та контент-аналіз.

У другому розділі “Ідея безелітності української нації як провідний мотив вітчизняної політичної думки другої половини ХІХ століття” акцентується увага на появі, еволюції та особливостях ідеї безелітності української нації у політичних поглядах мислителів другої половини ХІХ ст. у процесі українського національного відродження.

У другій половині XIX століття склалися умови, що сприяли викристалізації національної політичної думки, об’єднанню провідної інтелігенції, тоб­то настав етап якісної зміни процесу українського національного відродження.

Тогочасна філософська думка активно розвивалася у напрямі пошуку оптимальних варіантів суспільно­го розвитку. Серед української інтелігенції значної популярності набули філософські погляди західноєвропейських мислителів Й. Гердера, Г.В.Ф. Гегеля. Спираючись саме на їхні філософські системи, представник польських романтиків А. Міцкевич у роботі “Книги польського народу та книги польсь­кого пілігримства” створив концепцію польського месіан­ства, яке полягало у  переконанні про вирішальну роль, історичну місію, яка випадає на долю власної нації і робить її обраною серед інших націй.

На цьому ґрунті на європейському континенті виникають одна за одною низка таємних організацій, що борються за національне та соціальне  визволення своєї нації.

У 30-х роках ХІХ століття змінюються пріоритети й у внутрішній полі­тиці Російської імперії. Новопризначений міністр народної освіти граф                          С. Уваров уважав, що шлях до зміцнення російської державності лежить через посилення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла “народності” символізувала не що інше, як новий наступ на права національ­них меншин в імперії та посилення процесу їх русифікації.

Причиною виникнення Кирило-Мефодіївського товариства, яке ідеологічно сформувалося на основі передових західноєв­ропейських філософських систем та ідей польського ро­мантизму, стало загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії та зростаючий тиск з боку влади імперії. Українська інтелігенція другої половини ХІХ століття організаційно згуртувалася, наслідуючи прик­лад європейських таємних організацій.

Основні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в  програмних документах, до яких належить “Статут Слов’янського товариства св. Кирила  і Мефодія”, відозви “Брати українці”, “Брати Великоросіяни і поляки” та “Книги буття українського народу”.

Провідна політична ідея вищеназваних документів – це об’єднання слов’янських народів у федерацію як засіб звільнення всіх поневолених слов’ян. У сфері суспільних відносин учасники Кирило-Мефодіївського товариства порушували питання про ліквідацію кріпацтва.

У цих документах, а також працях учасників товариства, чітко простежується ставлення членів Кирило-Мефодіївського товариства до питання ролі національної еліти в житті суспільства.

Зокрема, з’ясовано, що під впливом ідей Й. Гердера, Й. Фіхте,                Г.В.Ф. Гегеля були здійснені дослідження М. Гулака “Юридичний побут поморських слов’ян” та “Дві руські народності” М. Костомаровим. Пробуджене німецькими мислителями захоплення слов’ян власним родоводом, ідеєю зв’язку і приналежності до великої слов’янської родини набуває тут політичного характеру.

У розділі обґрунтовано, що учасники Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомаров та М. Гулак, констатуючи той факт, що українці втратили національну еліту, вперше в українській політичній думці запропонували ідею безелітності української нації, як позитивну основу для подальшого її розвитку. Цей висновок мислителі обґрунтовували ознаками національного характеру українського народу. Саме вивчення особливостей існування будь-якого народу, сформованих традицій організації суспільного життя, з погляду цих мислителів є ключем розвитку та побудови майбутнього. У своїх наукових розвідках М. Костомаров (“Дві руські народності”) та М. Гулак (“Юридичний побут поморських слов’ян”) довели, що українцям ментально чужим є явище політичної еліти як виокремленого правлячого класу.

Підтримав позицію М. Костомарова та М. Гулака у своїх ранніх творах ще один учасник Кирило-Мефодіївського товариства – П. Куліш, але вивчення цієї проблеми дало йому творчий поштовх до того, щоб пізніше відійти від цієї ідеї. Натомість П. Куліш гостро поставив проблему формування власної національної еліти як з представників старих, русифікованих та полонізованих еліт, так і з інших соціальних верств шляхом виховання у кращих їх представників національного духу та національно-державницького мислення.

Продовжили розвивати ідею безелітності нації, слідом за вищеназваними членами Кирило-Мефодіївського братства, відомий історик В. Антонович та представник громадівського соціалізму М. Драгоманов. Під впливом творчості М. Драгоманова ідею безелітності української нації в межах концепції “громадівського соціалізму” підтримували також видатні вітчизняні мислителі другої половини ХІХ століття С. Подолинський, М. Павлик та І.Франко (у ранній період творчості останнього).

У розділі доведено, що мислителі егалітаристського напряму                               (В. Антонович, М. Драгоманов, С. Подолинський, М. Павлик, І. Франко) наділяли інтелігенцію лише функцією служіння народу та його просвіти, заперечуючи її право творити історію. 

Подібний підхід до вирішення питання щодо подальшого розвитку українського суспільства був провідним у вітчизняній політичній думці ХІХ століття, оскільки вважалося, що українці повинні прагнути бути не просто безелітною нацією, а й спонукати власним прикладом всі інші народи до ліквідації будь-якої форми насильства та утворення всесвітнього союзу вільних особистостей і народів. 

Саме ідея безелітності української нації як історичного факту і наявної переваги, яку підтримувала більшість українських мислителів другої половини ХІХ століття, стала однією із причин відвертої політичної слабкості провідної верстви України у визвольних змаганнях 1917 – 1920 років.

В той історичний проміжок часу Україна отримала реальний шанс здобути політичну незалежність. Проте національна еліта, яка була  неготовою до виконання своєї місії та політично недосвідченою, не зуміла  належним чином вплинути на народні маси, котрі виявилися дезорієнтованими, не змобілізованими, не здатними організовано виступити на захист власної державної незалежності.

Саме з цієї причини УНР зазнала поразки. Водночас необхідно відзначити, що сам факт створення Центральної Ради був безперечним здобутком. Своєю діяльністю вона, зрештою, поклала край поширеним сумнівам щодо факту існування українського народу як нації та його державницьких устремлінь.

У третьому розділі “Проблема національної еліти  в політичних поглядах мислителів другої половини ХІХ ст.” проаналізовано теоретичні позиції щодо вирішення питання, якою має бути провідна верства українського суспільства, які завдання стоять перед нею та шляхи її формування у політичній спадщині таких класиків української політичної думки, як Т. Шевченко, Г. Андрузький, П. Куліш, Т. Зіньківський, І. Франко (у пізній період його творчості), М. Міхновський.

У вітчизняній політичній думці другої половини ХІХ ст. поряд з ідеєю безелітності українського суспільства, як якісною характеристикою національної ментальності та основою подальшого розвитку нації, ставилося питання про необхідність формування власної національної політичної еліти.

Автором доведено, що у всіх вищеназваних  мислителів із поняттям “інтелігенція” корелювалося поняття “національна держава”, тому що саме на національну еліту першочергово покладалося завдання сформувати державу. Національна еліта виступає головною передумовою української державності.

За переконаннями Т. Шевченка, національна еліта має формуватися з людей вольових, сильних духом, котрі будуть відстоювати інтереси нації, служити в ім’я Вітчизни. Справжня національна еліта, вважає мислитель, не володарює, а керує народом з його добровільної згоди. Проаналізувавши роботи Т. Шевченка, можна визначити такі характерні ознаки політичної еліти, які виділяє мислитель: 1.Єдність з народом (поет чітко розумів, що без об’єднання нації, без національної солідарності визволення України ні національного, ані соціального не буде); 2.Чесність, справедливість; 3.Освіченість, знання історичної спадщини України, тому що, на думку                 Т. Шевченка, без  історичної пам’яті ні людини, ні нації не існує і бути не може; 4. Національна свідомість, патріотизм. Національна еліта має бути найбільш послідовним носієм ідей патріотизму, вона покликана сконсолідувати українське суспільство на основі звернення до основ духу нації. Провідна верства суспільства без деспотичної влади над співгромадянами, котра буде діяти в дусі “нового і праведного закону”, – ось ідеал політичної еліти у розумінні Т. Шевченка.

На основі зробленого аналізу творчої спадщини Г. Андрузького, можна твердити, що на його думку правляча верства має створюватися не лише із вищих станів, а й з пересічних громадян. Такий спосіб формування політичної еліти, не обмежений чітко визначеним соціальним станом, забезпечить представництво у її складі всіх суспільних класів не за причетністю до вищого стану, а “за  заслуги”. Більше того, новосформована політична еліта в своїх діях повинна обмежуватися законом і приймати рішення, які не суперечать чинному законодавству та принципам права.

Аналіз пізнішої редакції роману “Чорна рада” переконливо засвідчує, що П. Куліш відходить від позиції безелітності нації, котра йому імпонувала в ранній період творчості, оскільки вважає, що без політичної еліти не можна витворити повноцінну державу. Більше того, на думку П. Куліша, суспільство, яке не має політичної еліти поступово перетворюється у натовп.

Дослідженням встановлено, що П. Куліш  знаходить свій ідеал у правлінні “синів слов’янської родини” (князів Київської Русі) оскільки вони сприяли розбудові національної культури.

 Шукаючи зразків для елітотворення, він також, знаходить деякі позитивні риси у російській еліті. Саме тому він і закликає  українську інтелігенцію наслідувати приклад росіян, оскільки, на його думку, вони вміють пожертвувати власним заради загального, чого так бракує нашій соціальній верхівці. Адже, на переконання письменника, без створення справжньої національної еліти, яка діятиме на благо свого народу, українці  ніколи не будуть мати “власного дому”, власної держави. Символічними взірцями для майбутньої еліти зображував П. Куліш Петра І і Катерину ІІ. Мислитель у збірках “Хуторна поезія”, “Дзвін”  показав їх як символи державників-культурників, образні спонуки до українського державотворення.

На основі аналізу праць Т. Зіньківського, справжня національна еліта повиннна бути складовою частиною нації, відповідати перед нею й вести її, оскільки, на його думку, “ненаціональна інтелігенція” не може працювати на благо українського народу, сповідуючи зовсім інші культурні цінності. Провідна верства суспільства, на думку Т. Зіньківського, це люди, які б прагнули до розвитку рідної культури, здійснювали політику в інтересах народу.

За переконаннями І. Франка, найважливішими визначальними рисами провідної верстви суспільства є високий рівень освіченості та любов до Батьківщини, народу. Усі політичні змагання виявляться безуспішними, якщо вони не здійснюються в інтересах нації. А оскільки не всі люди наділені вищевказаними рисами, тому ідея безелітності української нації, яку він підтримував слідом за М. Драгомановим довгий час, не може бути реалізованою. Невід’ємною рисою національної еліти, на думку І. Франка, є також мужність, здатність підкорити особисті інтереси інтересам суспільним. Саме ці риси він бачить у Т. Шевченка. У статті “Темне царство”, аналізуючи поеми “Сон” і “Кавказ”, мислитель вказує, що, незважаючи на жорстку реакцію в Росії, Т. Шевченко, нехтуючи особистими інтересами, сміливо виступає проти “темного царства”, проти політики російського самодержавства, він наголошує, що зразок жертовності і є “велетнем духа”.

Саме справжня, сформована, свідома свого призначення, національна еліта, повинна, вивчивши весь передовий світовий досвід і пристосувавши його до українського політичного менталітету, розробити програму  досягнення ідеалу майбутнього, яку зможуть сприйняти широкі верстви населення й втілити її на практиці.

Інший мислитель цього періоду М. Міхновський був переконаний, що настав час формувати нову національну еліту, яка спроможна взяти на себе відповідальність за майбутнє нації. І, як він твердить, саме це і відбувається з його сучасниками –  людьми, в яких збуджена національна самосвідомість творами Т. Шевченка. Саме вони, на думку мислителя, забезпечать національне і соціальне визволення української нації. М. Міхновський увійшов в історію української політичної думки як один із перших засновників українського націоналістичного напряму. Однак  самостійницька ідея не знайшла на той час достатньої підтримки серед національної еліти, на яку так покладався мислитель.

Результат аналізу праць Г. Андрузького, Т. Шевченка, П. Куліша,                 І. Франка, М. Міхновського засвідчує, що для українського політичного мислення національна еліта –  це непривілейована меншість суспільства, яка повинна мати особливі психологічні та соціальні риси.

Визначені мислителями другої половини ХІХ століття основні характерні ознаки національної еліти та критерії її формування справили значний вплив на формування елітистських концепцій мислителів ХХ століття, зокрема                     Д. Донцова та В. Липинського.