Політика європейської інтеграції як базовий компонент національної безпеки України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, подається характеристика ступеня її розробленості, формулюється мета й завдання дослідження його теоретичні та методологічні підстави, визначається об'єкт і предмет дослідження, розкривається наукова новизна, теоретична та практична значущість дослідження, апробація результатів.

У першому розділі «Концептуальні основи національної безпеки України» розглядаються проблеми пов’язані із розумінням змісту поняття «Національна безпека», його еволюцією, істотними ознаками сучасного розуміння суті даного феномена, стану забезпечення національної безпеки у політико-правовій системі України.

Перший підрозділ присвячений аналізу розуміння суті національної безпеки у сучасній політичній науці. На його основі обґрунтовується положення, що феномен безпеки не можна розуміти у негативному сенсі лише як відсутність погроз. Не дивлячись на те, що поняття «безпека» є негативним, зміст якого розкривається не за рахунок переліку істотних ознак, а шляхом вказівки на відсутність ознаки (небезпеки), це не означає, що цим можна обмежитися. Зміст поняття «Національна безпека» має складний, широкий та диференційований сенс, оскільки передбачає забезпечення поступального стабільного розвитку державних і суспільних інститутів. Негативне розуміння безпеки можна використовувати лише стосовно достатньо простих і таких, що однозначно діють об'єктів.

Будь-яка держава, суспільство постійно знаходиться під дією певних погроз, завжди існує деяка «небезпека». Тому безпека це стан, який може бути реалізований лише потенційно. Можна говорити лише про певний досягнутий рівень безпеки. У складно організованих об'єктів рівень безпеки їх функціонування визначається не тільки зовнішніми погрозами, але й  внутрішнім станом системи. Тому феномен національної безпеки треба розуміти як створення шляхом цілеспрямованої діяльності системи державного управління достатньої сукупності політичних, економічних, правових, соціальних, екологічних та інших умов для досягнення стійкого розвитку держави і суспільства, гідного положення країни у системі міжнародних відносин і забезпечення якості життя її громадян.

Істотною проблемою для розуміння суті національної безпеки є співвідношення приватного й загального інтересу. В даний час існують два підходи до розуміння пріоритетності завдань національної безпеки: перший ставить основним завданням безпеку держави, яка повинна стати заставою забезпечення безпечного існування його громадян, другий - віддає пріоритет безпеці особи й суспільства, а в державі бачить лише виконавця даного завдання та навіть одне з джерел загрози безпеці конкретної людини. Обидва ці підходи страждають обмеженістю. Одностороння реалізація будь-якого з них може мати негативні наслідки. Не можна й протиставляти безпеку держави і особи, оскільки безпека останньої в сучасних реаліях може бути забезпечена тільки у межах державоутвореного  суспільства. Тому однією з проблем підвищення рівня національної безпеки є створення умов гармонізації і максимально повного узгодження інтересів особи, суспільства і держави.

У другому підрозділі розглядається співвідношення національної і міжнародної безпеки у сучасному світі. Феномен національної безпеки невідділим  від міжнародних відносин держави. В епоху глобалізації проблема національної безпеки набуває нового звучання. Це пов'язано з тим, що питання забезпечення тих або інших аспектів національної безпеки (економічних, екологічних, військових, соціокультурних) не можуть бути вирішені  у межах державних кордонів та межах компетенції національних урядів. Така ситуація у сучасному світі обумовлює актуальність дослідження проблеми співвідношення міжнародної та національної безпеки, поєднання побудови світового порядку і дотримання принципу державного суверенітету.

Підвищення значущості міжнародних відносин виводить на перший план і проблему суверенітету держави, його ролі у проведенні політики національної безпеки. Нерідко у сучасних умовах функції головного суб'єкта безпеки переходять до впливових міжнародних структур, а об'єктом безпеки стає населення і цивільна інфраструктура, права людини і захист демократії. У сучасних умовах поняття міжнародної безпеки набуває гуманістичний та ідеалістичний зміст, робить акцент не на досягнення конкретних результатів у взаємодії між державами, а на реалізації певних цінностей і принципів. Саме така система міжнародної безпеки може стати реальним гарантом забезпечення безпеки національної.

            Забезпечення як міжнародної, так і національної безпеки у сучасних умовах вимагає відмови від безумовного розуміння державного суверенітету. Співвідношення національної безпеки та суверенітету може розглядатися з протилежних позицій: з одного боку - національна безпека як комплекс заходів щодо забезпечення суверенітету, з іншої – володіння суверенітетом як інструмент забезпечення національної безпеки. Поняття суверенітету сьогодні має сенс тільки в діалектичному співвідношенні з взаємозалежністю.

Тому про суверенітет держави необхідно говорити як про юридичний і політичний механізм забезпечення національної безпеки. Якщо воно вимагає втрати частини суверенітету, делегування його наднаціональним або субнаціональним утворенням, то даний процес треба визнати позитивним. Стан міжнародних відносин та  системи забезпечення міжнародної безпеки, що склався у  сучасному світі, дозволяє нам говорити про здійснення державами «гнучкого» суверенітету. Залежно від умов і завдань забезпечення національної безпеки сучасна держава може як поступатися частиною суверенітету, так і, навпаки, акцентувати увагу на своєму суверенному праві. Таким чином, не національна безпека стає частиною суверенітету, а суверенність держави є інструментом забезпечення національної безпеки, її передумовою.

У третьому підрозділі розкриваються особливості політико-правової організації системи національної безпеки України. Національна безпека України є багатогранним, багатоаспектним, системним явищем. Межі розуміння національної безпеки у нормативно-правових документах, регулюючих діяльність держави в даній сфері в ході розвитку відповідного законодавства значно розширилися. Складові елементи структури національної безпеки тісно взаємозв'язані і взаємно доповнюють один одного, хоча на різних етапах розвитку держави деякі з них можуть і повинні грати пріоритетну роль. Крім загальних проблем, які  стоять перед державами при забезпеченні національної безпеки для України велике значення має той факт, що вона залишається транзитивною державою, в якій продовжуються глибокі зміни в усіх сферах соціальності, постійно трансформуються політичні відносини, змінюється економіка і соціокультурні орієнтації населення.

            На забезпечення національної безпеки направлені відповідні інститути держави і нормативні акти. Конституцією України закріплено існування у системі державної влади Ради національної безпеки і оборони України при Президентові України, завданням якого є координація і контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Для  забезпечення його діяльності в 2003 р. був прийнятий Закон України «Про основи національної безпеки України», в якому як об'єкти національної безпеки названі: людина і громадянин - їх конституційні права і свободи; суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне та оточуюче природне середовище і природні ресурси; держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

            У Стратегії національної безпеки України затвердженій у 2007 р. життєво важливими національними інтересами України проголошені права і свободи людини і громадянина; суверенітет України; соборність держави; конкурентоспроможність держави і економічний добробут населення; дотримання принципу розділення влади; незалежність і об'єктивність суду; обмеження втручання держави в економічну, суспільну і політичну діяльність; безпечні умови життєдіяльності і захист навколишнього середовища; розвиток духовних і культурних цінностей; забезпечення належного місця України у міжнародному співтоваристві. Як головні погрози національним інтересам України Стратегія бачить відсутність належного рівня національної єдності; нестабільність економічного розвитку; збільшення кількості екологічних і техногенних катастроф; невідповідність сектора безпеки потребам суспільства і викликам часу; мінливість і суперечність зовнішнього середовища; розповсюдження тероризму; негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України.

Таким чином, система забезпечення національної безпеки, яка існує у сучасній Україні, направлена на зміцнення суверенітету держави, забезпечення поступального розвитку українського суспільства, формування оптимальних умов для життєдіяльності та розвитку громадян України та її народу загалом. Зовнішньополітичне забезпечення національної безпеки України передбачає активна участь української держави у світових інтеграційних процесах і, передусім, у процесі євроінтеграції.

У другому розділі «Євроінтеграція і забезпечення національної безпеки» досліджується феномен євроінтеграції, особливості забезпечення національної безпеки держав-членів Євросоюзу, розглядаються можливості і проблеми, які виникають в української держави у процесі євроінтеграції.

Перший підрозділ присвячений осмисленню процесу євроінтеграції. Стратегія національної безпеки України визначає політику євроінтеграції як пріоритетну та направлену на зміцнення суверенітету держави, підвищення рівня її безпеки у непростих сучасних геополітичних процесах. Для розуміння можливого місця і ролі України у сучасних євроінтеграційних процесах необхідно звернутися до історії європейської інтеграції. Окремі інтеграційні моменти були характерні для розвитку європейських держав протягом XIX-ХХ ст. Це й система конгресів, яка направлена на забезпечення європейської безпеки у першій половині XIX ст., й активне створення міжурядових інституцій у кінці XIX – початку ХХ ст. Після другої світової війни почався найбільш успішний етап європейської інтеграції, що продовжується до теперішнього часу. У нім можна виділити дві стадії. Перша половина цього етапу – з кінця 40-х до початку 90-х рр. ХХ ст. характеризується інтеграційними процесами насамперед у економічній сфері. Економічна інтеграція привела до необхідності тіснішої політичної інтеграції, віхами якої стали підписання Єдиного Акту у 1986 р., а потім Маастрихтського договору.

У результаті висновку Маастрихтського договору у Європейського співтовариства з'явилося нове політичне вимірювання, що є просуванням у бік федералістської побудови Європи, хоча термін «федеральний» не був включений до тексту договору за наполяганням Англії. Європейський союз після Маастрихтського договору має у своєму розпорядженні інститути, типові для федеральної держави: Європейський парламент передає повноваження Європейській комісії, яка виконує функції уряду Європейського союзу. Валютний суверенітет з національного рівня перенесений на європейський.

Аналіз інтеграційних процесів у Європі показує нам, що вони є пошуком шляхів забезпечення безпеки та ефективного розвитку її країн. Цей пошук йшов від військово-політичної організації управління європейським простором до створення простору окремих інститутів, регулюючих різні сторони життя і що забезпечують найбільш можливий в тій або іншій історичній ситуації рівень безпеки. Внаслідок чого виникло розуміння первинності економічних проблем і створення єдиної європейської економіки, на базі якої виникла сучасна політична єдність Європи.

У другому підрозділі проводиться політико-правовий аналіз сучасного стану процесу євроінтеграції у контексті реалізації національної безпеки європейськими державами. Зі вступом до Європейського Союзу європейські держави делегували цій міжнародній організації значну частину своїх суверенних повноважень у таких сферах, як валютна, податкова, зовнішня політика, соціальне регулювання, оборона. Дослідження проблем національної безпеки робить актуальним питання про те, які наслідки передачі повноважень для самих держав-членів, як це добровільне відчуження відобразилося на можливостях держав-членів по реалізації своїх суверенних прав, наскільки «уразливою»  стала національна безпека цих країн?

Держави-члени Євросоюзу, хоча й відмовляються добровільно від власних суверенних прав на користь наднаціональних органів, в той же час володіють ними як і раніше як повноправні держави, а не урізані у правах члени нової федерації. І в цьому сенсі їх національна безпека не ущемлена. Право ЄС, наділене пріоритетом по відношенню до внутрішнього права держав, хоча і виконує роль інструменту інтеграції, проте його силу не варто переоцінювати. Воно не може ігнорувати існування державності своїх членів з власними завданнями, що відрізняються від завдань ЄС. Навіть у разі ухвалення конституції ЄС держави-члени Європейського Союзу не будуть позбавлені свого суверенітету, оскільки вони залишаються у статусі «панів договору»  з правовою можливістю і потенціалом «суверена».

Передача тих або інших внутрішньодержавних сфер для регулювання ЄС не означає автоматичної відміни національно-правових норм. Мова може йти лише про їх незастосування. Цей момент часто підкреслюється європейськими юристами, а практика показує, що політики при необхідності знаходять оптимальне політичне рішення, яке надалі отримує правове оформлення. Гнучка система ухвалення рішень, коли голос кожного учасника договору чують і беруть до уваги, створює клімат взаємної довіри, при якій створення наднаціональних структур не розглядається вже як загроза національній безпеці, а, навпаки, як зростання її надійності.

У третьому підрозділі розкриваються можливості України у реалізації процесу євроінтеграції і аналізуються проблеми, що виникають при цьому.

На Паризькому саміті ЄС-Україна 2008 р. було закріплене визнання України як європейської держави, яка володіє загальними цінностями з Європейським Союзом. У цьому документі визнаються євроінтеграційні устремління України й вітається її європейський вибір. Європейський вектор у розвитку України в даний час є переважаючим. Можливість інтеграції України до єдиної Європи виглядає достатньо обґрунтованою з позиції України як у геополітичному і культурно-історичному плані, так і з погляду актуальних національних інтересів та забезпечення національної безпеки.

Інтерес Євросоюзу до України носить насамперед прагматичний характер і обумовлений міркуваннями підвищення рівня загальноєвропейської безпеки. Інтеграція України до Євросоюзу  натрапляє на дві проблеми. Перша полягає у тому, що ЄС не може остаточно визначитися з приводу перспектив членства України і чітко сформулювати свою подальшу політику розширення Євросоюзу. Це пов'язано з розширенням ЄС, яке стало його економічним і політичним успіхом, проте різко ускладнило процес ухвалення рішень та знизило здатність до проведення сумісної ефективної зовнішньої політики. Друга проблема пов'язана з внутрішньою ситуацією в Україні. З ряду причин внутрішнього політичного характеру не вироблена комплексна довготривала загальнонаціональна стратегія України з вирішення завдань європейської інтеграції.

Здійснення на практиці євроінтеграції вимагає якісних перетворень у дуже багатьох сферах політичного, економічного соціального життя українського суспільства. Євроінтеграційний процес передбачає здійснення глибоких перетворень у державі, твердження в нім демократії і верховенства має рацію, зміцнення України як конкурентноздатного та             інвестиційно-привабливого учасника глобальної економіки. Процес євроінтеграції вимагає змін у галузі освіти і науки, охорони здоров'я, комунальному господарстві, екологічній політиці, місцевому і регіональному самоврядуванні, в забезпеченні прав меншин і багатьох інших галузях, безпосередньо пов'язаних із повсякденною життєдіяльністю людей.

Таке різноспрямоване реформування може привести до серйозного розбалансування інституційної системи. Тому євроінтеграція, не дивлячись на те, що своєю кінцевою метою має підвищення рівня безпеки особи, суспільства і держави у процесі реалізації, може у процесі своєї реалізації привести до зниження рівня національної безпеки. Цей факт з очевидністю демонструє нам необхідність технологічного підходу до проведення перетворень, передбачених вимогами і критеріями вступу до Євросоюзу, що повинне одночасно сприяти ефективності євроінтеграційних заходів і забезпеченню необхідного рівня національної безпеки в ході з реалізації.

Третій розділ «Соціальні технології забезпечення національної безпеки України у процесі євроінтеграції» присвячений дослідженню можливостей застосування соціальних технологій, направлених на мінімізацію погроз національної безпеки України, що виникають у процесі євроінтеграції.

У першому підрозділі досліджується значення соціальних технологій для забезпечення національної безпеки. Як показує світовий досвід, за допомогою соціальних технологій можна запобігати і вирішувати соціальні конфлікти, раціонально оптимізувати соціально-економічні процеси, знижувати рівень політичної напруженості, ефективно реалізовувати управлінські рішення. У цьому сенсі соціальні технології є технологіями організації суспільних процесів і управління ними з метою їх оптимізації, раціоналізації і підвищення ефективності. Соціальні технології є надзвичайно різноманітним явищем, їх види за своїм змістом можуть перетинатися між собою. У своїй сукупності вони представляють гнучку реальність, застосування тієї або іншої технології обумовлюється насамперед поточною ситуацією.

Будь-яке сучасне суспільство є відкритою і складно організованою системою, в якій різні соціально-політичні, соціально-економічні, соціокультурні процеси можуть бути різноспрямовані, протікати з неоднаковою швидкістю, входити в суперечність із зовнішніми діями або, навпаки, посилюватися ними. Повною мірою це стосується і  українського суспільства. Все це підкреслює особливу важливість в управлінні національною безпекою застосування соціальних технологій, здатних мінімізувати негативні процеси усередині нашої країни і негативні аспекти зовнішньої дії.

Серед соціальних технологій, які забезпечують переклад соціальних процесів із стану диспропорції до стану стійкого розвитку, можна виділити технології конструктивного супроводу соціальних трансформацій. Застосування таких технологій у сучасній Україні набуває особливої актуальності у світлі процесів євроінтеграції, оскільки вони можуть мати й  певні негативні наслідки для українського суспільства, не дивлячись на позитивний характер даних трансформацій для України загалом. Основними проблемами національної безпеки України у контексті здійснення політики євроінтеграції, що вимагають застосування соціальних технологій, є:

-          формування регіональної політики, яка сприяє формуванню на рівні регіонів держави умов для успішної реалізації політики євроінтеграції;

-          трансформації системи освіти і науки, які забезпечили б, з одного боку, інтеграцію України у світовий науковий і освітній простори, а з іншої - зростання її інноваційного потенціалу і запобігання «витоку мозків»;

-          формування у суспільстві атмосфери толерантності, що повинне сприяти як формуванню політичної стабільності, так і більшій відвертості до зовнішньої взаємодії.

У другому підрозділі розглядаються вказані вище напрями соціально-технологічної дії, обґрунтовуються конкретні заходи технологічного забезпечення євроінтеграції.

У країнах Євросоюзу у 90-і рр. ХХ в. почало формуватися принципово нове розуміння регіональної політики, витікаючи з відносин партнерства різних рівнів влади. Регіональна політика в наший країні обтяжена радянськими традиціями командно-адміністративного управління. Тому необхідна така технологічна дія на регіональну владу і співтовариства, яке повинне формувати нову регіональну свідомість, прищепити йому якості, властиві європейському регіоналізму. Соціальною технологією, яка сприяє  формуванню регіональної політики відповідно до європейських принципів можна вважати трансграничну співпрацю регіонів України.

Мотивація трансграничної співпраці прикордонних територій включає чотири складових: сприяння економічному розвитку регіонів, що співпрацюють; підвищення рівня їх самостійної політичної активності; культурна співпраця; розвиток системи соціальних взаємодій між жителями територій, що граничать. Трансграничну співпрацю можна розглядати як певну соціальну технологію, направлену на встановлення добросусідських відносин між регіонами сусідніх держав, що граничать. Державні кордони, що розділяють сусідні народи, у минулому нерідко ставали межами зіставлення Чужому, коли сусідам приписувалися в основному негативні ознаки. Прикордонна співпраця, що має на увазі інтенсифікацію контактів, соціокультурний обмін повинно бути спрямовано і на зміну негативних гетеростереотипів стосовно сусідів.

Соціально-технологічна складова трансграничної співпраці в Україні в даний час знаходиться на другому плані, а пріоритет віддається економічному стимулюванню розвитку прикордонних регіонів. Це веде до того, що, з одного боку, процес євроінтеграції не отримує належної соціальної підтримки, а з іншої – прикордонні регіони виявляються не готові до компенсації соціальних витрат євроінтеграції, а держава загалом – до мінімізації погроз національної безпеки, що виникають в процесі євроінтеграції.

Згідно  з Концепцією національної безпеки України однієї з погроз безпеці в науково-технологічній сфері є витік інтелектуального і наукового потенціалу за межі України, зниження рівня підготовки висококваліфікованих наукових  та інженерно-технічних кадрів. Ця проблема може істотно загостритися в умовах євроінтеграції головною загрозою для національної системи освіти і науки є. «Болонський процес», що реалізовується в даний час, може призвести до того, що Україна стане постачальником кваліфікованих кадрів для держав Євросоюзу - своєрідної сировини або напівфабрикатів, яких можна достатньо швидко і недорого адаптувати до кваліфікаційних вимог. При цьому її система вищої освіти загалом залишиться ізольованою від наукового і освітнього простору Європи.

            Ситуація, що склалася, зумовлює необхідність впровадження  соціальних технологій, здатних зберегти для України її науково-освітній потенціал та інтегрувати систему вищої освіти в європейський освітній простір. Такою технологією може стати організація «Відкритого Українського університету». Його створення дасть можливість молодим громадянам України, що проживають за її межами, за рахунок навчання зберігати культурні та інституційні зв'язки зі своєю Батьківщиною; входження такого університету на ринок освітніх послуг Європи стимулюватиме впровадження європейських освітніх технологій; Україна щодо Європи стала б не тільки донором кваліфікованих кадрів, але і «донором дипломів», що підвищило б престиж України у сфері науки і освіти.

            Іншою соціальною технологією, направленою на інтеграцію України в європейський освітній простір є стимулювання створення корпоративних університетів, в рамках яких необхідно організувати об'єднання підготовки інженерно-технічних кадрів на основі потенціалу української вищої школи та  інженерної науки зі світовими досягненнями підготовки кадрів для сучасного менеджменту, економічного планування, маркетингу, логістики.

Процес євроінтеграції України безпосередньо пов'язаний із різким розширенням контактів жителів України з представниками інших країн, національностей, культур. Однією з істотних особливостей сучасної європейської культури є відвертість, толерантність до інших культур, стилів і способів життя. У той же час у сучасній Україні соціологи фіксують підвищення рівня соціальної дистанції стосовно інших національностей. Загроза національній безпеці в даному аспекті виявляється з двох сторін: стратегічною і тактичною. Перша полягає в тому, що низький рівень толерантності українського суспільства перешкоджатиме реалізації стратегічного завдання забезпечення національної безпеки – євроінтеграції України. Друга полягає в можливості зростання міжнаціональної напруженості, локальних конфліктів, вірогідність яких зростає в періоди проведення політичних, економічних реформ, якими супроводжуватиметься процес євроінтеграції.

Підвищення рівня толерантності в українському суспільстві в контексті забезпечення національної безпеки в процесі євроінтеграції необхідно здійснювати за двома напрямами. Перше пов'язане з підвищенням рівня толерантності загалом, формування в свідомості українського народу принципів взаємодії з іншими народами і культурами, що виключають етноцентризм, ксенофобію. Другим напрямом є локальне значніше підвищення рівня толерантності стосовно європейських народів, формування атмосфери довіри і спільності інтересів.

У даний час організації національних меншин фактично не залучені інституційно в політичну систему України, знаходяться поза нею і тому нічого не втрачають від деструктивного відношення до неї. Таке відношення, дистанціювання від української нації веде до формування у відповідь дистанції і зростання випадків ксенофобії, дискримінації в реальній практиці. Така ситуація вимагає застосування політичних і соціальних технологій, направлених на включення національних меншин в політичну систему України. Як такі технології можна запропонувати наступне: введення в політичну систему України партій національних меншин, впровадження інституту національно-культурної автономії, застосування принципу «позитивної дискримінації.