ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО ДОГОВОРУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертаційної роботи, окреслені мета і завдання, визначено предмет та об’єкт дослідження, сформульовано методологічну основу роботи, означені наукова новизна, теоретичне і практичне значення, охарактеризовано апробацію результатів дослідження.

Перший розділ «Стан наукової розробки проблеми дослідження» присвячено аналізу наукової літератури зарубіжних і вітчизняних вчених та документальній базі дослідження, а також розкрито зміст основних концепцій та теоретичних розробок сутності євроатлантичної інтеграції та створення й розширення Північноатлантичного Альянсу. 

У першому підрозділі «Теоретичні аспекти євроатлантичної інтеграції» проведено аналіз концептуально-теоретичних підходів до проблем міжнародної та євроатлантичної інтеграції. У підрозділі також окреслено основні тенденції розвитку НАТО в умовах біполярного світу, а також досліджено основні погляди провідних науковців США та Росії щодо концептуальної ролі Альянсу у XXI ст. Науково обґрунтовано значимість реалізації політики розширення НАТО для країн ЦСЄ. У підрозділі висвітлено позиції та значний доробок зарубіжних й вітчизняних науковців з окресленої проблематики дослідження. Автор відзначив вагомий внесок у наукову розвідку проблеми євроатлантичної інтеграції країн Європи та Північної Америки представників західної політичної науки Д. Асмуса, З. Бжезінського, А. Вондри, Б. Джексона, Я. Зєлонки, А. Мехена, Є. Козакевича, М. Колясіньского, Т. Кузя, Дж. Шерра, Ї. Шедівого, Ф. Фукуями, С. Хантінгтона та ін.

Серед українських та російських дослідників варто відзначити доробок С. Василенко, Д. Глинського-Васильєва, В. Горбуліна, Б. Гуменюка, Ю. Давидова, Т. Купренюк, О. Крапівіна, Г. Крючкова, В. Леонова, О. Палія, Г. Перепелиці, С. Пирожкова, О. Полторацького, Л. Полякова, Ю. Макара, О. Сенченка, С. Федуняка, І. Храбана, Л. Шишеліної, та ін.

У другому підрозділі «Джерельна база дослідження» міститься аналіз використаних джерел. Серед опрацьованих матеріалів важливе місце займають нормативно-правові акти України – Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., закони та підзаконні акти України. Серед підзаконних актів дисертантом проаналізовано укази Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови Кабінету Міністрів України, рішення Ради національної безпеки та оборони України (РНБО), рішення Конституційного Суду України, розпорядження і накази міністерств, розпорядження глав обласних державних адміністрацій тощо. Достатньо широкою є нормотворча діяльність Президентів України у період 2001 – 2008 рр. Окрім видання указів Президента про покращення співробітництва з НАТО, створення додаткових консультативних органів у цьому напрямку, ним уводяться у дію рішення РНБО – колегіального органу для забезпечення реалізації стратегії національної безпеки та оборони, підписуються Цільові плани Україна – НАТО на поточний рік та затверджуються Державні цільові Програми з питань інформування громадськості щодо євроатлантичного курсу України.

У контексті розгляду стану взаємин між Україною та Альянсом значна увага зосереджена на багатьох фундаментальних документах, які регламентують утворення та розширення НАТО та практичні поради щодо потенційного членства. Досліджено основні поточні підсумки діяльності Північноатлантичної організації, що знайшло відображення у Деклараціях самітів країн-членів НАТО. Дисертантом проаналізовано значну кількість спільних Декларацій та Комюніке країн-членів Альянсу, які були підписані на самітах, починаючи від 1999 р. Увагу зосереджено також на грунтовному вивченні основних двосторонніх документів між Україною та Північноатлантичним Альянсом – «Партнерство заради миру», «Хартія про Особливе партнерство між Україною та НАТО», План дій Україна – НАТО, короткотермінових заходах «Поглиблення співпраці Україна – НАТО» та ін.

Одну з основних та чисельних груп наукових джерел становлять статті та монографії провідних зарубіжних та вітчизняних науковців, експертів з питань зовнішньої політики, дипломатів та високопосадовців органів державної влади України. Значну увагу було приділено дослідженням окремих етапів співпраці з НАТО – виконання критеріїв щодо членства та приєднання держави-апліканта до ПДЧ. Серед них варто назвати наукові праці знаних політологів В. Бодрука, В. Бурдяк, С. Герасимчука, П. Жовніренка, М. Кордона, А. Круглашова, Ю. Макара, І. Мельничука, В. Моцока, А. Окари, В. Панасюка, О. Соскіна, О. Сенченка, О. Сушка, М. Сунгуровського, І. Тодорова, С. Федуняка та ін.

Необхідно зазначити, що проблему проведення референдуму щодо зовнішньополітичних питань та членства України у НАТО тривалий час досліджують як правники-конституціоналісти, так і експерти з міжнародних відносин. Серед них варто відзначити доробок Н. Аношиної, Т. Брежнєвої, С. Дерев’янка, І. Жданова, В. Журавського, Ю. Ключковського, Л. Кривенко, А. Романюка, Ю. Шведа та ін.

У другому розділі «Інституціоналізація взаємовідносин Україна – НАТО» розкрито етапи становлення та розвитку відносин України з Північноатлантичним альянсом у політичній та правовій площині, проаналізовано основні міжнародні двосторонні угоди та дано оцінку формуванню національного законодавства щодо євроатлантичної інтеграції України.

У першому підрозділі «Розвиток відносин Україна – НАТО у контексті міжнародних угод» встановлено, що існує тривала та взаємовигідна співпраця між Україною та НАТО, яка розпочалася після здобуття Україною незалежності, пройшла ряд етапів та постійно розширюється. Автором запропонована наступна періодизація поглиблення взаємин сторін, а саме:

І етап – становлення відносин (1991 – 1996 рр.), що характеризується політикою України щодо налагодження контактів з Альянсом та підписанням першою з країн СНД рамкової програми «Партнерство заради миру»;

ІІ етап – формування особливого партнерства (1996 – 2002 рр.), період підписання «Хартії про Особливе партнерство» та створення консультативного органу – Комісія Україна – НАТО.

ІІІ етап – активізація партнерства (2002 – 2005 рр.). У даний період відбувається закріплення на законодавчому рівні курсу на членство у НАТО, підтвердження його рішеннями РНБО та підписання Плану дій Україна – НАТО, що отримало своє відображення у щорічних цільових планах.

ІV етап – Інтенсифікований діалог та переговори про приєднання до ПДЧ (починаючи від 2005 р.). У цей період спостерігається актуалізація політики євроатлантичної інтеграції та активізація діяльності органів державної влади.

На думку дисертанта, підписання у липні 1997 р. «Хартії про особливе партнерство» стало з одного боку офіційним визнанням важливості для Альянсу незалежної, стабільної, демократичної України, а з іншого – наша держава отримала нові можливості для подальшої інтенсифікації співпраці та певних гарантій щодо потенційного членства. У контексті нових геополітичних реалій першої декади XXI ст. доцільне підписання оновленого документу з обов’язковою фіксацією підтримки кінцевого етапу інтеграції – членства у НАТО.

У другому підрозділі «Нормативно-правове утвердження євроатлантичного курсу» комплексно розглянуто формування нормативно-правової бази щодо інтеграції України до НАТО. Дисертантом запропоновано проаналізувати прийняття відповідного законодавства через призму певних обставин – становлення незалежної України та формування правових основ її самостійної зовнішньої політики, законодавчого забезпечення реалізації державної політики щодо членства у ЄС і НАТО та спроби фіксації національних пріоритетів розвитку держави на рівні загальнополітичного консенсусу державних діячів та партійних еліт у цілому. Встановлено, що інтеграція до НАТО визначена національним законодавством на безальтернативній геополітичній основі та передбачає поступове виконання критеріїв у напрямку до повноправного членства.

У третьому розділі «Імплементація органами влади політики євроатлантичної інтеграції України» досліджено комплекс заходів органів державної влади щодо реалізації політики інтеграції України до НАТО, приділено увагу реалізації державної інформаційної політики в Україні на прикладі цільових програм та запропоновано ряд заходів щодо покращення обізнаності населення на прикладі Чернівецької області.

У першому підрозділі «Відповідність критеріям та готовність приєднання до «Плану дій щодо членства у НАТО» досліджено основні критерії та вимоги щодо членства у Північноатлантичному альянсі: демократія, ринкова економіка, добросусідство, етнічна безпека, демократичний контроль над збройними силами, можливість сприяння безпеці Альянсу та громадська підтримка вступу до НАТО. Аналізуючи відповідні критерії, автор спростовує тезу щодо невідповідності України більшості з них та акцентує увагу на необхідності підписання нового договору про стратегічне та взаємовигідне партнерство між Україною та Росією, а також забезпечення консенсусу щодо проведення масштабної інформаційно-роз’яснювальної кампанії з приводу доцільності приєднання до євроатлантичної системи безпеки.

Необхідність приєднання України до ПДЧ зумовлена особливістю та значущістю цієї програми, яка містить перелік економічних, політичних, безпекових, правових норм, до яких європейська держава може та повинна прагнути. Автор також доводить, що виконання більшості положень відповідної програми не призводить автоматично до членства в НАТО, а є лише один з етапів на шляху до повноправного членства. Основним наслідком виконання цього документу може бути суттєве підвищення рівня економічних, політичних та соціальних стандартів в Україні, конструктивне налагодження зовнішніх стосунків та підтвердження раніше задекларованого «проєвропейського» курсу Президентом та Верховною Радою України.

У другому підрозділі «Актуалізація діяльності виконавчої влади у сфері поглиблення взаємин України з НАТО» відзначається, що вивчення діяльності органів центральної влади після 2004 р. щодо системної реалізації політики євроатлантичної інтеграції держави засвідчує низку проблем та суперечностей. Ціннісне та фактичне наповнення євроатлантичного курсу держави з кінцевою метою членства реалізовується у період 2005 – 2008 рр. командою Президента України В. Ющенка. У той же час, ряд політичних партій свідомо дезорієнтує суспільство щодо співпраці України з Альянсом і необхідності передчасного проведення референдуму. У час політичних перетворень та перманентних внутрішніх криз саме інститут Президента був та залишається гарантом дотримання європейського та євроатлантичного курсу України. На переконання автора, однією з вимог до провідних політиків України щодо порядку денного на 2010 р. та подальших Президентських та парламентських кампаній стане чітко визначене геополітичне бачення проєвропейського розвитку України.

Третій підрозділ «Державна інформаційна політика щодо євроатлантичного курсу: тенденції до змін» присвячений стану реалізації програм інформування українських громадян щодо переваг членства у ЄС та НАТО. Дисертант аналізує причини низького рівня підтримки євроатлантичного курсу та виокремлює три чинники: 1) наявність стереотипів та упереджень щодо діяльності та ролі НАТО у XXI ст. більшою мірою внаслідок тривалої радянської пропаганди; 2) відсутність у населення чітко сформованої думки щодо значимості діяльності Альянсу; 3) російський фактор медіа-присутності в інформаційному полі, що відображає головним чином недоцільність та хибність євроатлантичної інтеграції України. Дисертант робить висновок, що виконання державних програм з питань інформування населення щодо євроатлантичної інтеграції від 1998 до 2008 рр. було невдалим, адже, за різними оцінками, рівень підтримки такої політики залишався вкрай низьким. Успішна реалізація запланованих реформ у внутрішньополітичній, інформаційній сфері – створення громадського телебачення, повноцінна свобода слова та незалежні мас-медіа, електронне врядування у підсумку принесе відчутну користь для суспільства та стане одним з найбільш дієвих чинників зміни громадської думки.

У четвертому підрозділі «Проведення референдуму щодо членства у НАТО: короткотермінова перспектива» дисертант досліджує необхідність проведення референдуму як акту безпосередньої демократії в Україні. Автор аналізує передумови проведення подібних референдумів у країнах ЦСЄ та наголошує на недосконалості правового забезпечення відповідного процесу в Україні. Мова йде про застарілість чинного законодавства з питань проведення референдуму та відсутності Державного реєстру списку виборців. Автор також доводить думку про необхідність проведення референдуму як одного з важливих способів легітимації політики євроатлантичної інтеграції України.