ЕТНОКУЛЬТУРНІ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь ії наукової розробки, визначає мету і дослідницькі завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну отриманих результатів, їх практичне значення, розкриває зв'язок дисертації з науковими програмами та темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи та її обсяг.

У першому розділі “Концептуальні підходи до дослідження етнокультурних самоідентифікацій” автором проаналізовано основні концептуальні підходи до вивчення етнічної складової суспільства, показано, що впродовж тривалого періоду розвиток досліджень етнічного у світовій науці визначався дихотомією двох глобальних підходів: примордіалізму та інструменталізму. Підсумком їх взаємозбагачувальної конкуренції стало формування інтегративних напрямів. Запропоновано аналізувати етнічне як сферу взаємодії історико-культурних чинників та соціального конструювання.

У дисертації аналізується еволюція змісту понять у процесі їх взаємного запозичення науковими школами. Так, у західній науці категорії етнічної ідентичності та етнічної самоідентифікації як її складової, внаслідок абсолютизації ролі самосвідомості й заперечення інструменталістами об'єктивності історико-культурного комплексу, ототожнюються з категоріями етнічності та етнічної групи. У вітчизняній літературі термін “етнічна самоідентифікація” вживається як синонім етнічної самосвідомості у вузькому розумінні (усвідомлення етнічної приналежності, що фіксується в етнонімі), а “етнічна ідентичність” – як “етнічна самосвідомість” у широкому розумінні (включає компоненти – етнічну самоідентифікацію, уявлення про власний етнос, його основні характеристики, інтереси тощо). Більшість учених розглядає етнічну самоідентифікацію як процес, детермінований об'єктивними етнокультурними чинниками. Визнається ії роль у відтворенні етнічності.

Автор доводить, що використання у дисертації понять етнічної ідентичності і самоідентифікації дає змогу виокремити з етнічної самосвідомості в широкому значенні предмет дослідження –самоідентифікацію. Етнічна самоідентифікація є, з одного боку, компонентом етнічної ідентичності, а з іншого – процесом самоототожнення, і виступає механізмом формування ідентичності. Вона має індивідуальний та груповий рівні. Етнічна ідентичність включає низку самоідентифікацій – етнічну, мовну, культурну тощо. Зміна компонентів етнічної ідентичності призводить до зміни самоідентифікації, так само зміна самоідентифікації веде до зміни ідентичності, навіть якщо якісь її компоненти залишаються незмінними.

У дисертації аналізуються зміст категорії ідентитету, яка використовується в науці (І. Кресіна, О. Нельга, М. Шульга). Для аналізу самоідентифікацій як складних процесів автор пропонує співвідносити об'єктивні ознаки і суб'єктивні компоненти ідентичності. Для збереження і розвитку етнічних утворень важливе їх співпадіння. Дослідження етнічних само­ідентифікацій вимагає введення в обіг поняття етнічних статусів та їх
ієрархії, зокрема в середовищі етнічних груп. Враховуючи особливості південного заходу України, висунуто гіпотезу щодо конкуренції української і російської ідентичностей в процесі самоідентифікації представників болгарської етногрупи. В умовах компактного розселення етнічної групи індивіди, які не ототожнюють себе з нею, об'єктивно можуть брати участь у відтворенні її етнічності.

Автор доводить, що сучасне суспільство є мультикультурним, полі­культурною є й особистість у ньому. Її ідентифікаційна поведінка набуває плюралістичного характеру, зорієнтована на сприйняття різноманітних культурних цінностей, на вільний вибір. Тому аналіз етнокультурних самоідентифікацій низькостатусних етнічних груп несумісний із жорсткими методиками. Останні повинні передбачати можливість множинних, ієрархічних самоототожнень. Метод множінних самооцінок, до яких відноситься й самоідентифікація як самооцінка власних якостей та потенцій як діяльного суб’єкта, дає змогу уявити систему координат етнокультурного простору, який конструюють для себе молоді представники болгарської етногрупи. Саме ці самооцінки та приписування стають базою для формування їх уявлень, орієнтацій та вчинків. Але уявлення людей залежать, перш за все, від об’єктивного етнокультурного стану спільноти.

У другому розділі “Етнічна самоідентифікація: основні параметри вияву і розвитку” проаналізовані індивідуальний і груповий рівні, чинники та параметри сталості етнічної самоідентифікації учнів, їх етнічні настанови, автостереотипи, орієнтації, інтенсивність інтеграційних процесів тощо.

Учні болгарського походження (один або обидва батьки є болгарами) становили 95,4% усіх випускників шкіл, в яких проводилось опитування (в селах – 99,2%). Частка учнів етнічно змішаного походження досягла критичної з точки зору теорії ендогамії 20-25% позначки. З них народжені у змішаних сім'ях болгар з українцями, становили – 13,7%, з росіянами – 5,5%, з іншими – 5,8%.

Згідно з результатами опитування болгарську самоідентифікацію обрали 86,3% випускників болгарського походження (незмішаного – 98,5%, змішаного – 51,4%), ще 3,3% (12,9% змішаної підвибірки) вказали на подвійну етнічну ідентичність, однією з яких є болгарська. Самоідентифікували себе як українці – 6,3% (включаючи 1,1% учнів незмішаного походження), росіяни – 3,7%, інші – 0,4%.

Абсолютна більшість опитаних учнів вказала на національність батьків – 92,6% і володіння болгарською мовою – 51,7% (64,4% змішаної підвибірки) як на головні підстави вибору болгарської самоідентифікації. Для 80,9% випускників змішаного походження вибір зумовлений національністю батька, що є чинником збереження болгарської самоідентифікації, оскільки респонденти, народжені у змішаних сім’ях, в яких батько є болгарином, становлять дві третини змішаної підвибірки. Вибір національності за батьком найменше виражений у респондентів болгарсько-російського походження.

Дисертантка виявила, що етногрупова ідентифікація абсолютної більшості учнів, які обрали болгарську національність, множинна. Має місце настанова найбільшої інтенсивності та сталості (кожен четвертий вказав як єдиний варіант) на приналежність до субетнічної групи бесарабських болгар – 79,8% (змішана підвибірка – 95,5%), що поєднується з низькою орієнтацією на власний етнос – 17,8%. Настанова респондентів на українську громадянську ідентифікацію відповідає 39,2%, на українську політичну – 28,5%, що цілком зрозуміло, оскільки остання вимагає більшої суб’єктивізації у ставленні. Лише 7,8% вибірки ідентифікували себе лише з громадянською або етнонаціональною спільнотою (ще 2,5% вибірки вказали на обидва варіанти). Ці дані свідчать про процес конструювання громадянської та політичної національної ідентичності і водночас про їх несталість. Аналіз отриманих даних доводить, що твердження про обумовленість вибору болгарської національності наміром виїхати та/або отримати освіту в Болгарії некоректне.

Болгарська етнічна самоідентифікація учнів найінтенсивніша та стала: її обирає майже 100% учнів незмішаного та абсолютна більшість змішаного походження; показник тих, хто не визначився, обрав подвійну само­ідентифікацію, знаходиться в межах похибки; абсолютна більшість не має настанови на зміну національності та готова до її офіційної репрезентації; більшість негативно ставиться до асиміляційних процесів. Випускники демонструють співвідношення автостереотипів, яке свідчить про їх позитивну болгарську ідентичність. Відсутнє активне витіснення болгарської етнічної самоідентифікації однією з інших етнічних самоідентифікацій. Інтенсивність вибору болгарської самоідентифікації найближчими роками не відіграватиме істотної ролі у скороченні чисельності болгарського населення в регіоні.

У третьому розділі “Особливості мовної самоідентифікації учнівської молоді” проаналізовано зміст категорій рідної мови та мови первинної соціалізації, показники сфери функціонування болгарської мови та етнолінгвістичних характеристик учнів, включеності до мовного середовища, мови первинної соціалізації, мовної самоідентифікації та мовних настанов, орієнтацій на мовну спадкоємність, оцінки бі- та полілінгвіальних педагогічних технологій тощо.

Аналіз самооцінок учнів свідчить про їх високі етнолінгвістичні характеристики: розуміють і говорять діалектною і/або літературною болгарською мовою 98,1%. Болгарська мова зберігає функції мови внутрішньосімейного спілкування, зокрема, в абсолютній більшості змішаних сімей, та виконує основну комунікативну функцію в місцях компактного проживання етногрупи.

У дисертації показано, що мовна самоідентифікація абсолютної більшості випускників, а також їх самооцінка мови первинної соціалізації множинні та багаторівневі. Автором виділено чотири підгрупи респондентів з різними рівнями сталості болгарської мовної самоідентифікації і самооцінки ролі болгарської мови як мови внутрішньосімейного спілкування (як єдиної, як основної, поряд з іншою, як другорядної). 85,6% опитаних спілкуються вдома виключно (72,2%) або переважно (13,4%) болгарською, не спілкуються вдома нею 5,9%. Болгарську мову різною мірою вважають рідною 94,7% респондентів. 73,7% вважають такою лише (35,6%) і передусім (38,1%) болгарську. Нарівні з болгарською вважають рідними інші мови 11,7% опитаних. Повне заміщення болгарської мовної самоідентифікації спостерігається у 5,3% опитаних (18,5% змішаної підвибірки). Показали найбільш сталу мовну самоідентифікацію (вказали на одну мову): болгарську – 35,6%, російську – 3,7%, українську – 0,37%. Показники російської (44,7%) та української (29,5%) мовних самоіден­тифікацій (включаючи множинні та нестійкі) демонструють переважання першої, зокрема, за ступенем сталості, та усвідомлення учнями значення високостатусних мов у їх вторинній соціалізації.

Порівняльний аналіз показників об'єктивних мовних характеристик, мовної самоідентифікації, етнічної самоідентифікації і функціонування болгарської мови як мови внутрішньосімейного спілкування засвідчує позитивну кореляцію. Мова внутрішньосімейного спілкування – більш показовий параметр етнічної самоідентифікації, ніж мовне самоототожнення. В змішаній підвиборці ця взаємозалежність більш виражена. Це свідчить про свідому і сталу болгарську етнічну і мовну самоідентифікації у респондентів змішаного походження та їх детермінованість об’єктивними показниками.

Учні демонструють загалом позитивну настанову на етномовну спадкоємність. Переважна більшість вважає за необхідне впровадження
обов'язкового вивчення болгарської мови вже з початкової школи. Водночас більше половини виступає за збереження за російською ролі мови навчання.

На основі проведеного аналізу робиться прогнозний висновок про те, що найближчим часом об'єктивні етномовні характеристики учнівської молоді не будуть чинником скорочення чисельності носіїв болгарської мови і розмивання болгарської етнічної ідентичності в регіоні. Болгарська мовна самоідентифікація залишається найбільш інтенсивною і сталою, її показники в цілому збігаються з об'єктивними мовними характеристиками випускників шкіл. Проте вона більш розмита, ніж їх етнічна самоідентифікація, самооцінки етномовних характеристик та ролі болгарської мови у первинній соціалізації.

У четвертому розділі “Основні тенденціцї культурної самоідентифікації учнів” проаналізовані сутність категорії культурної самоідентифікації, показники сфери функціонування болгарської культури та включеності до неї учнів, культурної самоідентифікації та оцінок ступеня впливу болгарської етнічної культури на особистісне становлення, культурних настанов та орієнтацій, бі- та полікультурних ознак етнічності тощо.

Самооцінки учнів болгарського походження, зокрема змішаного, показують соціалізацію в умовах функціонування болгарської традиційної культури на рівні мікро- та мезосередовища. Лише у 11,1% опитаних не збереглося традиційних предметів побуту й інтер'єру, лише 9,3% відзначили відсутність в одязі мешканців їх місцевості та своїх сім'ях елементів традиційного одягу. 92,9% учнів вказали, що добре знайомі з традиційними календарними святами і брали участь в них. 88,14% добре знаються на музичному фольклорі. 91,9% випускників (зокрема, 77,1% змішаного походження) відповіли, що використовують традиційні болгарські форми (та звернення) родинного спілкування. Це свідчить про їх включеність до ієрархії родинних стосунків та роль останніх у їх соціалізації.

Культурна самоідентифікація переважної більшості опитаних учнів має множинний і багаторівневий характер. Дисертантка виділила чотири підгрупи респондентів з різними рівнями сталості болгарської культурної самоідентифікації. 86,5% опитаних визнають роль болгарської культури в особистому становленні. 48,8% вважають себе носіями виключно і передусім болгарської культури. Носіями останньої нарівні з іншими, високостатусними, культурами вважають себе вже 35,6%. Хоча російська культура переважає у соціалізації та самоідентифікації респондентів (47,0%, включаючи множинні та нестійкі), відповідний показник української (25,6%) свідчить про збільшення її ролі у цих процесах.

Загалом випускники демонструють позитивну настанову на болгарську культурну спадкоємність. Лише 3,0 % не вбачають за необхідне обов'язкове викладання в школі історії етнічної групи, кожен другий учень орієнтований на виховання на етнічних традиціях.

Отримані результати свідчать, що болгарська культурна самоідентифікація випускників залишається найбільш інтенсивною і сталою. Їх об’єктивні характеристики як носіїв болгарської етнічної культури є високими, але включеність до болгарскої сучасної культури є низькою. Акультурація з боку високостатусної російської культури є досить активною, але гальмується її конкурентними відносинами з українською. У культурній самоідентифікації та орієнтації роль етнічно забарвленої традиційної культури може виконувати професійна, зокрема у вторинних формах, які символізують традиційну. Вже сьогодні третина випускників вважає себе однаковою мірою носіями двох та більше культур. Збереження їх етнічної самобутності у майбутньому можливе на бікультурній основі.