СОЦІОКУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ МІГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В СУСПІЛЬСТВІ, ЩО ТРАНСФОРМУЄТЬСЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні межі, визначено мету й основні завдання, об’єкт, предмет, наукові принципи й методи дослідження, аргументовано наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі «Державна міграційна політика (теоретико-методологічні засади)», який складається з трьох підрозділів, визначені теоретико-методологічні засади міграційних процесів і міграційної політики. У розділі подано детальну характеристику міграційних процесів в Україні з часів набуття нею незалежності. Розглядаються всі складові міграційної політики.

У розділі надається авторське тлумачення міграційної політики як сукупності правових норм і системи заходів, що спрямовує держава на забезпечення єдиних підходів до врегулювання питань у сфері міграції всередині країни (внутрішня міграційна політика) та узгодження відносин з іншими державами за загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права (зовнішня політика).

Становлення нових незалежних держав, загострення в них соціально-економічної ситуації, морально-психологічний дискомфорт, викликаний труднощами адаптації до нових етнополітичних реалій, активізували еміграційні процеси. Так з’явилися певні передумови для формування нової для Української держави політики — міграційної. Такі питання, як вільне пересування, надання притулку, забезпечення прав осіб без громадянства, протидія нелегальній міграції, повернення депортованих за національною ознакою осіб тощо, стали суттєвими чинниками політики держави та вимагали вироблення певного механізму управління, тобто з’явилися засади для формування міграційної політики.

У процесі українського державотворення на особливу увагу заслуговує такий фактор, як поліетнічність і поліконфесійність, національно-державна ідея наповнюється конкретним соціокультурним змістом, який сприятиме конституюванню України як держави-нації, де долається тяжіння до етнічної гіперідентичності. Це передбачає необхідність упорядкування на рівні урядових рішень міграційної політики в критеріях формування єдиного національного суспільства. Травматична гіперідентичність притаманна багатьом країнам пострадянського простору, де на першому плані викристалізовуються економічні та соціальні негаразди. За таких умов категорія «чужі» (тобто іммігрантський прошарок) сприймається вже як соціальний конкурент і перетворюється на своєрідний спусковий гачок для всього негативу, що накопичується у зв’язку з тими чи іншими політичними та соціальними негараздами. У такому непростому процесі самоідентифікації української нації може вибухнути поліетнічність. Тому в розділі підкреслюється те, що системо-утворювальним концептом національної політики повинне стати визнання того, що Україна дбає про всіх своїх громадян, незалежно від приналежності до етнічної, соціальної групи, конфесії тощо.

Розглядається традиційний для пострадянського періоду соціокультурний чинник авторитарно-поведінкових стереотипів, який визначає підходи до формування державної міграційної політики

Отже, у такій ситуації ми спостерігаємо так званий поведінковий синдром, до якого потрібно віднести і такий різновид діяльності, як ескапизм, свого роду це внутрішня еміграція, за якої соціальна пасивність індивідуума, у нашому випадку — мігранта, проявляється свідомо, а відмова від участі в політичних процесах відбувається тому, що такий індивідуум психологічно не сприймає основні політичні норми, що панують у суспільстві. Це стосується перш за все окремих груп іммігрантів, які прибувають до країни призначення на постійне місце проживання. І саме це характерне для пострадянських трансформаційних суспільств.

У розділі акцентовано на тому, що основними ознаками сучасної міграційної політики в Україні є: відсутність концептуальних державних засад регулювання міграційних процесів; неконтрольована політика виїзду спричиняє втрату інтелектуального потенціалу нації, призводить до таких негативних наслідків, як: торгівля людьми, депопуляція населення; питання кримських татар й надалі залишатиметься болючим; незаконна (нелегальна) міграція набуває загрозливих масштабів у зв’язку з розширенням кордонів ЄС на Схід.

Визначено, що після розпаду СРСР ключовими міграційними проблемами стали:

1) урегулювання зовнішніх і внутрішніх міграцій;

2) питання репатріантів;

3) боротьба з нелегальною міграцією.

Феномен міжнародної міграції охопив усі країни світу, торкнувся й України в частині зовнішньої міграції, причинами якої стали і суспільно-політична нестабільність, й екологічні негаразди. Ґрунтовно досліджено феномен трудової міграції, адже погіршення у сфері зайнятості викликало необхідність пошуку нових джерел прибутку, саме тому зовнішня трудова міграція стала одним із найефективніших заходів в умовах безробіття.

«Еміграційний бум» розпочався ще в 90-ті роки минулого сторіччя та й досі громадяни України їдуть за кордон у пошуках кращої долі. Трудова міграція останнім часом стала об’єктом міфологізації і з боку представників ЗМІ, і влади. Кількість українських заробітчан, які працюють за кордоном, набула штучної сенсаційності завдяки оприлюдненню неперевірених даних з боку державних органів влади. Дисертанткою доведено, що закордонне заробітчанство й надалі залишатиметься вагомим чинником економічного життя України, тим більше, що грошові перекази впливають на економічний та соціальний розвиток країни.

Розглянуті всі негативні наслідки лібералізації кордонів після розпаду СРСР, найнебезпечнішими з яких стали торгівля людьми та нелегальна міграція. Одним із негативних наслідків міжнародної міграції стала торгівля людьми з колишнього СРСР. Її причинами були не тільки економічна нестабільність, а й підсвідоме сприйняття закордону як стовідсоткової гарантії покращення життя. Торгівля людьми, особливо жіночої статі, набула загрозливих масштабів і на сьогодні є одним з найжахливіших наслідків лібералізації виїзду за кордон.

У розділі визначено міграційну політику як публічний напрям діяльності в прагненні стабільності держави за рахунок нормалізації соціокультурної структури суспільства і пристосування до неї політичної системи. Міграційна політика України — це сукупність державних законодавчо-легітимних заходів для визначення напрямів і спрямувань урядових впливів на розвиток та інтенсивність протікання міграційних процесів, тобто є елементом державного плану проектування бажаного населення.

Детально розглянуто питання депортованих за національною ознакою громадян, адже за останній період стало помітним дедалі зростаюче напруження в Автономній Республіці Крим, що пояснюється не так етнічними причинами, пов’язаними з процесом повернення на Батьківщину кримських татар, як недосконалістю закону про реабілітацію депортованих громадян. На прикладі розкриття проблематики депортованих за національною ознакою громадян виокремлено такі соціокультурні чинники, як: політизація етнічності, мобілізаційний потенціал іммігрантських громад, рольову поведінку, що спостерігається в стосунках між титульним населенням та імміграційним прошарком; субкультурні цінності, носіями яких стають іммігрантські громади.

Для багатьох країн світу, які за своїми політичними, економічними, соціальними, екологічними можливостями є привабливими для іммігрантів, проблематика незаконної (нерегулярної) міграції стає особливо актуальною. Сутність проблеми міжнародного масштабу полягає в тому, що навіть країни, які традиційно приймають мігрантів, не в змозі поодинці вирішувати питання імміграції. Міграція має посідати таке саме важливе місце в обговоренні питань політики, як і проблеми зовнішніх відносин, торгівлі, національної безпеки та трудових відносин, оскільки міграція впливає на всі ці сфери, а вони, у свою чергу, впливають на неї.

Узагальнюючи вітчизняний і світовий досвід доведено, що оскільки міграційна політика може реалізуватися лише в контексті узгоджених позицій органів державної влади і консенсусних відносин різних етнічних спільнот, вона як суспільно-політичний феномен є органічною складовою загальнонаціонального курсу держави, який формується під впливом такого соціокультурного чинника, як світові метаідеології.

У другому розділі «Соціокультурні чинники міграційної політики в контексті забезпечення національних інтересів» надається ґрунтовна характеристика основних соціокультурних чинників, що формують державну міграційну політику.

У розділі доведено, що соціокультурні чинники, безперечно, впливають на міграційні процеси, але впливають опосередковано, через відповідну державну політику, яка в змозі як знівелювати негативний вплив, так і підсилити впливи позитивних факторів.

Надано характеристику соціокультурного чинника, який формує міграційну політику. Соціокультурний чинник — це реальна дія соціальної групи, обумовлена відмінностями або особливостями її ролі в суспільно-політичному та культурному житті.

У роботі систематизовано найбільш впливові соціокультурні чинники, які потрібно враховувати при формуванні державної міграційної політики. Крім уже зазначених, це:

— зростання територіальної концентрації іммігрантських спільнот за конфесійними ознаками, що може радикалізувати розуміння права на самовизначення, спровокувати сепаратистські настрої;

— мовно-національна концентрація в окремих регіонах, підвищена полемізація та ідеологізація, яка теж може призвести до сепаратистських настроїв;

— субкультурні цінності, притаманні іммігрантським організованим осередкам;

— високий рівень згуртованості окремих іммігрантських груп, їхній значний мобілізаційний потенціал;

— національна ментальність як відмінний від західного засіб сприйняття перетворень у суспільстві тощо.

У розділі продемонстровано, що неконтрольоване масове прибуття іноземців, ураховуючи особливості суперечливого стану розвитку сучасної української державності, може підірвати залишки політичного компромісу між різноспрямованими силами й створити загрозу стабільності держави.

У дослідженні визначено необхідність проведення виваженої контрольованої міграційної політики. З цією метою в Україні потрібно створити відповідну Державну міграційну службу, яка б реалізувала врегулювання зовнішніх і внутрішніх міграцій; сприяла облаштуванню раніше депортованих за національною ознакою громадян; сприяла боротьбі з нелегальною міграцією.

У розділі подано ґрунтовний аналіз нормативно-правової бази з питань міграції в Україні. На основі здійсненого аналізу зроблено констатацію, що лише приведення законодавства України у сфері міграції відповідно до міжнародних стандартів надасть позитивних результатів у справі врегулювання міграцією.

Розглянуто численні градації міграційної служби, які призвели не тільки до втрати цінних кадрів, фахівців з міграційних питань, а й до гальмування процесу формування державної міграційної служби. Починаючи з 2001 року, численні спроби включити до порядку денного законопроект про створення державної міграційної служби до парламенту так й не увінчались успіхом. Наявність розгалуженої системи органів, які виконують регулювальні повноваження щодо міграційних процесів, не сприяє ефективному здійсненню державного управління в цій сфері. Світова практика свідчить, що найбільша продуктивність управління міграційними процесами в державі забезпечується концентрацією всіх управлінських функцій у міграційній сфері в єдиному органі влади. Створення Єдиної міграційної служби дасть можливість запобігти перетворенню України на буферну зону для нелегальних мігрантів, а також сприятиме її вступу до ЄС.

Географічне розташування України робить її транзитним шляхом для нелегальних мігрантів. Саме тому одним із важливих завдань державної політики має стати запобігання накопиченню мігрантської людської маси на теренах України, яка, крім іншого, містить також фактори міжнародної злочинності, а отже, нові загрози безпеки.

Таким чином, вищезазначені чинники знижують міжнародний статус України, сприяють формуванню негативного образу держави як джерела підвищеної небезпеки.

Окремий підрозділ присвячено аналізу проблеми міграційної політичної культури, під якою ми розуміємо систему знань про міграційні процеси та емоційно-діяльне оцінювання політичних явищ, пов’язаних з міграцією. Обґрунтовано, що міграційна політична культура виконує низку важливих формотворчих функцій: ідентифікації (розпізнання, розуміння своєї належності), орієнтаційну (розуміння власних можливостей щодо прав і свобод), регулятивно-нормативну (поведінково-правовий аспект), соціалізації (набуття мігрантом певних властивостей і якостей стосовно системи), комунікативну (взаємодія з іншими суб’єктами та об’єктами суспільного життя), апологетичну (захист прав мігрантів, вироблення правильних апологетичних рішень міграційними службами).

Сформульовані такі передумови для формування міграційної політичної культури:

— чітке визначення змісту, шляхів і засобів формування державної міграційної політики на базі захисту національних інтересів України;

— створення нормативно-правової бази із захисту всіх категорій мігрантів;

— підвищення дієвості міграційних служб загалом і покращення умов адаптації мігрантів до українських реалій зокрема;

— утвердження в суспільстві толерантності, політичного плюралізму, поваги до людини (незалежно від її походження) як найвищої цінності.

У третьому розділі «Особливості масово-комунікативного супроводження міграційної політики» розглянуто масово-комунікативну складову міграційної політики на основі як вітчизняного, так і досвіду країн СНД.

У розділі ґрунтовно досліджено досвід інформаційного забезпечення питань міграції в Російській Федерації. Виявлено головні причини мігрантофобії в РФ. Авторкою доведено, що це явище має дві сутнісні складові: по-перше, це цілеспрямована дезінформація політизованих ЗМІ стосовно міграційних процесів, пов’язана з інтересами певних політичних сил і, по-друге, — відверте ігнорування статистикою та результатами наукових досліджень у цій галузі. Але ж оскільки в першому і другому випадках задіяні засоби масової комунікації, дана проблема фактично пов’язана з деградацією таких доброчинних якостей журналістики, як правдивість, точність і достовірність інформації.

За останні роки політологічна наука в Україні зробила помітний крок у вивченні джерел впливу на характер модернізації політичної системи. Особлива увага при цьому приділяється взаємодії мас-медіа й окремих напрямків владної діяльності з обов’язковим урахуванням комунікативних технологій. Така взаємодія є фактором ідеологічного спрямування політичних трансформацій, що дає змогу уникнути стихійності перетворень. Розуміння цього визначає й філософію теоретико-практичних пошуків парадигми суспільних трансформацій в Україні: елемент утилітарного забарвлення тут відіграє роль складової практичної політики.

Саме під цим кутом зору ми досліджуємо й проблему становлення міграційної політики України та її масово-комунікативного супроводження, яка надзвичайно актуалізувалася в пострадянський період.

Інформація є надзвичайно вагомою соціокультурною складовою супроводження міграційної політики, важливим чинником впливу на владні структури, що реалізують міграційну політику. Засоби масової комунікації (ЗМК), як підсистема в політичній системі суспільства, є соціокультурним чинником лише у своїй масово-інформаційній складовій, яка схильна до позитивних і негативних маніпулятивних дій. Ситуативні рішення в галузі міграційної політики найчастіше приймаються саме під впливом ЗМІ.

У розділі підкреслюється, що відсутність методик збору та аналізу інформації створює умови для вільної інтерпретації, спекуляції на темі міграції. Аналізується низка парадоксів інформаційного забезпечення етносоціальних проблем міграції, що призводять до викривлення дійсності й формування мігрантофобії.

На базі емпіричних досліджень виявлено, що масово-комунікативне супроводження міграційної політики в Україні здійснюється методом самопливу.

На базі аналізу публікацій у ЗМІ виявлено загальну картину відстороненості масових інформаційних процесів від практичної діяльності влади у сфері управління міграцією на українських теренах. Фактично, влада не в змозі виробляти рішення, базуючись на публікаціях ЗМК як основного каналу зворотного зв’язку в політичній системі.

У такій ситуації аналіз міграційних тенденцій, розробка типології джерел витоків імміграції в перспективі, механізмів стримування або прискорення міграційних процесів має здійснюватися в комплексі з визначенням ролі й місця інформаційної складової в керуванні ситуацією.

Ступінь присутності в засобах масової комунікації теми мігрантів, міграції, міжнаціональних відносин, набір проблем і сюжетів може слугувати важливим індикатором уваги суспільства до проблеми. Водночас кількість, тон, стиль, спрямування публікацій є дієвим інструментом впливу на громадську думку. Причому такий вплив у контексті міграційних проблем на практиці буває і свідомим, і спонтанним, таким, що саморозвивається. Той факт, що в стосунках міграція — ЗМК останні не завжди є носіями соціально значущої інформації, свідчить, передусім, про невизначеність позицій, які кожен з учасників посідає стосовно один одного. Звідси хаотичність підходів, позицій, уподобань. Як результат, ми маємо тенденцію до підбурювання засобами масової інформації громадських організацій, посадових осіб і громадян до розпалювання неповаги одне до одного на національному ґрунті, відчуження «заброд», тобто людей, які шукають притулку в Україні, порушення прав і свобод громадян за національною ознакою.

Таке підбурювання знаходить вдячних прихильників переважно через загальновідоме явище, пов’язане з кризою в усіх сферах нашого суспільства. Цьому сприяє і соціальна невизначеність, втрата перспективи, зростання безробіття, перманентне зниження матеріального стану населення. Ситуація розпачу, помножена на протиріччя в гілках влади, фактично виводить проблематику взаємодії засобів масової комунікації та міграції за межі дискусій та обговорень на державному рівні. Водночас невизначеність місця України в європейських міграційних процесах і внутрішньополітична нестабільність перешкоджають виробленню на базі глибоких досліджень нових рішень стосовно скерованості в тематиці міграції. Якщо виходити з поліфункціональних якостей масової комунікації, серед яких участь мас-медіа в суспільних процесах є беззаперечною, то концептуальне розв’язання міграційних проблем неможливе без урахування цього чинника.