ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК ЧИННИК ЙОГО ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається зв'язок з існуючими науковими програмами, визначаються мета і завдання, об'єкт та предмет, методи дослідження, доводиться наукова новизна, висвітлюється практичне значення роботи, апробація одержаних результатів, вказується кількість авторських публікацій з досліджуваної тематики..

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади дослідження політичної культури" проаналізовані існуючі концепції та виділені основні підходи щодо розуміння і використання поняття "політична культура" та показано взаємозв'язок таких складників структури політичної культури як політична свідомість, політична поведінка, політична ментальність

Ідейні витоки досліджень проблематики політичної культури можна відшукати ще в працях античних авторів, які однак у своїх працях зачіпали проблематику політичної культури еліти, ще не йшлося про політичну культуру соціальних груп чи суспільства в цілому. За епохи Відродження і новітніх часів взаємообумовленість світу політичного і світу культури досліджували, зокрема, Н.Макіавелі, Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Л.Монтеск'є. А.деТоквіль і М.Вебер аналізували вплив релігійних цінностей на формування культурних передумов, політичної культури

 Вперше поняття "політична культура" вжив німецький філософ Й.Г.Гердер у праці "Ідеї до філософії історії людства", але в широкий науковий обіг термін запровадили в середині ХХ століття американські дослідники Г.Алмонд, С.Верба, Д.Пауелл, Т.Парсонс, Д.Істон та інші.

Г.Алмонд і С.Верба, аналізуючи політичну систему на двох рівнях аналізу – інституційному та орієнтаційному, саме останній пов'язали з політичною культурою, згідно з яким політична культура розглядається як "конкретна модель орієнтацій на політичні дії, пов'язана з особливостями політичної системи". Дослідники у праці "Громадянська культура: політичні позиції і демократія у п'яти державах" виділили ряд орієнтацій учасників політичної системи, які лежать в основі політичних дій: пізнавальні (знання про політичну систему і процеси); емоційні (відчуття щодо політичної системи і процесів); оціночні (судження і оцінки щодо політичної системи і процесів).

Вагомі дослідження в галузі політичної культури та здійснили В.Айхер, Р.Бауер, Ф.Бейлі, М.Бернстайн, Х.Віара, Є.Вятр, Д.Гарднер, Д.Горер, Д.Дівайн, Л.Дитгмер, Д.Елазар, М.Бернстайн, Р.Інглехарт, А.Інкелес, Р.Карр, Р.Лейн, С.Ліпсет, С.Ложд, Д.Мід, Дж.Нейсбіт, Л.Пай, Д.Рікман, Дж.Рітцер,Дж.Ролз, Р.Робертсон, У.Розенбаум, Р.Такер, Р.Тезлаф, Г.Тернборн, А.Турен, С.Уайт, М.Уотерс, Т.Хірші, Т.Фрідман, Е.Фром, Ф.Фукуяма, Е.Ціммерман, А.Юраун та ін.

Серед російських науковців можна виділити Е.Бабосова, Е.Баталова, Ф.Бурлацького, І.Воронова, К.Гаджиєва, О.Галкіна, А.Дегтярьова, А.Дмитрієва, В.Іноземцева, Н.Кейзерова, О.Кіндрацець, Л.Когана, В.Смирнова, Ж.Тощенко, Є.Осипову та ін.

 Розглядаючи політичну культуру як соціокультурний феномен, закордонні автори по-різному підходили до тлумачення цього поняття. Загалом же, виділилось три основні підходи: об'єктивістський підхід (Р.Карр, М.Бернстайн, Р.Такер та ін.), де політична культура - це культура поведінки в політиці; суб'єктивістський підхід (М.Фуко, Ю.Хабермас та ін), де політична культура - це нав'язування індивіду політичних змістів і орієнтацій; конструкціоністський підхід (Г.Алмонд, С.Верба, С.Ліпсет, С.Вайт, Р.Лейн, Р.Інглехарт, В.Вільденбанд, М.Вебер, В.Дельтей, Ф.Ніцше, Т.Риккерт, П.Сорокін, А.Тойнбі, М.Шелер, О.Шпенглер, А.Панарин та ін.), який передбачає ціннісне розуміння політики і політичної культури.

Серед українських дослідників поняття "політична культура" одним з перших застосовував В.Липинський, який розумів під ним "хотіння і вміння" національної еліти використовувати у своїй діяльності "дані політичної науки".

Сучасні вітчизняні дослідження феномену політичної культури можна класифікувати, залежно від підходів, які беруться за основу: на прихильників соціологічного аналізу сучасного стану політичної культури (Є.Головаха, Н.Паніна, Ю.Пахомов, М.Чурілов, І.Буров та ін.); дослідження взаємозв’язків і взаємодії ментальності й політичної культури (Є.Бистрицький, В.Лісовий, В.Бебик, М.Головатий, В.Ребкало, О.Рудакевич та ін.); дослідження, що виходять із розуміння політичної культури як сфери взаємодії політики, культури, моралі, тобто як предмету політичної філософії чи політичної етики (В.Бех, О.Корнієвський, В.Кремень, Г.Колодка, Є.Комарова, Ф.Рудіч, М.Степико, М.Ходаківський та ін.). Загалом, політичну культуру України в соціологічному, ментальному, політологічному контексті досліджували такі вітчизняні науковці як В.Андрущенко, О.Бабкіна, В.Барков, В.Бебик, Є.Бистрицький, О.Білорус, М.Головатий, Є.Головаха, А.Голубицький, В.Горбатенко, М.Григор’єва, В.Драговець, В.Корнієнко, О.Кокорська, В.Кокорський, П.Кононенко, І.Кресіна, В.Кулик, В.Лісовий, М.Михальченко, Л.Морозова Л.Нагорна, В.Нагорний, Н.Паніна, В.Панченко, В.Потульницький, В.Ребкало, О.Рудакевич, В.Селіванов, В.Ткаченко, В.Якушик та інші.

Однак саме проблема взаємного впливу процесів формування політичної культури і демократизації українського суспільства, а також визначення перспектив і напрямків формування зрілої політичної культури українського суспільства як чинника його демократизації у працях цих авторів не є головною, а лише дотичною. Спеціального дослідження формування політичної культури українського суспільства саме як чинника його демократизації немає.

Узагальнюючи підходи вітчизняних і зарубіжних дослідників можна сказати, що політична культура - це сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки; це сукупність орієнтацій членів якогось суспільства по відношенню до політики в цілому, політичної системи, а також стосовно своєї ролі в цій системі; це вірування і уявлення, що впливають на поведінку людей в межах існуючих політичних інститутів, сукупність поширених фундаментальних, поведінкових, політичних цінностей, що поділяються членами суспільства.

Що стосується класифікації типів політичної культури, то найбільш поширеною в науковому світі є запропонована Г.Алмондом і С.Вербою за ступенем розвитку громадянських якостей членів суспільств. За цією класифікацією виділяють наступні типи політичної культури: 1) патріархальна - для неї характерні низький рівень інтересу широких мас населення до функціонування політичної системи і небажання брати участь у політичному житті; 2) підданська, якій властива зацікавленість населення у функціонуванні політичної системи, але виключно в ролі підданих; участь населення у політичному житті низька; 3) активістська, яка відзначається і високим інтересом населення у функціонуванні політичної системи, і його активною участю в політичному житті. Вищий тип політичної культури, в якому населення достатньо компетентне, цікавиться і бере активну участь у політичному житті, дослідники назвали "громадянською культурою", яка характерна для більшості розвинутих демократичних країн.

 У політологічній науці також використовуються й інші методи типологізації політичної культури, зокрема: за суб'єктом розрізняють політичну культуру особи, соціальної спільноти, суспільства; за політичним режимом – демократична, авторитарна, тоталітарна політична культура; за ступенем консенсусу між членами суспільства щодо основних політичних цінностей, принципів і правил розрізняють інтегровану і фрагментарну політичні культури; за орієнтацією на засоби – реформістська, революційна, контрреволюційна, консервативна політична культура; за комунікативним критерієм – відкрита і закрита політична культура.

У другому розділі "Історично-ментальні передумови формування політичної культури України" з'ясовано, що політична культура населення України формувалась під впливом ряду історичних та історично зумовлених ментальних факторів, особливе значення серед яких мали такі чинники, як багатовікова бездержавність і розчленованість України..

Розчленованість України і насадження різних цивілізаційних цінностей ускладнювало політичну та цивілізаційну самоідентифікацію, мали наслідком появу такого явища як подвійна ідентифікація, зокрема, українець-поляк, українець-росіянин. Результатом розчленованості та різновекторного зовнішнього впливу стала поява межової політичної культури – на стику європейських та євразійських цінностей, світоглядів, що зумовило суміш різних типів культур, появу субкультур. Серйозним наслідком розчленованості України є гетерогенність політичної культури населення, його поглядів, зокрема, на такі ключові питання: яким має бути майбутнє України та питання зовнішньополітичної орієнтації.

Вагомим чинником, що впливав на стан політичної культури українців, була денаціоналізація провідної верстви, перехід на службу "панівним націям" найкращих умів і талантів. Метрополіями свідомо поглиблювався розрив між елітою і населенням. Серед особливостей впливу довготривалого розвитку України у складі імперій на формування політичної культури відзначають моральний, правовий та політичний нігілізм. Наслідком асиміляційної політики метрополій було нав'язування "підданим" негативного, другорядного уявлення про себе, про свою націю, виховувався комплекс "меншовартості", "молодшого брата". Звідси – поява комплексу маленької людини, нездатності впливати на політичні чи інші суспільні процеси в країні, уявлення про те, що твій голос нічого не вартий і нічого не змінить.

Наприкінці XII століття почали формуватися два політичних інтеграційних центри Південної Русі - один на базі Галицько-Волинського князівства, другий - у Північному і Середньому Подніпров’ї. Різні умови існування (вплив Степу, козацької вольниці на Півдні і культурно-державницький тиск на Заході) формували в українців різну політичну культуру. Якщо на Заході спостерігалась тенденція до збереження "етнічної якості", то на Сході формувалась підданська політична культура. Сформована своєрідна біполярна модель політичної культури поєднує лицарсько-козацький та пасивно-споглядальний типи ставлення до суспільства.

Таким чином, історично в Україні склалася фрагментарна політична культура, яка характеризується відсутністю консенсусу між членами суспільства щодо основних суспільних цінностей. Українці не мають спільної думки ні щодо майбутнього країни, ні щодо її минулого. Жоден із векторів розвитку держави не має не лише загальносуспільної підтримки, але й не набирає підтримки навіть половини громадян. Ситуація щодо загальносуспільного консенсусу ще більше ускладнюється, якщо аналізувати її в регіональному розрізі.

У третьому розділі "Сучасний стан політичної культури України: здобутки і проблеми демократизації" досліджено взаємопов'язаність та взаємозалежність процесів демократизації та формування політичної культури.

Здійснивши аналіз політичної культури населення України за найбільш поширеною у науковій думці типологізацією, запропонованою американськими дослідниками Г..Алмондом і С.Вербою (аналіз за такими параметрами, як інтерес громадян до політики, їх обізнаність і компетентність у політичній сфері, довіра населення до політичних інститутів, впевненість у власній можливості впливати на політичні процеси, активність участі у політичному житті), можна констатувати, що, незважаючи на задеклароване зростання інтересу до політики, в цілому невисокий рівень компетентності наших співгромадян у політичній сфері не надто змінився з часів проголошення незалежності України до наших днів. Практично весь період незалежності України (за виключенням тимчасового сплеску довіри у 2005 році) наші співгромадяни демонстрували низький рівень довіри до політичних інститутів – як органів влади, так і політичних партій. Рівень впевненості населення у власній можливості впливати на політичні процеси залишалася на стабільно низькому рівні, а активні форми протесту практично не використовуються громадянами для захисту їх соціально-економічних прав. Переважна більшість громадян беруть участь у політичному житті лише у формі голосування під час виборів.

Політична культура народу України належить до змішаних типів, поєднуючи елементи і патріархальної, і підданської, і активістської політичної культури, адже мають місце диспропорції в рівнях розвитку різних показників політичної культури. Високий рівень бажання населення брати участь у прийнятті політичних рішень поєднується з небажанням брати участь у діяльності політичних партій і рухів, слабкою вірою в можливість власного впливу на політичні процеси, недовірою до політичних інститутів; задеклароване зростання інтересу до політики поєднується з достатньо низьким рівнем політичної поінформованості і компетентності. Такий тип політичної культури є характерним для суспільств, які перебувають на шляху трансформації.

В Україні має місце фрагментарна політична культура, що характеризується відсутністю консенсусу між членами суспільства щодо основних політичних, соціально-економічних, цивілізаційно-культурних цінностей. Українські громадяни не мають спільної думки ні щодо майбутнього країни, ні щодо її минулого, і жоден із векторів розвитку держави не має не загальносуспільної підтримки. Прийнятні для одних областей принципи існування цілком заперечуються в інших і навпаки.

Демократизацію українського суспільства було проголошено одним із пріоритетів розбудови України як незалежної держави. Внаслідок реформ, здійснених у першу половину 1990-х років, Україна здобула всі атрибути сучасних демократій: демократичну Конституцію, поділ гілок влади, багатопартійну систему, загальне виборче право і змагальні вибори, численні громадські організації, недержавні засоби масової інформації. В Україні проводилися вибори, які визнавалися міжнародними спостерігачами.

У цілому позитивні зрушеннями також мали й реформи виборчого законодавства, а також політична реформа 2004 року. І хоча деякі дослідники небезпідставно відзначають, що значною мірою ці реформи затівалися під конкретні інтереси окремих політиків і політичних сил, вони переважно відповідали повільному, але зростанню рівня політичної культури суспільства. Відбулася фактична трансформація форми правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, що означало посилення ролі вищого законодавчого органу в країні та чітке оформлення його взаємовідносин з урядом. Про те, що політичні реформи були в цілому позитивно сприйняті громадянами України свідчить (за даними соцопитувань) зростання їх довіри до виборних органів влади після переходу до пропорційної системи. Значним прогресом на шляху демократизації також стали парламентські вибори 2006 і 2007 років. Незважаючи на суттєві помилки у виборчих списках і ряд дрібних порушень, ці вибори стали значним кроком в напрямку демократизації, що відзначили як вітчизняні, так і зарубіжні спостерігачі.

За опитуваннями, більшість громадян України згодні з тим, що у суспільстві реально існують права брати участь у мітингах, демонстраціях протесту, рівноправність жінок, право утворювати громадські організації, об'єднуватися у політичні партії, право на свободу слова. У той же час, найменш дієвим в Україні громадяни вважають право на гідний людини рівень життя. Не існують реально, на думку більшості, і такі права, як право здійснювати вплив на рішення, які ухвалює влада, право бути захищеним від злочинності, від свавілля представників влади, право на справедливе судочинство, право обирати собі владу. Фактично, громадяни вважають недієвим увесь комплекс політичних прав, призначених забезпечувати вплив населення на владу. Водночас населення констатує, що права і свободи, які давали б змогу громадянам об'єднуватися для захисту своїх прав, у суспільстві існують. Отже, певною мірою у нинішньому стані демократії населення може звинувачувати й свою пасивність, адже воно не повною мірою використовує наявні у суспільстві механізми самоорганізації громадянського суспільства.

У четвертому розділі "Перспективи і напрямки формування зрілоїполітичної культури України як чинника демократизації суспільства" Запропоновано авторський підхід до визначення перспектив і напрямків формування зрілої політичної культури українського суспільства, що може і має бути вагомим чинником його демократизації. Причому процеси формування високої політичної культури і демократизації мають йти паралельно, взаємно доповнюючи один одного. Ці завдання мають вирішуватись конкретними шляхами загальної політичної соціалізації, політичного виховання та політичної освіти громадян, і повинні передбачати: розуміння й творче засвоєння цінностей та норм демократії; визнання всіма громадянами цивілізованих форм прояву активності та вияву політичного протесту; виховання якостей терпимості, лояльності, політичної толерантності, готовності до компромісів і партнерства.

Підвищення політичної культури можливе шляхом зростання динамізму політичної системи, її здатності адекватно реагувати на зміни політичних реалій; посилення ідейного та організаційного плюралізму; створення важелів запобігання та розв’язання суспільних конфліктів; формування нової модернізаторської політичної еліти; зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади; забезпечення реальної участі народу в політичному житті; підвищення впливу інформації; постійного вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури. Все це, в свою чергу, сприятиме й демократизації.

У перехідних державах, до яких відноситься й Україна, особливого значення для успіху демократизаційних процесів набуває необхідність максимального наближення держави до людей, можливість якого забезпечується через підвищення довіри населення до діяльності держави. Підвищення ступеня довіри досягається шляхом інформованості населення щодо підготовки і здійснення соціальних програм, розширення участі населення за посередництвом взаємних консультацій державних інститутів та структурних підрозділів громадянського суспільства. Необхідний повноцінний громадський контроль та участь громадськості у роботі державних органів, установ і підприємств. Важливим напрямом підвищення політичної культури, утвердження демократії є подолання правового нігілізму в суспільстві, формування справедливого і доступного суду.

Важливим напрямом підвищення політичної культури політичної еліти і демократизації політичної є зміцнення партійної системи. Існує нагальна потреба створення партій європейського формату, налаштованих на консолідацію суспільства, які б реалізовували інтереси класів, верств, а не кількох політиків чи бізнесменів. Для підвищення рівня політичної культури владної еліти, ефективний вплив на політичну еліту має здійснюватися з боку іншої елітної верстви – наукової, творчої інтелігенції.

Підвищення рівня політичної культури суспільства загалом неможливе без об'єднання суспільства навколо спільних цінностей, спільної стратегічної мети. При цьому, сама демократія має сприйматись більшістю громадян як цінність.

Невід'ємним елементом формування високої політичної культури і демократизації є формування громадянського суспільства. Однією з умов виникнення громадянського суспільства є усвідомлення громадянином своєї ролі як члена суспільства, наділеного певним комплексом прав і свобод, такого, що несе відповідальність перед суспільством, є виразником його інтересів у відносинах з державою, перетворення людини на активного суб'єкта політичного процесу. Це передбачає наявність в суспільстві високорозвиненої політичної культури, що обумовлює соціальну орієнтацію людини, прагнення до самореалізації як в інтересах суспільства, держави, так і у власних інтересах.

Важлива складова підвищення рівня політичної культури і демократизації – побудова справді соціальної держави, яка передбачена Конституцією України. У загальному розумінні соціальна держава визначається як така, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Досвід зарубіжних країн показує, що висока політична культура і демократія мають базуватися на міцному фундаменті сильної, конкурентоспроможної, соціально-орієнтованої економіки. Важливим завданням є встановлення прямої залежності між показниками економічного розвитку та рівнем добробуту громадян.

Із підвищенням рівня політичної культури громадян України безпосередньо пов'язано питання подолання її політичного розколу. Формування спільної національної ідентичності громадян України, єдиної української політичної нації мало б стати одним з першочергових завдань. Щодо можливих заходів із подолання міжрегіонального розколу в Україні, то вітчизняні експерти відзначають важливість наступних: забезпечення сталого соціально-економічного розвитку країни та вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів; формуванню національної єдності України також сприятимуть створення єдиних загальнонаціональних інформаційного, наукового, культурного просторів; забезпечення у країні верховенства права, розвитку демократії, захисту прав людини; ліквідація бюджетних диспропорцій на рівні центр – регіони; забезпечення прозорої кадрової політики в регіонах; надання більших повноважень органам місцевого самоврядування; підвищення внутрішньої мобільності робочої сили; забезпечення вільного розвитку культур національних меншин; просування на державному рівні ідеї української політичної нації.

В інформаційну добу важливу роль у формуванні політичної культури відіграють засоби масової інформації, доносячи до населення інформацію про політичні знання, соціальні і культурні цінності, формуючи таким чином відповідну політичну поведінку. Тож ЗМІ мали б відіграти позитивну роль у подоланні проблем з формуванням високої політичної культури населення України.