НЕПІДПРИЄМНИЦЬКІ ТОВАРИСТВА ЯК ЮРИДИЧНІ ОСОБИ ПРИВАТНОГО ПРАВА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, вказано її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, встановлено її мету та завдання, сформульовано об’єкт і предмет дослідження, окреслено методи дослідження, визначено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, охарактеризовано особистий внесок здобувача у працях, виконаних у співавторстві, надані відомості про апробацію результатів дослідження та про публікації за темою дисертації.

Розділ 1 «Передумови участі непідприємницьких товариств у цивільно-правових відносинах» складається з 3-х підрозділів і присвячується аналізу поняття, ознак та видів непідприємницьких товариств, порядку їх створення та припинення, а також особливостей їх правосуб’єктності.

У підрозділі 1.1. «Поняття, ознаки та види непідприємницьких товариств» встановлюються принципи правового регулювання цивільно-правового статусу непідприємницьких товариств, які поділяються на загально-правові – визначені міжнародними конвенціями та Конституцією України, та спеціальні (цивілістичні) – передбачені актами цивільного законодавства. Розмежовується поняття непідприємницького товариства як юридичної особи із такими категоріями як партнерство, просте товариство та неформальна організація.

Зроблено висновок про те, що закріплення в Конституції України принципів правового-регулювання статусу непідприємницьких товариств здійснене вітчизняним законодавцем з метою особливого державного забезпечення права на свободу об’єднання (асоціації), яке за своєю юридичною природою є приватноправовим. Окремі із загальних принципів (непідпорядкованість владі, департизація) розвивають принципи цивільного права (рівність та самостійність учасників цивільних відносин), чим гарантується державне визнання правосуб’єктності цих юридичних осіб.

На підставі аналізу різних класифікаційних ознак юридичних осіб зроблено висновок, що їх доцільно використовувати у сукупності з метою звуження класифікаційних груп. Це призводить до розгорнутої класифікації юридичних осіб: 1) за порядком створення, тобто за способом формування волевиявлення засновника (ч. 2 ст. 81 ЦК України): а) юридична особа приватного права; б) юридична особа публічного права; 2) за формою створення, тобто за порядком формування субстрату юридичної особи (ст. 83 ЦК України), що дозволяє виділити організаційно-правові форми юридичних осіб: а) товариство; б) установа; 3) за інтересом, який переслідують засновники (ст. 103 ЦК України, ст. 1 Закону України «Про громадські об’єднання» тощо), що дозволяє визначити особливі вимоги до створення, управління, діяльності та припинення юридичної особи: а) приватнокорисні; б) суспільнокорисні; 4) за метою діяльності, тобто за спрямуванням результатів діяльності юридичної особи (статті 84–85 ЦК України), що дозволяє визначити спеціальні умови для створення, управління, діяльності та припинення юридичної особи: а) підприємницькі; б) непідприємницькі. Вищевказана класифікація схематично наведена у Додатку А до дисертації.

Під терміном «непідприємницьке товариство», на думку дисертанта, слід розуміти об’єднання фізичних та/або юридичних осіб, яке не має на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (членами). Термін «непідприємницький», що використовується у цивільному законодавстві, є ширшим, ніж терміни «некомерційний» чи «неприбутковий», що використовуються в актах публічного права. При цьому дисертантом доводиться, що при уніфікації норм, які регулюють правовий статус цих товариств, слід застосовувати саме термін «непідприємницьке товариство».

Непідприємницькі товариства за критерієм спрямування їх діяльності слід поділяти на приватнокорисні та суспільнокорисні. Для приватнокорисних непідприємницьких товариств притаманна реалізація особистих немайнових або майнових інтересів їх засновників (учасників). Діяльність же суспільнокорисних непідприємницьких товариств спрямована на забезпечення інтересів невизначеного кола осіб чи осіб, об’єднаних певною ознакою. До приватнокорисних непідприємницьких товариств необхідно відносити, зокрема, й кооперативи.

У підрозділі 1.2. «Загальні підстави участі непідприємницьких товариств у цивільних правовідносинах» аналізуються умови створення та припинення непідприємницьких товариств.

Встановлено, що етапами створення непідприємницького товариства є: 1) визначення мети діяльності товариства (родової та видової); 2) надання товариству ознак юридичної особи приватного права; 3) відображення волі засновників в установчих документах; 4) реєстрація непідприємницького товариства у порядку, передбаченому для юридичних осіб приватного права з врахуванням особливостей їх окремих видів.

У дисертації доводиться, що використання у законодавстві процедури легалізації у контексті визначення моменту набуття організаціями прав юридичної особи, є неправильним, адже легалізація характерна для організацій, які не є юридичними особами. Так, у формі легалізації шляхом повідомлення створюються громадські об’єднання (неформальні організації) чи структурні підрозділи юридичної особи (філії та представництва).

Доводиться, що виникнення правосуб’єктності непідприємницького товариства у різних правовідносинах пов’язане із різними обставинами. Так, у цивільних відносинах вона виникає з моменту його державної реєстрації як юридичної особи, а в трудових, релігійно-правових, політико-правових чи правовідносинах із соціального забезпечення – з моменту визнання державою таких суб’єктів, тобто з моменту затвердження їх статуту чи інших установчих документів.

Дисертацією розглядається питання про створення приватнокорисних непідприємницьких товариств, що об’єднують суб’єктів підприємницької діяльності. Відзначається, що такі об’єднання можуть створюватися у формі асоціацій за умов дотримання антиконкурентного законодавства.

Окрім державної реєстрації як юридичної особи суспільнокорисні товариства, а також окремі приватнокорисні товариства, підлягають реєстрації спеціальними органами публічної влади, що обумовлено їх особливим правовим статусом. Зокрема, суспільнокорисні товариства реєструються органами Міністерства юстиції України, а приватнокорисні товариств, які згідно Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» набувають статусу фінансових установ (недержавний пенсійний фонд, кредитна спілка), – Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України.

Додатково обґрунтовується, що усі види суспільнокорисних товариств повинні мати програмний документ, який би визначав їх суспільну користь. Наразі це характерно лише для деяких видів суспільнокорисних товариств. Так, відповідно до ст. 7 Закону України «Про політичні партії в Україні» політична партія повинна мати програму, в якій викладаються цілі та завдання цієї партії, а також шляхи їх досягнення. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» благодійні організації приймають благодійну програму, яка є комплексом благодійних заходів, спрямованих на вирішення завдань, що відповідають статутним цілям організації.

На підставі аналізу норм вітчизняного та зарубіжного законодавства, дисертантом запропоновано відповідний програмний документ суспільнокорисних товариств визнати їх обов’язковим установчим документом.

Аналізуючи правові аспекти припинення непідприємницьких товариств встановлено, що процедура добровільного припинення юридичної особи має подібні риси до процедури її створення щодо формування відповідної волі (прийняття відповідного рішення упоноваженим органом управління) та закріплення волевиявлення (державної реєстрації припинення). Ліквідація непідприємницьких товариств має на меті захист публічних інтересів (примусова ліквідація) чи самоусунення (добровільна ліквідація – розпуск). У разі припинення суспільнокорисних товариств, у складі яких є інші юридичні особи, останні також підлягають ліквідації, якщо їх перетворення в інше суспільнокорисне товариство не є можливим. Ініціативою щодо примусової ліквідації непідприємницького товариства, на погляд дисертанта, має бути наділений державний реєстратор за місцезнаходженням юридичної особи та органи прокуратури.

При ліквідації приватнокорисних товариств та непідприємницьких кооперативів їх майно має повертатися їх засновникам (учасникам) відповідно до установчих документів. Натомість, майно суспільнокорисних товариств має бути спрямоване на суспільно корисні цілі, визначені установчими документами товариства, яке ліквідується.

Примусова ліквідація окремих непідприємницьких товариств може здійснюватися у порядку провадження про банкрутство, що, загалом, суперечить меті Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Однак, як виняток, дія цього Закону поширюється на кредитні спілки (ч. 6 ст. 9 Закону України «Про кредитні спілки»), споживчі товариства, благодійні та інші фонди (ч. 4 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

У підрозділі 1.3. «Цивільні правоздатність та дієздатність непідприємницького товариства» аналізується цивільна правосуб’єктність непідприємницького товариства.

Цивільна правосуб’єктність непідприємницького товариства виникає виключно з моменту його реєстрації як юридичної особи. Будь-яка інша реєстрація непідприємницьких товариств є лише формою їх обліку або надання їм дозволу (ліцензії) на провадження окремих видів діяльності.

У дисертації доводиться, що загальна правоздатність непідприємницьких товариств не може обмежуватись. У результаті аналізу наукових поглядів щодо спеціальної правоздатності непідприємницьких товариств, сформовані такі аргументи на підтримку положення про загальну (універсальну) правоздатність юридичних осіб приватного права: а) метою створення юридичної особи є участь у цивільних правовідносинах для реалізації завдань та мети, визначених засновниками; б) інститут юридичної особи спрямований не лише для участі у підприємницькій діяльності, а для участі й в інших правовідносинах; в) спеціальна правоздатність характерна для централізованої економіки; г) законодавство розмежовує загальну цивільну правоздатність та необхідність отримання спеціального дозволу (ліцензії) для здійснення певних видів господарської діяльності.

Виходячи з того, що цивільна дієздатність особи може обмежуватись лише у випадках необхідності доповнення правочиноздатності (надання згоди на вчинення або схвалення дій) та деліктоздатності (повна або додаткова відповідальність) дієздатністю іншої особи, в дисертації зроблено висновок про те, що не вважаються обмеженням цивільної дієздатності непідприємницького товариства дії, спрямовані на управління ним (внутрішній вплив), а також обмеження його діяльності, наприклад, заборона здійснення підприємницької діяльності (зовнішній вплив).

Розділ 2 «Організаційно-правові засади діяльності непідприємницьких товариств» складається з 2-х підрозділів, у яких аналізуються внутрішні правовідносини щодо непідприємницьких товариств.

У підрозділі 2.1. «Управління непідприємницьким товариством» розглядається порядок управлінської його діяльності органів непідприємницького товариства, які формують його волю (загальні збори) та здійснюють волевиявлення (виконавчий орган). Така форма організаційного устрою притаманна всім видам непідприємницьких товариств. Обсяг прав і обов’язків, які делегуються та надаються виконавчому органу, залежить від необхідності та ефективності прийняття рішень, і визначається установчими документами юридичної особи.

Законодавством України про непідприємницькі товариства встановлені особливості управління майже кожних їх видом. Такі особливості стосуються, зокрема, органів управління, їх компетенції та порядку прийняття ними рішень. Деякі законодавчі акти передбачають лише загальні положення про управління певними видами непідприємницьких товариств, зокрема, фондовими біржами (ст. 22 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»), торгово-промисловими палатами (ст. 8 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»), політичними партіями (ст. 8 Закону України «Про політичні партії в Україні»). У зв’язку з цим особливості управління ними мають бути обов’язково передбачені установчими документами таких непідприємницьких товариств.

Спеціальні органи в непідприємницьких товариствах формуються у випадках, передбачених законом або установчими документами. Наявність у непідприємницьких товариств спеціальних органів управління обумовлюється їх особливостями управлінням майном (у приватнокорисних) та здійснення професійної діяльності (у суспільнокорисних).

Дисертантом заперечується висловлену російськими науковцями думку (Китманова Г. О.) про можливість укладення договору на управління юридичною особою, відповідно до якого управляючій організації (управляючому) передаються повноваження одноосібного виконавчого органу юридичної особи, що формує його волю з визначених питань та виражає її, оскільки таке договірне регулювання управління юридичною особою порушує принцип самостійності суб’єкта цивільних відносин, автономності його волі та волевиявлення. Управління на підставі договору, на думку дисертанта, може здійснюватись не щодо юридичної особи (суб’єкта), а щодо її майна (об’єкта). Управління товариством фізичною особою, яка не є учасником товариства, може здійснюватись згідно з трудовим договором чи на підставі договору про надання послуг.

У підрозділі 2.2. «Здійснення суб’єктивних цивільних прав обов’язків учасниками (членами) непідприємницьких товариств» аналізуються особливості відносин участі (членства) осіб у непідприємницьких товариствах.

У дисертації приділяється увага проблемам можливості віднесення відносин щодо участі в непідприємницьких товариствах до корпоративних, а також поширення на непідприємницькі товариства поняття «корпорація». У науці з цього приводу висловлювались протилежні думки: як щодо доречності розмежування корпорацій і товариств, так і щодо поширення поняття «корпоративні відносини» на відносини, засновані на підставі членства у непідприємницьких товариствах. Розв’язання цієї проблеми, на погляд дисертанта, є можливим на підставі рекомендації CM/REC (2007) 14 Комітету міністрів держав – членів Ради Європи від 10.10.2007 (п. п. 20–25) та пояснювальної записки до Основоположних принципів статусу неурядових організацій у Європі від 13.11.2002 (пункти 34–37). У цих документах вищевказані відносини розкриваються через поняття «членства» (membership).

Проте, терміни «членство» та «участь» позначають одне і те ж поняття – участь осіб у товаристві. Додатково обґрунтовується позиція, що використання терміну «член» здійснене з метою розмежування відносин з участі осіб у підприємницьких товариствах. З огляду на це дисертантом висловлюється думка, що відносини членства у непідприємницькому товаристві мають корпоративну правову природу з урахуванням особливостей участі осіб в окремих непідприємницьких товариствах.

Участь (членство) в непідприємницьких товариствах, окрім добровільного характеру, ґрунтується ще на двох принципах: по-перше, будь-хто повинен мати змогу приєднатися до товариства на умовах, передбачених законом; по-друге, відносини, що стосуються участі (членства), регулюються статутами непідприємницьких товариств. Правовідносини участі (членства) в непідприємницьких товариствах, подібно до корпоративних правовідносин, залежно від їх об’єкту поділяються на: 1) майнові, 2) немайнові, 3) організаційні. Участь (членство) у непідприємницькому товаристві може обмежуватись: 1) законом (публічно-правові обмеження), 2) статутом (приватноправові обмеження).

Встановлено, що поняття «член громадського об’єднання» щодо непідприємницьких товариств у законодавстві України використовується у двох значеннях: а) як учасник, що має корпоративні (переважно організаційні) права, що характерно для приватнокорисних товариств; б) як дестинатор, тобто особа, на користь якої створюється та діє юридична особа, що притаманно суспільнокорисним товариствам.

Окрему увагу дисертант звертає на конфлікт інтересів учасників (членів) в непідприємницьких товариствах, який визначається як ситуація, коли їх професійні або особисті інтереси впливають на її здатність приймати рішення в інтересах товариства. Це явище розглядається у вузькому (директор чи співробітник мають особистий майновий інтерес у майбутньому правочині, однією із сторін якого є товариство) та широкому (конфлікт у зобов’язаннях за участі третіх осіб) значеннях.

Для уникнення можливих конфліктів інтересів дисертантом пропонується визначати в установчих документах непідприємницьких товариств: 1) коло осіб, які можуть укладати правочини від імені товариства; 2) порядок надання згоди на укладення важливих правочинів; 3) компетенцію наглядових органів; 4) обсяг відповідальності осіб органів управління товариства тощо.

Розділ 3 «Особливості окремих непідприємницьких товариств в Україні» складається з 2-х підрозділів і присвячений розгляду особливостей цивільно-правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств.

У підрозділі 3.1. «Приватнокорисні непідприємницькі товариства» аналізується цивільно-правовий статус приватнокорисних непідприємницьких товариств та їх видів.

У роботі обґрунтовується необхідність визначення приватнокорисних непідприємницьких товариств, які реалізують майнові інтереси: а) асоціації; та майнові інтереси: б) об’єднання співвласників; в) фонди; г) непідприємницькі кооперативи.

Участь в асоціації має особистий немайновий характер, а управління нею ґрунтується на принципі рівності учасників (членів). Дисертантом обґрунтовується, шо для забезпечення реалізації особистих немайнових прав (їх здійснення) особи, які створюють асоціацію, об’єднуються для спільної (колективної) діяльності. Однак при цьому вони не передають такій юридичній особі свої немайнові права, що пов’язані з такою діяльністю.

До асоціацій відносяться, зокрема, створювані з непідприємницькою метою об’єднання (асоціації) фізичних та/або юридичних осіб, які здійснюють певний вид підприємницької чи професійної діяльності (асоціації товаровиробників, банківські об’єднання; об’єднання фермерських господарств; об’єднання страховиків тощо).

Аналізуючи законодавчі визначення таких видів непідприємницьких товариств як об’єднання співвласників та фонди, визначено такі їх спільні особливості: 1) використання майна цими товариствами не повинно спрямовуватися на діяльність отримання прибутку; 2) вони створюються шляхом об’єднання осіб та майна. Остання ознака надає змогу відмежувати об’єднання співвласників та фонди від асоціацій, які створюються шляхом об’єднання осіб, і установ, які створюються шляхом об’єднання (виділення) майна.

Зважаючи на те, що участь (членство) в об’єднанні співвласників має, зокрема, й майновий характер, дисертантом доводиться необхідність управління таким товариством не за принципом рівності учасників (членів), а за майновим критерієм, тобто залежно від кількості майнового внеску кожного учасника (члена). До об’єднань співвласників дисертант відносить: об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, об’єднання співвласників житлових будинків, садові товариства тощо.

Аналізуючи нормативно-правове регулювання діяльності фондів в Україні та за кордоном, дисертантом встановлені причини неправильного застосування термінів «фонд» та «фундація». Причиною цього є помилковість перекладу термінів «fund» (фонд як юридична особа чи особливі відносини) та «foundation» (установа як юридична особа) українською мовою як «фонд», що не відображує їх дійсну правову природу. Визначено, що єдиними поіменованими фондами в Україні, які можуть бути віднесені до непідприємницьких товариств, є недержавні пенсійні фонди.

Аргументується необхідність законодавчого регулювання непоіменованих фондів, які на сьогодні створюються як благодійні чи громадські організації (лікарняні каси, товариства взаємного страхування, об’єднання взаємодопомоги тощо).

Автором визначена особливість відносин участі (членства) осіб у фондах. Вона полягає в тому, що виплата учаснику цього непідприємницького товариства здійснюється у разі настання певного юридичного факту, визначеного законом або статутом фонду (хвороба, стихійне лихо, досягнення пенсійного віку тощо). Таким чином, забезпечуються майнові права (право на отримання коштів) та немайнові права (право на охорону здоров’я, пенсійне забезпечення тощо) учасників фонду.

У роботі обґрунтовується думка, що визнання кооперативів юридичними особами здійснене з метою юридичного оформлення кооперативних економічних відносин. Тому кооперативи не мають ознаки інститутивності (організаційної оформленості) та характеризуються обов’язковою трудовою участю його членів. Додатково визначається, що на основі економічного критерію дисертант відносить кооперативи до непідприємницьких товариств (окрім виробничого кооперативу). Однак при цьому вказується, що кооперативи можуть мати деякі ознаки підприємницьких товариств (зокрема, розподілення прибутку).

У підрозділі 3.2. «Суспільнокорисні непідприємницькі товариства» аналізується цивільно-правовий статус суспільнокорисних непідприємницьких товариств, які реалізують інтереси, що пов’язані із функціями публічних утворень: держави, територіальних громад, АРК. До таких непідприємницьких товариств, на думку дисертанта, необхідно відносити: а) громадські об’єднання; б) саморегулівні організації; в) громадські формування Ці організації, виходячи із способу їх створення, є юридичними особами приватного права, проте їх галузева (не цивільно-правова) правосуб’єктність та делеговані повноваження визначаються актами публічного права.

У дисертації зазначається, що суспільнокорисні товариства мають деякі ознаки юридичних осіб публічного права: соціальне (цільове) призначення; виконання публічних завдань; наявність окремих владних повноважень; можливість видання нормативно-правових актів.

До громадських об’єднань дисертант відносить: а) громадські організації, б) політичні партії, в) релігійні організації, г) благодійні організації у формі товариств.

Створення окремих суспільнокорисних товариств може бути обмежене законодавством з метою забезпечення балансу приватних і публічних інтересів. Зокрема, прикладом такого спеціалізованого правового регулювання є Закон України «Про Товариство Червоного Хреста України» – єдиного суспільнокорисного товариства червонохресного руху.

Зважаючи на необхідність врегулювання приватно-публічних відносин держави та юридичних осіб приватного права визначено, що однією із форм їх партнерства є створення саморегулівних організацій. Вони є правовою нетиповістю, адже окреслене коло юридичних осіб характеризуються такими особливостями: 1) створюються як непідприємницькі товариства (зазвичай, громадські організації); 2) отримують відповідний статус (всеукраїнських або місцевих); 3) наділяються делегованими владними повноваженнями.

Зокрема, законодавством України визначені юридичні особи, які відносяться до цих суспільнокорисних товариств: саморегулівна організація адміністраторів недержавних пенсійних фондів; саморегулівна організація кредитних спілок; саморегулівні організації на ринку фінансових послуг; саморегулівні організації оцінювачів та інші. Крім того, до таких товариств можна віднести творчі спілки, торгово-промислові палати, біржі та інші професійні саморегулівні організації.

Особливістю громадських формувань є поширення їх діяльності на певне коло суспільних відносин та висунення особливих вимог до учасників (членів) товариства. Дисертантом доведено, що на сьогодні законодавством визнано такими товариствами громадські природоохоронні формування та громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону.