ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК ЦІННІСНА ДЕТЕРМІНАНТА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито ступінь її наукової розробки, визначено мету і завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну отриманих результатів і висновків, їх практичне значення, розкрито зв’язок дисертації з науковими програмами і темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі “Концепція толерантності: поняття, види, рівні” проаналізовано міжнародний дискурс та політологічну специфіку толерант­ності у сучасному світі на тлі глобалізаційних процесів. Дисертант показує, що у розвинених демократичних країнах чисельність представників етнічних груп, які належать до іншої, відмінної від домінуючої культури, релігії, нації, вже перевищує титульний етнос. Усе це – наслідки глобалізаційних процесів. Політичні, ідеологічні, економічні лінії поділу світу швидко зникають і, як парадокс, – загострюються відчуття самобутності, “інакшості” власної спіль­ноти, відмінності від інших релігійних, культурних, національних спільнот. В результаті головною проблемою сучасності постає боротьба між універсаліз­мом, з одного боку, який пропонує глобалізація, стираючи відмінності між спільнотами, та множинністю ідентичностей самобутніх культур – з іншого.

Дисертантом виявлено, що переважна більшість дослідників вважають толерантність саме тією цінністю, яка повинна стати певним нормативним медіатором, обов’язковим посередником у взаємодії національної культури, з одного боку, з викликами глобального світу – з іншого. В багатокультурному світі толерантність як цінність виконує функцію символізації універсальних цінностей, адаптуючи їх до системи цінностей національної культури.

На думку автора, толерантність не передбачає поєднання універсальних цінностей та здобутків глобалізації із самобутніми цінностями. Вона не є просто однією із західних демократичних цінностей, її роль трансформується до певної матриці, системи правил поводження з універсальними та самобутніми цінностями. Толерантність передбачає існування множинності способів існування, тому вона задає “м’яке, ненасильницьке ставлення до цінностей самобутніх культур. Але це можливо лише у тому випадку, коли цінності самобутньої культури істотно не суперечать універсальним цінностям, самій толерантності зокрема. Тоді толерантність стає засобом імплементації універсальних цінностей в самобутню культуру без її руйнації. В такому випадку універсальні цінності поступово символізуватимуться у самобутній культурі, вкорінюватимуться в символах, міфах, поглядах і теоріях. Толерантність передбачає певне вростання у самобутню культуру базових універсальних цінностей, без яких неможливе неконфліктне спів­існування культур, етносів, націй, релігій.

Більшості загроз, які породжує глобалізація, спалахам ксенофобії та етнічної конфронтації має протидіяти виховання толерантності як цінності в кожній спільноті, аби забезпечити нормальну й мирну взаємодію як цих культур у цілому, так і їх окремих представників на теренах однієї держави. Дисертантка дійшла висновку, що формування толерантності в межах окремої самобутньої культури пов’язане з розв’язанням проблеми адаптації універсальних цінностей, в тому числі толерантності, до кожної культури. У роботі автор, поста­вивши питання, чи не зруйнує навіть мінімальна адаптація універсальних цінностей внутрішньої цілісності цієї культури, чи може кожна культура адаптувати універсальні цінності у систему своїх цінностей, не змінивши її суті, дає на них відповіді. Самобутні культури змушені поєднувати усвідомлення пріоритетної цінності власної самобут­ності з шанобливим ставленням до відмінностей представників інших культур. Інакше вони не зможуть функціонувати у глобальному світі. І в цьому полягає серйозний виклик. Адже ті елементи релігійної, етнічної, культурної самобутності, які не узгоджуються з універсальними цінностями, змушують їх представників боротися проти самого факту вторгнення в їх самобутність. Толерантність передбачає існування розмаїття та “інакшості”, але лише в тому випадку, якщо ця “інакшість” сама не виключає мирного співіснування множини “інакшостей” у світі.

Автор виділяє два основних підходи до розвитку толерантності в суспільстві. Перший, інтолерантний за своїм змістом, намагатиметься знайти “справжню, істинну” толерантність без будь-якої прив’язки до культурного середовища. В такому випадку толерантність насаджуватиметься майже в насильницький спосіб. Визначення толерант­ності застосовуватимуться жорсткі й догматичні, тоді як культурне сере­довище розглядатиметься як щось пластичне, гнучке, що може бути зміненим, пристосованим до універсалізму толерантності. Таку толерант­ність можна назвати нетолерантною, оскільки вона, по суті, заперечує принципи толерантності. На противагу інтолерантному підходу розвитку толерантності існує інший – толерантний. Його суть полягає у визнанні необхідності символізації толерантності так само, як і інших універсальних цінностей в кожній окремій культурі. Тоді плюралізму культур в ідеалі буде відповідати множинність парадигм толерантності. Якщо йти цим більш затратним, з точки зору економії часу, але набагато ефективнішим шляхом, будь-який успішний проект формування толерантності має розпочинатися з вивчення особливостей конкретної культури, обґрунтування її застосування саме за допомогою символіки та цінностей цієї культури і завершуватися вкоріненням толерантності в ній.

Аналіз загальносвітового середовища функціонування толерантності засвідчує її дедалі зростаюче значення у сучасному глобалізованому світі. На прикладі сучасних суперечностей глобалізованого світу в дисертації аналізуються історичні особливості формування толерантності та пере­творення її на універсальну цінність за контраверсійності застосування принципу толерантності як здобутку західної цивілізації до незахідних нетолерантних за своєї культурною суттю суспільств. В такий спосіб найпов­ніше розкривається сучасна множинна парадигма розуміння толерантності.

Автор наголошує, що толерантність не може діяти сама по собі лише тому, що в окремій країні декларують її застосування. Толерантність не має нормативної цінності й навіть не може бути захищена законом. Держава може включити до свого законодавчого корпусу низку законів, які передбачають застосування санкцій за вчинення насильства, дискримінацію, вияви ксенофобії. Але примушувати своїх громадян ставитися толерантно до інших держава не може, оскільки цим порушується сам принцип толерант­ності та право кожної людини на власну думку.

Дисертантка спростовує ілюзію про те, що толерантність сама по собі є панацеєю від конфліктів, які ґрунтуються на невизнанні відмінностей. В роботі здійснено спробу комплексно підійти до поняття толерантності у всіх можливих її проявах. Інтерпретації поняття толерантності надто різнопла­нові – від медичних до політичних і міжнародно-правових. У свою чергу, політологічний дискурс толерантності розвивається здебільшого в напрямку пошуку адекватного тлумачення її сутності й можливостей утвердження як парадигми свідомості й поведінки, політичної культури, принципу міжетніч­ної, міждержавної взаємодії та міжнародних відносин. Адже розвиток демократії, утвердження свободи, прав людини як найвищих політичних цінностей мають у своїй основі саме толерантність, терпимість.

Толерантність як тип індивідуального і суспільного ставлення до соці­альних і культурних відмінностей, як терпимість до чужих думок, вірувань і форм поведінки можна розглядати, на думку дисертантки, як одну з фун­даментальних ознак цивілізованості та рівня політичної культури. І незва­жаючи на те, що існує загальна згода щодо необхідності культивування толерантності, у сучасному світі відбуваються такі глибинні процеси, які руйнують результати і зусилля міжнародного співробітництва, породжують гострі міжетнічні й міжцивілізаційні конфлікти. Без відповіді на питання про те, у чому полягають причини нетолерантності, посилення нетерпимості й що треба робити, аби запобігти цьому, не можна розраховувати на успішну державну політику. Автор шукає відповіді на ці питання, спираючись на дослідження вітчизняних та зарубіжних учених.

Дисертантка доходить висновку, що у сучасному світі виникла потреба відійти нарешті від вузького розуміння толерантності, яке залишає поза ним чимало явищ, позбавлених ознак толерантності. Визнання толерантності у ширшому сенсі є ефективною умовою боротьби з усіма можливими проявами нетолерантності, оскільки громадянські, політичні та економічні права людини тісно пов’язані із соціальними та культурними правами. Зокрема, толерантне ставлення до видимих відмінностей означає немож­ливість порушення прав людини за зовнішніми прикметами. Тому прихиль­ники соціокультурного підходу розуміють толерантність у більш широкому сенсі, як терпимість та повагу до усього “іншого”. Вони пов’язують толерантність не із встановленням законодавчих норм, які часто-густо дають зворотній ефект, а з необхідністю виховувати терпимість та повагу, долати психологічні бар’єри, які сприяють виникненню різноманітних фобій.

У свою чергу, дисертантка намагається відійти від вузького розуміння толерантності, яке призводить до неприйнятного у сучасному світі європо­центризму просвітницького ґатунку, і вдається до вивчення практик толерантності в інших культурах, а не лише у західній. При цьому здійснено спробу комплексно підійти до розуміння толерантності у всіх можливих її проявах. Було враховано причинно-наслідковий зв’язок функціонування толерантності в різних культурних та політичних системах. Особлива увага приділяється вивченню меж толерантності у різних культурах та історичних епохах. Адже трансформація ідеї толерантності в практичному сенсі найчастіше перетворювалася на реальну політичну боротьбу навколо проблеми меж толерантності й відповідно навколо проблеми залучення до поля дії толерантності тих, кого раніше з нього виключили.

У цьому розділі автор також досліджує історичний процес розвитку та формування принципу толерантності в колисці європейської цивілізації – від релігійної віротерпимості до цінності будь-якої демократичної системи. Проаналізовано як теорії толерантності минулого, так і сучасні концепції. Зроблено висновок про те, що жодна з них не охоплює поняття толерантності вичерпно. Навіть якщо котрась із теорій претендує на універсальність, то їй доводиться послуговуватися такими концептами, як парадокси толерантності, аби максимально охопити це явище у всіх його проявах, які інколи суперечать навіть струнким науковим узагальненням.

У другому розділі “Соціальні та культурні виміри толерантності: світовий досвід” проаналізована соціальна та культурна підвалини толерантності у сучасному світі. Концептуалізовано не лише культурний та політичний, а й соціальний вимір толерантності задля розуміння функціонування цього принципу в тому чи іншому вигляді у будь-якому соціумі. Автор зробила висновок про те, що толерантність у вигляді тих чи інших практик присутня у будь-якому суспільстві, інакше його існування та розвиток були б просто неможливі. Адже відмінності стають головним системотворчим фактором соціального життя: у всіх соціальних дискурсах присутня ідея відмінностей – способів життя, смислів, парадигм. Це призводить до того, що відбувається зміна соціокультурної парадигми – суспільства, вибудовані навколо владного центру, який послуговується легітимованою системою цінностей, стають більше винятком, ніж правилом.

У таких умовах суспільство перестає бути та вважатися жорсткою структурою, тому виникає дефіцит механізмів практичного об’єднання інди­відів у єдине соціальне ціле, а відтак теоретичного тлумачення та описання цих механізмів. Руйнування соціальної структури особливо помітно на Заході, де монополія індивідуалізму призводить до розмивання соціальної єдності. Долається цей негатив за допомогою відмови від якоїсь єдиної теорії або концепції розвитку суспільства. Плюралізм соціально-філософських теорій вражає своєю мозаїчністю. Через відсутність ефективних теоретико-методологічних досліджень, які б інтегрували все це розмаїття концепцій та теорій, більшість із них впорядковується випадково.

Автор доходить висновку, що найбільш перспективною для вивчення толерантності є гетерологічна теорія, яка досліджує становлення, різнорід­ність та множинність речей, і послуговується нею. Гетерологічна множин­ність протистоїть плюралізму і єдності, її сутність неможливо звести ні до діалектики, ні до формальної логіки. І саме вона дає змогу найповніше вивчати толерантність у всій множинності її виявів та форм.

Дисертантка досліджує особливості функціонування соціального виміру толерантності. Дуже часто у ставленні до членів свого соціуму толерант­ність супроводжується інтолерантністю, нетерпимістю до чужих, членів інших соціумів. У контексті глобалізації стало популярним говорити про творення одного глобального суспільства, в якому в принципі не може бути чужих. Але цей соціальний конструкт не може уникнути присутності чужих. Навіть у глобальному суспільстві присутні індивіди, які його не визнають або не підкоряються його правилам. Це свідчить про те, що у соціальному вимірі чужі існуватимуть навіть тоді, коли культурні відмінності відійдуть на другий план. Досягнення соціальної толерантності набагато складніше, ніж культурної, расової, мовної, якщо умовно можна її розділити на такі підвиди.

У свою чергу, гетерологічне трактування толерантності акцентує на тому, що не існує толерантності взагалі або як такої. Толерантність – це теоретич­ний концепт, що реалізовується у кожному соціумі в його специфічних практиках і проявах. Тому толерантність слід розуміти через множинність різноманітних дискурсів, однак без зведення її до натуралістичних, есенціалістських способів пояснення. Особливості типів толерантності слід розуміти та вивчати в їх історичній та культурній конкретності. Форми та вияви толерантності непридатні для узагальнення, принципово непорівнянні.

У дисертаційному дослідженні автор вказує на поширене трактування толерантності як панацеї і водночас вказує на небезпеку її абсолютизації. Адже на практиці надлишок толерантності виявляється в культивуванні різних практик толерантності, які у своїй надмірності трансформуються у владні практики відсікання того, що, у свою чергу, визнається надлишковим, тобто нетолерантним. Навіть якщо у межах цього суспільства та чи інша практика, що засуджується або заперечується загальним дискурсом толерант­ності, є не чим іншим, як безпосереднім її виявом. Надмірність толерантності призводить до того, що сфера надлишкового в ситуації маркування соціальних дій як припустимих або неприпустимих, зайвих, розширюється. В результаті постійне нагромадження кола явищ, визнаних надлишковими, тобто інтолерантними, призводить до того, що розширюється ґрунт для виникнення уявлень про те, що це надлишкове, нетолерантне загрожує нормальному, природному, котре ідентифікується з толерантним.

У будь-якому соціумі цей процес завершується створенням своєрідного замкненого кола – боротьба за толерантність у тих або інших соціальних сферах веде до визнання необхідності постійного розширення “лінії фронту” у війні за толерантність. Ця війна дуже часто супроводжується витісненням притаманних конкретному соціуму автентичних практик толерантності. Виникає небезпека, що в якийсь момент уже не периферійні сегменти соціальних практик будуть підозрюватися в нетолерантності, а все соціальне поле взаємодії.

Дисертантка констатує, що за множинного, демократичного підходу до вивчення толерантності останню слід називати феноменом не форми, а змісту. Тобто виходячи з визнання того, що толерантність може набувати різних форм за збереження своєї суті та призначення. В роботі наголошу­ється, що процес вивчення та осмислення толерантності багатовимірний та множинний. Для розуміння цього явища недостатньо розробки однієї теорії або концепції. Толерантність може мати багато виявів, які обов’язково суперечитимуть її суті в розумінні однієї загальної теорії або концепції. Під час дослідження насамперед варто пам’ятати, що толерантність закладена в самій сутності людської істоти, але може мати найрізноманітніші практики реалізації.

Досліджуючи культурний вимір толерантності, автор виявляє причини відходу європейських країн від практики утвердження принципу толерант­ності в державній етнонаціональній політиці з одночасним визнанням безальтернативності цього принципу для збереження миру та стабільності. Як приклад, проаналізовано особливості реалізації найпоширенішої в світі політики узгодження расових, національних та культурних відмінностей на терені однієї держави – мультикультуралізму. Те, що західні країни нині відходять від цієї політики, яка раніше вважалася ледь не панацеєю від усіх соціально-політичних негараздів, що породжуються гетерогенністю населення, жодною мірою не применшує її значення. Як толерантність, яка не може бути абсолютною і використовуватися для цілей протилежних, котрі декларує за своєю суттю, так і політика мультикультуралізму може бути засобом встановлення недемократичних моделей поведінки, включно зі знищенням спільноти та її культури, яка історично домінувала на тій чи іншій території. Надмірне захоплення мультикультуралізмом завершується тим, що західні країни в той чи інший спосіб відмовляються від цієї політики і переходять до націоналістичних, ксенофобських моделей, аби зберегти статус кво. Якщо дотримуватися принципів демократії – у випадку, за якого титульна нація виявляється менш конкурентоздатною, ніж прибульці з інших культур, – вона має поступитися місцем більш життєздатним соціальним системам.

Паралельно автор доходить висновку, що мультикультуралісти створили принципово інший тип соціального дискурсу, який витлумачує будь-які суперечності крізь призму взаємодії культур. Вони послуговуються іншим способом організації соціальної реальності, іншою методологією, хоча всі ці конфлікти можна витлумачити, застосувавши інший науковий підхід і знайти інші причини їх виникнення. Дискурс мультикультуралізму призводить, таким чином, до стилізації соціально-групових відмінностей під відмінності культурного характеру (ментальні, цивілізаційні, етнічні, історичні). Цим вдало користаються не стільки мультикультуралісти-науковці, скільки еліти етнічних меншин, які говорять від їх імені, відстоюють їх інтереси і мають за мету здобуття більших економічних преференцій, акцентуючи на культурних. Сам дискурс мультикультуралізму є джерелом акцентування відмінностей.

У західному світі відбулася політизація етнічності, яка викликала ланцю­гову реакцію і нетолерантне ставлення до іншого, навіть якщо це раніше не було притаманне тим чи іншим регіонам. Безпосередньо соціальні практики політизації етнічності базуються на біологічному розумінні етнічності. Етнічна ідентичність мислиться не як результат (само)ідентифікації індивідів, а як їх онтологічна властивість. Хоча етнічних груп не існує без усвідомлення індивідами свого членства в них, проте ці групи з'являються як замкнені в собі й однорідні колективи саме завдяки політиці держав, які штучно консолідують ті чи інші групи за етнічною ознакою. Втім автор переконаний: який би новий проект взаємодії представників різних спільнот не обрала Європа, він однаково має базуватися на толерантності, оскільки це єдиний універсальний принцип запобігання конфліктам.

Дисертантка досліджує у цьому розділі роль толерантності у політичній культурі. Вона підкреслює: якщо розглядати проблему толерантності у культурному розрізі, то актуальним залишається питання, що є толерант­ністю взагалі, а що є специфічним для локальних культур, а саме – джерелом багатоманітності форм толерантності, що співіснують одночасно. Вивчаючи місце та ступінь поширеності толерантності у політичній культурі, автор доходить висновку про те, що у одних і тих же соціальних верствах можуть бути поширені кілька моделей необхідної або бажаної толерантності. Це матиме різні наслідки для різних політичних систем.

Аналіз толерантності як культурної норми, причин її сталості та змін у політичних культурах різного типу (виділення при цьому так званої імперативної та факультативної компоненти толерантності) дав змогу автору чіткіше означити такі поняття, як толерантність симетрична, асиметрична, конгруентна і неконгруентна, стала (як психологічна риса окремої особи­стості) та ситуативна, які найчастіше вживаються метафорично. Дисертантка підкреслює, що інколи толерантність є виявом адаптивності, ступенем пластичності запропонованих культурою та субкультурами когнітивних схем сприйняття інших індивідів, їх поглядів та дій.

Чимало уваги автор приділяє порівняльному аналізу ролі толерантності у політичній культурі демократичних, тоталітарних та перехідних політичних систем і зазначає, що роль, наявність та розуміння значення толерантності в цих системах будуть кардинально різними. Наприклад, російські дослідники толерантності переконані, що ефективна, позитивна толерантність не має нічого спільного з надлишком толерантності, з так званою “абсолютизацією терпимості”. Більше того, як не парадоксально, вони переконані, що толе­рантність лише тоді ефективно виконуватиме свої функції, коли міститиме елементи інтолерантності чи навіть інколи грунтуватиметься на ній. Ця парадоксальна діалектика передбачає поєднання толерантності з інтолерант­ністю до явищ, які містять у собі руйнівний потенціал, – ксенофобії, тероризму, антисемітизму, расизму, тобто “нетерпимістю до нетерпимості”.

Відтак автор доходить висновку про те, що кожен демократичний політичний режим має знаходити свій баланс толерантності-інтолерантності. Він має два крайніх полюси – опосередковане сприяння інтолерантності за допомогою впровадження надміру високого рівня толерантності та насадження інтолерантності шляхом надмірних заборон, контролю.

Третій розділ “Толерантність у політичній культурі України та сучасній українській політиці” повністю присвячено аналізу сучасних українських реалій у контексті толерантності. Розглянуто розуміння толе­рантності в Україні як у наукових колах, так і пересічними громадянами. Україна перебуває на тій стадії трансформаційного періоду, яка терміново потребує формування справжніх демократичних цінностей у суспільстві, серед яких толерантність ледь не найнагальніша. Толерантність як байду­жість, яка нав’язувалася українцям колишнім авторитарним режимом, втрачає актуальність. Йдеться про байдужість як наслідок несформованості національної ідентичності, відтак небажання відчувати себе українцем через засилля етностереотипів, серед яких мало не найголовнішим є комплекс меншовартості. Політичні перипетії 2004-2007 років продемонстрували, що українці не є такою толерантною нацією, як раніше вважалося.

Нині толерантність як байдужість просто не спрацьовує, натомість спостерігається висока політична та суспільна активність українців. Байду­жих в умовах політичного, а внаслідок цього територіального, культурного, світоглядного, мовного розколу майже не залишилося. При цьому автор кон­статує: поки що уявлення в Україні про толерантність навіть на державному рівні недалеке від часів античності, яка його породила. Якщо у середньо­вічній Європі толерантність стала відповіддю на релігійні війни, то в Україні розуміння толерантності здебільшого є відповіддю на міжконфесійні чвари. В контексті ж міжетнічних взаємин, а тим більше в соціальному вимірі толерантність як демократичний критерій застосовується набагато рідше.

Автором запропоновано застосування нового в Україні різновиду толерантності – політичної толерантності, який раніше був відомий лише на Заході. Дослідивши теоретичне підґрунтя, дисертант простежує, як же працює політична толерантність в українській політиці в цілому і на рівні окремих політичних сил та їх лідерів зокрема.

У дисертації доведено, що політична толерантність – необхідний інструмент політичного процесу демократичної країни. Якщо її не практикує влада, країна може перетворитися на авторитарну, в якій придушуються права опозиції, або втратити владу. Цей принцип підтверджує сучасний український політичний процес. Автор подає рейтинг толерантності парламентських партій і вказує на його зв’язок з успішністю політики, здобуттям й утриманням влади тією чи іншою політичною силою.

Особливу увагу дисертантка приділяє значенню толерантності в нинішній фрагментарній політичній культурі України. Перехід від тоталітаризму до демократії є тривалим процесом, який іноді супроводжується явищами рецесії. Зазвичай на перехідному етапі провідну роль відіграє фрагментарна політична культура, яка характеризується відсутністю суспільного консен­сусу щодо базових цінностей та ідеалів, супроводжується розколом суспільства на групи, які не сприймають цінностей одне одного.

Подібний процес відбувається і в Україні. Розкол політичних еліт унеможливлює досягнення базового політичного компромісу, оскільки всі вони стоять на протилежних позиціях. На конкретних прикладах продемон­стровано, яким чином толерантність працює в політичній практиці і яку величезну роль у політичній системі України відіграє дотримання цього принципу політичними гравцями.

У дисертації досліджено український політикум у пошуках балансу толерантності – інтолерантності в межах фрагментарної політичної культури. Показовим прикладом фрагментарної політичної культури в Україні є ослаблення толерантності через розбіжності між політичними елітами щодо дражливих ідеологічних питань: мовного статусу, ОУН-УПА, Голодомору тощо. Якщо у тоталітарних суспільствах державна влада реалізовує “єдино правильні” рішення, не враховуючи думки політичних опонентів, то влада позбувається їх аж до фізичного знищення (зникнення або вбивства опозиційних журналістів). У демократичних суспільствах політичні рішення приймаються на основі переговорів, створення об’єднань, коаліційних союзів та досягнення консенсусу. А це практика толерантності в політичній взаємодії. І її лише починає напрацьовувати український політикум.

У роботі показано, що в Україні процес утвердження політичної толе­рантності як повсякденної практики супроводжується застосуванням конфронтаційних сценаріїв, спрямованих на деморалізацію та позбавлення влади політичного противника. Тобто відбувається процес практичного застосування принципів толерантності на тлі досить жорстких заяв. Толерантність сама по собі не є достатньою умовою подолання розколу, але вона є важливою умовою суспільної згоди та пошуків компромісного виходу з кризової ситуації. При цьому, практикуючи принципи толерантності, українська політична система неминуче еволюціонує в бік демократичної.