Євроінтеграційний вимір в політиці соціал-демократії (на прикладі Німеччини, Франції та Великобританії)

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір і актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано мету, завдання, визначено об’єкт та предмет дослідження, методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, подано апробацію результатів роботи.

В першому розділі «Методологічні засади і джерельна база дослідження» представлено історіографічний та політико-теоретичний аналіз становлення і розвитку європейської соціал-демократії. Перший підрозділ «Ідейні основи соціал-демократії» присвячено проблемі еволюції соціал-демократичної політики та ідеології. Розглянуто ідейні джерела соціал-демократії, включаючи спричинені Великою французькою революцією ранні соціалістичні ідеї, творчий марксизм, лассальянство та політичний лібералізм, що були пов’язані з еволюцією європейського громадянського суспільства. Розгляд ідейної еволюції соціал-демократії з часів заснування висвітлює її «компромісний», до певної міри еклектичний характер, що дозволило цій політичній течії уніфікуватись і трансформуватись за різних соціально-економічних обставин на основі збереження принципу демократизму.

Початок ідейної еволюції соціал-демократії як міжнародної політичної течії був пов'язаний з полемікою всередині марксизму, яка стосувалася як суто політичних питань, так і теоретичних проблем. Ці зміни відбивали певні зрушення в соціальній базі соціал-демократії. Перебіг цієї полеміки істотно вплинув на міжнародну політику соціал-демократичних організацій. Під час Першої світової війни відбулася кардинальна ревізія марксизму. Теоретик європейської соціал-демократії К.Каутський аргументував необхідність підтримки німецькому уряду, посилаючись на необхідність «за будь-яких умов охороняти і захищати незалежність своєї нації, коли вона опиняється під загрозою». В поєднанні з принципом інтернаціоналізму це передбачало «визнання такого ж прагнення і за всякою іншою нацією». Відтоді в міжнародному сенсі соціал-демократи обстоювали пріоритет захисту інтересів демократії, включаючи захист держави від зовнішніх загроз. Згодом соціал-демократичний теоретик Ю.Габермас модернізував політичну ідеологію європейської соціал-демократії, перетворивши революційну теорію робітничого класу в солідаристську концепцію суспільного розвитку, пристосовану до умов постіндустріального суспільства.

Відхід від класових орієнтирів пов’язувався з соціальними змінами – формуванням «нового робітничого класу», до якого зараховувалися групи висококваліфікованих працівників, зайнятих у передових галузях виробництва, техніки, інженери. Ю.Габермас пов'язував основні надії на поліпшення соціальних умов та гуманізацію суспільства з розширенням просвітницької і реформістської діяльності, які мали подолати ірраціоналізм капіталістичного суспільства. Гасло Е.Бернштейна «мета – ніщо, процес – усе», яке означало надання першорядного значення процедурним питанням, підкреслювало важливість узгодженості між цілями та засобами їх досягнення. Проте соціал-демократичні партії, що набули виразних «технологічних» ознак, залишилися партіями «програмними». На противагу партіям «виборчим» вони прагнуть послідовно дотримуватися базових стратегічних установок. Для їх ухвалення проводяться резонансні партійні з’їзди, в тому числі й міжнародні (в рамках фракції Парії європейських соціалістів в Європарламенті та конгреси Соцінтерну).

Основу програмних документів партій соціал-демократичного спрямування визначає ставлення до форм власності, націоналізації виробництва, економічного планування, розподілу бюджету, земельної реформи тощо. В ході відновлення та розвитку господарства після Другої світової війни найбільш революційні програмні формулювання пом’якшувалися чи вилучалися зовсім. Дедалі активніше впроваджувалася ідея «економічної демократії», що перегукувалася з «новим лібералізмом», що поширюється в Європі. В соціал-демократичних програмах цього періоду ідею «державного соціалізму» початку ХХ століття замінили євроінтеграційні мотиви та концепція «демократичного соціалізму». Соціал-демократи порівнювали «демократичний соціалізм» з новим ступенем людської цивілізації, аргументуючи це тим, що в його основу покладено загальнолюдські, а не класові цінності. Дистанціювання від марксизму спричинило поєднання з неоліберальними принципами, що супроводжувалося критикою європейських соціал-демократів зліва. Ця модернізація ідеології європейської соціал-демократії була обумовлена зміною соціально-економічних умов на початку 1990-х рр., включаючи глобалізацію, лібералізацію економічних відносин, посилення індивідуалістичних тенденцій у суспільному бутті.

В політичній практиці європейських соціал-демократичних партій набули першорядного значення нові проблемні та дискусійні чинники:

·        Пошук нової моделі економічних відносин в умовах швидкого перетоку капіталів, пов’язаний з потребами збереження конкурентоспроможності національних економік, вибір між кейнсіанськими методами та монетаризмом.

·        Визнання логіки глобального ринку, зміна принципу «більше держави – більше соціалізму» на ліберальну візію «менше держави – більше соціалізму».

·        Скорочення зобов’язань держави в сферах, що стосуються особистої відповідальності індивіда перед сім’єю, в стосунках з сусідами та іншими осередками суспільства, перенесення акцентів на відповідальність, самовдосконалення, забезпечення власної конкурентоспроможності за рахунок відмови від колективізму.

·        Диференціація суспільства і розвиток громадянських ініціатив як чинника, пов’язаного зі зміною політичної культури, свідомості та електоральної поведінки, адаптація до умов взаємодії з різнокультурними і різноетнічними суспільними групами.

·        Нагальність екологічних проблем за умов необхідності збереження робочих місць.

Впродовж останнього десятиліття поєднання традиційних та модернізованих політичних орієнтирів соціал-демократії залишалося головною концептуальною дилемою. Перебування при владі ЛПВ і СДПН ставало поштовхом до еволюції цих партій у неоліберальному дусі. Водночас електоральні програші спричиняли кризи, пов’язані з ідейною та політичною самоідентифікацією лівого руху. Успіхи французьких соціалістів на парламентських виборах теж супроводжувались переглядом програмних засад, проте французьким соціалістам було більш притаманне традиційне бачення соціал-демократії як виразно лівої політичної течії. Але й у цьому випадку гальмування корекції традиційних підходів до проблем глобалізації та європейської інтеграції не врятувало ФСП від програшу на парламентських 2002 - 2004 рр. та президентських виборах 2007 р.

Сучасний стан європейської соціал-демократії визначається потребами в подальшій ідеологічній адаптації, яка має запропонувати суспільству ефективні відповіді на нові виклики часу, та конкуренцією з правими і альтерглобалістськими течіями, що потребує посилення лівого спрямування в ідеології та політичній практиці. З цієї точки зору концепція «Третього шляху» вже видається багатьом соціал-демократам занадто ліберальною, що знайшло відображення в рішеннях Конгресу Соцінтерну 2003 р. в м. Сан-Пауло.

Другий підрозділ «Теоретичні аспекти європейської інтеграції» містить аналіз основних концептуальних та наукових підходів до проблем європейської інтеграції. Методологічні позиції більшості європейських та вітчизняних політичних дослідників, що приділяли увагу проблемам європейського досвіду інтеграції, визначалися концепціями федералізму, функціоналізму, конструктивізму та неофункціоналізму. Причому всі перелічені теоретичні моделі тією чи іншою мірою застосовувалися представниками європейської соціал-демократії на різних етапах еволюції цієї політичної течії. Концепцію федералізму розглянуто на основі робіт Д. де Ружмона, М.Алле, А.Спінеллі, П.Тейлора, Ф.Кінскі, К.Фрідріха. Теоретичні аспекти конструктивізму представлені в працях Д.Урі, Дж.Діленті, К.Едера, Б.Джізена. Модель  функціоналізму визначала погляди Ж.Монне та Д.Мітрані, неофункціоналізму – Ф.Шміттера, Л.Ліндберга, П.Тейлора, Дж.Ная. В теперішньому етапі найбільшим поширенням користуються концепції конструктивізму та неофункціоналізму.

Узагальнюючи положення значної кількості концептуальних робіт та дослідницьких розробок, автор відносить до представників європейського федералізму ті напрямки теоретичних досліджень, які визнають за остаточну мету інтеграції утворення наднаціональних інститутів ЄС. В цьому відношенні вирізняються такі течії, як класичний федералізм 1950-1960-х рр., якому був властивий нормативістський, доктринальний характер, з притаманним суб’єктивним та дещо ідеалістичним уявленням про Об’єднану Європу; “інтегральний” федералізм, який передбачає перехід до федерації через залучення до інтеграційних процесів всього суспільства та формування системи “багаторівневого управління”; “галузевий”  федералізм, що розглядає федералізм, як гнучку модель, яка дозволяє використовувати форми та методи інших інтеграційних теорій. Функціоналізм зосереджує увагу на дослідженні динаміки інтеграційного процесу та його розширення. Саме він став теоретичною основою для розвитку неофункціоналістської теорії, яка досліджує рушійні сили та мотиви функціонального та просторового розширення європейської інтеграції. Подальший розвиток неофункціоналізму, вдосконалення його методів та ревізіонізм деяких положень знайшли відображення в пізніших роботах Ф.Шміттера, Л.Ліндберга, П.Тейлора.

Ф.Шміттер ввів у неофункціоналістську систему поняття «екстерналізму», яке об’єднувало як сприятливі, так і негативні зовнішні фактори, що так чи інакше впливають на інтеграційні процеси та їх поширення, а їх врахування мало важливе значення для пояснення інтеграційних змін. Дж.Най одним із перших розвинув концепцію «активних» та «пасивних» зовнішніх факторів, що просувають регіональну інтеграцію. На різних етапах зазначені підходи до розуміння європейської інтеграції використовувалися практично всіма європейськими політичними партіями, що позиціонувалися як соціал-демократичні. Разом з тим, у західноєвропейському соціал-демократичному середовищі також спостерігаються й виразні національні особливості.

У третьому підрозділі «Джерельно-документальна база дослідження» запропоновано умовний поділ джерельної бази дослідження на ряд окремих груп (науково-теоретичні праці з питань ідейних засад сучасної соціал-демократії; фахова політична література з проблем європейської інтеграції; спеціальні наукові дослідження, присвячені особливостям діяльності партій соціал-демократичного типу у Франції, Німеччині та Великобританії; первиннні джерела і теоретичні дослідження з проблем адаптації європейської соціал-демократії до викликів глобалізації).

Важливу групу джерел становлять праці відомих теоретиків західної соціал-демократії, таких як Е.Бернштейн, К.Каутський, Ф.Мерінг та ін. Різною мірою простежується вплив пізніших теоретиків та ідеологів (Ю.Габермас, О.Негта, Е.Фішер, Е.Мандель, Г.Фогель, Т.Майєр). Простежується значний вплив на теорію і практику сучасного міжнародного соціал-демократичного руху політичних праць та програмних виступів лідерів провідних соціал-демократичних партій Європи, передусім Т.Блера, Л.Жоспена  та Г.Шрьодера.

Ідейні витоки соціал-демократії були предметом розгляду багатьох вітчизняних та іноземних дослідників. Аналіз постмодерністських впливів на розвиток політичної теорії простежується в працях європейських авторів (С.Вайт, Р.Янг, Дж.Фрідмен, А.Гар). На жаль, у вітчизняній літературі цей напрям у політичній теорії залишається практично не охопленим, однак його аналіз має значення не лише для вивчення вузької проблеми (визначення ролі та перспектив сучасної європейської соціал-демократії), а й для аналізу природи постмодернізму в сучасній політичній теорії.

Загальна проблематика соціал-демократії привертала значну увагу вітчизняних та російських дослідників. Серед класичних робіт радянського періоду зберігають наукове значення праці Б.А.Айзіна, Б.М.Бессонова, С.М.Брайовича, В.А.Єщіна, В.Д.Кульбакіна, Х.Н.Момджяна, С.М.Морозова, М.Є.Овчаренка, В.С.Павлова, Г.М.Садової і Н.П.Шелудченка. Серед досліджень українських науковців слід відзначити праці А.І.Голуба, О.Гараня, О.Майбороди, І.І.Бегея.

Окрему групу робіт становлять дослідження вітчизняних вчених, присвячені розвитку євроінтеграційних процесів (О.Бесараба, В.Вовк, Т.Гогунська, О.Деменко, О.Клименко, О.Коломієць, Р.Кривонос, В.Крушинський, О.Лозовицький, О.Мітрофанова, М.Мовчан, О.Полтораков, О.Снігир та А.Шинкарук), а також дослідження політичних проблем окремих європейських країн.

У другому розділі «Політико-системна трансформація європейської соціал-демократії у другій половині ХХ століття» висвітлюються проблеми, пов’язані з урядовою діяльністю соціал-демократів та формуванням їхньої політики, включаючи позиціонування стосовно проблем зовнішньої політики та розвитку європейської інтеграції. У першому підрозділі «Програмні стратегії соціал-демократичних партій Західної Європи (1950 - 1960-ті  роки)» розглянуто причини та перебіг змін, що стосувалися програмних стратегій соціал-демократичних партій Західної Європи в другій половині ХХ століття. Вагомою причиною цих змін був вплив урядової політики на розробку та реалізацію програмних стратегій зазначених політичних партій. Водночас програмні стратегії соціал-демократії теж враховувалися при формуванні загальноєвропейської інтеграційної політики.

Започаткування процесу європейської інтеграції (передусім у військовій сфері та в економіці) обумовило певну «конвергенцію» підходів консерваторів (правих) та західноєвропейських соціал-демократів, що стала виразно відчуватися з кінця 1950-х - початку 1960-х рр. У цей період у Франції, ФРН та, з певною затримкою, у Великобританії на тривалий час встановився своєрідний «національний консенсус», що в основу якого було покладено версії національних інтересів, запропонованих правими і правоцентристськими буржуазними партіями. Внаслідок цього в 1950-60-ті рр. провідні соціал-демократичні партії Європи виявилися повністю інтегрованими в геополітичний контекст «холодної війни», що вплинуло як на формування політичних систем цих країн, так і на міжнародні відносини в цілому.

На тлі гострого суперництва провідних держав Європи – Франції, Німеччини та Великої Британії і, певною мірою, СРСР, в якості зовнішнього актора, особливо виразно простежувався амбівалентний характер зовнішньої політики країн Західної Європи як щодо стимулювання європейської інтеграції, так і щодо участі в атлантичних союзах. Втім керівництво Франції наполягало, що європейська політика у форматі біполярного світу не повинна бути надміру силовою, проте має передовсім спиратися на дипломатію та підвищення стандартів життя громадян Європейського Економічного Співтовариства. Стосовно супердержав французьке керівництво дотримувалось політики балансування. Період президентства Ш. де Голля яскраво продемонстрував вплив урядової політики, що виражала національні інтереси, на трансформацію політики соціал-демократичних партій. Зворотній процес впливу соціал-демократії на політику національних урядів простежено на прикладі повоєнної Німеччини / ФРН, зокрема в контексті дискусій та практичних заходів, спрямованих на возз’єднання країни.

У другому підрозділі «Євроінтеграційні імперативи європейської соціал-демократії (1970 - 1990-ті роки)» здійснено аналіз позицій та політики соціал-демократії щодо інтеграційних процесів та формування Європейського Союзу. Вагомими чинниками, що вплинули на політичну ситуацію в регіоні, були  нафтова криза 1970-х рр. та пов’язане з нею загострення «холодної війни». Наслідком економічних дисбалансів стала криза класичної моделі «держави загального добробуту», що призвело до послаблення європейського соціал-демократичного руху. У більшості європейських країн соціал-демократи зазнали поразок на виборах. Провідні соціал-демократичні партії (ЛПВ і СДПН) на тривалий час опинилися в опозиції. Зазначені явища стимулювали перегляд соціал-демократами своїх політичних і економічних програм. Втім були й інші вагомі причини, що змушували соціал-демократів коригувати свої підходи до засад державної політики, включаючи:

·        Ідеологічні (настанови та програмні завдання виявилися нездатними забезпечити політичну стабільність та прискорення економічного розвитку європейської спільноти).

·        Економічні («держава загального добробуту» вичерпала свій ресурс; постійне підвищення податків спричинило невдоволення великих і середніх підприємців; зростання інфляції, безробіття як наслідок викликали невдоволення найманих робітників і бідніших верств населення).

·        Міграційні (соціал-демократичні режими завжди сприймалися як режими інтернаціональні, альтернативні поширенню расизму і шовінізму. Відсутність серйозних міграційних бар’єрів у країнах з соціал-демократичним урядами стимулювала міграцію дешевшої робочої сили з Північної та Центральної Африки і Близького Сходу).

·        Науково-технічний прогрес призвів до скорочення зайнятості й зростання безробіття.

Відповіді на ці питання соціал-демократи шукали в форматі поглиблення й прискорення економічної інтеграції в межах ЄЕС. З початку 1980-х рр. спостерігалося зближення підходів між консерваторами та соціал-демократами, які загалом позитивно оцінювали результати західноєвропейської інтеграції. Відмінності зберігалися переважно в оцінках темпів та обсягів координації економічного співробітництва.

На XVIII Конгресі Соціалістичного Інтернаціоналу в Стокгольмі (1989 р.) було затверджено політико-ідеологічну платформу «нових лівих» – «Декларацію принципів», пізніше покладену в основу концепції «третього шляху» Г.Шрьодера - Т.Блера (1999 р.). В декларації містилися гасла підтримки політичної, економічної та соціальної свободи в глобальному масштабі й визнання приватної власності поряд із державною. Проте стверджувалося, що форма власності має відповідати характеру виробництва, а економічне зростання має супроводжуватися зростанням життєвого рівня. Згодом ці принципи стали імпульсом для розробки Європейської соціальної хартії. Водночас участь соціал-демократів у коаліційних урядах та необхідність узгодження позицій в межах багатостороннього між партійного діалогу створювала певні політичні обмеження.

У третьому підрозділі «Трансформація інституційних засад соціал-демократичної ідеології (1990-ті роки)» розглянуто новітні концепції суспільного розвитку та практичної політики, що застосовуються соціал-демократами. Цю роль виконували концепція «третього шляху» Т.Блера та її німецький і французький аналоги. Запропонований підхід набув форми політичного компромісу з неолібералізмом. Обґрунтовувалась так звана політика «нового центру», зорієнтована на нові соціальні групи («новий середній клас»), близькі по статкам до традиційних середніх прошарків, але з переважною орієнтацією на індивідуалізм та незалежність особистості. Відповідно до цього, послідовники демократичного соціалізму переорієнтувалися на індивідуалістичні та постматеріальні цінності. Соціал-демократичні партії ініціювали як програмні, так і інституційні зміни у двох ключових сферах економічної політики, включаючи дотримання бюджетної стабільності та визнання доцільності приватизації державної промисловості і сфери послуг. В обох цих питаннях простежувався вплив директивних рішень, ухвалених на рівні керівних органів Європейського Союзу.

На противагу позиції партії в 1980-х рр., британська лейбористська партія відмовилась від перерозподілу добробуту як засобу досягнення більшої соціальної рівності. Т.Блер пов’язав «можливість» з «відповідальністю», що означало реалізацію системи вигод, яка «структурована навколо праці», через систему стимулів (податкові знижки, низькі податкові ставки) і штрафів (обмеження у вигодах). Питання, чи повинен перерозподіл бути центральною метою добробуту, було предметом дискусії і в СДПН. З кінця 1990-х рр. прибічники доктрини «Нового центру» доводили, що добробут має слугувати «трампліном» замість того, аби залишатися «мережею безпек». Однак ця точка зору стала домінуючою лише 2002 р. внаслідок перенапруження видатків державних фінансів ФРН. Започаткування урядом під проводом СДПН нової політики добробуту для праці (відомої як реформи П.Гартца) та обмеження державних витрат тлумачилося як перехід до «активної держави, яка допомагає людям здійснювати незалежне життя». Реформи Гартца мали за мету зобов’язати індивіда приймати запропоноване працевлаштування. Що стосується ФСП, її керівництво бачить державу добробуту в ширшому сенсі «держави-покровителя», що підкреслює роль держави у формуванні долі окремих людей. Добробут індивідів передбачає як перерозподіл багатства, так і рівність можливостей. До того ж, вважається, що відповідальність стосується більше держави, ніж індивіда, який користується правами на соціальне страхування.

Принципова корекція урядових стратегій СДП пов’язується їх теоретиками зі зміною інституційних засад функціонування сучасних політичних процесів. Під цим мається на увазі зміна співвідношення економічних та політичних чинників у визначенні напрямків суспільної еволюції. Хоча до початку світової економічної кризи 2008-2009 рр. економічна глобалізація переважно тлумачилася як рушійна сила в здійсненні економічних змін, політичні представники СДП розглядали саме Європейський Союз як основу суспільного добробуту, переймаючись питаннями вдосконалення внутрішнього європейського ринку. В цьому сенсі ФСП і СДПН наполягають на зміцненні мінімальних стандартів для працівників та гарантування їхніх прав як на національному, так і на європейському рівнях. Позиція лейбористів Великобританії має певну специфіку, оскільки інтереси підприємців вважаються пріоритетними щодо вимог профспілок. Це підтверджується прийняттям ЛПВ наприкінці 1990-х рр. програмного документу «Чесність у праці». В той час, коли СДПН і ФСП наполягали на високому рівні соціального захисту, лейбористський уряд пропонував обмежитися встановленням мінімальної заробітної платні й на амстердамській Європейській Раді в 1997 р. ініціював політику координації зайнятості в межах ЄС, яка передбачала встановлення єдиних стандартів для всіх країн-членів.

Третій розділ «Соціал-демократична парадигма в постбіполярній Європі» присвячено ставленню соціал-демократії до проблем міжнародної безпеки, європейської інтеграції та глобалізації. У першому підрозділі «Європейська соціал-демократія у постбіполярний період» автор доводить, що специфіка соціал-демократичної політики після краху системи соціалізму і розпаду СРСР була пов’язана з тимчасовим піднесенням класичної «матеріалістичної» проблематики, пов’язаної з масштабними соціально-економічними трансформаціями. Спектр нових проблем включав об’єднання Німеччини, ринкові трансформації в постсоціалістичних економіках, спроби зміцнення міждержавних союзних відносин та реформування інституцій ЄС.

В західноєвропейських суспільствах спостерігалося посилення інтересу громадськості до ключових тем, пов’язаних з становищем трудящих верств. Це супроводжувалося переоцінкою ролі робітничого класу в процесах виробництва, участі в управлінні підприємствами, дискусією довкола ідей деліберативної демократії. Стратегічним напрямком ідейної еволюції соціал-демократії було визнано громадянську освіту як продовження традицій просвітницької філософії. Перспективність цього напряму пов’язана з можливістю пом’якшення класових антагонізмів, змінами соціальної структури суспільства в бік поширення дрібних соціальних груп і зростання мультикультуралізму, заповненням ніш, спричинених розмиванням традиційних християнських цінностей. Застосування комунікативних моделей та консенсусних механізмів ухвалення рішень вийшли далеко за межі господарської доцільності та відбивали прагнення досягати солідарності шляхом взаємопорозуміння. Ці пошуки стосувалися й зовнішньополітичної сфери.

З точки зору Т.Блера мотивація перегляду соціал-демократичної ідеології підсилювалася прагненням посилити роль Британії в європейських процесах та подолати напівізоляцію, спричинену євроскептицизмом, який виявляли попередні консервативні уряди.  Концепція «третього шляху» Т.Блера передбачала беззастережне визнання права приватної власності, ефективності ринкового господарства, характеризувалася запозиченням ліберальних економічних рецептів, визнанням пріоритетності індивідуалістичних цінностей перед колективістськими. Проте «третій шлях» зустрів далеко неоднозначне сприйняття в соціал-демокртичних колах. На тлі спільної декларації  Блера і Шрьодера (8 червня 1999 р.), приуроченої до виборів у Європейський парламент, маніфест Партії європейських соціалістів, проголошений від імені всіх лівоцентристських партій, віддзеркалював орієнтацію на традиційну соціальну базу соціал-демократичного руху. В ньому містилися підтримка ринковій економіці та заперечення ринкового суспільства, пропонувалося скоротити робочий тиждень, захистити економічні і соціальні завоювання, включивши їх до Європейської соціальної хартії. Окрім цього, передбачалося посилення контролю за світовою фінансовою системою та збільшення прямих інвестицій в економіку.

Ліберальні акценти Т.Блера були знехтувані французькими лівими. Соціаліст Л.Жоспен запропонував своє бачення проблем в маніфесті «Новий альянс», який був непрямою відповіддю на декларацію Блера і Шрьодера. У маніфесті Жоспена соціал-демократії пропонувалося врівноважувати інтереси капіталу і робітників та захищати права трудящих від загроз, спричинених процесам глобалізації. Один з авторів цього документа французький сенатор А.Вебер пояснював, що головною відмінністю французького соціалізму від нового лейборизму є гострий критичний підхід до сучасного капіталізму. Визнаючи ринкову економіку, «ми також вважаємо, що держава на місцевому, національному та європейському рівнях повинна грати центральну роль і в економічних, і в соціальних питаннях». Якщо Блер і Шрьодер розводили проблеми соціальної справедливості і рівності в різні боки за рахунок збільшення індивідуальної відповідальності громадян, у маніфесті Жоспена проголошувалося: «Мета соціалістів – добитися ствердження в суспільній свідомості ідеї перерозподілу». Між цими двома крайніми позиціями визначився значний проміжний  простір, в якому одні солідаризувалися з правим варіантом (Г.Шрьодер), інші – з лівим (А.Гутьєерреш, В.Вельтроні, Ф.Холланд), треті ж займали проміжну лівоцентристську позицію (М.Д‘Алема).

Дискусії довкола «третього шляху» стосувалися поєднання тенденцій до індивідуалізації та паралельного прагнення європейських лівих до побудови зручного суспільства, яке б гарантувало своїм членам безпеку і соціальну гармонію. В рамках цих суперечок перший підхід спирався на індивідуальний чинник, другий – на колективний. Спроби застосування концепції «третього шляху» стимулювали реальну оцінку наслідків глобалізації, а з іншого боку стали формою опосередкованого продовження історичного змагання між Францією та Великобританією, пов’язаною з домінуванням у Європі.

В другому підрозділі «Соціал-демократи і проблеми реформування Європейського Союзу» розглянуто специфіку ставлення соціал-демократів до політичних та інституціональних проблем ЄС. Традиційно в середовищі європейських лівоцентристів вирізняється декілька течій, які зберігають певну специфіку в сприйнятті проблем євроінтеграції та умовно представляють три найбільших європейських господарських і соціокультурних регіони (кластери) – північний, південний та атлантичний, відносними  лідерами яких є Німеччина, Франція і Великобританія. Політична специфіка проявляється й на рівні державної політики, оскільки урядові кола кожної з цих країн, що перебувають у складних взаємовідносинах союзництва / суперництва, просувають власні моделі розвитку ЄС. Середні та малі держави-члени ЄС, відповідно до своїх цілей та можливостей, мають взаємодіяти з провідними європейськими акторами, вступаючи з ними в більш чи менш стабільні коаліції «за інтересами». Водночас і наднаціональні органи союзу теж намагаються реалізувати своє право на формування порядку денного і участь в ухваленні остаточних рішень.

Політика окремих країн ЄС щодо європейської інтеграції має істотні відмінності. Підхід Німеччини, що вже став традиційним, передбачає подальше поглиблення і розширення інтеграції, аж до наділення ЄС ознаками федеративної держави. Показово, що в основних аспектах ця модель була сформульована саме соціал-демократичними урядами. Представники основних сегментів національного істеблішменту підтримують ці орієнтири принаймні з часу об'єднання країни, яке змінило роль нової Німеччини в постбіполярній Європі. Ще в 1994 р. німецький Бундестаг ухвалив рекомендаційний документ про майбутнє Європи під назвою «Реакція на європейську політику» («проект Шойбле-Ламерса»), де була викладена чітка орієнтація на побудову федеральної Європи. Загальна ідея документа полягала в тому, що сформований на федеральних принципах валютний союз країн ЄС потребує адекватної йому політико-правової форми державного устрою. Тему федеральної Європи активно розвивали канцлер Г.Шрьодер і тогочасний глава МЗС Й.Фішер. В травні 2000 р. Й.Фішер виклав конкретизований план інституційної архітектури передбачуваної європейської федерації. Як зауважував німецький політолог У.Бек (2002 р.), «закриті національно-державні можновладці та відокремлені одна від одної кордонами держави» стали ірраціональними щонайпізніше із запровадженням євро. З боку Г.Шрьодера підтримка федералізму супроводжувалася надмірними очікуваннями щодо швидкої ратифікації Конституції ЄС, як він вважав – не пізніше літа 2006 р. На думку Шрьодера, прийняття Євроконституції давало змогу вже незабаром визначити повноваження регіональних, національних і європейських органів влади виходячи з принципу субсидіарності. Німецькими політиками цей принцип розуміється виключно як федералістський.

Федералістські настрої знаходили прояв у численних проектах «європейської оборони», включаючи чотирьохсторонній проект створення власних європейських збройних сил за участю Німеччини, Франції, Бельгії та Іспанії (2003 - 2004 рр.). Цьому чималою мірою сприяло негативне ставлення європейських лівих до силової акції США в Іраку (2003 р.), яка стала вагомим аргументом на користь наддержавної перспективи ЄС.

Проект трансформації політичної архітектури Європи був частково підтриманий керівництвом Франції, яке, втім, сформулювало альтернативний підхід, що характеризується меншою визначеністю стосовно перспектив і кінцевої мети європейської інтеграції. Двоїстість французької позиції пов’язана як з суперечністю двох європейських стратегій Франції – консервативної та євроінтеграційної, так і з конкуренцією між правими і лівими за здійснення власної європейської політики. Причому французькі ліві далеко не завжди виявлялися євроінтеграторами, а праві – противниками євроінтеграції. Частина керівників країни (Л.Жоспен, Ф.Сеген, Ж.-П.Шевенман), включаючи членів ФСП, захищала концепцію «Європи Батьківщин» Ш. де Голля й висловлювала бажання продовжувати інтеграційні процеси в рамках союзу національних держав. Прихильники цієї лінії й сьогодні постійно підкреслюють відмінності між класичною федерацією та союзом національних держав. За висловом Л.Жоспена, федеральна форма державності відображає тенденцію до примату цивілізаційних відносин над національно-державною і соціокультурною ідентичністю народів Європи, тоді як вільний союз держав стоїть на варті такої ідентичності й символізує «непорушність демократичних основ всієї європейської конструкції». Позиція екс-голови Національних зборів Франції Ф.Сегена зводилася також до неприйняття федеральної моделі за типом Сполучених Штатів Європи, яка, на його думку, перебуває в повній суперечності з пробудженням національної самосвідомості народів Європи.

Водночас значна частина істеблішменту Франції (Д. де Вільпен, Ж.-П.Раффарен) більшою чи меншою мірою поділяє федералістські устремління німецьких політиків. Французькі соціалісти підтримали Конституційний договір як засіб посилення політичної ефективності і демократичної підзвітності в межах ЄС, а також оскільки він сприяє справі соціального прогресу, містить Хартію фундаментальних прав і ставить такі цілі, як повна зайнятість, стійкий розвиток, боротьба з дискримінацією та гендерна рівність. З точки зору соціалістів зростанню ролі Європи як світового гравця має сприяти створення міністерства закордонних справ ЄС. Лісабонський договір про реформу європейських інституцій розглядається як засіб досягнення кінцевої мети, необхідний крок і етап на шляху будівництва єдиної Європи.

Позиція Великобританії щодо еволюції європейського інтеграційного проекту має значні відмінності, що подекуди збігаються з позицією скандинавських держав (Данії, Швеції, Фінляндії). Негативне ставлення британських лейбористських урядів до проектів «федеральної Європи» пояснюється посиланнями на принципову антидемократичність цієї моделі, що веде до формування високоцентралізованої наддержавної структури зі столицею в Берліні або в Брюсселі. Проте «євроскептики» також відкидають модель ЄС як союзу національних держав, на чому наполягає Франція. Вважається, що подібна конструкція також припускає делегування певної частки суверенітету держави-нації на наднаціональний рівень, примат міжнародного права над національним при одночасному применшенні контрольних і обмежувальних функцій урядів.

У відповідь на наднаціональні проекти континентальних держав британське керівництво висловило власне бачення політичного майбутнього Європи. В концентрованому вигляді його виклав прем’єр Т.Блер (листопад 2000 р.). Нова Європа розглядається як спільнота вільних, незалежних, суверенних країн, які роблять вибір на користь об'єднання суверенітетів для забезпечення своїх інтересів і спільних цілей. Така Європа може, маючи в своєму розпорядженні економічну та політичну силу, стати надпотугою, але не наддержавою. Іншими словами, Європейський Союз не повинен бути наднаціональним об'єднанням, всі рішення в рамках альянсу можуть ухвалюватися тільки обраними національними адміністраціями. Спільним інститутам, перш за все Європейській комісії та Європарламентові, повинна відводитися підпорядкована роль. Т.Блер запропонував концепцію так званої «мінімальної» або «гнучкої інтеграції». Остання повинна будуватися навколо обов'язкового цоколя політик, який, на думку британської сторони, становлять єдиний внутрішній ринок і спільна сільськогосподарська політика, і залишати на розсуд самих держав-членів право брати участь в інших напрямах спільної політики. Таким чином може бути створена «Європа за вибором», яка остерігається глобального характеру інтеграції, уникає її кінцевої політичної мети і взаємозалежності політик в різних сферах.

На противагу традиційній німецько-французькій політичній формулі, що охоплює рамками ЄС загальну зовнішню політику і політику безпеки, Великобританія прагне переорієнтовувати ЄС на проведення економічних реформ, модернізацію економічних систем і боротьбу з безробіттям. При цьому Великобританія застерігає від надмірного втручання в економіку і спроб замінити ринок централізованим регулюванням, побоюється рецидивів регламентації торгівлі чи нав'язування суворих правил в соціально-економічній сфері. Лондон не вважає за доцільне участь у «шенгенській зоні» та «зоні євро».

Позиції окремих партій соціал-демократичної орієнтації визначаються не стільки загальними доктринальними установками, скільки специфікою становища окремих держав та враховують особливості внутрішніх соціальних настроїв. Зокрема, позиція ФСП визначається вимогами побудови більш соціальної Європи, включаючи пріоритетність розв’язання таких проблем, як повільні темпи економічного зростання та скорочення рівня безробіття. Значну увагу європейських соціалістів привертають проблеми автономії національних бюджетних політик, збільшення соціального інвестування, вдосконалення правових основ діяльності наднаціональних органів, посилення одноманітності соціальних і фіскальних умов у країнах ЄС. Ці аспекти було відображено в доповіді «За прогресивну Європу», представленій П.Ламі лідеру Європейської соціалістичної партії, колишньому прем’єр-міністру Данії П.Расмуссену. Однак у середовищі європейських соціалістів зберігаються значні суперечності, оскільки не тільки представники Великобританії, але й німецькі політики виступають проти надмірних витрат і фіскальної одноманітності.

В третьому підрозділі «Соціал-демократичний підхід до проблем і викликів глобалізації» простежується ставлення соціал-демократичних політиків до глобальних проблем за умов загострення економічної конкуренції між економічно розвиненими країнами. При цьому простір для економічного маневрування значно звузився. Європейські експерти вважають, що завдяки індивідуалізації межа між найнятим робітником і працедавцем стала досить розмитою. Зближення політичної культури цих прошарків відбулося завдяки поширенню індивідуалізму та іншим змінам ціннісного характеру. В підсумку, зміни в структурі європейського соціуму призвели до орієнтації лібералів і соціал-демократів на тотожну соціальну базу, що сприяло конвергенції неоліберальної і соціал-демократичної світоглядних моделей. Новим чинником зближення колись антагоністичних ідеологічних систем стали «нові політичні питання», а також політичне співіснування в межах спільного соціально-політичному і соціально-економічного простору.

Формування підходів соціал-демократії до глобальних проблем відбувалося переважно в межах міжнародних структур – Європейської соціалістичної партії та Соціалістичного Інтернаціоналу. Показово, що в тлумаченні проблем та наслідків глобалізації політики соціал-демократичного спрямування намагалися дотримуватися етичних та ціннісних критеріїв. Такий підхід поширювався на обґрунтування політики по осі «Південь - Північ», а також стосувався спроб протидіяти основним негативним явищам у міжнародному контексті.

Глобалізація тлумачиться як процес укорінення інтернаціоналізації міжнародних відносин. Нафтові кризи, коливання обмінних курсів, випадки краху ринку цінних паперів зачіпають економіку всіх країн як Півночі, так і Півдня. Нові інформаційні технології сприяють поширенню масової культури в усіх частинах світу. Рішення транснаціональних корпорацій у галузі фінансів можуть мати далекосяжні наслідки. Національні та міжнародні конфлікти спричиняють зростання кількості біженців. Ці явища набули континентальних та міжконтинентальних масштабів. 

Екологічна криза розглядається як одна з найважливіших проблем міжнародного характеру. Екологічна рівновага як на Півночі, так і на Півдні поставлена під загрозу. Щорічно повністю винищуються окремі види рослин і тварин, з’являється дедалі більше  свідчень руйнування озонового шару. На Півночі безвідповідальна промислова діяльність спричиняє знищення лісових масивів; на Півдні тропічні ліси, потрібні для виживання усього людства, зникають з тривожною швидкістю. У багатьох країнах зростає забруднення ґрунту; триває наступ пустель; повсюдно відчувається нестача чистої води.

Висловлюється потреба встановлення соціального контролю над розвитком технологій. Технологічна революція в промислово розвинутих країнах впливає на стан довкілля та структуру використання ресурсів протягом життя теперішнього покоління. Наслідки цих змін відчуваються в світовому масштабі. Мікроелектроніка, робототехніка, а також новітні винаходи мають змінити умови існування як індивідів, так і суспільств у рамках світового співтовариства.

Роззброєння і розвиток. Угоди з питань роззброєння між державами сприятимуть не тільки звільненню планети від загрози знищення. За наявності таких угод ресурси, які зараз марнуються на термоядерну, хімічну, біологічну і звичайну зброю, можуть бути використані для забезпечення програм економічного і соціального розвитку Півдня. Процес укладання угод у сфері роззброєння повинен супроводжуватись розробкою програм, скерованих на встановлення справедливих відносин між Північчю та Півднем. Певну частину коштів, які заощадять промислові країни внаслідок укладання угод з питань роззброєння, слід використати для створення міжнародного фонду, що буде забезпечувати безпечний та сталий розвиток країн Півдня.

Протидія руйнівним наслідкам економічної глобалізації може здійснюватися шляхом ефективного глобального регулювання різними процесами за умов посилення відповідальності урядових структур та економічних корпорацій за результати їхньої політики та економічної діяльності. Цей підхід, започаткований у Стокгольмській декларації принципів 1989 р., простежується у багатьох рішеннях Європейської соціалістичної партії та конгресів Соціалістичного Інтернаціоналу.