ТРАНСФОРМАЦІЯ КОНЦЕПЦІЇ НЕЙТРАЛІТЕТУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначені об’єкт і предмет дослідження, мета й завдання, хронологічні рамки, зазначені основні методи дослідження, його практичне значення, охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів, а також апробацію основних висновків і теоретичних положень дисертації. 

Розділ 1 ”Концептуальні засади та джерельно-документальна база дослідження” складається із двох підрозділів. Розділ має на меті з’ясування теоретико-методологічної основи дослідження і аналіз стану вивченості проблеми.

В підрозділі 1.1. „Теоретико-методологічні основи дослідження”  визначено ряд основних методів, використання яких найбільшою мірою відповідає виконанню мети і завдань дослідження. Аргументовано, що метод системного аналізу дає можливість дослідити поставлену в дисертації проблему як в цілому, всебічно, так і окремі її елементи,  повніше розкривши їхнє значення й особливості взаємодії. Міжнародні відносини  розглядаються в роботі як система, а європейські нейтральні і позаблокові країни як елементи цієї системи, що пов’язані між собою причинно-наслідковими зв’язками. Компаративний підхід дає змогу дослідити  особливості нейтралітету в політиці  окремих країн, простежити їхню еволюцію та спрогнозувати  можливості збереження цих феноменів міжнародних відносин в майбутньому.

В процесі визначення теоретичних засад  дисертації, якими є дефініції та наукові ідеї, сформульовані відомими дослідниками феномену нейтралітету  Б. Е. Нольде, Б. В. Ганюшкіним, О. Тіуновим, У. Пайпер та ін., констатовано розбіжності щодо розуміння сутності та етапів формування концепції нейтралітету. Ґрунтовно проаналізована еволюція концепції й інституту нейтралітету в історико-правовому контексті, систематизована і вдосконалена класифікація типів та форм нейтралітету. 

         Акцентована увага на чинниках виникнення та еволюції основних типів нейтралітету, що існують в сучасній системі міжнародних відносин – класичному (за прикладом Швейцарії і Швеції) та „накопиченому” нейтралітету австрійського зразка. Досліджена залежність трансформації концепту й інституту нейтралітету від стану та особливостей розвитку  міжнародних систем. Проаналізована специфічна форма нейтралітету – політика нейтралітету. Аргументовано, що, на відміну від інституту нейтралітету, політика нейтралітету (нейтралізму) є феноменом „холодної війни”.

Констатовано розбіжність категорій „нейтралітет” і „позаблоковість”. Нейтралітет розглядається як особливий  міжнародно-правовий статус, який має бути підтверджений національним або міжнародним законодавством (договором). Позаблоковість – як особливий міжнародно-правовий статус, що не потребує подібного підтвердження і може бути змінений будь-коли в односторонньому порядку. Визначальним елементом нейтралітету є неучасть у військових блоках і діяльності міжнародних миротворчих сил. Позаблоковий статус не забороняє укладати оборонні угоди  з окремими державами, а також дозволяє відрядження військового контингенту у складі миротворчих сил міжнародних організацій. Нейтральний і позаблоковий статус ніяк не обмежує можливості  країни сфері    міжнародних економічних відносин.

В підрозділі 1.2. „Стан вивченості проблеми” проаналізовано існуючу літературу щодо проблем нейтралітету, а також окреслена джерельна база дослідження. Відзначено, що проблема трансформації концепту нейтралітету під впливом глобалізації, попри всю її актуальність, є однією з найменш досліджених як європейською, так і українською політичними науками. Однак сутність концепту нейтралітету, його еволюція і особливості реалізації в практичній площині міжнародних відносин докладно аналізувались і західноєвропейською, і російською, і радянською суспільними науками. Отже, деякі аспекти проблеми, що досліджується в цій дисертації, вже достатньо вивчені в політичній науці, а деякі тільки входять в орбіту наукових розробок.

В основу аналізу історіографії проблем нейтралітету було  покладено  проблемний принцип, оскільки різні теоретичні школи в міжнародних дослідженнях значно не відрізняються в аксіоматиці концепції нейтралітету. В радянській історіографії існує декілька узагальнюючих  праць, в яких досліджується  феномен нейтралітету.  Їх спільними ознаками  є  широка документальна база і яскрава ідеологічна спрямованість, властива  всім гуманітарним працям того часу. Однак ідеологізація висновків не применшує значення цих наукових доробків і дослідження фактичного матеріалу, уведення в науковий обіг нових джерел щодо процесу становлення нейтралітету. До таких праць слід віднести монографії Б. Н. Ганюшкіна, Ю. М. Прусакова,   О. І. Тіунова, Л. А. Моджорян.         В працях Б. Н. Ганюшкіна  вперше в радянській історіографії розроблена класифікація видів  і форм нейтралітету, простежена еволюція формування нейтралітету під час війни і постійного нейтралітету, визначені дефініції  видів нейтралітету. Згодом вивчення цих проблем було поглиблено в роботах О. І. Тіунова, котрий трансформації концепції нейтралітету досліджував у контексті міжнародного права. О. І. Тіунов запропонував дефініцію позитивного нейтралітету, визначаючи таким чином явище більш відоме як політика неприєднання.     Радянська історіографія окремих країн-нейтралів досить обмежена, оскільки даний напрямок в зовнішній політиці СРСР ніколи не був пріоритетним. Більш менш серйозна увага приділялась особливостям історії й політики Швейцарії. Найвідомішими дослідженнями  є праці О. Афанасьєвої, Г. П. Драгунова, В. С. Лаврова, В. А. Мазохіна, В. В. Могутіна, Л. В. Сабельникова, В. Целлера.

Констатовано, що в українській, як і в російській політичній науці відсутні  комплексні дослідження проблем інституту нейтралітету і трансформації його концепту в умовах глобалізації в тому числі. Існуючі публікації загалом торкаються деяких окремих аспектів і мають формат статей – це праці В.Вдовенко, В. Ціватого, С. Авраменка, А. Бевлера, К. Воронова, Д. Гедекова, В. Дорохіна,  В. Кружкова, А. Лященка, М. Малека, Т. Новотного, Ю. Оніщенка, В. Петровського, В. Соколова, О. Степанова, Г. Яворської. Окремо слід відзначити праці  В.М. Вдовенко, в яких запропоновані авторські визначення понять “нейтралітет” і “позаблоковість”, що найбільш адекватно стосуються сучасної системи міжнародних відносин;  досліджено  політику нейтралітету і позаблоковості в сучасній архітектурі європейської безпеки і обгрунтовано доведено, що нейтральний статус  залишається ефективним засобом політики держави в умовах нестабільності міжнародної системи, і таким чином,  може використовуватися державами, які перебувають у стані геополітичної ідентифікації.

Загальні проблеми глобалізації, аналіз окремих аспектів глобалізаційних процесів становлять значну частину досліджень в сучасній політичній науці. Це монографії Е. Азроянца, Б. Губського, О. Панаріна, К. Семенова,  С. Удовика; статті А. Арсеєнка, В. Бодрова, А. Гальчинського, В. Горбатенка, Н. Горіна, А. Данілова, Г. Дилигенського, Н. Загладіна, Н. Іванова, В. Іноземцева, Є. Кузнєцової, М. Інтрилігейтора, В. Клочка, І. Коваля, В. Коллонтай, О. Коппель, З. Луцишин та інших.

Особлива увага в дисертації приділяється проблемі нейтралітету і позаблоковості України. Аналіз існуючої наукової літератури дозволяє констатувати, що розвиток концепту нейтралітету щодо України  не є глибоко розробленою проблемою. Серед загального наукового доробку з досліджень  зовнішньополітичних пріоритетів та еволюції зовнішньої політики України слід відмітити дослідження С. Андрущенка, О. Антонюка, Б. Гаврилишина, В. Гречанінова, О. Дергачова, В. Заблоцького, М. Капітоненка, В. Копійки, О. Коппель, В. Кременя і В. Ткаченка, В. Литвина,  В. Мадіссона і В. Шахова, В. Манжоли, М. Михальченка, Ф. Рудича та інші.

Питання, пов’язані з концепцією нейтралітету,  не відносяться до тих, що широко вивчаються західноєвропейською політичною наукою. Серйозного поштовху подальшому дослідженню проблем нейтралітету надали зміни, що сталися у світовій політиці у зв’язку з розпадом біполярної системи, формуванням нового міжнародного устрою і системи безпеки. Грунтовно досліджена трансформація концепції нейтралітету, пристосування її до умов світової політики, що змінювалися в працях Б. Віллердінга, С. Мартенсона, У. Пайпер, А. Мока, Х. Арнолда, Б. Ауфферманна, А. Барза, Р. Бека, Р. Х’юга, А. Ловрека, С. Фріка, О. Ратколба,  К. Брюннера, К. Земанека та інших. Перспективи розвитку зовнішньої політики Австрії досліджують Е. Рейтер, М. Гехлер, Е. Сухаріп, В. Хюммер,  причому більшість з них прогнозують відхід країни від принципів нейтралітету. Класичний нейтралітет Швейцарії та Швеції, форми й умови участі цих держав у процесах європейської інтеграції – тема досліджень Д. Шиндлера, Ф. Мюхема, М. Гебріела, Е. Россандера, А. Шеллера та інших.

Джерельну базу дисертації складають декілька груп документів. Насамперед, це договори й угоди щодо нейтрального статусу європейських країн, які дають змогу дослідити еволюцію концепту й інституту нейтралітету в Європі. Друга група джерел презентована документами, пов’язаними з концептуальним формуванням і реалізацією зовнішньої політики України. Особливістю дисертації є введення в науковий обіг і широке використання документів МЗС України – аналітичних та інформаційних довідок щодо внутрішнього розвитку і зовнішньої політики Австрії, Швеції, Швейцарії, а також стану їхніх двосторонніх відносин з Україною. Це дало можливість дисертантці оперувати найбільш новою і достовірною інформацією,  простежити еволюцію відносин України з нейтральними європейськими державами.

Розділ 2 „Нейтральні держави в європейських відносинах ХХ – початку ХХІ ст.” складається із двох підрозділів. Розділ має на меті дослідити еволюцію концепту нейтралітету в контексті європейських відносин ХХ – початку ХХІ ст. і з’ясувати здатність його до пристосування щодо міжнародних умов, які змінюються.

В підрозділі 2.1. „Трансформація зовнішньополітичної концепції Швейцарської Конфедерації” аналізується еволюція зовнішньої політики країни, чий статус є  прикладом класичного нейтралітету. Констатовано, що нейтральний статус в комплексі з економічними чинниками та продуманою й збалансованою, такою, що відповідала вимогам сформованої кон'юнктури, зовнішньою політикою допомогли Швейцарії уникнути участі в обох світових війнах. Досить послідовна політика постійного нейтралітету сприяла зміцненню міжнародного становища країни і протягом функціонування біполярної системи міжнародних відносин. Доводиться, що загалом головною тенденцією як розвитку концепції нейтралітету Швейцарії, так і формування зовнішньої політики протягом другої половини ХХ ст. стала подальша активізація діяльності держави на міжнародній арені. Активне співробітництво Швейцарії в рамках багатьох міжнародних організацій, наприклад, тих, що входять до структури ООН, СОТ, ЄАВТ та інших, ефективно сприяло зростанню впливу країни (як економічного, так і політичного) в системі міжнародних відносин.

На початку ХХІ ст. зовнішньополітичний  курс Швейцарії визначається традиційним принципом “постійного та збройного нейтралітету” в поєднанні з певною переоцінкою усталених орієнтирів і спробами більш гнучкого його застосування в умовах реалій багатополярного світу та глобалізаційних процесів з метою ефективного захисту національних інтересів. В сенсі подолання ізольованості Швейцарії від процесів європейської інтеграції та розвитку співробітництва в рамках існуючих європейських, євроатлантичних та міжнародних структур особлива увага приділяється інституціоналізації відносин з Європейським Союзом. Швейцарія розбудовує співробітництво з ЄС на основі секторальних угод, які торкаються окремих соціально-економічних питань. Вступ країни до Євросоюзу розглядається лише в плані довгострокової перспективи. Акцентується увага на тому, що нейтральний статус не є перешкодою співробітництва Швейцарії з НАТО й участі в програмі “Партнерство заради миру” за умов дотримання принципів нейтралітету.

В підрозділі 2.2. „Геостратегічний вимір вступу Австрії, Фінляндії та Швеції до ЄС” аналізуються передумови, особливості та геостратегічні наслідки вступу вище означених країн до Європейського Союзу. Стверджується, що інтеграційні процеси щодо нейтральних країн в умовах біполярного світу відбувалися  паралельно з європейськими процесами – ЄАВТ не висувала політичних цілей інтеграції – мова йшла лише про економічне співробітництво, що повністю відповідало нейтральним засадам зовнішньої політики країн, які складали значну частину  організації. Доводиться, що визначальним фактором суспільної еволюції, який  детермінував численні зміни у сфері економіки, політики, безпеки тощо став процес глобалізації. Нейтральні країни були змушені пристосовувати свої зовнішньополітичні домінанти  до умов, що змінилися. Загальною тенденцією, характерною для всіх нейтралів в постбіполярному світі, стала активізація зовнішньополітичної діяльності та деякий перегляд пріоритетів. Насамперед, це  проявилося в розширенні співробітництва з міжнародними організаціями, причому не тільки в економічній і політичній сферах, а й в питаннях безпеки.

         Доводиться, що наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. нейтральні країни демонструють різний ступінь  інтегрованості в Європейський Союз і, таким чином, різну міру трансформації концепту нейтралітету в бік його нівелювання. В другому розділі  акцентована увага на еволюції зовнішньої політики Швейцарії, Австрії, Швеції  з тієї причини, що на прикладі саме цих держав найбільш очевидні полюси інтегрованості в європейське співтовариство. Швейцарія розглядає вступ до Євросоюзу лише як можливу перспективу.   Австрія і Швеція, навпаки, не тільки повноцінно інтегрувалися в європейські структури, ставши членами ЄС, а й поглиблюють співробітництво  з НАТО, приєднавшись до програми “Партнерство заради миру”. Аргументовано стверджується, що в суспільній думці  Австрії – і це отримало прояв в ідеях, що висуваються певними політичними силами,   дедалі популярнішою стає думка про недоцільність подальшого збереження нейтрального статусу країни. Акцентується увага та тому, що оцінюючи перспективи можливості відходу Австрії від нейтралітету, слід мати на увазі, що нейтральний статус ця держава отримала в результаті компромісу між  СРСР та США, які не могли інакше вирішити питання політичного впливу, тобто, австрійський нейтралітет має дещо привнесений, скоріше зовнішній характер.

Розділ 3 „Процеси глобалізації і трансформація позицій нейтральних держав”  складається із трьох підрозділів. Розділ має на меті дослідити безпосередній вплив глобалізаційних процесів на зміни в зовнішньополітичній  стратегії нейтральних країн, виявити аспекти трансформації концепції нейтралітету в умовах глобалізації, проаналізувати можливості й перспективи використання нейтрального/позаблокового статусу для України.

         В підрозділі 3.1. „Особливості нинішнього глобалізаційного процесу” проаналізовано  сутність глобалізації як соціального процесу, що полягає в зростаючому взаємозв’язку і взаємозалежності національних економік, національних політичних і соціальних систем, національних культур, а також взаємодії людини з навколишнім середовищем. Констатовано, що відмовитись від участі в глобалізації не може собі дозволити жодна країна, в тому числі країни, що дотримуються нейтралітету чи країни з перехідною економікою, аби  не опинитися в маргінальній зоні. Проаналізовано програму дій, прийняту ООН з метою послаблення негативних тенденцій, спричинених глобалізацією. Глобалізація досліджується як складний і всеохоплюючий процес нових соціально-економічних дій планетарного характеру, що впливає на формування  нових політичних особливостей міжнародних відносин. Відзначається, що в умовах глобалізаційних перетворень принцип державного суверенітету зазнає неабиякої трансформації, як і самі функції держави взагалі. Сьогодні будь-яка країна, в тому числі й та, що має нейтральній статус, стикається з безліччю проблем, що виходять за межі її кордонів, а також економічного й політичного впливу, можливостей самостійного вирішення  – це проблеми міжнародного тероризму, екологічні катастрофи, стихійні лиха тощо. В таких випадках країна може поступитися частиною свого суверенітету задля більш ефективного співробітництва з іншими країнами. Таким чином, висувається припущення, що в новому глобальному розвиткові політичний принцип дії починає переважати і що це може стати частиною деякого глобального керування. Доводиться, що світові та європейські інтеграційні процеси, зокрема процес глобального керування, що поширюється, розбудова нової архітектури системи  європейської безпеки відповідно впливають на трансформацію самого концепту нейтралітету і на зовнішньополітичні стратегії нейтралів.

Стверджується, що всі нейтральні держави протягом останніх п’ятнадцяти років зіткнулися з проблемою доцільності збереження нейтрального статусу, а також з необхідністю впровадження тих чи інших обмежень щодо цього поняття. Подібна тенденція спостерігається і зараз через те, що глобалізаційні процеси і характер новітніх загроз – регіональні конфлікти, міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового знищення – збільшують ступінь взаємної залежності країн та потребують для протистояння таким загрозам спільних і злагоджених зусиль світової спільноти. Стан безпеки в Європі та світі значно змінився, і для країн Європейського Союзу не є актуальною загроза безпосередньо воєнного нападу, який  загрожував би їх територіальній цілісності, тим більше, що більшість країн – членів ЄС є одночасно членами НАТО. Тому поняття нейтралітету,  пов’язане з неучастю у війнах, поступово втрачає практичний сенс, а нейтральний статус  певною  мірою  залишається даниною підтримці історичних традицій.

В підрозділі 3.2. „Нейтральні держави в сучасному світі” проаналізовано становище держав з нейтральним статусом в контексті сучасного світового розвитку, а також перспективи  подальшої трансформації  концепції нейтралітету. Констатується, що протягом останніх десятиліть у світі відбулися системні зміни, пов’язані з трансформацією світового контексту: перерозподіл  владних повноважень з національного на глобальний рівень; поява нових суб’єктів влади, таких, як міжнародні регулюючі органи; злиття політичних і економічних функцій в сучасному світі; поява нової форми світового розподілу праці, розбудова досить цілісного геоекономічного простору; побудова ієрархічної та динамічної поствестфальської системи світових зв’язків; а також: підрив державності; примат міжнародного права над суверенітетом за одночасного зменшення контрольних і обмежувальних функцій урядів; усунення бар’єрів у світовій економіці. Відзначається, що настільки глибокі системні зміни позначились на самому концепті нейтралітету, пріоритетах та механізмах реалізації зовнішньої політики нейтральних країн. В умовах глобалізації відбувається новий етап відповідної трансформації концепції нейтралітету і способів її втілення.

Констатується, що нейтралітет у всіх його формах за умови, що він втілюється  послідовно, сприяє зміцненню миру. Такі міжнародні організації, як ООН і ЄС також основною своєю метою бачать мирне співіснування й безкровне врегулювання конфліктних ситуацій. Отже, участь нейтральних країн у цих організаціях не суперечить непорушним принципам їхньої зовнішньої політики. Проте міжнародний досвід країн – членів ЄС свідчить про стійку тенденцію до зменшення ролі нейтралітету і позаблокового статусу як  інструмента зовнішньої політики. Слід враховувати, що безпека всіх країн – членів ЄС, а також нейтральних, гарантується діяльністю НАТО. Політика безпеки Євросоюзу формується як принципово додаткова до політики Північноатлантичного альянсу.

Доводиться, що в сучасній постбіполярній системі міжнародних відносин нейтральний і позаблоковий статус частково втрачає своє значення  як ефективний  інструмент підтримки національної безпеки на європейському континенті. Зберігаючи нейтралітет юридично, фактично більшість  нейтральних країн, що входять до ЄС,  відмовляються від нього. Процеси формування європейської політики безпеки та функціонування спільної європейської зовнішньої політики створюють в рамках ЄС додаткові виклики, юридичні й етичні проблеми для країн з нейтральним та позаблоковим статусом, вимагаючи особливого ставлення  до себе з боку більшості інших країн – членів Євросоюзу, які одночасно є членами НАТО.

         В підрозділі 3.3. „Проблема нейтралітету в зовнішній політиці України” досліджено можливість і перспективність позаблокового статусу України в якості тимчасової основи зовнішньополітичної стратегії на етапі визначення геополітичної ідентифікації країни.

         Відзначається, що проголошення на початку розбудови держави здійснення нейтральної політики обумовлювалось невизначеністю геополітичних пріоритетів, перебуванням в оточенні сильних держав з різними зовнішньополітичними інтересами, а також труднощами внутрішніх трансформацій. Існуючі глобальні та національні передумови стали підґрунтям для формування у наукових та політичних колах України нової концепції зовнішньополітичного курсу – “активного нейтралітету”. Ця концепція полягає у реалізації на новому витку історії України доктрини позаблокової і нейтральної держави, проголошеної у Декларації про незалежність, здійсненні жорстко прагматичної політики на усіх її зовнішніх напрямах.

 Обґрунтовано доводиться, що позаблоковий і нейтральний статус не суперечитиме курсові на євроінтенграцію без членства. Його реалізація дасть змогу визначити ті сегменти інтеграції, до яких готове українське суспільство і національна економіка, і які є вигідними для України, та уникнути прийняття на перших етапах інтеграції обтяжливих стандартів та зобов’язань. Стверджується, що ця ідея здатна примирити як українське суспільство, так і ті країни світового співтовариства, які зайняті формуванням нового порядку на території Європи і Євразії. Позаблоковий статус нейтральної України дасть можливість також зняти напругу по вісі ЄС – США – Росія відносно України і примирити позиції цих країн. На основі аналізу досвіду нейтральних країн доводиться, що позаблоковий статус України не стане на заваді реалізації активної зовнішньої політики. Україна  й надалі братиме участь у миротворчих операціях під егідою ООН, розвиватиме співробітництво з НАТО в рамках програми “Партнерство заради миру”, залишаючись мирною і безпечною країною.

З огляду на викладене, констатується, що застосування концепту нейтралітету в зовнішньополітичній практиці залишається актуальним в умовах  нових  світових реалій – динамічних трансформувань.