ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ СТОСОВНО УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

                У вступі обгрунтовано наукову актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, встановлено зв’язок з науковими програмами й планами ІМВ, висвітлено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, а також представлено інформацію про апробацію висновків дослідження.

У першому розділі – “Концептуально-методологічні засади та джерельна база дослідження – розглянуто основні концептуальні підходи, обгрунтовано методологічну основу дослідження та здійснено класифікацію й критичний аналіз основних джерел, на які спирається робота.

Автором визначено, що саме поєднання системного підходу із методами геополітики та геоекономіки дозволяють розкрити середовище та динаміку формування політики ЄС стосовно України, а також сформулювати сукупність чинників й принципів визначення ролі й місця України в сучасних інтеграційних процесах європейського регіону.

Аналіз природи та структури (внутрішнього середовища) такої регіональної підсистеми, якою на сучасному етапі виступає ЄС, є важливою передумовою для визначення параметрів підходів до сусідніх по відношенню до Союзу країн та регіонів. Середовище формування цієї політики визначається ключовими процесами для становлення та розвитку самого ЄС: розширення ЄС та формування стратегії відносин з третіми країнами в рамках Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП). Дані процеси мають міжфункціональних характер, оскільки, з одного боку, ці процеси  впливають саме на внутрішню побудову системи: розширення спричинило реформування ЄС, СЗБП є процесом концептуалізації однієї із складових структури Союзу – другої опори ЄС. З іншого боку, спрямовані обидва процеси назовні, тобто їхнім об’єктом є держави та регіони на зовнішній периферії Союзу (із зауваженням, що внаслідок розширення країни ЦСЄ будуть включені до структури європейської регіональної системи). В результаті, як процес розширення, так і СЗБП вимагають на сучасному етапі формування оточення, безпечного й стабільного, а також стратегії відносин із складовими цього оточення, частиною якого виступає і Україна.

У цьому відношенні політика ЄС відносно України формується в контексті визначення не стільки внутрішніх чинників, скільки під впливом зовнішніх чинників. Вони визначаються геополітичним та геоекономічним положенням України в сучасній Європі.

Проведений автором геополітичний аналіз дозволяє дійти висновку, що, власне на геополітичному рівні мова йде про формування підходів до України як міжсистемної периферії між Європою, що розширюється, та Росією, що прагне відновити сферу впливу на євразійському просторі. Виходячи з такого аналізу, Україну можна віднести до так званої розділеної периферії, що прагне до інтеграції в європейську регіональну систему. Формування політики Європейського Союзу щодо України відбувається в контексті геополітичного сприйняття останньої у якості розділеної периферії, реалізація цілей політики Союзу щодо якої здійснюється з урахуванням інтересів іншого вагомого актора – Росії, яка прагне до формування євразійської регіональної системи.

Автор звертає увагу на той факт, що в західній науковій літературі питання формування політики ЄС щодо України розглядається здебільшого в контексті загальної стратегії Євросоюзу щодо сусідніх регіонів, що свідчить про незначний рівень зацікавленості проблематикою відносин Європейського Союзу та України.

Наукові роботи, що лягли в основу аналізу даного дослідження, автор поділяє на такі групи: 1) документи Європейського Союзу та матеріали міжнародних конференцій з тематики дослідження; 2) роботи, присвячені дослідженню різних аспектів процесу розширення ЄС, грунтовними дослідженнями є роботи Р. Дехуса, Брески фон Ерік, В. Курсон-Прайс, К. Кайзера та М. Брюннінга, М. Емерсона, П. Коффе, Г. Граббе та К. Хьюга, С. Крофта, Ф. Алескерова, Г. Бургхарда та Ф. Камерона, Х. Гебріша, М. Хезелтіна, К. Інгліса, Дж. Каікаті, Н. Нугента, Г. Седжела, Г. Тревертона, В. Вайса, О. Ковальової, В. Копійки, І. Максименко, Б. Топоріна тощо; 3) роботи з проблем визначення параметрів відносин Європейського Союзу стосовно України в контексті формування СЗБП ЄС В. Вайденфельда та Дж. Янннінга, М. Холланда, І. Маклеода та І. Гендрі, О. Нооргарда, Т. Петерсена, Н. Перетсена, Гью Майла, Р. Руммела, Б. Соетендорпа, Дж. Редмонда, М. Кремон, А. Дешвуда, Р. Гінзберга, Д.Ханнея, С. Піани, У. Шмальца, К.Сміта, Х. Волласа, Р. Вессела; 4) роботи, присвяченої проблематиці відносин Європейського Союзу та України з елементами визначення ролі України в рамках політики Європейського Союзу Т.Букквола, Дж. Данна, Л.-Е. Цедрмана, Х. Ерхарда та О.Траенерта, Д. Льюїса та Г. Лепезанта, М. Бальмашеди, які переважно акцентують увагу на Україні, як об’єкті політики безпеки Євросоюзу; 5) роботи, що висвітлюють окремі складові предмету дослідження, зокрема щодо впливу розширення ЄС на потенціал України в процесі реалізації своїх інтересів в контексті європейської інтеграції, досліджуються в роботах Ш. Гарнетта, В. Копійки, Т. Шинкаренко, О. Дергачова,  А. Гальчинського, Б. Гаврилишина, Г. Немирі, О. Сушко, П. Рудакова, О. Чалого, М. Дичок, Дж. Мроза і О. Павлюк.

З огляду на складний масив наукових джерел автор вирізняє декілька особливостей наукових підходів до проблеми України в політиці ЄС – відсутність комплексних досліджень з аналізу політики ЄС стосовно України; перевага аналізу двостороннього рівня співпраці України та ЄС; аналіз ролі України для ЄС в тісній прив’язці до Росії та в контексті інтересів ЄС по формуванню зони стабільності та безпеки на своїх зовнішніх периферіях.

Єдиним комплексним дослідженням фактично двосторонніх відносин України та ЄС, в їх еволюційному підході, є колективна монографія під редакцією А.Льюїс “ЄС та Україна: сусіди, друзі, партнери?”, яка подає точки зору як західних (Х. Солана, Дж. Тедстром, А. Вільсон, Б.Боурінг, Е. Сегура, Ф. Даффілд, М. МакКулоч, Дж. Шер, Р. Волчак, Р.Ліддл, К. Бізлі, Г. Сассе, А. Ванхаервебеке), так і українських експертів та дипломатичних представників (А. Зленко, А. Орел, С. Максименко, В.Нанівська, В. Саприкін, І. Підлуська, І. Бураковський) в таких сферах як політичне, безпекове, енергетичне, торговельно-економічне співробітництво.

Аналіз використаних автором джерел українських експертів з євроінтеграційної проблематики дозволяє авторові вивести періодизацію європейських досліджень в України, що складається з наступних умовних етапів: 1) 1991-1998 рр.; 2) 1998 – 2002 рр.; 3) 2002 – до сьогодення. Факторами визначення даних етапів виступають політичні події, стан та особливості відносин ЄС та України на кожному з цих етапів, що і визначали актуальність даних досліджень українських експертів.

У другому розділі – “Фактори формування політики Європейського Союзу стосовно України” – автором аналізуються внутрішні та зовнішні фактори формування політики ЄС стосовно України. Такими внутрішніми для Євросоюзу факторами. Що характеризують середовище формування політики стосовно України, виступають процеси розширення ЄС та внутрішньої інституалізації в контексті формування спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС. Зовнішніми чинниками виступає комплекс відносин ЄС - РФ – США.

            Доведено, що в ході формування політики розширення змінюються параметри та функції самого процесу. Виступаючи на початку у якості механізму зовнішньої політики ЄС, тобто в якості реагування ЄС на імпульси зовнішнього оточення у формі прагнення держав ЦСЄ на вступ до ЄС, політика розширення еволюціонувала до офіційної політики ЄС, спрямованої на прийняття нових членів, що пов’язано із запровадженням стратегії вступу. В даному контексті виокремлюються три концептуальні підходи до держав ЦСЄ, Білтії та ННД. Стратегія асоціації та вступу є етапними на шляху до набуття повноправного членства в ЄС. Концепція партнерства спрямована на підтримання всеохоплюючих відносин з стратегічно важливими державами, членство яких в Євросоюзі не передбачається.

            Автором встановлено, що наслідком розширення ЄС даного етапу є поява численних ліній розподілу та тенденцій до субрегіоналізації європейського периферійного простору, як наслідок маргіналізації України. Факторами такого розподілу є: відмінні стартові структурні позиції, процеси демократизації, зовнішньополітичні орієнтації країн, відмінність рівнів торговельної, фінансової та інвестиційної інтеграції.

                Автор приходить до висновку, що процес вироблення ініціативи щодо нових сусідів становить частину СЗБП ЄС і демонструє процес становлення нової східної політики Європейського Союзу. Автором визначено етапи та особливості формування “концепції сусідства” в контексті політики стосовно України. Автор вважає, що не зважаючи на те, що статус сусіда, на відміну від відносин асоціації, не передбачає безпосередніх євроінтеграційних перспектив на коротко- та середньостроковий термін, однак має позитивний потенціал до подолання інерції у відносинах ЄС та України.

В результаті дослідження взаємовпливу та перетину інтересів ЄС, РФ та США на Європейському континенті, автором визначено тенденції до визначення політики ЄС стосовно України. За умови визначення цих центрів сили у якості стратегічних партнерів Україною, відносини з якими характеризуються здебільшого стратегічною залежністю, Україна виступає не як самостійний суб’єкт, а переважно як об’єкт стратегій цих держав, що часом конкурують, а часом доповнюють одна одну, особливо в контексті розбудови європейського стабільного та безпечного економічного і політичного простору. Визначення співвідношення інтересів в рамках геополітичної геометрії ЄС – Україна – Росія та ЄС – Україна – США вбачаються автором центральним моментом щодо впливу зовнішніх факторів на визначення параметрів формування політики ЄС відносно України.

                У третьому розділі “Еволюція політичних підходів Європейського Союзу до України: від концепції “партнерства” до стратегії “спеціального сусідства” піддано науковому аналізу особливості концепцій партнерства та сусідства у контексті їх ролі та місця політиці ЄС в цілому.

                Вихідним моментом для застосування концепції партнерства є процес диференціації постсоціалістичного простору, що визначався низкою геополітичних, геостратегічних та геоекономічних факторів. Автором з’ясовано, що концепція сусідства застосовується Євросоюзом щодо держав, які є стратегічно важливими для останнього, однак не розглядаються потенційними членами ЄС.

                Автором піддається детальному аналізу правова та політична природа Угод про партнерство та співробітництво, що складають основу концепції партнерства. Доведено, що УПС встановлює політичний діалог з метою посилення й поглиблення співробітництва між сторонами, що зокрема, спрямований на зближення позицій сторін щодо міжнародних питань з метою сприяння стабільності та безпеки в регіоні, в цих же інтересах діє згадуване в преамбулі УПС положення щодо розвитку регіональної кооперації. У практичній площині, політичний діалог забезпечується інтитуціональними структурами, передбаченими УПС.

                В роботі досліджено процес еволюції цілей Європейського Союзу щодо України з акцентом на їхню конкретизацію – від загальної декларації підтримки перетворень до секторальної співпраці. На користь такому висновку автора свідчить грунтовний аналіз таких документів ЄС як “План дій щодо України” (1996 р.) та “Спільні стратегії ЄС щодо України” (1999 р.), а також Індикативних програм TACIS щодо України.

Фактично цими документами остаточно підкреслюється, що Україна на даному етапі відносин виступає для ЄС у якості об’єкта зовнішньої та безпекової політики ЄС.

Загальний аналіз стратегії сусідства дозволяє зробити висновок про вироблення Євросоюзом інструментарію та механізмів співпраці з країнами, що не є членами Союзу. Складовими стратегії ЄС стосовно України в рамках даної стратегії виступають такі сфери співробітництва як енергетична співпраця, транспортно-комунікаційні коридори, охорона навколишнього середовища, юстиція та внутрішні справи, регіональне співробітництво.

Автором аналізується потенціал до розширення співпраці ЄС з Україною за рахунок реалізації ідеї Єдиного європейського економічного простору, що пропонується сьогодні країнам-партнерам ЗННД. Однак, для України реалізація цієї ідеї в короткостроковій перспективі не є реальною через, по-перше, затягування процесу адаптації законодавства до норм і принципів ЄС, по-друге, через низькі темпи торговельно-економічної та інвестиційної інтеграції України з ЄС.

В процесі вироблення потенційних шляхів розвитку політики Євросоюзу стосовно України автор звертає увагу на такі групи чинників, як такі, що залежать від ЄС, та такі, що залежать від України. Автором доведено, що Євросоюз принаймні в середньостроковій перспективі не готовий формулювати цілі та стратегії прийняття нових членів до свого складу. ЄС перебуває на стадії реформування, а нинішній етап розширення має стати свого роду випробуванням нових механізмів взаємодії в рамках Союзу.

Реаліями сьогодення є той факт, що ЄС наголошує на виконанні умов УПС і до завершення її дії у 2008 р. Україна і ЄС мають інтенсифікувати діалог щодо подальшого формату відносин. На думку автора, до цього моменту Європейський Союз не піде на обговорення угод нового формату на зразок Угоди про асоційоване або спеціальне сусідство.