УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ: ПОЛІТИЧНИЙ ТА БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІРИ СПІВРОБІТНИЦТВА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується наукова актуальність теми‚ визначаються об’єкт‚ предмет‚ мета і завдання дослідження‚ встановлюється зв’язок з науковими програмами й планами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка‚ висвітлюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів‚ а також апробація висновків дисертації і наукові публікації‚ у яких викладені результати дослідження.

Перший розділ „Джерельно-документальна та концептуально–методологічна база дослідження” присвячено оглядові джерел і літератури з проблематики дисертації, з’ясуванню стану наукової розробки теми‚ формулюванню основного напрямку дослідження та концептуально-методологічних підходів роботи.

Основу для вивчення політичного та безпекового виміру українсько-німецького співробітництва склали міждержавні договори, міжурядові й міжвідомчі угоди, офіційні заяви, інші документи двосторонніх відносин, укладені між Україною та Федеративною Республікою Німеччина на різних рівнях. Реалізації завдань праці сприяло також вивчення документів та матеріалів органів державної влади України та ФРН, а також європейських та євроатлантичних інституцій.

У ході роботи над дисертаційним дослідженням автор використовував публікації вітчизняних та зарубіжних авторів. Опрацювання робіт вітчизняних вчених-фахівців з питань зовнішньої політики України, зокрема, В.Кременя та В.Ткаченка, Г.Перепелиці, О.Білоруса, Б.Парахонського, дало авторові змогу більш чітко окреслити коло зовнішньополітичних пріоритетів України на європейському напрямку, визначити перспективні вектори розвитку співробітництва України та ФРН.

Незважаючи на велику кількість праць, присвячених окремим аспектам і напрямкам зовнішньої та європейської політики ФРН: зокрема, наукові доробки І.Кураса, С.Власова, А.Мартинова, А.Кудряченка, Г.Грабарчука, О. Іванова, С.Кондратюка, Р.Кривоноса, що були опубліковані в Україні, починаючи з 1991 року, необхідно зазначити, що актуальні питання співробітництва України та Федеративної Республіки стали предметом небагатьох досліджень.

Абсолютна більшість українських авторів розглядає українсько-німецькі взаємини крізь призму співробітництва України з розвиненими країнами Західної Європи в цілому, не виділяючи їх у самостійну ділянку міжнародних відносин України. Зокрема, до таких належать Л.Васильєва-Чекаленко, О.Івченко, Д.Базів, О.Дергачов та інші. Працям цих авторів притаманне схоже бачення ролі і місця ФРН у відносинах з Україною, що визначається виключним положенням Німеччини в Європі, міжнародною роллю цієї держави як контрибутора європейської безпеки та локомотива інтеграційних процесів в Європі.

Серед російських дослідників зовнішньої політики Німеччини у східному напрямку варто згадати Ю.Борка, I.Братчинова‚ А.Загорського, Н.Павлова, І.Арбатова, С.Караганова, В.Маслова‚ І.Максімичева Т. і М.Армазанових та інших. Незважаючи на різнобарв’я предметів та завдань дослідженння німецької проблематики, їх методів розв’язання, представники російської школи єдині у тому, що з об’єднанням Німеччини ця держава значно посилила власний вплив на процес фундаментального переосмислення основних принципів та засад європейської системи міжнародних відносин та активізувала свою політику на Сході Європейського континенту.

Серед дослідників зовнішньої політики ФРН щодо Сходу Європейського континенту чільне місце належить американським авторам‚ зокрема‚ К.Райз, П.Катценштайну, Е.Понд, А.Вендту та іншим. Особливий інтерес становлять дослідження ними змін в характері поведінки Німеччини після її об’єднаня в системі міжнародних відносин, процесів інтеграції Німеччини та регіону Центральної та Східної Європи в межах розширення ЄС.

Вагомий теоретичний вплив на розвиток відносин ФРН з Україною має жвава дискусія серед німецької наукової еліти, котра представлена науковцями, політичними аналітиками, журналістами та партійними діячами, щодо подальшої ролі цієї держави за нових геополітичних умов на Європейському континенті та щодо її східних сусідів зокрема. У дисертації автор звертається до окремих праць представників того чи іншого німецького наукового, партійного чи массмедійного осередку, які стали у нагоді при здійсненні власного дослідження.

Особливу увагу автор приділив позиціям німецьких дослідників щодо питання розбудови співробітництва ФРН з країнами Центрально-Східної Європи та з Україною зокрема. Широкий спектр поглядів німецьких наукових кіл на проблеми українсько-німецьких відносин представляють роботи З.Бока, М.Шюнеманна, Е.Гайкена, І.Кемпе та К.Мільднера, Р.Лінднера, Б.Осадчук-Кораба, М.Людвіга, А.Сама, С.Хенке, О.Александрової та інших. Більшість німецьких авторів наголошують на необхідності подолання Україною демократичних дефіцитів та остаточного визначення у своїх зовнішньополітичних вподобаннях для активного розвитку та інтенсифікації українсько-німецьких відносин.

Однак, деякі аспекти комплексу українсько-німецьких відносин не знайшли належного висвітлення в вищенаведених публікаціях, зокрема, це стосується, передусім, аналізу сучасного стану розвитку політичного та безпекового виміру українсько-німецьких відносин з огляду на проголошення українським урядом Німеччини своїм стратегічним партнером. Для реалізації завдань дисертаційної роботи в якості методологічної основи було використано елементи системного та діалектичного наукових підходів із залученням конкретних аналітичних методів. Додаткову концептуальну базу дисертації складають функціональні критерії стратегічного партнерства, що дозволило авторові проаналізувати українсько-німецькі відносини крізь призму стратегічності та представити авторське бачення характеру цих взаємин.

У другому розділі „Становлення українсько-німецьких міждержавних відносин” здійснено аналіз концептуальних засад зовнішньої політики України та Німеччини, досліджено місце нашої держави у зовнішньополітичній концепції ФРН та навпаки, дана оцінка стану існуючої на сьогодні договірно-правової бази та динаміки поступу відносин між зазначеними країнами.

Проголошення незалежності України, так само як і об’єднання Німеччини, було складовою частиною у глобальному процесі змін, що охопили Європейський континент наприкінці 1980-х років. Україна та Німеччина були змушені фактично на порожньому місці розбудовувати двосторонні міждержавні зв’язки одна з одною, зважаючи на те, що Федеративна Республіка Німеччина за часів існування Радянського Союзу не мала теоретичних концепцій та не здійснювала практичних кроків щодо розвитку політичних та економічних зв’язків з Україною, а Українська Радянська Соціалістична Республіка взагалі була позбавлена фактично усіх зовнішньополітичних ознак.

При цьому, якщо Німеччина потребувала фундаментального переосмислення уже наявної у неї зовнішньополітичної концепції, то Україна мала, фактично, розпочинати з нуля, а саме з самоутвердження у якості суб’єкта міжнародних відносин. Незважаючи на труднощі, пов’язані з позиціонуванням молодої української держави на міжнародній арені та визначенням її зовнішньополітичних пріоритетів, важливе місце західноєвропейських держав та зокрема, ФРН у зовнішній політиці України з самого початку було однозначним. В українських національних правових документах хоча і не йдеться відкрито про пріоритетність відносин із Німеччиною, однак це є очевидним з огляду на прагнення нашої держави стати повноправним учасником європейських інтеграційних інституцій, найбільш впливовим членом яких є саме ФРН.

Аналіз концептуальних засад зовнішньої політики ФРН щодо України дозволяє стверджувати, що наша держава була визнана важливим міжнародним партнером Німеччини через її геополітичне значення для збереження стабільності у Центрально-Східній Європі, найбільш впливовим гравцем якої є саме Федеративна Республіка.

Протягом усього часу існування українсько-німецького політичного діалогу було напрацьовано та укладено достатньо об’ємну договірно-правову базу, яка складається приблизно з 70 двосторонніх документів і визначає порядок денний політичного та безпекового співробітництва України та Німеччини, який охоплює політичні та економічні реформи в Україні, транспортування енергоносіїв, безпеку ядерної техніки та радіаційного захисту, військово-політичне та технічне співробітництво, а також новітні тенденції розвитку європейської інтеграції та формування сучасної архітектури європейської безпеки.

Виходячи з того, що стан розвитку договірно-правової бази певною мірою відображає рівень стратегічності відносин України з Федеративною Республікою, необхідно зауважити, що у порівнянні з іншими проголошеними стратегічними партнерами України (зокрема, з Росією укладено понад 180 двосторонніх документів, США та Польщею - близько 100 угод) необхідним, на думку автора, є посилення політичного діалогу з цього приводу.

Аналізуючи поступ українсько-німецьких відносин з початку їх офіційного встановлення й до сьогодні, а також слідкуючи за генезою міжнародних відносин та за внутрішньополітичними особливостями розвитку європейського регіону, очевидною стає певна динаміка у співробітництві цих двох держав, що дозволило авторові виокремити три основні етапи українсько-німецьких відносин. Перший етап, що мав свій початок з часу офіційного визнання Німеччиною України та тривав до 1994 року, характеризувався формальним визнанням України як незалежної держави та спробою розробки інституційних засад взаємної співпраці, перевагою інтуїтивних практичних дій над концепуальною мотивацією як української, так і німецької дипломатії за відсутності їхнього теоретичного обгрунтування та договірно-правового закріплення. З досягненням домовленостей про без’ядерний статус України у 1994 році були створені необхідні передумови для наповнення українсько-німецької співпраці конкретним змістом. З цією подією пов’язується початок другого етапу розвитку міждержавних відносин, що тривав до 1998 року і визначався активізацією українсько-німецької співпраці, розробкою та впровадженням договірно-правових норм співробітництва в усіх сферах суспільного життя. Третій період, що триває й дотепер, характеризується прагматизацією співробітнитцва, розширенням кола суб’єктів двосторонніх політичних відносин, створенням ефективного інституційного механізму політичної співпраці з євроінтеграційних проблем та питань двостороннього розвитку.

Незважаючи на наявність низки проблемних питань, що обтяжували українсько-німецькі відносини, позитивна динаміка поступу українсько-німецьких відносин відбувалася завдяки зусиллям як української, так і німецької дипломатії, що свідчить, на нашу думку, про визначення стратегічної перспективи майбутніх двосторонніх відносин.

У третьому розділі „Політичний вимір українсько-німецьких відносин” проаналізовано основні політичні пріоритети українсько-німецького співробітництва на дво- та багатосторонній основі. У результаті було виділено три стратегічні напрями двосторонньої співпраці між цими державами, успішна реалізація яких, на думку автора, має життєво важливе значення як для України, так і для Німеччини. По-перше, мається на увазі підтримка Федеративної Республіки процесу реформ в Україні. Ця країна виявила політичну волю підтримувати трансформаційні процеси у нашій державі шляхом консультацій Уряду і Парламенту України. При цьому пріоритет становлять проекти, спрямовані на поліпшення рамкових умов для соціально та екологічно сприятливої ринкової економіки, консультування з питань економічної політики і законодавства, а також на підготовку та підвищення кваліфікації кадрів з метою посилення процесу прийняття реформаторських рішень та їх втілення в життя. Для Німеччини пріоритетність цього напрямку співпраці визначається визнанням цією державою важливого геополітичного значення України для збереження безпеки на Сході Європейського континенту. Відповідно до цього Німеччина безпесередньо зацікавлена в успішному завершенні трансформаційних процесів в Україні, в розбудові ефективної прозорої державно-правової та економічної системи, що базується на принципах демократії, верховенства права та ринкової економіки.

По-друге, пріоритетом двостороннього політичного співробітництва між Україною та Німеччиною є співпраця у галузі транспортування енергоносіїв, зумовлений політизацією торгівлі енергоносіями та зростанням геостратегічного значення країн-експортерів та країн-транзитерів енергоресурсів. Для ФРН, яка є на сьогодні активним споживачем енергії і не взмозі забезпечити свої потреби за рахунок власних ресурсів, особливий інтерес представляє значний енергопотенціал у вигляді багатих покладів природного газу та нафти у країнах СНД у регіоні Каспійського моря. Співробітництво з Україною у галузі транспортування енергоресурсів з цього регіону, яка розташована на пів-шляху від країн-виробників (Росії, Казахстану, Азербайджану тощо) до країн-споживачів нафти та газу з Європи, набуває все більш стратегічного значення для європейських партнерів та для Німеччини зокрема.

По-третє, стратегічним за значенням для України є співпраця нашої держави з ФРН на євроінтеграційному напрямку. Найважливішим підсумком українсько-німецького діалогу у цьому контексті стало, на думку автора, визнання Німеччиною та Євросоюзом ключової ролі України в процесі будівництва європейської архітектури безпеки. Практика переговорів вищого політичного керівництва ФРН та України виразно продемонструвала готовність Німеччини і надалі надавати підтримку прагненню України до інтеграції в європейські політичні та економічні структури, зокрема, що стосується зони вільної торгівлі з ЄС та укладення договору про асоціацію для України у майбутньому. У цьому контексті важливу роль відіграє зацікавленість Німеччини у розгляді України у якості потенційного кандидата на вступ до ЄС без зазначення конкретного терміну. Німеччина наполягає на необхідності посилення програм Європейського Союзу, що сприяють економічній, політичній і соціальній співпраці Євросоюзу та України, оскільки наша держава не володіє достатніми внутрішніми ресурсами для успішної адаптації до умов розширення ЄС самотужки.

Однак, невідповідність України високим стандартам ЄС спричинили значні складнощі у процесі адаптації України до імперативів співробітництва з Євросоюзом. Усвідомлення Німеччиною протиріччя між політичною необхідністю євроінтеграційної орієнтації України та її неспроможністю ускладнило завдання ФРН ефективно сприяти процесові налагодження рівноправних відносин між Україною та Європейським Союзом.

У четвертому розділі „Українсько-німецьке співробітництво у сфері безпеки” досліджено безпековий вимір відносин між Україною та Німеччиною з огляду на вплив зовнішнього безпекового середовища на систему міжнародних відносин на Європейському континенті та, відповідно, трансформованої системи міжнародних відносин на процес формування нової архітектури європейської безпеки по закінченні “холодної війни”.

На тлі світових глобальних тенденцій, що сьогодні безпосередньо впливають на безпековий стан Європейського континенту, Україна та Федеративна Республіка Німеччина беруть активну участь у формуванні контурів сучасної системи європейської та євроатлантичної безпеки, визнаючи її організаційним каркасом такі міжнародні безпекові структури, як Організацію з Безпеки та Співробітництва в Європі, Організацію Північноатлантичного договору, Європейський та Західноєвропейський Союз. Це стало результатом усвідомлення обома сторонами того, що особливості сучасних міждержавних відносин спираються, насамперед, на пріоритет політичних, економічних і міжнародно-правових засобів забезпечення національних інтересів і безпеки країн Європи, підтверджених переглядом останнім часом Стратегічної концепції НАТО, формуванням Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС, розвитком партнерських відносин між європейськими державами у військовій та політичній сферах, активізацією діяльності ОБСЄ щодо запобігання та врегулювання конфліктів.

Аналізуючи безпековий вимір українсько-німецьких відносин з точки зору його сприяння розвитку оборонного потенціалу України та можливості надання нашій державі військової чи іншої допомоги у разі загрози, виявлено залежність поведінки обох міжнародних акторів, відносини між якими складають предмет данної дисертації, від рівня військово-політичних відносин цих двох держав з їх іншими союзниками: чи то державами, чи то їх об’єднаннями. Зокрема, Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО стала рамковим документом для співпраці України та Німеччини у сфері безпеки і, визначаючи незалежну, демократичну та стабільну Україну одним із ключових чинників забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі й на континенті в цілому, надала Україні додаткових гарантій для забезпечення безпеки як державі, що не є членом цієї організації. На нашу думку, це свідчить про те, що рівень зобов'язань, документально закріплений у відносинах між Україною та Німеччиною у військово-політичній сфері, може бути виконаний не лише на двосторонньому (українсько-німецькому), а й на на більш широкому рівні – із залученням інших держав-членів НАТО.

Зважаючи на сучасну тенденцію розвитку конфліктогенності світового порядку, більшого практичного значення набуває така двостороння співпраця, що реально сприяла б зміцненню обороноздатності України проти нових безпекових загроз, насамперед, екологічного характеру. Відмінність характеру українсько-німецьких відносин за своїм змістом та формою від співробітництва України з її іншими проголошеними стратегічними партнерами у цьому контексті визначається високим рівнем міждержавного співробітництва з безпеки атомних реакторів, зумовленого, по-перше, фундаментальним переосмисленням суті та механізмів ядерної безпеки у світі після аварії на Чорнобильській АЕС та, по-друге, відмовою Німеччини від використання ядерної енергетики та відповідно зміною своєї позиції у питанні добудови нових атомних енергоблоків. У результаті Україна та Німеччина створили унікальну у своєму роді програму науково-технічного співробітництва з метою підвищення безпеки ядерних установок АЕС України, а у справі створення нових генеруючих потужностей Україна отримала нові конструктивні можливості для створення нових екологічно чистих генеруючих потужностей взамін Чорнобильської АЕС.