СИСТЕМНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КРАЇН ЦСЄ В КОНТЕКСТІ АДАПТАЦІЇ ДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується наукова актуальність теми‚ визначаються об’єкт‚ предмет‚ мета та завдання дослідження‚ а також зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, висвітлюються наукова новизна отриманих результатів, науково-теоретичне й практичне значення роботи, а також апробація результатів та структура дисертації.

Перший розділ „Теоретико-методологічне обґрунтування та сучасні теоретичні підходи новітньої європеїстики” присвячено систематизації джерел і літератури, з’ясуванню стану наукової розробки теми‚ формулюванню основного напрямку дослідження та методологічних підходів, визначенню засобів збору й обробки даних‚ а також обґрунтуванню структури роботи.

Робота спирається на широке коло джерел українською, російською, англійською та німецькою мовами, різних за своєю політичною спрямованістю, науковою цінністю, методами дослідження, висновками й рекомендаціями, що дозволило уникнути однобічної оцінки проблем інтеграції країн ЦСЄ до Європейського Союзу і відповідних інституційних змін у цих країнах.

Методологічною основою вивчення процесів західноєвропейської інтеграції стали тексти міжнародних угод, за якими у 1950-і рр. було створено Європейські Співтовариства, а 1992 р. розпочалося функціонування Європейського Союзу. До них належать Паризький договір про створення Європейського Співтовариства вугілля і сталі, Римські договори 1958 та 1965 рр., Договір про Європейський Союз у його чотирьох редакціях, відомих широкому загалу як Маастрихтська 1992 р., Амстердамська 1997 р., Ніццька 1999 р. та Лісабонська 2007 р. угоди, а також заяви й інші матеріали, що видаються органами Європейського Союзу та міністерствами закордонних справ його країн-учасниць.

Важливу роль для підготовки праці мало ознайомлення з політичними і правовими системами західноєвропейських держав і країн ЦСЄ. З цією метою у праці були проаналізовані їхні конституції, окремі державні акти, закони, парламентські постанови та рішення урядів.

Кращому розумінню геополітичного оточення ЄС сприяло вивчення документів, пов’язаних з гельсінкським процесом й діяльністю Ради Європи, зокрема, Північноатлантичного договору, Гельсінкського Заключного Акту, конвенцій Ради Європи тощо.

При аналізі співпраці України з ЄС й розгляді інтеграційних перспектив нашої держави широко використовувалася внутрішня українська законодавча база й міжнародні угоди, підписані нашою державою з країнами ЄС та західними державами-сусідами.

Важливими для розуміння цілей і позиції як керівництва ЄС, так і його держав-учасниць, а також країн-кандидатів є офіційні виступи й інтерв’ю провідних політиків кожної зі сторін. Офіційний характер цих документів змушує нас підходити до них з певною обережністю‚ адже вони мають за мету не стільки об’єктивно висвітлити певні події‚ скільки дати їм таке трактування‚ яке відповідає інтересам їхніх авторів. Тому оцінити значення кожного із цих джерел можна лише шляхом їхньої інтерпретації в історичному контексті.

Біля витоків сучасної європейської інтеграції стояли видатні діячі й особистості: Ж.Моне, Р.Шуман, К.Аденауер, А. де Ґаспері, П.А.Спаак, В.Хальштейн та інші. Подальший розвиток інтеграційних процесів пов’язаний з іменами В.Жискар д’Естена, Г.Шмідта, Ф.Міттерана, Г.Коля, Ж.Делора, Г.Шредера, Р.Проді, Х.Солани.

При аналізі зовнішньополітичних підходів та інтеграційних прагнень України використовувалися виступи й праці українських політиків і державних діячів, зокрема, президентів Л.М.Кравчука, Л.Д.Кучми, В.А.Ющенка, міністрів закордонних справ А.Зленка, Г.Удовенка, Б.Тарасюка, В.Огризка, та інших.

Джерельно-документальною базою дослідження теми є тексти міжнародних договорів й угод, підписаних країнами ЦСЄ, документи міжнародних організацій, конференцій та зустрічей за їх участю, офіційні підсумки міждержавних переговорів.

За теоретико-методологічними засадами літературу з проблематики дослідження можна поділити на декілька груп. Першою з них є дослідження з теорії міжнародних відносин, присвячені з’ясуванню місця і ролі в них інтеграційних процесів. Як відомо, в теорії міжнародних відносин існує декілька підходів до міжнародної інтеграції – реалістичний і неореалістичний (П.Кеннеді та К.Уолтс), федералістський (Р.Куденгофе-Калерґі, Ж.Моне), функціоналістський (Д.Мітрані Е.Хаас, П.Шміттер) та інституціоналістський (Дж.Най, Р.Кеохейн, С.Гоффман, Р.Роузкранс, Дж.Іонеску та інші). Аналіз, проведений у нашій роботі, дозволяє виокремити слабкі сторони кожного із них та стверджувати, що кожен з них концентрує увагу на окремих сторонах європейської інтеграції, проте їх комплексне застосування дозволяє достатньою мірою пояснити і прогнозувати шляхи розвитку Європейських Співтовариств та Європейського Союзу.

Іншу групу досліджень становлять видання, які розглядають концептуальні проблеми місця розширеного ЄС у структурі постбіполярної політики в Європі. Ці питання стали предметом досліджень американських вчених З.Бжезінського та С.Хантінгтона, британських М.Леонарда, Д.Гелда, Е.Мак-Грю, російських І.Іванова, Н.Нарочницкої, Ю.Яковця, українських О.Білоруса, А.Гальчинського, А.Голобуцького, В.Горбуліна, В.Гречанінова, П.Демчука.

Комплексне дослідження історичних аспектів розширення ЄС, його основних етапів та впливу на еволюцію інтеграційного процесу в Європі здійснене у працях К.-Д.Борхарда, Д.Дайнена, А.Метки, Дж.Редмонда, Дж.Розенталя, Ф.Тоді.

Серед українських дослідників цієї проблематики слід відзначити М.Гудзя, О.Деменко, В.Копійку, В.Манжолу, І.Мінгазутдінова, В.Посельського, В.Шеметенкова та інших. Серед іншого, вони висвітлюють і проблеми оптимізації спільної зовнішньої політики Євросоюзу й політики безпеки, співвідношення зовнішньої політики окремих західноєвропейських країн-членів ЄС та Євросоюзу в цілому та їх вплив на загальноєвропейські процеси.

Окремі аспекти європейських інтеграційних процесів розглядалися в працях В.Коваля, О.Ковальової, Л.Халецької, С.Кондратюка, Р.Кривоноса, В.Крушинського, А.Кудряченка, Н.Яковенко та інших науковців.

Проблеми внутрішніх механізмів функціонування ЄС розглядаються в роботах В. і Г.Волесів, С.Гоці, Л.Діка, В.Кернза, І.Грицяка, В.Кошеварова, Н.Мусіс, С.Паппаса, О.Рудіка, Ж.-Л.Сорона.

Економічні аспекти в діяльності ЄС стали предметом досліджень Р.Заблодської та О.Сніжко, О.Шниркова.

Значне місце в опрацюванні теми посідають публікації, у яких висвітлюються питання інтеграції країн ЦСЄ до Євросоюзу. Серед них слід відзначити праці українських політологів Є.Бершеди, В.Вакулича, О.Горенка, В.Дем’янця, Г.Друзенка, О.Лановенка, О.Коновалової, П.Рудякова, В.Терницького.

Проблеми реформування правових систем країн ЦСЄ в ході підготовки до членства в ЄС стали об’єктом досліджень В.Муравйова, А.Шепеля.

Політичні зміни в країнах ЦСЄ у 1990-і роки розглядаються в публікаціях В.Головченка, А.Тамма, Ю.Новопашина та В.Ярового. Досвід перебування Польщі у Євросоюзі узагальнений у працях М. та Р.Антчаків.

Важливе місце при підготовці праці посіли аналітичні розробки, присвячені розробці концептуальних засад і стратегій української зовнішньої політики. Серед них слід відзначити дослідження С.Андрущенко (Гринько), В.Кириченко, А.Кудряченка, І.Левенця, В.Мадісона, Я.Матвійчика, Ю.Павленка, Б.Парахонського, Ю.Пахомова, С.Пирожкова, С.Трохимчука, В.Шахова, Ю.Щербака та інших.

Аналіз відносин України з країнами Західної і Центрально-Східної Європи в контексті інтеграційних процесів, серед іншого, став предметом досліджень українських вчених М.Баймуратова, Ю.Бараша, Ю.Белінської, І.Бураковського, С.Василенка, С.Веселовського, Д.Видріна, О.Гнатковича, С.Годуна, А.Демінського, О.Дергачова, В.Кузнецова, С.Максименка, В.Малярчука, М.Михальченка, О.Мітрофанової, Г.Немирі, О.Павлюка, Ф.Рудича, О.Сушка, Т.Шинкаренко та інших.

Ставлення до європейських інтеграційних процесів з боку США розглядається в дослідженнях Є.Камінського, Б.Канцелярука, М.Миронової, А.Дашкевича.

Вивчаючи стан розробки теми, необхідно констатувати, що досі в українській науці практично не розроблялася проблематика системних особливостей та адаптаційних процесів впливу з боку ЄС на політичні і економічні системи країн Центрально-Східної Європі в ході підготовки їх приєднання до Євросоюзу. Власне кажучи, спробу заповнити цю прогалину й було зроблено у нашому досліджені. При цьому увага концентрується на аналізі витоків наявних проблем та пошуку шляхів їхнього розв’язання.

Другий розділ „Інтеграційна специфіка еволюції Європейських співтовариств та Європейського Союзу” складається з двох підрозділів. У першому висвітлюється розвиток європейської інтеграції у 1950 – 60-і рр. до першого розширення Європейських співтовариств. У другому розглянуто еволюцію Європейських співтовариств у 1960 – 90-і рр. та створення Європейського Союзу.

Проведений нами аналіз дає підстави стверджувати, що інтеграційні процеси в Європі сприяли виникненню спочатку Європейських співтовариств, наділених наднаціональними повноваженнями в економічній сфері, а пізніше – Європейського Союзу, об’єднання конфедеративного типу, що поступово набирає окремих рис федерації та нагадує при цьому швидше мережу, ніж централізоване утворення. Особливість мережі Європейського Союзу полягає в тому, що в неї, на відміну від „більярдної кулі” відсутній центр, тому, коли хтось намагається збалансувати свій вплив, то втягується у процес взаємодії з різними її учасниками. Це дозволяє кожній державі, яка входить до „мережі ЄС”, брати безпосередню участь в прийнятті рішень.

Крім того, держави члени ЄС створили інституційну мережу, яка об’єднала їх на основі системи нормативно-правових актів.

У рамках ЄС наднаціональне вирішення економічних проблем доповнюється міждержавним співробітництвом у галузі зовнішньої політики та політики безпеки, а також внутрішньої політики і політики в галузі права.

ЄС не є ані федеративною державою, ані просто міжнародною організацією, в рамках якої уряди співпрацюють між собою. Держави-учасниці обмежують свій суверенітет, щоб досягти більшого міжнародного впливу та демократичним шляхом розв’язувати спільні проблеми на європейському рівні. З цією метою вони передали свої повноваження створеним ними ж інститутам.

Саме Європейський Союз забезпечив найоптимальніше для європейських держав поєднання наднаціональної та міждержавної складових в інтеграції. Свідченням цього є постійне поглиблення інтеграції з одночасним її поширенням на все більшу кількість країн.

Історія розвитку інтеграції має для ЄС дві складові, які взаємодоповнювали цей процес: перша – поглиблення, і друга складова - розширення інтеграції. Саме за шість десятиліть розвитку Європейського співтовариства воно зазнало чотири хвилі розширень, і як наслідок цього процесу у 2007 році відбулось розширення ЄС до 27 країн. Першою з них стало так зване розширення на Захід, це приєднання у січні 1973 року Данії, Ірландії, Великобританії та Північної Ірландії; друге розширення Європейських співтовариств на Південь було пов’язане з ліквідацією у 1974-1975 авторитарних режимів на півдні Європи (Португалія, Греція, Іспанія); Третє розширення, умовно отримало назву розширення на Північ, оскільки воно було пов’язане із прийняттям у 1995 році до новоствореного Європейського Союзу Австрії, Фінляндії та Швеції; четверта хвиля розширення охопила більшість країн Центрально-Східної Європи, через що називається розширенням на Схід, де у травні 2004 року до ЄС приєдналися вісім країн (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Словенія та дві держави Середземномор’я – Кіпр та Мальта). Останніми до ЄС приєдналися у січні 2007 року Болгарія та Румунія.

Успіху інтеграції, її зовнішньополітичній спрямованості сприяли відповідні основоположні принципи. Найважливіший із них – принцип субсидіарності. Він дає змогу врівноважити й розв’язати суперечності між Євросоюзом й національно-державним суверенітетом. Відповідно до нього повноваження інститутів центральної й місцевої влад повинні ретельно регулюватися для запобігання як гегемоністським, так і відцентрованим тенденціям. Цей принцип також означає своєрідну взаємодоповнюваність влад, коли до повноважень верховного рівня вводиться обмежена кількість функцій, що їх центральні органи можуть виконувати якнайкраще, не порушуючи автономії нижчих рівнів, які мають достатні повноваження й компетенцію під час вирішення місцевих питань.

Саме Європейський Союз забезпечив найоптимальніше для європейських держав поєднання наднаціональної та міждержавної складових в інтеграції. Крім того, економічні інтеграційні об’єднання, зокрема такі ЄАВТ і Бенілюкс, фактично (тією чи іншою мірою) злилися з ЄС або, як наприклад Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), створена Радянським Союзом для посилення власних економічних зв’язків з державами так званої „народної демократії”, перестали існувати.

У Третьому розділі „Східний вектор євроінтеграційного поступу” проаналізовано проблеми, які виникли у зв’язку з інтеграцією в ЄС країн Центрально-Східної Європи і Середземномор’я та шляхи їх розв’язання, а також проаналізовано інтеграцію в ЄС країн ЦСЄ як визначальний чинник успіху трансформаційних процесів у цих державах.

Велика зацікавленість широкого кола країн у приєднанні до Європейського співтовариства пояснюється низкою важливих факторів. Перш за все, прийняттям Єдиного європейського акта, а перехід до валютно-економічного союзу, формування спільної зовнішньої політики і політики безпеки, це також важливі кроки в напрямку інституціональної реформи, які свідчили про поглиблення інтеграції та фактичне перетворення ЄС у лідера європейських економічних та політичних процесів.

Дослідження дає підстави стверджувати, що характерною ознакою політичної стратегії ЄС щодо країн ЦСЄ є уніфікація, яка включає розробку критеріїв відповідності країн з ЦСЄ політичним та економічним умовам вступу до ЄС. Одна з важливих умов проведення політики розширення ЄС на Схід передбачає, що це не заважатиме процесу подальшої внутрішньої інтеграції країн-членів Євросоюзу, яка полягає в узгодженні позицій держав-членів ЄС при розробці спільної стратегії розширення, вдосконаленні механізмів прийняття рішень.

Беручи до уваги досвід євроінтеграції, ЄС розробив та рекомендував впроваджувати два рівні, або два етапи входження в Європейські співтовариства: по-перше, це – інтегрована система асоційованих угод, націлена на підтримку пан-європейської зони вільної торгівлі промисловими товарами, по-друге, це – участь у внутрішньому ринку на зразок Європейської економічної зони, за виключенням вільного пересування робочої сили.

До головних особливостей формування стратегії розширення ЄС слід віднести політичні переваги, що поділяються на чотири категорії, а саме: геостратегічні переваги, міжнародна безпека, внутрішня стабільність, підтримка демократії та реформ в регіоні ЦСЄ; етапність та поступовість, що визначаються пошуком ефективного вирішення завдань, обумовлених дихотомією розширення – реформування; відповідність економічних переваг від розширення пріоритетним політичним цілям з метою формування єдиного європейського політичного простору; уніфікація критеріїв відповідності та процедур контролю за дотриманням виконання вироблених європейських критеріїв.

Інтеграція країн ЦСЄ до Євросоюзу − це не тільки велике політичне досягнення, а й величезний економічний успіх, де держави-претенденти достатньою мірою продемонстрували свій прогрес та свої досягнення. Щоб успішно перейти від командної до ринкової економіки й задовольнити базові вимоги членства в ЄС, перед країнами ЦСЄ постала необхідність провести величезну кількість економічних й правових реформ, серед яких: утвердження права власності та створення законодавчої бази підприємництва, розвиток ринку фінансових і банківських послуг, приватизація основних державних компаній та створення ринку цінних паперів. Для закладання основ успішного економічного зростання, країни ЦСЄ мусили докорінно перебудувати застарілу інфраструктуру, розпочати широкомасштабний процес модернізації в промисловості й сільському господарстві, залучити іноземні інвестиції та знайти нові ринки збуту товарів.

 Основна причина такого успіху полягає у тому, що національні інституції держав-претендентів спиралися на стандарти ЄС і запроваджували позитивний досвід у реалізації своїх програм.

Розширення ЄС спрямовується, в першу чергу, на оформлення європейського простору, в основі якого лежать культурно-цивілізаційні цінності та параметри політичного й економічного розвитку.

Четвертий розділ „Євроінтеграційні перспективи України: проблеми, здобутки, переваги” присвячений стратегії взаємовідносин Україна − ЄС у контексті розширення Європейського Союзу, а також основним формам співпраці Євросоюзу та України. Зазначимо, євроінтеграція є окремим напрямом державної політики і державного управління нашої держави, й стає важливою складовою загальної стратегії національного розвитку країни, однією з підвалин її національної безпеки.

Аналіз різних джерел свідчить, що стратегічну основу європейської політики України складають такі пріоритети: повернення України до європейського цивілізованого простору, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних й соціальних структур, а також структур безпеки; посилення як власного, так і колективного потенціалу стримування завдяки участі в європейських структурах безпеки, укладанню двосторонніх і багатосторонніх договорів, отриманню відповідних запевнень і гарантій безпеки; пріоритетна орієнтація на інтеграцію до Європейського Союзу, поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання до політичних структур цієї організації; зміцнення, відповідно до національних інтересів і пріоритетів, стратегічного партнерства із США та зв’язків з центральноєвропейськими країнами-учасницями ЄС, насамперед з Польщею та державами Балтії; підтримка й розвиток, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Росією; цілеспрямована діяльність з формування „поясу стабільності” та регіональних зон з безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя та Середньої Азії; активна участь у створенні європейських і євразійських „транспортних коридорів” як по осі Західна Європа – Україна – Закавказзя – Середня Азія – Китай, так і по Балто – Чорноморсько – Близькосхідній осі; використання цих кордонів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини; блокування спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування; цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейських та євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.

Аналіз, проведений у розділі, дає підстави стверджувати, що, по-перше, ЄС ефективно використовує Україну як „санітарний кордон” проти наркоторговців, незаконної еміграції і контрабанди, не компенсуючи Україні витрати на ці функції.

По-друге, Україна, прагнучи вступити до ЄС, сама гальмує цей процес повільним темпом політичних і економічних реформ. Крім того, вступові України до ЄС заважає високий рівень корумпованості. На шляху до об’єднаної Європи Україна зустрічає як розуміння і підтримку, так і протидію деяких країн з різних мотивів. Стратегія Європейського Союзу щодо України має як переваги, так і негативи. Але позитивні чинники переважають на користь України.

По-третє, Україна має розробити виважену стратегію співпраці з ЄС, узгодити її з інституціями цього союзу і дотримуватися цієї стратегії. Важливими віхами на цьому шляху мають стати завершення процесу вступу України у СОТ, набуття членства в ОЕСР тощо. При цьому наша держава повинна розпочати з тих реформ, які принесуть їй максимальну користь при мінімальних соціальних, політичних та економічних витратах.

Крім того, Україна має пройти певні етапи до членства в ЄС. Першим етапом є перебування у статусі сусіда розширеного Євросоюзу. На другому етапі Україна має стати країною-кандидатом на членство в ЄС за умови виконання домовленостей і продовження курсу на реформування усіх сфер життєдіяльності. І на третьому етапі, у найближчі десятиліття, за умови волі політичного керівництва нашої держави та громадської підтримки суспільством Україна могла б стати країною-членом ЄС.

Визначення місця України в європейських інтеграційних процесах і у світі, що глобалізується, є не лише першочерговим завданням для нашої держави і суспільства, але має стати однією зі складових національної ідеї.