АКТИ СУДОВОЇ ВЛАДИ В СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ПРАВА УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито ступінь наукової розробки проблеми, вказано зв’язок із науковими планами та програмами, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологічні основи, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення наведено дані щодо апробації та публікації результатів дослідження, зазначено структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1. «Структура джерел права України: сучасний стан, перспективи» містить аналіз традиційних підходів та специфічних теорій до розуміння джерел права і законодавства. Крім того досліджується сама категорія «джерело (форма) права» і як об’єкт дослідження виокремлюється правовий прецедент, що набуває в сучасній національній правовій системі новітнього значення.

У підрозділах 1.1. «Категорія «джерело (форма) права». Конкуренція термінів» та 1.2. «Сучасні вчення про джерела права України» відображано генезу наукових концепцій щодо джерел права, їх структури в класичних вченнях вітчизняних і зарубіжних науковців юристів. Водночас, виділені наукові позиції щодо сучасного розуміння структури джерел права для правової системи України. Враховані та проаналізовані різноманітні концепції, що певною мірою виходять за межі традиційних поглядів на означену структуру від часів радянської юриспруденції.

На цій основі у підрозділі 1.3. «Система джерел права України: сучасний стан і перспективи» здійснено прогноз про розширення вчення про структуру джерел сучасного права України за рахунок реального набуття значення для правової дійсності України у вигляді обов’язкових юридичних наслідків від рішень Конституційного Суду України, рішень Європейського Суду з прав людини, рішень вищих спеціалізованих судів, актів офіційного тлумачення судовими інстанціями та правових принципів, правових концепцій.

У підрозділі 1.4. «Судові рішення в системі джерел права України» виокремлюються акти судової влади, що спрямовані на вирішення конкретних юридичних справ як такі, що за останні 20 років значно змінили свій статус у структурі джерел національного права, за рахунок розвитку міжнародного юридичного співробітництва, певної демократизації юриспруденції та підвищенню загальної правової культури населення України. У сучасний період науковці поступово відходять від ідеологічних догм та стереотипів радянського періоду. На сьогодні існують певні теоретичні та історичні передумови для визнання підвищеної ролі саме судових рішень в системі джерел права України. Це викликано перш за все тим, що держава законодавчим шляхом визнає судову систему владою, і, відповідно, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Конституційно також проголошено, що права і свободи людини і громадянина забезпечуються правосуддям.

Розділі 2. «Рішення Конституційного Суду України в системі джерел права України» містить аналіз впливу рішень Конституційного Суду України на правові відносини і юридично значимі наслідки регульованих законами соціальних відносин. Зокрема, виявлено, що у вітчизняній науці намітилися дві взаємовиключні позиції щодо правової природи рішень Конституційного Суду України: 1) Рішення Конституційного Суду України про відповідність Конституції України, законів, підзаконних актів та їх окремих положень є складовою частиною поточного законодавства і за ознаками ієрархії (субординації) передують законам, тобто займають місце одразу після Конституції; 2) Рішення КСУ є специфічним судовим прецедентом, що підкреслює правотворчі, а не законодавчі можливості органу конституційної юстиції.

У підрозділах 2.1. «Загальна характеристика рішень Конституційного Суду України» та 2.2. «Правова природа рішень Конституційного Суду України та їх роль у системі джерел права України» на основі матеріалів реальних справ, що розглядалися Конституційним Судом України виявлено базові особливості і риси цих актів в аспектах нормативності та інтерпретаційності їх змісту. Такий аналіз дозволив вийти на комплексне узагальнення специфічних рис означених актів і дозволило твердити, що вони вже функціонують в якості джерел національного права.

На основі проведеного в розділі аналізу позицій вчених і самого Конституційного Суду, рішення останього було визначено як «підконституційні» і наділені юридичною силою, рівною силі законів. Щодо висновків КСУ, то вони не можуть бути віднесені до джерел права і національного законодавства України, оскільки вони не мають правотворчого значення, а лише є правовою основою для ухвалення певного правотворчого рішення іншими органами державної влади, тобто є «можливим джерелом, матеріалом для правотворчості».

Серед дослідників правової природи актів Конституційного Суду України немає єдності стосовно питання, до якого виду правових джерел відносяться рішення КСУ. Відповідно, напрошується висновок, що рішення КСУ слід виокремлювати як окреме джерело національного права та законодавства з таких підстав: в них містяться норми права; вони мають формально-визначений характер виразу і закріплення; є самодостатніми; регулюють суспільні відносини; виносяться ім’ям України; є остаточними; обов’язковими на всій території України та для всіх органів державної влади, посадових осіб і громадян; підлягають опублікуванню в офіційних виданнях; мають силу, рівну силі законів, тобто є «підконституційними».

Розділ 3. «Інтерпретаційно-правові акти в системі джерел права України» визначає, що хоча інтерпретаційно-правові акти в більшості своїй і не визнаються науковцями як джерела права, але, водночас, наприклад, постанови Пленумів ВСУ призначені для використання у своїй правозастосовчій діяльності для системи судів. До того ж законодавчо не закріплений їх обов’язковий характер, проте самі по собі на тлумачення норм права, яке в них міститься, рівняються й інші суб’єкти правозастосування.

У підрозділі 3.1. «Інтерпретаційний акт як результат офіційного тлумачення правових норм» зазначається, що нормативність як ознаку інтерпретаційних актів, що пов’язують перш за все з актами офіційного нормативного тлумачення судової влади. Це не є парадоксом, оскільки вже досить давно в науці ведеться дискусія стосовно місця інтерпретаційних актів судової влади у системі джерел права. Це пов’язано з тим, що інтерпретаційні акти вищих судових органів наділені певними ознаками інтерпретаційних актів, тобто не повинні містити нових норм права, а лише роз’яснювати вже існуючі, на основі яких вони були видані. Однак фактично такі інтерпретаційні акти як у радянський період, так і до сьогодні здійснюють регулювання суспільних відносин, що викликало розвиток наукових теорій стосовно правової природи інтерпретаційних актів і конкретизації правових норм, як результату тлумачення.

Продовжує аналіз ролі актів тлумачення, прийнятих органами судової влади, в системі джерел права і законодавства України підрозділ 3.2. «Співвідношення понять інтерпретаційний акт, правоположення, прецедент тлумачення, нормативно-правовий акт. Питання судової правотворчості». Своїм змістом даний підрозділ спирається на положення про те, що все більшого розповсюдження і популярності в українській правовій доктрині набуває ідея судової правотворчості, яка у вітчизняній правовій системі може бути реалізована не прямо - через запровадження прецедентного права, а шляхом визнання ознак нормативності і загальнообов’язковості за інтерпретаційними актами вищих органів судової влади. Науковий підхід до цього питання потребує розмежування та визначення відмінності між поняттями: інтерпретаційний акт, правоположення, прецедент тлумачення, нормативно-правовий акт. В результаті аналізу юридично значущих ознак правоположення встановлено, що цей термін є за змістом дуже близьким до терміну «правова позиція», який використовується для характеристики нормативних положень як результату правотворчої діяльності вищих органів судової влади. Концепція судової правотворчості у вітчизняній правовій системі може бути реалізована не через запровадження прецедентного права, а шляхом визнання ознак нормативності і загальнообов’язковості за інтерпретаційними актами вищих органів судової влади, що дозволяє віднести їх до джерел права України.

Окремою специфікою наділений розділ 4. «Акти Верховного Суду України та Європейського Суду з прав людини в системі джерел національного права», де підкреслюється, що прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» поставило крапку в дискусіях стосовно ролі практики Суду у регулюванні суспільних відносин в Україні та місця в системі джерел права та законодавства. Однак цим законом фактично було зроблено перший офіційний крок до наближення вітчизняної правової системи до системи прецедентного права і Україна відчутно зазнала на собі вплив процесів конвергенції, які вже певний час зближують правові системи континентального і загального права.

У підрозділі 4.1. «Правова природа постанов і роз’яснень Пленуму Верховного Суду України як джерел права», автор, спираючись на аналіз історичних етапів розвитку ролі постанов і роз’яснень Пленуму Верховного Суду, визначає, що правова природа та юридична сила роз’яснень законодавства Верховного Суду традиційно є дискусійними у науці і не тільки не втратили своєї актуальності, але й стають все частіше предметом обговорення у наукових колах через закріплення Конституцією України принципу верховенства права і визнання джерелом права практики Європейського суду з прав людини. Більшість учених-сучасників загалом вважаючи недоцільним чи неприпустимим запровадження в Україні судового прецеденту як джерела права, визнають збільшення його проявів на сьогоднішній день у вітчизняні правовій системі. Однак тут варто вести мову не про власне судовий прецедент, запозичений із системи англо-американського права, а про прояви суддівської правотворчості у межах романо-германської правової системи. В Україні однією з форм суддівської правотворчості виступає видання Пленумом Верховного Суду України інтерпретаційних актів, які містять нормативні приписи. Можна припустити, що надання обов’язковості роз’ясненням Пленуму ВСУ підвищить законність і обґрунтованість судових рішень - судді будуть змушені відповідальніше ставитися до форми і змісту судових рішень, а також забезпечить збереження конституційних гарантій незалежності суддів і водночас високий рівень їх правової кваліфікації.

Альтернативою вимушеного створення нормативних приписів пленумом Верховного Суду України є повернення йому права законодавчої ініціативи. Подібні проекти внесення змін до законодавства з приводу надання права законодавчої ініціативи ВСУ вже подавалися до парламенту, однак вбачається необхідним передбачити певне обмеження права законодавчої ініціативи Верховного Суду питаннями, віднесеними до його компетенції.

Підрозділ 4.2. «Вплив рішень Європейського Суду з прав людини на систему джерел права України» розкриває проблему протирічливого ставлення до рішень Європейського Суду з прав людини і їх ролі в системі джерел національного права. Неоднорідність поглядів на правову природу рішень Європейського суду спричинило твердження, що так зване право Суду являє собою дещо середнє між прецедентним правом у його традиційному розумінні та стало сформованою на континенті традицією щодо судової практики як визначеної, однакової, послідовної, усталеної позиції судів з тих чи інших питань правозастосовної діяльності. Тобто рішення Європейського суду з прав людини можна розглядати як нібито новий вид джерела права, який «випадає» зі стандартної класифікації джерел права, до якої впродовж століть звикли правники.

Прецеденти Європейського суду з прав людини мають похідний від Конвенції характер, хоча й істотно розширюють і доповнюють її зміст. Зважаючи на це, в даному підрозділі здійснено припущення про те, що в системі джерел вітчизняного права ці акти за юридичною силою логічно розмістити одразу після міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.