РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ СУБСИДІАРНОСТІ У СУЧАСНОМУ ДЕМОКРАТИЧНОМУ РОЗВИТКУ: ПОЛІТИКО-КУЛЬТУРНІ ДЕТЕРМІНАНТИ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження принципу субсидіарності в сучасному демократичному розвитку зумовлена комплексом проблем, пов’язаних із трансформаціями нації-держави, демократії, виробленням різноманітних схем багаторівневості у прийнятті рішень. Спричинений трансформаціями модерної нації-держави перерозподіл функцій і відповідальності у вертикальній – між владними суб’єктам різних рівнів − та горизонтальній – між владою, громадянським суспільством і ринком − площинах стимулює науковий та практичний інтерес до принципу субсидіарності. Пропонуючи демократичний рецепт узгодження інтересів у багаторівневих системах та створюючи міцний фундамент для низових рівнів політичної взаємодії, він виявляється затребуваним для розв’язання ціннісних та суто процедурних дилем сучасної демократії.

Принцип субсидіарності є також необхідним складником вітчизняної стратегії державного будівництва та демократизації суспільства, як основа демократичної політичної культури, громадянського суспільства та територіальної організації влади. Однак вітчизняними науковцями та політиками він сприймається переважно в одному з його вимірів – як принцип розподілу повноважень − і певною мірою розробляється в контексті вирішення окремих питань місцевого самоврядування, адміністративно-територіального устрою та регіональної політики, що знаходить відбиття у відповідних проектах концепцій і законів.

Фрагментарні розробки, пов’язані з реалізацією принципу субсидіарності в царині розподілу повноважень між владними рівнями, та брак досліджень про можливості субсидіарності в інших сферах, передумови та межі його реалізації визначили вибір більш широкого ракурсу дослідження субсидіарності як принципу соціальної організації та врядування з концентрацією основної уваги на політико-культурних детермінантах його реалізації в сучасному демократичному розвитку. Така постановка проблеми викликана необхідністю осмислення труднощів європейського будівництва та тривалих суспільно-політичних трансформацій українського суспільства.

Осмислення проблематики субсидіарності, її витоків і перспектив знайшло відбиття в різних галузях суспільствознавства, починаючи від класичних праць і закінчуючи сучасним науковим доробком. Для дисертаційної роботи ключове значення мають концепції, що наголошують на побудові суспільних і владних відносин «знизу» (Й. Альтузіус, П. Прудон, М. Драгоманов, Т. Джефферсон, А. де Токвіль, В. Остром, Д. де Ружмон ін.), а також спроби концептуалізації субсидіарності та її адаптації до різних суспільних сфер (В. Брукс, О. Гьофе, К. Ендо, К. Мітгаард, О. Нелль-Бройнінґ, Д. Сиджанські, А. Фоллесдаль, а також А. Ампелєєва, Г. Біккулова, С. Большаков, Е. Каракулян та ін.)

Значний вплив на вироблення теоретико-методологічних засад дослідження мали концепції політичної культури демократії (Г. Алмонд, С. Верба, Л. Даймонд, Р. Інглегарт, Л. Зидентоп, Р. Патнам та ін.), а також праці, присвячені осмисленню багаторівневого врядування, перспектив демократії та нації-держави в умовах глобалізації (Б. Барбер, Ю. Габермас, Д. Гелд, Д. Драйзек, Е. Мак-Грю, Дж. Розенау, а також І. Алексєєнко, В. Андрущенко, Н. Латигіна, В. Савельєв, А. Толстоухов, О. Фісун, Ю. Шайгородський та ін.).

Вагомими для визначення стратегії дослідження є праці українських науковців із проблематики політичної культури й участі (В. Бортніков, М. Головатий, М. Дмитренко, В. Корнієнко, Л. Нагорна, М. Остапенко, І. Поліщук, Н. Ротар та ін.), територіальної організації влади та місцевого самоврядування (О. Батанов, І. Бідзюра, В. Горбатенко, О. Картунов, Т. Татаренко, С. Телешун та ін.), відносин держави і громадянського суспільства (О. Бабкіна, В. Бех, Г. Зеленько, А. Колодій та ін.).

Отже, є всі підстави стверджувати, що накопичено достатній матеріал для вивчення окремих аспектів та виявів субсидіарності. Однак цілісної концепції, яка б осягнула розвиток ідеї субсидіарності та практику реалізації цього принципу, його вплив на демократичне врядування, немає. Існує потреба в уніфікації категорійно-поняттєвого апарату, що належить до означеної проблеми. Необхідно з’ясувати ідейні джерела принципу субсидіарності, систематизувати його сучасні трактування, встановити зв’язок концепту «субсидіарність» з усталеними категоріями політичної науки й, таким чином, визначити можливості та межі застосування принципу субсидіарності в демократичному врядуванні, виявити субсидіарні механізми зміцнення демократії та засоби формування демократичної політичної культури.

Окреслені проблеми було покладено в основу дослідження, що конкретизувалось у його меті та завданнях.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах Тематичного плану науково-дослідних робіт Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, науковий напрям «Дослідження проблем гуманітарних наук», затвердженого Вченою радою НПУ імені М. П. Драгоманова (протокол № 4 від 24 грудня 2008 року). Тема дослідження затверджена на засіданні Вченої ради Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (протокол № 5 від 24 грудня 2009 року).

Мета та завдання дослідження.

Метою дисертаційної роботи є з’ясування сутності, витоків і перспектив принципу субсидіарності в сучасному демократичному розвитку, виявлення політико-культурних передумов для його практичної реалізації.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розв’язання таких задач:

– дослідити витоки субсидіарності як принципу соціальної організації та врядування в соціально-філософській і політичній думці й систематизувати його сучасні поліваріантні інтерпретації;

– на основі аналізу трансформацій державного суверенітету, зміни парадигм управління, шляхів збереження та зміцнення демократії в умовах глобалізації, що пропонуються теоретичними моделями демократії, окреслити особливості становлення багаторівневих політичних відносин;

– визначити місце й роль принципу субсидіарності в становленні багаторівневого демократичного врядування та обґрунтувати доцільність уживання концепту «субсидіарна демократія»;

– виявити ціннісні основи субсидіарної доктрини, їх еволюцію й сучасний розвиток;

– визначити риси культури субсидіарності як вияву демократичної політичної культури;

– вивчити особливості формування територіальних ідентичностей різних рівнів від локальної до наднаціональної як підґрунтя культури субсидіарності;

– на основі дослідження можливостей субсидіарності в розподілі повноважень та специфіки становлення субсидіарних відносин на різних рівнях врядування встановити засоби утвердження культури субсидіарності в діяльності владних інститутів;

– проаналізувати результати адміністративно-територіальних реформ у країнах Європи та в Україні в контексті реалізації принципу субсидіарності;

– виявити можливості реалізації принципу субсидіарності в громадсько-політичному житті суспільства, визначити роль громадських об’єднань і різноманітних форм прямого волевиявлення громадян у становленні культури субсидіарності;

– окреслити перспективи утвердження культури субсидіарності в країнах Європи та в Україні;

– установити шляхи формування культури субсидіарності в українському суспільстві.

Об’єктом дослідження є субсидіарність як принцип узгодження інтересів у суспільних відносинах та системах врядування.

Предметом дослідження є політико-культурні детермінанти реалізації принципу субсидіарності в сучасному демократичному розвитку.

Методологічну основу дослідження становить поєднання наукових принципів, методів і методологічних підходів до осмислення принципу субсидіарності у сучасному демократичному розвитку та політико-культурних детермінант його реалізації. Важливою умовою обраної дослідницької стратегії стало дотримання принципів об’єктивності, науковості, діалектики, всебічності й плюралізму, соціального детермінізму, послідовності, конкретності, системності, цілісності, історизму, комплексності.

Сутність наукової проблеми вимагає міждисциплінарного дослідження принципу субсидіарності з використанням сукупності філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціальних підходів і методів пізнання політичних явищ.

Зокрема, еволюція уявлень про субсидіарність на різних історичних етапах відтворена на базі історико-інтерпретаційного методу, який дає змогу виявити зовнішні чинники та історичні зв’язки, що впливають на формування тих чи інших елементів концепції субсидіарності. Крім того, за допомогою діалектичного методу були досліджені різноманітні аспекти ґенези ідеї субсидіарності в їхній цілісності та причиново-наслідковій зумовленості. За допомогою загальнологічних методів наукового пошуку – аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення, індукції, дедукції, моделювання – були визначені окремі складники концепції субсидіарного підходу до розбудови демократії, спільні риси окремих концептуальних моделей демократії, визначені можливості реалізації принципу субсидіарності на різних рівнях політичної взаємодії.

Важливим методологічним принципом, який розширив можливості аналітичного опису багаторівневих політичних відносин як середовища реалізації принципу субсидіарності, став системний підхід. Його використання дало змогу показати багаторівневе врядування як цілісність, що складається з багатьох елементів на різних рівнях. Завдяки використанню цього підходу, який дозволяє встановити тип взаємодії між елементами системи, а також синергетичного методу, що враховує такі чинники розвитку системи, як взаємопроникнення, самоорганізація, наявність асиметричних структур, нерегулярність зв’язків і функціональна нестабільність, було з’ясовано, яким чином трансформації політичного суверенітету змінюють якість демократичного врядування.

В обґрунтуванні авторської концепції субсидіарної демократії спираємося на структурно-функціональний підхід, який виходить із пріоритетності ціннісної складової політичної системи щодо системи інституційної. Його значною мірою доповнює комунікативно-дискурсивний підхід, використаний у поясненні відносин різних рівнів політичної взаємодії в системі субсидіарної демократії. Політико-культурний підхід, що надає інструментарій для аналізу змін у ціннісній системі суспільств та їхнього впливу на процес політичного розвитку, слугував основою для вироблення показників вимірювання культури субсидіарності.

Одним з основних методів став порівняльний аналіз, використаний у процесі дослідження результатів територіальних реформ у європейських країнах, особливостей політичної свідомості і громадянської активності населення країн Європи, у тому числі України. Поєднання можливостей порівняльного аналізу з низкою методів емпіричних досліджень стало основою для висновків щодо перспектив утвердження культури субсидіарності в різних країнах. При цьому емпіричною базою слугували міжнародні документи Європейського Союзу, Ради Європи, конституції та інші нормативно-правові акти, якими регулюються повноваження органів публічної влади, визначаються форми політичної та громадської участі; дані соціологічних досліджень – п’ятої хвилі (2005-2008 рр.) Світового дослідження цінностей (Worl Values Survey), четвертої хвилі (2008-2009 рр.) Європейського соціального дослідження (European Social Survey), соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України (1992-2010 рр.); електоральної статистики.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає в тому, що в дисертації здійснено комплексний аналіз субсидіарності як принципу демократичної культури узгодження інтересів у суспільних відносинах та системах врядування, обґрунтовано концепцію субсидіарного підходу до розбудови демократії, основами якої стали класичні уявлення про співвідношення прямої й представницької демократії, здобутки сучасних теоретичних моделей транснаціональної демократії, різних версій демократії участі та дорадчої демократії. На таких засадах узагальнено досвід європейських інтеграційних процесів, адміністративно-територіальних реформ країн Європи та досліджено політико-культурні передумови реалізації розробленої концепції в Євросоюзі, європейських країнах та Україні зокрема. Це знайшло відображення в таких положеннях наукової новизни дослідження.

Уперше:

– розроблено модель субсидіарної демократії як такої, що утверджує демократичну культуру узгодження інтересів через розподіл повноважень і компетенцій на різних рівнях політичної взаємодії, виходячи з права нижчого рівня на першочергову дію порівняно з вищим; вона ґрунтується на розумінні субсидіарності як принципу соціальної організації та врядування, який забезпечує баланс автономії та взаємної відповідальності всіх рівнів суспільної та владної ієрархії;

– визначено засадничі цінності, риси та ідентифікаційні основи культури субсидіарності: цінностями субсидіарності є людина, відповідальність, справедливість та загальне благо; рисами культури субсидіарності є низка характеристик демократичної політичної культури – громадянська активність, довіра (як міжперсональна, так і до політико-правових інститутів), толерантність, а також солідарність, що відрізняє культуру субсидіарності від політичної культури ліберальної демократії; ідентифікаційною основою культури субсидіарності є ієрархія територіальних ідентичностей – від локальної до наднаціональної, у якій роль територіального компонента зменшується на кожному вищому рівні, а ціннісного збільшується;

– запропоновано інструменти формування культури субсидіарності у владних відносинах та громадсько-політичному житті суспільства. У владних відносинах культура субсидіарності утверджується через адміністративно-територіальні реформи, спрямовані на зміцнення регіонального та місцевого самоврядування, уведення «конкуруючої компетенції» між різними рівнями врядування; у громадсько-політичному житті – через створення умов для розвитку громадських об’єднань неполітичного спрямування, громадських рад та форм прямого волевиявлення, орієнтованих на взаємодію учасників та спільне благо, на всіх рівнях політичної взаємодії в адекватний для них спосіб.

Удосконалено:

– класифікацію сучасних концепцій субсидіарності, в результаті чого обґрунтовано, що горизонтальна (нетериторіальна) субсидіарність концептуалізується через соціально-економічне, соціально-етичне, громадсько-правове та соціокультурне трактування; вертикальна (територіальна) субсидіарність – через політичне, політико-економічне, політико-правове трактування;

– уявлення про модель «організованого суспільства», у якій органічно поєднуються процеси державного регулювання й самоорганізації в умовах переходу до демократії, з урахуванням потенціалу субсидіарності та субсидіарної демократії;

– класифікацію європейських країн за критерієм ступеня автономності регіональної влади: авторська класифікація містить дані щодо 34 країн Європи, враховує результати територіальних реформ останніх десятиріч і демонструє, що переважна більшість країн Європи, передусім тих, де є потреба в регіональному та проміжному врядуванні, бере до уваги принцип субсидіарності у своїй територіальній організації;

– можливі сценарії адміністративно-територіальної реформи в Україні, зокрема, здійснено оцінку вірогідності реалізації сценаріїв укрупнення та розукрупнення областей, збереження чинного обласного поділу при укрупненні громад;

– систему емпіричних індикаторів вимірювання демократичної політичної культури стосовно одного з її виявів – культури субсидіарності. На рівні політичної свідомості культуру субсидіарності характеризують множинні територіально-просторові ідентичності, високий рівень довіри, толерантність, помірні очікування від держави та налаштованість на солідарні відносини; на рівні політичної поведінки – форми участі, які передбачають згуртованість, взаємодію учасників і потенційно не можуть привести до деконструктивних наслідків. За допомогою цих індикаторів розроблено рейтинг розвитку культури субсидіарності 28 країн Європи.

Набули подальшого розвитку:

– положення про ідейну спорідненість окремих принципів концепцій Аристотеля, Фоми Аквінського, Дж. Локка, Г. В. Ф. Гегеля, П. Прудона із сучасною доктриною субсидіарності, а також евристичний потенціал концепції субсидіарно-структурованого суспільства Й. Альтузіуса у становленні багаторівневих політичних відносин і врядування на демократичних засадах;

– теоретичні та практичні моделі вдосконалення державного управління, що характеризуються через категорії «global gove
ance» та «good gove
ance»: вони розглядаються як складники моделі демократичної організації багаторівневих політичних відносин, якій властиве спільне розв’язання проблем урядовими та неурядовими суб’єктами, підприємницькими структурами різних рівнів – від глобального до локального;

– дослідження особливостей становлення концепції субсидіарності в процесі європейської інтеграції, які проілюстровано за допомогою чотириетапної періодизації її розвитку; історичної місії християнської демократії в становленні доктрини субсидіарності; потенціалу деліберативної демократії для її втілення в життя в багаторівневому врядуванні;

– уявлення про відносини «влада – громадянське суспільство – місцеве самоврядування» з точки зору можливостей субсидіарності. Остання постає як підстава для делегування державних повноважень інститутам громадянського суспільства та місцевого самоврядування й для контролю за їх виконанням.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене сукупністю положень, які конкретизують наукову новизну. Результати дослідження становлять методологічну базу для подальшої розробки проблематики субсидіарності, демократичної політичної культури, багаторівневого врядування, територіальної організації влади. Основні результати й висновки дисертації можуть використовуватися в експертно-аналітичній роботі як теоретичний матеріал при оцінці та обґрунтуванні концепцій та законопроектів з адміністративно-територіального устрою, публічної адміністрації, місцевого самоврядування, а також забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики.

Теоретичні розробки, практичні висновки і пропозиції, що випливають зі змісту дослідження, використовуються в навчальному процесі Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна у викладанні навчальних дисциплін: «Політична регіоналістика», «Державне управління та місцеве самоврядування» та «Прикладна політологія». Матеріали дослідження можуть бути застосовані в розробленні спецкурсів для аспірантів, магістрів і студентів із проблем демократії, політичної культури, громадянського суспільства, політичної участі. Положення дисертаційної роботи лягли в основу підготовлених автором навчального посібника «Політична регіоналістика» та окремих розділів підручника «Політична соціологія».

Висновки та пропозиції дисертаційної роботи можуть бути використані органами державної влади та управління, органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями в розв’язанні завдань залучення громадян до процесів політичного управління.

Особистий внесок здобувача у працях із теми дослідження, опублікованих у співавторстві – 3 монографіях та 3 статтях у фахових виданнях з політичних наук, полягає у дослідженні проблем територіальної організації влади, регіоналізму та регіоналізації, місцевого самоврядування, місцевих виборів, громадянського контролю, електоральної поведінки. Загальний обсяг публікацій здобувача, написаних у співавторстві, становить 11,25 авт. арк. (загальний обсяг видань, опублікованих у співавторстві, –  32,85 авт. арк.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи доповідалися й обговорювалися на засіданнях кафедр політичних наук та соціальної філософії Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, кафедри політології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Результати наукового дослідження було оприлюднено на 20 міжнародних і всеукраїнських наукових заходах, зокрема: Науково-практичній конференції «Правові проблеми реформування регіональної влади» (м. Харків, 2002); ІІ Політологічних читаннях пам’яті проф. М. Ф. Ніколаєвського «Глобалізація світу і вибір моделі розвитку сучасної України» (м. Харків, 2002); Міжнародній науково-теоретичній конференції (XVI Харківські політологічні читання) «Соціально-політичні протиріччя та проблеми соціального партнерства» (м. Харків, 2005); ІІІ міжнародній конференції «Демократичний розвиток України» (м. Львів, 2005); I Слобожанських читаннях «Сучасна політична наука: стан, проблеми, перспективи розвитку» (м. Харків, 2008); V Курасівських читаннях «Політичний простір України: регіональні виміри (до 70-річчя І. Ф. Кураса) (м. Київ, 2009); І Конгресі Соціологічної асоціації України «Соціологія в ситуації соціальних невизначеностей» (м. Харків, 2009); IV Всеукраїнській науково-практичній конференції за міжнародною участю «Вивчення та впровадження іноземного досвіду удосконалення діяльності органів влади» (м. Полтава, 2009); III Міжнародній науково-теоретичній конференції «Соціально-політичні і культурні проблеми сучасності» (м. Сімферополь, 2010); Міжнародній науково-практичній конференції «Государственное регулирование экономики и повышение эффективности деятельности субъектов хозяйствования» (м. Мінськ (Білорусь), 2010); Міжнародній науковій конференції «Шості юридичні читання. Правова культура, правова свідомість і право» (м. Київ, 2010); Міжнародній науково-теоретичній конференції (XXIII Харківські політологічні читання) «Влада та суспільство під впливом закону «циркуляції еліт» (м. Харків, 2010); Загальнонауковій конференції «Дні науки Європейського колегіуму польських і українських університетів» (м. Люблін (Польща), 2010); V Всеукраїнській науково-практичній конференції за міжнародною участю «Вивчення та провадження в Україні іноземного досвіду удосконалення діяльності органів влади» (м. Полтава, 2010); II Слобожанських читаннях «Права і свободи людини у контексті українського державотворення» (м. Харків, 2010); Міжнародній науковій конференції «Сьомі юридичні читання. Культура і право на початку XXI століття» (м. Київ, 2011); Міжнародній зустрічі експертів з питань місцевого самоврядування, участі громадян у процесі прийняття рішень та місцевій демократії (м. Одеса, 2011); Міжнародній науково-теоретичній конференції (XXIV Харківські політологічні читання) «Стратегії реформ і пошук політичного балансу в Україні» (м. Харків, 2011); VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції за міжнародною участю «Вивчення та впровадження в Україні іноземного досвіду удосконалення діяльності органів влади» (м. Полтава, 2011); круглому столі «Політичний режим України: інституційні виміри та динаміка розвитку» (м. Харків, 2011).

Публікації. Основні положення роботи, висновки та пропозиції опубліковані автором у 59 працях, у тому числі: 1 одноосібній монографії (20 авт. арк.), 3 колективних монографіях, 27 статтях у фахових наукових виданнях із політичних наук та тезах наукових конференцій.

Структура й обсяг дисертаційної роботи. Дисертація складається із переліку умовних скорочень, вступу, п’яти розділів (18 підрозділів), висновків, списку використаних джерел і додатків. Обсяг основного змісту дисертації − 343 сторінки. Список використаних джерел має 488 найменувань і займає 53 сторінки, додатки вміщені на 35 сторінках.