СОЦІАЛЬНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ЯК ПРЕДМЕТ ПОСТНЕКЛАСИЧНОГО ДИСКУРСУ

Краткое содержание

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНIВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

Додонова Віра Іванівна

УДК 141.7:330

соціальна раціональність
як предмет постнекласичного дискурсу

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2012

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі філософії Донецького національного університету Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий консультант:                         доктор філософських наук, професор, Андрєєва Тетяна Олександрівна,

завідувач кафедри філософії

Донецького національного  університету      

Офіційні опоненти:                           доктор філософських наук, професор    

Лепський Максим Анатолійович

національний університет,

завідувач кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор

Корабльова

,

завідувач кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Актуальність вивчення раціональності взагалі та соціальної раціональності зокрема обумовлена декількома факторами. Першим фактором є необхідність пошуку раціональних підвалин існування людства. Слід зазначити, що одним із парадоксів раціональності є ситуація, коли підсилення впливу ratio на підстави та розвиток світової цивілізації обертається абсолютно непередбачуваними, непрогнозованими наслідками. Так, активізація раціональних засад суспільного буття не лише не призводить до вирішення глобальних проблем, насамперед екологічних, але, навпаки, їх породжує, що може прискорити фінал історії людства як такого. За умов індустріального суспільства раціональність виштовхує на периферію інші способи осягнення світу. Проте в останні десятиліття постіндустріальна цивілізація втягнулася в системну кризу, проявом якої став колапс раціональної свідомості. ХХ сторіччя призвело до нечуваного накопичення небезпечних пізнавальних результатів, „просвітницького невігластва”, до вченої сліпоти, коли науковці, захопившись прогресом у вирішенні загадок природи, не бачать загрози моральної деградації людей. Це відчувається у небезпечній орієнтації економічної поведінки на максимізацію досягнення результатів, у беззахисності масової та індивідуальної свідомостей перед маніпуляцією, у справжній навалі ірраціональних чинників у функціонуванні духовної сфери суспільства. Філософи розмірковують над тим, наскільки впливовими є раціональні фактори у порівнянні з нераціональними, ірраціональними на тлі функціонування суспільства. Вочевидь, що ХХІ сторіччя повинно стати часом винайдення нових підходів та шляхів розв’язання складних проблем суспільного розвитку людства.

Суть другого фактору актуальності полягає у  відшукуванні нових та вдосконаленні усталених  форм раціональної поведінки особистості. В постнекласичній соціальній раціональності суб’єкт соціальної дії витримує на собі „напругу суперечності” власного соціального становища. З одного боку, соціальні реалії сьогодення, які демонструють плюральність у розумінні соціальної реальності, децентричність об’єктивних і суб’єктивних світів, відсутність звичних лінійних зв’язків, причинно-наслідкових корелятів, скептичне ставлення до єдиної істини позбавляють пересічну людину можливості випрацьовувати власну лінію нормативної поведінки. За таких умов змінюються ціннісні орієнтації та життєві смисли постсучасної людини, її поведінкові пріоритети рутинізуються та переміщуються до сфери повсякденності. З іншого боку, однією з характерних рис постнекласичної раціональності є констатація факту деміургічної ролі суб’єкта пізнання, діяльності, суб’єкта формування соціальних відносин, чим акцентовано увагу на  конструктивній, активній ролі носія соціальних практик. У такий спосіб соціальна раціональність тісно пов’язана з пізнавальною рефлексивною діяльністю соціального суб’єкта, оскільки існує в межах тих чи інших стратегій поведінки людини, і передбачає дискурс про соціальну раціональність як з контекстуальної, так і з практичної сторони.

Третій фактор загострює питання  розумності чи нерозумності конкретних соціальних систем. Обговорення у філософській літературі проблеми доцільності соціального устрою відбувається завдяки постійному,  розвиненому дискурсу, предметом якого стає аналіз наочного протиріччя між традиційною класичною моделлю наукового пізнання соціальних явищ та реальним механізмом функціонування соціуму в глобалізаційному вимірі постсучасності. На думку Ю.Габермаса, теорія суспільства та теорія раціональності обумовлюють одна одну, „проблема раціональності одночасно ставиться на метатеоретичному, методологічному та емпіричному рівнях”. Зосередившись на зв’язку раціональності з різними формами соціальної комунікації, Ю.Габермас, загалом, є оптимістом щодо ролі розуму в суспільній історії. Його найбільш послідовний критик Н.Луман, навпаки, вказує на обмеженість раціональності як принципу саморозгортання соціальних систем. Він акцентує увагу на аутопойезисних якостях суспільства як системи. Раціональність сьогодні усвідомлюється вже не як орієнтація на оптимальні форми життя, не постає як ідеал суспільства чи нормативна вимога, але пов’язується з множиною рівноцінних моделей суспільного устрою. Саме на засадах постнекласичної соціальної раціональності формується дискурсивний контекст пошуку параметрів гармонійних взаємин людини та світу як ціннісно-смислового універсуму.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідницької роботи кафедри філософії Донецького національного університету, у межах держбюджетної теми „Філософські виміри сучасної соціальної реальності” (№110U004200).

Ступінь дослідженості проблеми. Проблема раціональності завжди була у фокусі вивчення філософів від часів античності до нашого сьогодення, однак, тривалий час вона була розчинена в інших філософських проблемах. За основу було взято історико-філософську традицію розгляду проблеми соціальної раціональності, в якій використовуються основні положення видатних представників раціоналістичної філософії Нового часу та німецької класичної філософії.

Генезу ідеї раціональності у філософії простежували Н.Автономова, О.Анісов, П.Гайденко, П.Гуревич, Ю.Давидов, І.Касавін, Г.Левін, О.Леонтьєва, Н.Мудрагей, А.Новіков, М.Попович, К.Рутманіс, М.Розов,  З.Сокулер.

Пошуком критеріїв раціональності й раціональних засад науки займалися І.Акчурін, У.Бартлі, О.Богомолов, Г.Жданов, Т.Кун,   І.Лакатос, В.Ньютон-Сміт, Х.Патнем, К.Поппер, Б.Пружинін, Р.Рорті, С.Тулмін, П.Фейерабенд.

Соціальні аспекти раціональності аналізували М.Вебер, І.Вайс,  І.Вінкельман, М.Момзен, М.Ризебродт, К.Поппер, Ф.Тенбрук. Нову – комунікативну – раціональність розробляли К.-О.Апель, Ю.Габермас,  А.Єрмоленко, О.Назарчук, І.Фарман.

Постсучасний філософський дискурс розглядає постнекласичну раціональність у трьох основних аспектах: раціональність як світоглядна проблема; раціональність як аксіологічна проблема; раціональність мотивації діяльності соціального суб’єкта і специфіка його поведінки.

Комплексний характер дослідження соціальної раціональності обумовлює звернення до напрацювань видатних теоретиків: К.-О.Апеля, У.Бека, П.Бергера, І.Валлерстайна, В.Вельша, Дж.Ватімо, М.Вебера, Ю.Габермаса, Е.Гідденса, В.Гьосле, Н.Еліаса, Е.Кастельса, Н.Лумана, Т.Лукмана, К.Мангейма, Ч.Тейлора.

Особливий внесок у дослідження соціальної раціональності зробили філософи постмодерністського та постструктуралістського напрямків З.Бауман, Ж.Бодріяр, Ф.Джеймісон, Ж.Дельоз, Ж.Лакан, Ж.Ф.Ліотар, П.Козловські, М.Фуко.

Розгляд питань соціальної раціональності в контексті постнекласичної раціональності як світоглядної та аксіологічної проблеми знаходимо в роботах  Н.Автономової, К.Делокарова, П.Гайденко, В.Стьопіна, В.Швирьова.

Специфіці соціальної раціональності в соціокультурному контексті особливу увагу приділяли А.Абдула, В.Давидов, Д.Карташов, І.Касавін, В.Лекторський, Н.Любченко,  О.Петренко, В.Порус, В.Федотова.

Методологічні аспекти дослідження соціальної раціональності знайшли своє відображення в роботах А.Богомолова, І.Гобозова, П.Гречки, І.Девятко, П.Йолона, Ю.Качанова, С.Кримського, І.Курмелєвої, М.Култаєвої, В.Ляха,  М.Мамардашвілі, Г.Носової, Б.Парахонського, М.Поповича, К.Райди, В.Судакова, О.Садохи, В.Стьопіна,  В.Фадєєва, О.Шоркіна.

Співвідношення ціннісних і цільових аспектів в межах соціальної раціональності вивчалися в роботах І.Богуславського, В.Козловського, М.Мойсеєва, І.Розова, Б.Сівірінова. Проблема зв’язку науки й повсякденності, взаємозв’язок цінностей та науки досліджувалися в працях В.Горського, Г.Гребенькова, Л.Дротянко, Г.Заїченка, Г.Загороднюка, Т.Кумеди, Т.Суходуб.

Соціальна раціональність як синтез цілераціональності, ціннісної раціональності й раціональності діяльнісного підходу висвітлено  в роботах Б.Асатряна, В.Попова,  В.Палагути, О.Плаксіної, О.Сергейчик, Б.Щеглова. Зв’язок соціальної дії, соціальної структури та логічної форми є предметом розгляду А.Ішмуратова, В.Навроцького, С.Кримського, М.Поповича.

Місце соціальної раціональності серед інших типів раціональності було предметом розгляду, О.Леонтьєвої, П.Йолона, С.Кримського, І.Курова Б.Парахонського, Н.Смирнової, В.Федотової,  Л.Фішман, Г.Шнедельбаха.

Проблему  співвідношення свободи і раціональності було досліджено у роботах  О.Нікіфорова, О.Черткової.

Специфіку раціональності модерну й постмодерну вивчали О.Білокобильський, В.Лук’янець, Л.Озадовська, О.Соболь. Процеси модернізації та раціоналізації суспільства та їх варіативність були досліджені Г.Беме, Н.Бусовою, М.Вебером, І.Валлерстайном, Ю.Габермасом, М.Михальченком,  П.Штомпкою,  Ф.Фукуямою,  В.Федотовою, Т.Ящук,

Розгляд соціальної раціональності з позиції синергетичної парадигми було проведено в працях І.Добронравової, В.Воронкової, Л.Горбунової, В.Лутая, О.Музики, М.Ожевана, І.Предборської. Заслуговують на увагу дослідження в сфері конструктивістського моделювання соціального світу І.Касавіна, В.Лекторського, Б.Поруса, М.Присяжнюк, С.Цоколова, І.Ясавєєва.

Постнекласичні концепції єдності розуму знаходять своє відображення в дослідженнях О.Бахтіярова, І.Бойченка, В.Кізіми, Ф.Лазарєва. Постнекласична соціальна раціональність у ракурсі габітуальної раціональності стає предметом розгляду Л.Бевзенко, Г.Гутнера,  О.Гомілко, І.Кісляківської. Соціокультурні постнекласичні практики знаходяться в фокусі розгляду В.Аршинова, О.Астаф’євої, В.Буданова, Л.Киященка, В.Рижка.

Проблеми трансформації соціуму в Україні та філософської рефлексії суспільного буття були у фокусі розгляду В.Андрущенка, Є.Бистрицького, А.Бичко, І.Бичка, В.Кременя, М.Михальченка, О.Нельги, С.Пролєєва, З.Самчука, В.Табачковського, Н.Хамітова.

Постсучасний етап розробленості проблеми соціальної раціональності відрізняється, з одного боку, розмаїттям підходів та інтерпретацій, а з іншого – потребує на цілісну теорію раціональності, яка б слугувала підґрунтям цих підходів. Дисертація претендує на всебічний розгляд постнекласичного дискурсу соціальної раціональності.

Об’єктом дослідження є соціальна раціональність. 

Предметом дослідження є постнекласичний тип соціальної раціональності.

Мета та основні завдання дослідження Метою дослідження є відтворення філософського дискурсу соціальної раціональності постнекласичного типу.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:       - обґрунтувати методологію дискурс-аналізу для дослідження соціальної раціональності;

- здійснити лінгво-семантичний аналіз поняття раціональність;

- проаналізувати сучасний дискурс щодо визначення раціональності;

- розкрити зміст соціальної раціональності;

- проаналізувати місце соціальної раціональності серед інших типів раціональності;

- розглянути соціальну раціональність у динаміці її розвитку від класичної до постнекласичної;

- з’ясувати суть процесу раціоналізації в становленні соціальної раціональності;

- проаналізувати фактори формування соціальної раціональності постнекласичного типу;

- дослідити характерні особливості суб’єкта діяльності в постнекласичній соціальній раціональності;

- відбити зміст соціальної раціональності в статиці як синтезу дискурс-позицій;

- окреслити постнекласичні візії проблеми єдності розуму;

- здійснити філософську рефлексію мудрості як модусу постнекласичної раціональності.

Методи дослідження. Основною методологією в дисертаційному дослідженні слід визнати метод дискурс-аналізу, який дозволяє на основі аналізу філософських текстів інтерпретувати явище соціальної раціональності як процес, коли один і той самий смисл тексту може мати певну кількість варіантів об’єктивізації та набуває можливості свого прояву в формі дискурсивних практик. Дискурс-аналіз надав можливість простежити історичну динаміку феномену раціоналізації суспільного життя, всебічно описати його основні ознаки. Завдяки епістемологічній деконструкції існуючих понять, концепцій, теорій, парадигм вдалося виокремити основні дискурс-позиції щодо розуміння соціальної раціональності постнекласичного типу.

Методологічними принципами, які корелюються з методологією дискурс-аналізу, є смисловий  поліфонізм як гармонійне багатозвуччя ідей, діалогізм як створення смислового простору співіснування думок, когнітивна евристика, яка сприяє  (завдяки аксіологічному навантаженню постнекласичної раціональності) ефективній результативності соціальних трансформацій.

У роботі були використані  філософські та наукові методи та підходи. Зокрема, особливу роль у розгляді соціальної раціональності постнекласичного типу відіграли діяльнісний та соціологічний підходи, за допомогою яких розуміння раціональності винесено за  суто гносеологічні межі та спрямовано до праксеології, що дозволило побачити  постнекласичну соціальну раціональність як комплексний феномен, в якому провідну роль відіграє суб’єкт соціальної дії.

Змістовні характеристики соціальної раціональності в дисертації  розкрито за допомогою аксіологічного, синергетичного, герменевтичного, тоталлогічного, інтервального підходів, які характеризують соціальну раціональність постнекласичного типу як нелінійну, багатогранну, суперечливу.

З метою висвітлення спектру значень раціональності в дисертації використовувався лінгво-семантичний аналіз.

Серед загальнонаукових методів варто згадати системний підхід, використання якого дало змогу виявити соціально-філософські аспекти проблеми раціональності, простежити її еволюцію, розглядаючи усі найпоширеніші форми прояву соціальної раціональності в історичному досвіді - від класичної до постнекласичної.

Широке застосування у дослідженні знайшов компаративістський метод у його порівняльно-історичній версії, завдяки якому вдалося порівняти прояви соціальної раціональності класичного, некласичного, постнекласичного типів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у соціально-філософській рефлексії постсучасного етапу еволюції соціальної раціональності. В дисертації

вперше:

- запропоновано нову концепцію соціальної раціональності в межах філософського знання як такого типу раціональності, що характеризує зміст і спрямованість соціальних відносин у єдності кількісних і якісних вимірів, і може розглядатися як норматив, основа гармонії і доцільності людської діяльності;

- розширено розуміння змісту соціальної раціональності та її складових.  Соціальна раціональність репрезентує себе в трьох аспектах: у поведінковому аспекті, коли оцінюється логічність, рефлексивність, цілевідповідність повсякденної поведінки людей; в інституціональному аспекті, коли йдеться про узгодженість, упорядкованість, ефективність функціонування соціальних інститутів; у соцієтальному аспекті, коли йдеться про „розумність суспільного устрою”;

- доведено, що соціальна раціональність змістовно розгортається у двох вимірах – в статиці та динаміці. З позиції статичного виміру постнекласична соціальна раціональність, яка характеризується поліваріантністю, строкатістю, децентричністю, репрезентується в роботі через спектр наступних дискурс-позицій: „соціальна дія”, „відмова від гранднаративів”, „аксіологічні пріоритети”, „соціосинергетика”, „соціальне управління”, „комунікативна раціональність”;

удосконалено:

- поствеберівське уявлення про інституціалізацію соціальної раціональності та раціоналізацію суспільних відносин. Доведено, що початок процесу раціоналізації відбувався в царині релігійного світогляду шляхом корекції етичних імперативів, що сприяло докорінній переорієнтації соціальної поведінки індивідів. В епоху модерну процес раціоналізації набув тотального характеру, охоплюючи а) соціальний простір, б) соціальний час, в) людську тілесність, г) соціальні цінності, д) соціальну структуру, е) систему управління тощо;

- розуміння суб’єкта діяльності в класичній, некласичній, постнекласичній філософській традиції. Доведено, що суб’єкт соціальної дії в постнекласичній соціальній раціональності розуміється, з одного боку, як активний втілювач постсучасних соціальних перетворень, а з іншого - як об’єкт маніпуляцій завдяки активному впливу дискурсу;

дістали подальшого розвитку:

- концепція про класичний, некласичний та постнекласичний типи раціональності шляхом конкретизації її в сфері соціального. При цьому панівними формами соціальної раціональності класичного типу є філософські та релігійні системи, утопії як образи належного; некласичного типу – соціологія як наука про суспільство та політичні ідеології; постнекласичного типу – дискурс, що складається з політичних, соціологічних, філософських ідей;

- теза про те, що найбільш автентичною методологією для вивчення соціальної раціональності постнекласичного типу є дискурс-аналіз та аналіз дискурсу, що розуміється як єдність мово-світу, мово-дії і способу конструювання соціальної реальності;

- висновки поширеної в філософській літературі дискусії про сутність і зміст раціональності, визначення якої тяжіють до однієї з двох позицій - критико-рефлексивної та нормативно-критеріальної. Обґрунтовується думка, що між цими позиціями не можна проводити жорсткої лінії, вони повинні існувати в „режимі” принципу додатковості;

- положення про те, що акценти у раціоналізації за доби постнекласики зміщуються з рівня макросоціальних процесів на рівень індивідуальної поведінки особистості, що проявляється у наданні пріоритету ціннісно-раціональної дії над доцільно раціональною, у вивільненні інтересів окремого індивіда із загальних інтересів соціальної групи, в зростанні свободи вибору та відповідальності за свої вчинки, в диференціації ціннісних сфер суспільства, в спілкуванні в „режимі” діалогу культур;

- положення про те, що підвалинами формування соціальної раціональності постнекласичного типу, які значним чином вплинули на її зміст та особливості функціонування слід вважати наступні фактори: глобалізацію, інформаційну революцію, філософські доробки постмодерністів, особливості розвитку постнекласичної науки;

 - розуміння того, що постнекласична соціальна раціональність є плюральним складним утворенням, яке характеризується нелінійністю розвитку соціальних процесів, значною ризикогенною складовою, габітуальною єдністю свідомого, безсвідомого та тілесного, колажем раціональних, нераціональних, ірраціональних чинників;

- положення про те, що людству в межах глобального соціуму доцільно звернутися до концепту мудрості як модусу раціональності, завдяки якому уможливлюється продуктивне, аксіологічно забарвлене функціонування людини та ціннісно-смислового універсуму в постсучасну епоху.

Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що вони розширюють можливості подальшого соціально-філософського осмислення постнекласичної раціональності. Поліваріантність підходів до аналізу постнекласичного суспільства ґрунтується на вивченні розвиненого дискурсу можливих сценаріїв його розбудови. Соціальна раціональність як рефлексія та підстава суспільних перетворень, безумовно, потребує подальшого дослідження та вдосконалення її форм. Концепт соціальної раціональності можна використовувати не тільки для соціологічного аналізу постсучасного суспільства, але й для розробки певних футурологічних сценаріїв, стратегій і програм розвитку.

Одержані в дисертації висновки слід розглядати як світоглядно-методологічні засади конкретних досліджень у сфері соціальної антропології, політології, лінгвістики, філософії науки тощо.

Основні теоретичні положення та висновки можуть бути використані при читанні навчальних курсів „Соціальна філософія”, „Соціологія”, „Філософія науки”, „Політична філософія”, „Філософська антропологія” для студентів філософських факультетів вищих навчальних закладів.

Особистий внесок дисертанта. Висновки й рекомендації, сформульовані в ході дослідження, одержано дисертантом особисто. Усі публікації за темою дисертації написані без співавторів.

Кандидатська дисертація на тему „Політична свідомість: сутність, структура, сучасні тенденції розвитку (соціально-філософський аналіз)” була захищена в 1997 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської не використовуються.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, практичні висновки та рекомендації, викладені в дисертації, обговорювалися на засіданнях і наукових семінарах кафедри філософії Донецького національного університету, на  міжнародних, всеукраїнських наукових та науково-практичних конференціях, а саме: на Міжнародній науковій конференції „Наука у сучасному суспільстві” (м.Шахти, Росія, 2011); Міжнародній науковій конференції „Філософські виміри сучасної соціальної реальності” (м.Донецьк, 2011); Міжнародній науково-теоретичній конференції „Вдосконалення методології соціального пізнання, змісту та методики викладання філософських дисциплін на гуманітарних факультетах ВНЗ” (м.Запоріжжя, 2011); Другій Всеукраїнській науково-практичній конференції „Філософія культури: Мова. Раціональність. Освіта” (м.Донецьк, 2011); Міжнародній науково-практичній конференції „Національна філософія в контексті сучасних глобальних процесів” (Мінськ, Білорусь, 2010); XII Міжнародній науковій конференції „Ільєнківські читання-2010” (Київ, 2010); регіональній науковій конференції „Філософія у сучасному світі” (м.Донецьк, 2010); Міжнародних „Ждановських читаннях” (м.Ростов-на-Дону, Росія, 2009); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Міжкультурні комунікації та толерантність в освіті” (м.Ялта, 2009); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Філософська антропологія: Культура. Раціональність. Комунікація” (м.Донецьк, 2009); Міжнародній науково-теоретичній конференції до 200-річчя з дня народження М.В.Гоголя „Філософія мови: текст, образ, реальність” (м.Суми, 2009); круглому столі „Шляхи підвищення рівня політичної культури студентів та курсантів вищих навчальних закладів” (м.Донецьк, 2009); ІІ Міжнародній научно-практичній конференції „Україна в системі сучасних цивілізацій: трансформації держави і громадянського суспільства” (м.Одеса, 2008); регіональній науковій конференції „Філософсько-етична спадщина Г.С.Сковороди і духовний світ сучасної людини” (м.Донецьк, 2007); Міжнародній науковій конференції до 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Людина – Світ – Культура” (Київ, 2004); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України „Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука” (м.Запоріжжя, 2001) тощо.

Публікації. Основні положення, ідеї і висновки дисертаційної роботи оприлюднені в індивідуальній монографії „Постнекласичний дискурс соціальної раціональності” (19,76 д.а.); у 40 публікаціях, серед яких 23 статті у наукових виданнях, що визнаються як фахові з філософських наук.

Структура роботи зумовлена специфікою її предмету та логікою розкриття теми, а також метою та головними завданнями дисертаційного дослідження. Дисертація складається із вступу, шістьох розділів, що вміщують  двадцять підрозділів, висновків і списку використаних джерел (645 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 460 сторінок, основна частина - 404 сторінки.