Референдум як демократичний політичний інститут : світовий досвід і Україна

Краткое содержание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

ДЕРЕВ’ЯНКО Сергій Миронович

УДК 324 : 321.7 : 316.334.3 (477)

РЕФЕРЕНДУМ
ЯК ДЕМОКРАТИЧНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ІНСТИТУТ:

СВІТОВИЙ ДОСВІД І УКРАЇНА

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук

Київ – 2012

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Науковий консультант – доктор філософських наук, професор,

член-кореспондент Національної академії

правових наук України

Мироненко Олександр Миколайович

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького
НАН України, головний науковий співробітник відділу історико-правових досліджень.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Бойко Олександр Дмитрович

Ніжинський державний університет

імені Миколи Гоголя, ректор,
завідувач кафедри історії України;

доктор політичних наук, професор

Лойко Лариса Іванівна

Верховна Рада України, помічник-консультант

народного депутата України;

доктор політичних наук, професор

Пахарєв Анатолій Дмитрович

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України,
головний науковий співробітник.

Захист відбудеться “12” жовтня 2012 року о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “ ___ ” вересня 2012 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук                                               М.Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена нагальними потребами розбудови національної державності, утвердження демократичного конституційного ладу. Сучасні тенденції глобалізації та європейської інтеграції України вимагають не лише сприйняття відповідних стандартів політичної культури, а й практичного втілення пов’язаних з ними інституціональних норм та принципів. Вирішення завдань реалізації та захисту конституційних прав і свобод громадян, створення політико-правових умов для зміцнення громадянського суспільства та формування його інститутів ускладнюється істотною суперечливістю процесів демократизації, падінням престижу права і закону, неповагою до них, певною хаотичністю правового регулювання та посиленням правового нігілізму як серед політикуму, так і загалу громадян. За небажання чи нездатності політиків досягнути компромісу дієвим видається звернення до народу як єдиного джерела та верховного носія влади в державі.

Серед апробованих світовою спільнотою демократичних політичних інститутів одне з чільних місць належить референдуму, що дозволяє ефективно вирішувати найбільш важливі, соціально значущі проблеми суспільного та державного життя. Однак в Україні можливостям референ­думу як дійового механізму народного волевиявлення та здійснення інсти­туціональних змін, а також до певної міри консенсусному засобу народного контролю за діяльністю влади, належного значення все ще не надається. За винятком Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, що забезпечив беззаперечну легітимність та вищу юридичну силу Акту проголошення незалежності України і став, по суті, сучасною вітчизняною плебісцитною формою національного державотворення. Усі ж наступні спроби ініціювання проведення референдумів були скоріше засобом тиску на ті чи інші владні інституції, боротьби конкурентних політичних еліт за домінування
у політико-правовому просторі, здійснення визначального впливу на події
у суспільстві, прагненням використати референдум як альтернативну форму парламентської демократії. Значною мірою все це об’єктивується недоско­налістю національного законодавства про референдуми, узалежненого від умов становлення та розвитку української держави й української політичної нації, впливу на ці процеси як внутрішніх, передусім регіональних, так
і зовнішніх чинників, особливостей структурування українського політикуму.

Поєднання політичного і правового підходів, їх критичне осмислення покликане сприяти розширенню наукових і суспільних уявлень про інститут референдуму, удосконаленню його конституційної моделі та правового регулювання, оптимізувати практику використання цієї форми прямої демократії як засобу безпосереднього вияву політичної волі народу. Поза політичною кон’юнктурою у контексті очікуваного оновлення Основного Закону держави слід знайти національну модель референдуму, яка відповідала б вимогам часу, здобуткам і сучасному рівню світового конституціоналізму, національної політичної та правничої думки, реаліям сучасної України та перспективам її розвитку. Тому розробка цих проблем набуває не тільки теоретичного значення, але й стає важливим науковим практичним завданням у пошуку оптимальних шляхів і напрямів аналізу та узагальнення новітніх тенденцій і процесів у галузі державно-правового будівництва, становлення громадянського суспільства.

Вивчення проблем референдумів відображає основні тенденції історич­ного розвитку політичної та правничої науки в Україні з часу її формування, у радянський час та в умовах становлення новітньої національної державності. У ХІХ – на початку ХХ століття до проблем народовладдя звертались В.Е. Грабар, Н.Я. Григор’єв-Наш (Григоріїв), М.С. Грушевський, С.С. Дністрянський, Д.І. Донцов, М.П. Драгоманов, О.О. Ейхельман, Б.О. Кістяківський, М.М. Ковалевський, В.М. Корецький, В.Л. Левинський, М.І. Палієнко, І.Я. Франко, А.І. Яковлів та інші вчені. Відомими в Україні були ідеї щодо референдуму як форми народного волевиявлення знаних зарубіжних учених А. Дайсі, Л. Дюгі, А. Дюнана, Г. Еллінека, А. Есмена, К. Каутського, Т. Курті, С. Лоу, Е.-Ж. Сійєса, Г. Трипеля. Із досягненням незалежності ширше відомим став доробок із досліджуваних проблем українських учених і політиків, які працювали в зарубіжних державах.

На становлення теоретичних засад дослідження референдуму істотний вплив справили дослідження радянського часу вчених Г.В. Барабашева, А.О. Безуглова, М.В. Вітрука, Л.Д. Воєводіна, В.А. Дорогіна, Л.А. Григоря-на, Д.Л. Златопольського, В.Т. Кабишева, А.І. Кіма, В.Ф. Котка, С.С. Кравчука, В.О. Кряжкова, А.Н. Кудінова, Н.А. Кудінова, О.Є. Кутафіна, Й.Д. Лєвіна, В.О. Лучина, В.В. Маклакова, М.М. Марченка, А.А. Мішина, Р.А. Сафарова, Ю.І. Скуратова, Б.О. Страшуна, В.М. Суворова, Ю.Г. Судні­цина, І.П. Трайніна, С.В. Троїцького, І.Є. Фарбера, Н.П. Фарберова, М.А. Шафіра, К.Ф. Шеремети та інших. В Україні тих часів проблеми рефе­рендуму в контексті реалізації ідей народовладдя розробляли М.І. Козюбра, О.Г. Мурашин, В.Ф. Погорілко, М.В. Цвік, А.М. Черниш, Л.П. Юзьков.

У кінці ХХ – на початку ХХІ століття інститут референдуму стає помітним явищем світового державотворення і правотворення, а тому привертає увагу багатьох дослідників у різних країнах, імена яких названі
у тексті дисертації. Політико-правові проблеми прямої демократії глибоко аналізуються у працях сучасних українських учених-політологів О.В. Антонюка, В.Д. Бабкіна, О.Д. Бойка, В.П. Горбатенка, А.А. Єзерова, М.С. Кармазіної, А.А. Коваленка, В.О. Котигоренка, І.О. Кресіної, Л.І. Лойко, А.Д. Пахарєва, О.В. Скрипнюка, М.М. Розумного, Ф.М. Рудича, С.Г. Рябова, І.А. Хаврука та інших. Становлення референдного права
і процесу стає одним із перспективних напрямів наукових досліджень
в Україні. Проблеми теорії і практики референдумів в Україні глибоко осмислені у працях відомих учених-правників – О.В. Батанова, І.П. Бутка, В.М. Кампа, М.І. Козюбри, О.Л. Копиленка, В.В. Копєйчикова, Л.Т. Кривенко, О.М. Мироненка, Г.О. Мурашина, О.Г. Мурашина, М.В. Оніщука, В.Ф. Погорілка, П.М. Рабіновича, В.М. Селіванова, В.Ф. Сіренка, В.Я. Тація, Ю.М. Тодики, В.Л. Федоренка, М.В. Цвіка, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка, Л.П. Юзькова, А.О. Янчука та інших. Їх зусиллями у політологічній та юридичній науці склалось чимало нових підходів до його розуміння, однак, незважаючи на це, донині питання сутності та засобів реалізації права громадян на участь у референдумі, його осмис­лення як цілісного демократичного політичного інституту продовжують залишатися дискусійними. Значною мірою це пов’язано з тим, що в різні часи в Україні демократію тлумачили по-різному. Як наслідок, склалося своєрідне українське поняття демократії та форм її реалізації.

Проте, попри існуючі прогалини правового регулювання референдних правовідносин, дискусійність чималої низки питань зусиллями українських учених-правників, політологів та представників інших галузей гуманітарного знання історія, теорія та практика референдумів в Україні у науковій літе­ратурі постає нині досить цілісно. Утвердилось усталене розуміння референдуму як політико-правового інституту, проте більшість дослідників зосереджує увагу головним чином на його конституційних засадах, політична ж складова загалом не набула належної актуалізації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисерта­ційне дослідження виконане в рамках планових наукових тем відділу право­вих проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Теоретико-методологічні проблеми співвідношення політики, права і влади» (РК 0102U007073), «Держава і громадянське суспільство
в Україні: проблеми взаємодії» (0105U00792), «Правові засади державної етнонаціональної політики в Україні» (РК 0108U010354). Тема дисерта­ційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України 20 квітня 2012 року (протокол № 4).

Мета дослідження полягає у комплексному порівняльно-політологічному дослідженні теоретичних і практичних проблем референдуму як демократичного політичного інституту і їх реалізації
в практиці організації і проведення загальнодержавних / загальнонаціо-нальних та місцевих референ­думів у зарубіжних державах та в Україні.

Для досягнення мети передбачено вирішення дослідницьких завдань:

– визначити й систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до проблеми референдуму, що сформувалися у зарубіжній та національній теорії права і політології й суміжних соціо-гуманітарних науках;

– дослідити еволюцію політико-правових особливостей закріплення терміна «референдум» у законодавчих актах України та зарубіжних країн, українській та зарубіжній політико-правовій думці, запропонувати його визначення як демократичного політичного інституту;

– простежити генезу наукової думки про референдум;

– окреслити та проаналізувати коло основних політико-практичних підходів до проблеми референдуму в сучасній правовій і політичній науці та практиці;

– узагальнити проблеми законодавчого закріплення інституту референдуму в зарубіжних державах, охарактеризувати його різноманітні консти­туційні моделі, виокремити їх типові риси та національні особливості;

– зіставити моделі референдуму, закріплені конституційними актами зарубіжних держав, виокремити їх типові риси та національні особливості;

– узагальнити політичні мотиви ініціювання та наслідки проведення загаль­нодержавних / загальнонаціональних референдумів, досвід вирішення основ­них процедурних аспектів проведення референдумів у зарубіжних державах;

– дослідити конституційні засади реалізації принципу «прямої демократії», закріплення інституту референдуму в конституціях і актах консти­туційного характеру України, формування конституційної моделі цього політико-правового інституту та проблеми її функціонування;

– розробити пропозиції щодо оновлення української національної конституційної моделі референдуму, застосування її як формату здійснення конституційних змін;

– сформулювати конкретні пропозиції щодо усунення невідповідності норм чинного Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» та законопроектів нормам чинної Конституції України, удосконалення цього законодавства загалом;

– з’ясувати політико-правові мотиви дій суб’єктів референдного процесу та правові норми щодо ініціювання, призначення / проголошення всеукраїнського референдуму;

– охарактеризувати найскладніші процедурні аспекти проведення всеукраїнського референдуму та імплементації прийнятих всенародним голосу­ванням рішень, запропонувати шляхи їх вирішення;

– виокремити і проаналізувати інституційні особливості місцевого референдуму як інституту місцевого самоврядування;

– проаналізувати політико-правові засади створення, функціонування, доцільність і перспективи удосконалення моделі місцевого референдуму за Конституцією України та законами України;

– окреслити коло проблемних питань процедури організації підготовки
і проведення місцевих референдумів та запропонувати шляхи їх вирішення;

– системно дослідити особливості політичної та інших форм відповідальності за порушення законодавства про референдуми та політико-правові наслідки їх застосування.

Об’єктом дослідження є демократичний політичний інститут референдуму як пріоритетна форма прямої демократії.

Предметом дослідження є обґрунтування на основі порівняльного аналізу закономірностей виникнення, становлення, розвитку та перспектив інституту референдуму, практики його застосування в зарубіжних державах
і Україні.

Теоретико-методологічними засадами дослідження є система філософ­ських, загальнонаукових і спеціальних політологічних методів. Застосуван­ня принципів об’єктивності та історизму уможливило уникнути однобічності при з’ясуванні генези української та зарубіжної політико-правової думки, осмисленні нагромаджених нею підходів до розуміння референдуму як демо­кратичного політичного інституту. Аксіологічний підхід дав змогу проаналі­зувати інститут референдуму як одну з найвищих цінностей українського народу, світової демократії загалом. У той же час вироблене в теорії права
і політології та апробоване практикою світового конституціоналізму розумін­ня референдуму як одного з найважливіших засобів реалізації народом його суверенітету, провідної форми прямої демократії, інституційних змін стало методологічним інструментом пізнання, формування та визначення шляхів удосконалення національної конституційної моделі референдуму.

Теоретичний аналіз та узагальнення базуються на застосуванні системно-структурного та функціонального підходів, органічної єдності теорії
і практики, поєднанні критичного і раціонального, універсального і націо­нального, конструктивного, порівняльно-ретроспективного та логічного підходів. З’ясування генези наукової думки про референдуми та аналіз нормативно-правових актів велись із застосуванням політологічного та контент-аналізу, порівняльно-правового, типологічного й генетичного, фор­мально-догматичного методів, герменевтики, моделювання і прогнозування та інших методів наукового дослідження, які застосовуються у політичній
і правовій науці. Найбільш широко використано порівняльно-правовий метод, що дало змогу виокремити типові риси і національні особливості формування та застосування моделей референдуму в Україні та зарубіжних державах, окреслити перспективи їх оновлення. Це вимагало поєднання застосування як інституційного, так і процесуального аналізу.

Комплексне використання методологічних принципів і методів сприяло чіткому обґрунтуванню наукового пошуку через створення репрезентативної джерельної бази як основи для узагальнень і висновків. Її складають нормативно-правові акти: чинна Конституція України 1996 року та інші конституції й акти конституційного характеру України та зарубіжних держав; окремі міжнародно-правові акти; Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року та інші закони України, які
є основою законодавства про референдуми; а також підзаконні акти, зокрема укази Президента України, постанови Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, документи окремих міністерств і відомств, постанови Центральної виборчої комісії, Центральної комісії з всеукраїнського референдуму, органів місцевого самоврядування та місцевої виконавчої влади, рішення різної форми судочинства тощо. Використано також окремі документи і матеріали установ Національного архівного фонду України, рукописні та електронні фонди Національної бібліотеки України
ім. В.І. Вернадського, Львівської націо­нальної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника та інших наукових бібліотек. Вагомим комплексом джерел є численний науковий доробок правників, політологів та представників інших галузей гуманітар­ного знання, у працях яких референдум постає цілісно як суспільний феномен та демократичний політичний інститут.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше
в українській політичній науці здійснене спеціальне комплексне порівняльно-політологічне дослідження, присвячене теоретичним та практичним пробле­мам референдуму як демократичного політичного інституту, сформульовано низку нових теоретичних висновків і узагальнень.

Уперше:

– виділено референдум як самостійний об’єкт політологічного дослідження та запропоновано концепцію референдуму як демократичного політичного інституту, однієї з пріоритетних форм здійснення влади народом
у конституційно визначений спосіб;

– розроблено періодизацію та в історичному аспекті цілісно простежено генезу в українській політико-правовій думці ідеї використання інституту референдуму як вираження владоустановчої функції народу з визначенням характерних особливостей на кожному з етапів;

– систематизовано вироблені українськими та зарубіжними вченими підходи до інституту референдуму, визначено основні чинники їх еволюції, теоретичні й інституційні засади, особливості втілення в конституційних та інших законодавчих актах;

– на підставі дослідження конституцій і актів конституційного характеру всіх зарубіжних держав сформульовано цілісну конституційну модель референдуму, компонентами якої є норми, які визначають сутність референдуму як народного голосування, предмет референдуму та його обмеження, суб’єктів призначення / проголошення, вимоги до формули, встановлення результатів голосування та імплементації його результатів;

– виокремлено поряд із правовою політичну складову в розробці
і прийнятті нормативно-правових актів для регулювання референдних право­відносин, яка істотно впливає на їх форму та зміст, механізм застосування на різних стадіях референдного процесу. Політичні мотиви у такому випадку, вважаємо, є домінуючими, здатними «запустити» чи «загальмувати» меха­нізм народної правотворчості, що, загалом, суперечить ідеям верховенства права, породжує у значної частини громадян цілком виправданий скепсис
у можливостях народовладдя, не сприяє утвердженню громадянського суспіль­ства та його політичних інститутів;

– обґрунтовано розуміння референдних правовідносин як корупціоген­ного чинника, оскільки у науковій літературі та у чинному законодавстві України про боротьбу з корупцією не міститься згадок про референдум як об’єкт корупційних злочинів чи правопорушень. З використанням матеріалів судової практики, досвіду проведення виборів і референдумів доводиться, що чимало таких порушень вчиняється чи може вчинятись посадовими особами, а тому потрібен механізм ефективної протидії чи превентивних мір, чому повинно сприяти удосконалення національного антикорупційного законодавства на основі використання проаналізованих норм відповідних міжнародно-правових актів, модельного законодавства зарубіжних держав.

Удосконалено:

– зміст основних термінів і понять, які використовуються в законодавстві про референдуми та науковій літературі; на основі аналізу еволюції відповідних дефініцій запропоновано власні визначення термінів «референдум», «конституційний референдум», «місцевий референдум» та ін.;

– інструментарій порівняльно-політологічного аналізу застосування інституту референдуму в Україні і зарубіжних державах, обґрунтовано розуміння його багатоманітності та національних особливостей, їх місця
і ролі в державотворенні та правотворенні;

– розуміння причин і підстав формування національної конституційної моделі у контексті очікуваного системного оновлення Конституції України, доцільність розробки нового національного законодавства про референдуми.

Отримали подальший розвиток:

– існуючі в теорії права і політології уявлення про правову природу та політичні чинники функціонування інституту референдуму в політичній системі суспільства, виокремлено особливості та мотиви його застосування
в умовах жорсткої конкуренції політичних еліт, коли ідея ініціювання всенародного голосування стає засобом тиску на ті чи інші владні інституції, боротьби за домінування у політико-правовому просторі;

– розуміння референдуму як однієї з найважливіших цінностей україн­ського народу, світової демократії загалом; Показано, що саме демократична складова є домінуючою концептуально як ідея і як найбільш вірогідний шлях досягнення національних ідеалів. Різке глобальне розширення демократії
у кінці ХХ – на початку ХХІ століття призвело до надзвичайно сильного акценту на інститути прямої демократії. Референдум став одним із дієвих
і авторитетних засобів легітимізації національної державності. Референдум забезпечує нові можливості для участі громадян у державних справах, формування демократичної політики. За певних обставин він може загострювати етнічні суперечності чи поглиблювати напругу в суспільстві, однак референдуми необхідні для демократії і легітимної влади;

– теоретичні положення щодо ролі інституту місцевого референдуму
у системі місцевого самоврядування, розуміння його інституційних особливостей як механізму вираження волі членів територіальних громад.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене можливістю їх використання в науково-дослідній роботі – для дослідження проблем теорії
і практики, механізму реалізації форм безпосередньої демократії в Україні; при викладанні низки правових і політологічних дисциплін та науково-дослідній роботі студентів, магістрів та аспірантів у вищих навчальних закладах; у процесі підготовки узагальнювальних і спеціальних праць, підручників та навчальних посібників з політології, конституційного права України, конституційного права зарубіжних країн, історії та теорії держави
і права, адміністративного права, кримінального права, історії України;
у законопроектній діяльності. Сформульовані автором пропозиції можуть бути використані з метою удосконалення конституційної моделі інституту рефе­рендуму при здійсненні системного оновлення Конституції України, для приведення Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року у відповідність до чинної Конституції України. Суб’єктам права законодавчої ініціативи спрямовані пропозиції про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо узгодження норм кримінальної відповідальності за порушення законодавства про вибори і референдуми, до Законів України «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Президента України», «Про Конституційний Суд України», «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших. Чимало пропозицій можуть бути враховані при розробці і прийнятті Законів України «Про всеукраїнський референдум» та «Про місцевий референдум», Виборчого кодексу України (Кодексу України про вибори і референдуми), інших законодавчих актів, які міститимуть норми щодо правового регулювання організації і проведення референдумів в Україні або їх використання. Матеріал дисертації, узагальнення і висновки покликані сприяти удоскона­ленню правового регулювання і практики здійснення процедур на всіх ста­діях референдного процесу, а тому повинні зацікавити його суб’єктів, насам­перед політичні партії та інші громадські формування, які є основними організаторами ініціювання проведення всеукраїнських та місцевих референ­думів.

Апробація результатів дисертації. Дослідження виконане й обговорене у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Теоретичні та практичні положення, які містяться в дисертації, доповідалися на 35 міжнародних наукових конфе­ренціях, у тому числі в Російській Федерації (у містах Москва, Кострома, Омськ, Уфа), Республіці Казахстан (Павлодар), Республіці Білорусь (Мінськ); на 6-ти всеукраїнських та 5-ти регіональних, а також звітних наукових конференціях кафедр Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника у 2005-2012 роках. Серед них: «Політологічні, соціологічні та психологічні виміри перехідного суспільства: як зробити реформи успішними» (Суми, 22-24 червня 2006 р.); «Кримінально-правова політика України: теоретичні та практичні аспекти проблеми» (Донецьк,
17–18 листопада 2006 р.); «Актуальные вопросы государства и гражданского общества на современном этапе» (Уфа, 10–11 квітня 2007 р.); «Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення» (Львів, 13-15 квітня 2007 р.); «Соціально-політична взаємо­дія у сучасній Україні: вибір шляхів державного розвитку» (Одеса, 20 квітня 2007 р.); «Этапы модернизации государственно-правовых систем стран СНГ (опыт, реалии, перспективы)» (Павлодар, 28 квітня 2007 р.); «Менеджмент за умов трансформаційних інновацій: виклики, реформи, досягнення» (Суми, 10-12 травня 2007 р.); «Актуальні питання реформування правової системи України» (Луцьк, 1-2 червня 2007 р.); «Онтология и аксиология права» (Омськ, 19-20 жовтня 2007 р.); «Основной закон государства и защита прав
и свобод граждан» (Кострома, 14 грудня 2007 р.); «Запорізькі правові читання» (Запоріжжя, 15-16 травня 2008 р.); «Актуальні питання реформування правової системи України» (Луцьк, 30-31 травня 2008 р.); «Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні» (Івано-Франківськ, 28 листопада 2008 р.); «Громадянське суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності» (Київ, 7 квітня 2008 р.), «Моральні основи права» (Івано-Франківськ, 16 грудня 2010 р.) та ін.

Публікації. Основні результати дослідження знайшли відображення
у 61 науковій праці дисертанта, серед них індивідуальна монографія та
20 наукових статей, опублікованих у фахових виданнях з політичних і 16 –
з юридичних наук. Крім того, в інших виданнях опубліковано 24 праці
з проблеми дослідження, в тому числі доповіді і тези виступів на 14 наукових конференціях.

Структура та обсяг дослідження. Специфіка проблем, визначених метою та завданнями дослідження, зумовила його логіку та структуру. Робота складається із вступу, п’яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (1164 найменування) та трьох додатків. Загальний обсяг дисертації становить 544 сторінки, із них основний текст – 361 сторінка, список використаних джерел – 141 сторінка, додатки – 42 сторінки.