ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІ

У першому розділі - “Просторовий та ліберально-інтернаціоналістський імперативи переростання ізоляціонізму США в інтервеціонізм” - розглянуто просторові та геополітичні мотивації поведінки США на міжнародній арені. Аргументовано дефініційний ряд у тому сенсі, що застосовується переважно політичний зміст категорії “європейці”. Коли йдеться про трансатлантичну співдружність, то під Європою у залежності від обставин маються на увазі ЄС і/чи європейські держави-члени НАТО, а Сполучені Штати розглядаються як окремий чинник міжнародних відносин в рамках євроатлантичної спільноти.

Враховано складності у визначенні розподілу функцій у зовнішній політиці власне Євросоюзу і національних держав, які входять до нього, дипломатичного відомства Єврокомісії та міністерств закордонних справ країн-членів.

Доведено, що ключовим елементом розходжень різних шкіл у дослідженнях євро-американських відносин виступає питання гегемонії чи рівності сторін у певних питаннях міжнародної політики. Аналізуються підходи західних наукових шкіл до проблеми “кінця альянсу” з урахуванням унікального статусу ЄС у міжнародній системі.

Систематизовано базові підходи американської політичної думки до проблематики євро-американських відносин, доведено, що інтеграційні теорії 1950-1960-х років не зуміли визначити глибинну сутність і перспективу розвитку євроатлантичного кооперування. Через доволі високий рівень відповідності ізоляціонізму інтересам європейських потуг раніше євро-американські протиріччя відносно рідко набували ознак глибинної суперечності. Важливим чинником кризовості виступають причинно-наслідкові зв’язки між поворотом зовнішньої політики США до антикомуністичного інтервенціонізму і загальним демократизаційним наповненням міжнародно-політичних доктрин і стратегій в умовах “скорочення відстаней” між державами як наслідку технологічної революції, розвитку транспорту і комунікаційних сполучень.

Одним з ключових явищ вже на початковому етапі розпаду соціалістичної системи стало усамостійнення зовнішньої політики США з наголосом на формуванні світу по-американськи, що часто сприймається європейськими союзниками США як порушення принципів багатосторонності та умов спеціального партнерства, відмова враховувати особливі підходи та інтереси європейців, перехід до унілатералізму та застосування силових методів без справді глибокого осмислення наслідків.

Здійснено концептуальний дискурс, що умовно визначаємо тезою “від Монро до Рейгана”. Автор заперечує концепт, що Вашингтон нібито вбачав у розчленуванні СРСР можливість реалізації ідеї безконфліктного зовнішнього оточення, маючи намір після реалізації цієї мети повернутися до ізоляціонізму: вийшовши із другої світової війни економічним і воєнно-політичним лідером, Сполучені Штати назавжди порвали з доктриною міжнародно-політичного ізоляціонізму. У цьому сенсі здійснено актуалізацію Доктрини Монро, розглянуто підходи американської політичної думки з проблематики “кінця доктрини”.

Зроблено концептуальний екскурс в історію, на основі якого показано, що всі повоєнні міжнародно-політичні стратегії Сполучених Штатів включали в себе елемент “підпорядкування впливом”. Повоєнні адміністрації США саме політичними перспективами керувалися при активному сприянні економічному відродженню Західної Європи. Америці потрібен був стабільний і, бажано, максимально залежний партнер у її боротьбі з комуністичною експансією, на що вона і спрямовувала свої зусилля. Наявність спільного ворога мобілізувала учасників трансатлантичного альянсу, привівши не тільки до утворення Організації Північноатлантичного Договору, але й до регіональної економічної інтеграції на європейському континенті. Із розпадом СРСР цей чинник спільності втратив свою дієвість.

Аргументовано наступні тези: адміністрації США і американська політична думка не вбачали у завершенні “холодної війни” кінець інтервенціонізму і доцільність повернення до ізоляціонізму; всі повоєнні міжнародно-політичні стратегії США включали в себе елемент “підпорядкування впливом”; доктрина і стратегія глобальної демократизації у поданні 43-го президента США вирізняються низкою порівняльних особливостей, спричинених появою нових центрів економічної сили; ці особливості беруть витоки в історії і проявляються у суміші частково ізоляціоністських декларацій і впливів демократичного ґатунку та паралельного використання традиційних для колишньої імперської Європи інтервенціоністських методів у спробах США демократизувати інші держави; така позиція американських властей формально (у тому числі на рівні законів) заздалегідь виключає територіальний експансіонізм, але кладе в основу принцип політичного та ідеологічного домінування; міжнародно-політичний консерватизм Рейгана - Буша слід розглядати здебільшого як реакцію на радянський (“інтернаціоналістський”) і німецький (нацистський) тоталітаризми.

Представлено ключові елементи наукового забезпечення основних міжнародних стратегій США повоєнного періоду.

У другому розділі – “Базові особливості відносин між трансатлантичними союзниками” - показано, що з крахом біполярної системи зазнала суттєвих змін парадигма взаємозалежності як важливого принципу часів глобалізації. Сполучені Штати почали поводитися на міжнародній арені з висоти власного домінування. У практичному контексті розглянуто повоєнну еволюцію міжнародних стратегій США. Доведено, що стримування і визволення епохи “холодної війни” були сприйняті адміністраціями Б.Клінтона і Дж.Буша - молодшого як пасивні з погляду протидії новітнім викликам. Принцип інтервенціонізму стримуванню і визволенню притаманний здебільшого у формі реагування на радянське втручання.

Розглянуто базові елементи політичних суперечностей між союзниками у формуванні й розвитку НАТО в межах наростаючого домінування США. Особливий наголос зроблено на позиціях Франції і ФРН. Враховано, що у розпал “холодної війни” домінували два ключових вектори подій - американо-британське співробітництво та переважно психологічне франко-німецьке суперництво, яке переросло у французьку настороженість стосовно логіки німецької політики США.

З метою поглибленого розуміння появи суперечностей у відносинах між трансатлантичними союзниками структуровано в рамках певної періодизації концептуальну еволюцію стратегії Рейгана. Вона більшою мірою, ніж інші стратегії “холодної війни”, знаходила розуміння в Європі, хоча паралельно викликала настороженість. Дисертант заперечує тезу корпоративістської школи про те, що всі цілі і дії США у світі базовані на засадах економічного прагматизму.

Розпад СРСР спричинив рішучі зміни змісту інтервенціонізму США, що набув ознак самостійності прийняття рішень та їх реалізації: така ситуація закономірно мала набути ознак кризовості у контексті відносин з Європою. Дж.Буш - молодший багато в чому є послідовником рейганівської моделі неоконсерватизму.

З метою уточнень висновків здійснено авторський аналіз плану дій “ЄС - США”. Базовими цілями сторін у ній визначено: сприяння мирові і стабільності, демократії і розвиткові у всьому світі; відповідь на глобальні виклики; внесок у поширення світової торгівлі і зміцнення економічних відносин; будівництво мостів через Атлантику.

Перенесення філософії глобалізму на рівень міжнародно-політичної діяльності США спричинило появу ще одного політико-психологічного бар’єру в дво – і багатосторонніх відносинах. Наступний елемент євро-американських розходжень стосовно інтервенціонізму США окреслюємо в рамках спроб Білого дому реалізувати місію глобального демократизатора.

Визначення причинно-наслідкових зв’язків між американським інтервенціонізмом і позицією європейських союзників США знаходиться у сфері особливого ставлення сторін до перспектив міжнародної системи та переростання конфліктів у “третіх” країнах у такі, що становлять небезпеки трансатлантичному альянсові.

Ідея глобального верховенства США у становленні демократичного світу є ключовою у розробці стратегії інтервенціонізму епохи постбіполярності. Глобальне “клонування” демократичних режимів прийшло на зміну подвійному стримуванню.

Американські неоконсервативні істеблішменти не надто схильні дослуховуватися до думки політологів, коли йдеться про ризики, пов’язані з новими інтервенціоністськими авантюрами. Адміністрації США постбіполярного періоду визначають правильними свої проекти і дії в контексті попередження серйозніших наслідків у випадку невтручання. НАТО було вирішальним фактором збереження американської військової присутності на європейському континенті і верховенства США у європейських та глобальних справах. Розширення організації міняє ситуацію з причини гегемонізму США у розробці й реалізації рішень.

У третьому розділі – “Партнерські відносини США і Євросоюзу на сучасному етапі” - автор доводить, що створення ЄС і декларація курсу на спільну зовнішню політику додали суперечностей у дво - і багатосторонні відносини. Тенденції європейської політики до самостійної ролі на континенті спонукали Білий дім безпосередньо підключитися до процесу розширення не тільки НАТО, а й власне ЄС. Стратегія розширення (адміністрація Б.Клінтона) стала реакцією на консолідацію Євросоюзу в межах спільної зовнішньої політики. Базовою турботою США після “холодної війни” далі залишалася Європа. Реанімація ідеї європейської оборонної структури стимулювала активність США в Європі. Перетворення США у єдину глобальну державу сучасності спричинило завершення історії ізоляціонізму та остаточний перехід до інтервенціонізму, який набирає обертів.

Зайняті своїми проблемами європейці часто є тільки відносними партнерами США у глобальних політичних і воєнно-політичних проектах: європейські союзники Америки, ідеологічно підтримуючи певні американські проекти у регіонах світу не надто схильні брати в них безпосередню участь, а з кожним днем нинішньої іракської війни проявляють дедалі частіше небажання взагалі залучатися до них.

Розширення НАТО на схід дещо змінило ситуацію завдяки появі в цій організації держав, які у глобальних питаннях більше орієнтуються на Сполучені Штати. Однак ці зміни не вплинули на зміну стратегії європейських політикумів як цілісності. Західна Європа і США як партнери дедалі виразніше стають паралельними лідерами у світових справах, однак воєнно-політична сфера відповідальності залишається переважно за Сполученими Штатами.

Дотично розглянуто вплив американської активності на міжнародну стратегію Москви. Існують протиріччя між США і державами ЄС щодо механізмів демократичного і ринкового впливу на нових акторів міжнародних відносин у Європі. Регіоналізм в умовах глобалізації є фактором дисфункції у відносинах США з ЄС. За таких умов інтервенція по-американськи починає тлумачитися не як втручання, а як задіяність (від англомовного “engagement”). Адміністрація Б.Клінтона розробляла свої миротворчі та гуманітарні операції переважно на концептуальних засадах епохи біполярності, що проявилося у діях НАТО на Балканах: від 1999 року у Європі посилюється тенденція до заперечення унілатеризму США в рішеннях НАТО.

Доведено, що стриманіша позиція європейців щодо розширення викликана об’єктивними обставинами, зокрема, особливостями відносин з Росією. Євро-американські відносини у цей період набули вирішального значення у контексті формування постбіполярної системи. Вплив постбіполярності на відносини між ЄС і США у цьому сенсі також можна окреслити в рамках європейського стримування американського гегемонізму. Маастрихтські угоди і звільнення Східної Європи від радянської гегемонії справді зняли з європейської політики колишні обмеження, обумовлені наявністю спільної загрози і спільного ворога. Остаточне рішення дилеми “симетричні” чи “асиметричні” відносини ставиться у зв'язок з формою реалізації існуючої взаємозалежності. Вирішального значення набуває погодження принципів зовнішньої політики.

Трансатлантична Декларація 1990 року вже не може бути правовою базою конструктивних відповідей на міжнародно-політичні виклики, які часто по-різному сприймаються і тлумачаться трансатлантичними союзниками. Однак прагнення європейців до спільної міжнародної стратегії поки що є більше декларацією, ніж фактом. Трагедія 11 вересня 2001 року та іракська авантюра Америки привели до переходу концептуальних спонук для протиріч в трансатлантичній спільноті в практичне русло розмежування і навіть відчуженості.

В четвертому розділі – “Суперечності постбіполярної епохи і трансатлантичне партнерство” - в рамках оцінювання зовнішньополітичної практики доведено, що в останні роки фінансово-економічні обмеження на реалізацію глобалізму США починають позначатися на його можливості, що не стримує глобалістських експериментів. Концепт глобалізму Буша викликав у Європі критичний настрій. У прагненні розділити відповідальність Америка часто не знаходить незаперечно позитивного реагування в європейських столицях.

Фактор кризовості консолідованих зусиль США і ЄС проявився у процесі включення Балканських держав в Європейську і Євроатлантичну інтеграцію. Вирішальним елементом протиріч стали різні оцінки американцями і європейцями інтересів сторін-учасниць Балканського конфлікту. ЄС розділив нові незалежні держави на дві категорії: країни ЦСЄ сприйняті потенційними членами Союзу, а пострадянські республіки тепер винесені за рамки розширення ЄС. Досвід участі в балканському врегулюванні засвідчив високу можливість протидії Євросоюзу здійсненню Сполученими Штатами самочинних акцій.

Трансатлантичні відносини залишаються потужними, але на їх стан впливає ситуація на міжнародній арені. На початку ХХІ століття головною проблемою у дво – і багатосторонніх відносинах в західному світі є Близький Схід і міжнародний тероризм. Близькосхідна політика ЄС і США виступає бар’єром на шляху стабілізації спеціального партнерства. Від її узгодження принципово залежить здатність Західного співтовариства націй утримати мир.

У розділі доведено, що європейці розглядають тероризм як специфічний феномен, що не є безумовно зв’язаний з ситуацією на Близькому Сході, вони виступають за різні методи протидії тероризмові. Уряд США заперечує будь-який діалог з ворожими режимами. Ключове розходження з Європою тут бачиться у тому, що влада США може вдаватися до збройних акцій і без погодження з ООН.

Попередженню розколу в трансатлантичному альянсі служить спільне євро-американське розуміння і усвідомлення важливості міжнародної кооперації у боротьбі з тероризмом. Однак про повну єдність політичних стратегій США і ЄС у світі не йдеться: існують суттєві відмінності стратегічного, політичного та культурного ґатунку.