Ідеї еволюції та революції в українській політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертації, її наукова новизна, розкрито методологічну основу дослідження та його практичне значення.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження еволюції та революції як видів суспільно-політичного розвитку” проаналізовано ступінь наукової розробленості проблематики дисертації, визначено та охарактеризовано основні методи дослідження. Систематизовано праці вітчизняних і зарубіжних науковців щодо еволюції та революції як видів суспільно-політичного розвитку. У розділі здійснений аналіз основних теорій суспільно-політичної еволюції та революції в західній політичній науці, що справили значний вплив на формування відповідних концепцій в українській політичній думці досліджуваного періоду.

Відзначено, що вивчення проблеми здійснювалось двома школами: радянською та у зарубіжній україніці. У радянський період дослідженню суспільно-політичного розвитку та його різновидів приділялась значна увага. Радянська наука, розвиваючи марксистську концепцію суспільно-політичного розвитку, надавала велике значення революції як способу суспільно-політичного розвитку. Еволюція в таких дослідженнях, як правило, прирівнюється до прогресу, тобто розуміється як безумовний та незворотній шлях суспільства до вдосконалення. Саме в цьому контексті радянські дослідники вивчали та інтерпретували концепції розвитку представників української політичної думки кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя. Серед робіт, присвячених аналізу політичної думки України, можна відзначити дисертаційне дослідження О.Лисенка, монографії А.Брагінця, М.Возняка, М.Климась, які висвітлюють концепції окремих представників української політичної думки щодо суспільно-політичного розвитку.

Значний внесок у дослідження особливостей теорій революції та еволюції в українській політичній думці кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя зробили українські вчені за кордоном. Окреме місце займає ґрунтовний аналіз концепцій В.Липинського, В.Винниченка, М.Драгоманова, зроблений І.Лисяком-Рудницьким. Огляд деяких аспектів концепції революції М.Міхновського та особливостей самої української революції 1917-1920 здійснений П.Мірчуком. Аналіз особливостей розуміння революції І.Франком та критичний огляд радянського франкознавства мicтяться в працях Б.Кравціва. Всі ці дослідження присвячені вивченню концепцій суспільно-політичного розвитку окремих представників української політичної думки кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя, але не надають їх порівняльного аналізу та не розкривають особливості змісту понять „революція” та „еволюція” в українській політичній думці зазначеного періоду.

Відзначено, що після набуття Україною незалежності, починається новий етап у вивченні суспільно-політичних перетворень, зокрема революції та еволюції та аналізу цієї проблематики представниками української політичної думки кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя. Зазначена тематика почала привертати значну увагу дослідників. Зокрема питанню революції та війни присвячене дисертаційне дослідження П.І. Артюха.

Крім того, погляди окремих представників української політичної думки кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя на революцію та еволюцію як шляхи суспільно-політичного розвитку проаналізовані у окремих розділах праць В.Дудки, А.Круглашова, Ю.Левенця, В.Лісового, О.Пріцака, О.Салтовського. Проблеми еволюції та революції в працях Ю.Бачинського, Д.Донцова, М.Драгоманова, В.Липинського, М.Міхновського,  І.Франка, частково розглянуті у дисертаційних дослідженнях І.І.Бегея, М.Г.Гордієнка, М.С.Кармазіної, А.М.Круглашова, С.М.Кулика, Ю.М.Манелюка, М.Б.Міщук, В.П.Ситніка, О.Д. Славич, Л.В. Слінченко.

Окремі аспекти досліджуваної тематики відображені у підручниках та посібниках з історії української політичної думки та історії українського державотворення таких авторів як Б.Кухта, В.Потульницький, О.Скакун, В.Шевчук.

Аналіз ступеня наукової розробки теми дозволив зробити висновок, що при наявності значного масиву літератури з вивчення історії вітчизняної політичної думки другої половини ХІХ – початку ХХ століть, проблематика революції та еволюції  переважно вивчалась у контексті інших дослідницьких тем, або розглядалась частково під час аналізу праць того чи іншого представника української політичної думки відповідного періоду. Спеціальні дослідження з цієї тематики відсутні.

Аналіз сутності та особливостей ідей суспільно-політичної еволюції та революції в українській політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя був здійснений за допомогою застосування комплексної методики, що охоплює філософські, загальнонаукові й спеціальні підходи та методи політичних досліджень.

Системний метод використано для аналізу концепцій суспільно-політичної еволюції та революції в українській політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ ст. як єдиної системи та визначення її елементів та зв’язків між ними.

Застосовано компаративний метод, зокрема такий його вид як тематичне порівняння („thematic comparison”), зорієнтований на аналіз предмета або теми дослідження у порівняльній перспективі. Використання такого різновиду порівняння дозволяє розглянути тему аналізу комплексно на концептуальному рівні, що дало можливість співставлення концепцій суспільно-політичної еволюції та революції різних представників української політичної думки з метою виявлення подібностей і відмінностей.

За допомогою історичного методу простежено зміни в науково-теоретичному розумінні ідей суспільно-політичної еволюції та революції протягом кінця ХІХ – початку ХХ ст., вплив політичних подій на науковий аналіз зазначеної тематики.

У дослідженні запропоновано трактування поняття політичного розвитку як багатомірного процесу, у ході якого в результаті взаємодії різноманітних політичних сил здійснюються зміни в політичній поведінці, політичній культурі, політичній системі суспільства. Щодо його форм -  еволюції та революції, то під поняттям еволюції розуміється процес поступових змін політичної сфери суспільства, змістом яких є її ускладнення, диференціація, підвищення рівня організації (прогресивна еволюція) або ж спрощення, зниження системної структури (регресивна еволюція). Варіантом еволюції є також збереження загального рівня організації системи при наявності циклічної динаміки певних політичних явищ в її межах без набуття ознак іншої політичної якості. Поняття революції визначається як корінні, глибокі якісні зміни в розвитку суспільства та його політичної системи.

Значна увага в розділі приділена аналізу підходів до вивчення суспільно-політичної еволюції та революції в європейській політичній думці другої половини ХІХ - початку ХХ сторіччя, що дозволило охарактеризувати інтелектуальне середовище, у якому розроблялись відповідні концепції української політичної думки. Зокрема розглянуті класичні формулювання еволюціонізму в працях О.Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгейма. Також проаналізовані основні підходи до трактування явища революції в основних ідеологічних течіях європейської політичної думки ХІХ – початку ХХ сторіччя: у лібералізмі (А. де Токвіль), марксизмі (К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін), анархізмі (П.Ж.Прудон, М.Бакунін).

Доведено, що українська політична думка кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя розвивалась в контексті європейського політичного мислення. В основу концепцій суспільно-політичного розвитку українських вчених лягли теорії західноєвропейських еволюціоністів. Зокрема М.Грушевський спирався на теорії О.Конта та Г.Спенсера. І.Франко багато уваги приділяв вченню Ч.Дарвіна, використовував праці А.Сен-Сімона, Ш.Фур'є, Р.Оуена.

У розділі проаналізовано вплив на українську політичну думку кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя марксизму, зокрема теорії суспільно-політичного розвитку, розробленої К.Марксом та Ф.Енгельсом. Зазначається, що методологія марксизму стала основою концепції суспільно-політичного розвитку Ю.Бачинського, С.Мазлаха та В.Шахрая. У контексті соціал-демократичної доктрини розробляли свої концепції суспільно-політичного розвитку І.Франко та В.Винниченко. В той же час кожен з цих дослідників на основі методології марксизму формулює  власний ідеал суспільно-політичного розвитку та пропонує спосіб його досягнення. І.Франко використовує теорію  марксизму вибірково: він погоджується з соціалістичним ідеалом майбутнього, але відкидає методи досягнення цього майбутнього, революцію як збройний переворот. В результаті творчої еволюції В.Винниченко також приходить до бачення революції як ненасильницького поступового процесу, який переносить суспільство на якісно новий щабель розвитку. Ю.Бачинський, С.Мазлах та В.Шахрай є прибічниками пролетарської соціальної революції, але її результатом, на їх думку, має стати створення незалежних національних держав.

Проаналізовані в даному розділі питання дозволили зробити висновок про те, що представники української політичної думки були добре ознайомлені з європейськими концепціями суспільно-політичної еволюції та революції. Деякі положення європейських теорій були сприйняті українською політичною думкою, але більшість положень була критично переосмислена та оцінена у контексті українських реалій.

У другому розділі „Особливості концепцій суспільно-політичної еволюції в українській політичній думці” проаналізовані твори представників української політичної думки кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя, виявлені особливості концепцій суспільно-політичної еволюції, досліджені такі основні елементи еволюційних концепцій як аналіз процесу формування уявлень про еволюцію, фактори суспільно-політичного розвитку, ефективність еволюційної моделі розвитку.

Доведено наявність концепцій суспільно-політичної еволюції в українській політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя. Зокрема проаналізовано сформульовані М.Драгомановим, І.Франком, М.Грушевським, В.Липинським авторські визначення суспільно-політичної еволюції, її стадій, ознак, ефективності як способу досягнення суспільно-політичного ідеалу. Зазначені автори присвятили спеціальні дослідження питанню суспільно-політичної еволюції. Проведений аналіз дозволив оцінити доробок М.Драгоманова як найбільш ґрунтовний у цій сфері, оскільки його концепція стала тією базою, від якої відштовхувались подальші дослідники, як прихильники еволюціонізму, так і його критики.

З урахуванням вищезазначеного, значну увагу в тексті розділу приділено аналізу концепції суспільно-політичної еволюції, розробленої М.Драгомановим. Дослідник ретельно вивчав проблематику суспільно-політичного розвитку. М.Драгоманов проаналізував сутність явища еволюції, процес формування поняття „еволюція”, його співвідношення з іншим способом суспільно-політичного розвитку – революцією. У цьому контексті М.Драгоманов найчастіше вживав поняття „поступ”, розуміючи під ним незворотній процес вдосконалення, покращення, тобто прогрес. При цьому поступ, на думку мислителя, відбувається не „ривками”, а гармонійно, органічно. Дослідник не заперечує ролі революції у розвитку, але вважає її лише формою, яку інколи приймає еволюція. Еволюція, на думку М.Драгоманова – це поступальний рух до кращого, більш розвиненого стану, критеріями якого є добробут та щастя окремої людини.

Виявлено особливості визначення поняття суспільно-політичної еволюції М.Драгомановим. Зазначається, що дослідник не зводить еволюцію до розвитку техніки та матеріального виробництва, навпаки, визначальним фактором розвитку є поступ у культурі, етиці, політичних відносинах. Вчений вважав, що еволюція відбувається у масштабах всього людства. У певні періоди в окремих країнах або регіонах можуть відбуватись революційні перетворення, але, на думку науковця – це лише вияв, форма, яку приймає еволюційний процес. Можна сказати, що взаємозв’язок революції та еволюції дослідник розглядав діалектично. Ці протилежні форми розвитку, на думку автора, доповнюють одна одну. Шляхом революції можна змінити уряд, домогтися тактичних змін. У цьому сенсі революції у М.Драгоманова є виявом процесу еволюції, що охоплює людство та природу як складні системи. Революції, на думку науковця, не можуть призвести до фундаментальних змін, а лише скорегувати, дещо пришвидшити чи уповільнити еволюційний розвиток.

Проаналізовано питання наступництва (тяглості) в українській політичній думці, розвитку наукових положень одних дослідників іншими, їх послідовниками. Зокрема зазначено, що І.Франко, досліджуючи питання суспільно-політичної еволюції розвиває деякі ідеї М.Драгоманова. Особливо близькі погляди двох дослідників на процес формування уявлень про еволюцію. До особливостей концепції суспільно-політичної еволюції, розробленої І.Франком, можна віднести те, що аналізуючи сутність еволюції, він вивчає її на загальнокультурному та науково-технічному рівнях, у історичному розрізі, а також її усвідомлення, відбиття у психології людини.

Якщо М.Драгоманов розуміє еволюцію як поступовий однобічний процес, який веде до вдосконалення форм людського життя та ніколи не завершується, то І.Франко наголошує на так званому хвильовому характері еволюції, а також виділяє два фактори: прогресу та дегенерації, які постійно присутні у суспільно-політичних процесах. Дослідник зазначає, що у кінцевому підсумку, сили прогресу завжди перемагають, за рахунок чого і відбувається еволюція.

Стосовно особливостей концепції суспільно-політичної еволюції І.Франка визначено, що дослідник приділяє особливу увагу аналізу факторів, що спричиняють суспільно-політичну еволюцію. Серед таких факторів він виділяє поділ праці. Хоча дослідник порівнює суспільно-політичну еволюцію з еволюційними процесами, які охоплюють всю природу, він застерігає від абсолютизації та сліпого перенесення процесів, які відбуваються в спільнотах тварин чи рослин, на людське суспільство. На думку І.Франка, суспільство, докорінним чином змінило характер боротьби за існування, що відбувається у тваринному світі.

Аналіз праць М.Грушевського показав, що його дослідження, присвячені питанню суспільно-політичної еволюції, мають багато спільного з працями М.Драгоманова та І.Франка. Зокрема дослідник також цікавиться появою уявлень про еволюцію, її загальністю для всього людства, а не для окремих суспільств, її безперервністю та прогресивністю. Але, якщо М.Драгоманов у своїх дослідженнях еволюції звертається до історії релігії та найбільше цікавиться історією суспільно-політичної думки, І.Франко ґрунтує свою концепцію на вивченні біологічних процесів та частково історії людських цивілізацій, то для М.Грушевського етнологічні дані стають основою його дослідження, хоча він також звертається і до даних про суспільні форми співжиття вищих тварин.

М.Грушевський ставить питання про закони суспільно-політичної еволюції, і, хоча його відповідь щодо наявності таких законів негативна, він приділяє цьому питанню найбільше уваги порівняно з іншими мислителями цього періоду.

Дослідник також звертається до питання факторів суспільно-політичної еволюції. У цьому аспекті його відповідь кардинально відрізняється від бачення, запропонованого І.Франком. М.Грушевський найсуттєвішими факторами суспільно-політичної еволюції вважає розвиток релігійних вірувань, формування мови, розвиток політичних інститутів, переселення народів та війни.

У розділі здійснена також характеристика концепції  суспільно-політичної еволюції В.Липинського. Наголошено, що дослідник ставив можливість суспільно-політичної еволюції у залежність від рівня розвитку політичної культури та науки. Суспільний розвиток для нього – це досягнення балансу в суспільстві між активною та пасивною частиною еліти. Завдяки ефективній циркуляції еліт, більш радикальні представники еліти потрапляють до влади і не дають суспільству опинитись в стані стагнації. Разом з тим, вони не можуть відкинути позитивний досвід попередніх поколінь. Таким чином, суспільство використовує найкращі ідеї еліти і рівномірно розвивається. Тільки таким шляхом, на думку В. Липинського, можна розбудовувати державу.

Визначено, що всі автори концепцій суспільно-політичної еволюції (окрім М.Грушевського) приділяли увагу порівнянню ефективності еволюційного та революційного шляхів розвитку. І всі вони сходились на тому, що саме еволюція є тим шляхом, який може забезпечити якісний розвиток суспільства та перевести його на інший, більш досконалий щабель. Цікаво, що всі дослідники зазначають, що в результаті суспільно-політичної еволюції буде втілений в життя певний суспільний ідеал. Найбільш яскраво це положення виявляється у І.Франка, який прямо стверджує, що результатом суспільно-політичної еволюції має стати утвердження соціальної справедливості, рівності та свободи. Хоча і не так чітко сформульована, але ця думка також присутня і у працях М.Грушевського та М.Драгоманова, який зазначає, що з ходом еволюції люди ставатимуть щасливішими, вільнішими, моральнішими, ступінь рівності та справедливості у суспільстві буде збільшуватись.

Проаналізовані в даному розділі питання дозволили зробити висновок про те, що наприкінці ХІХ - початку ХХ сторіччя суспільно-політичний еволюціонізм був представлений потужними мислителями, які створили оригінальні концепції. Еволюція розглядається ними як єдино вірний шлях суспільного розвитку, динаміка якого залежить, передусім, від рівня культури та освіченості суспільства.

У третьому розділі “Ідеї революції як виду суспільно-політичного розвитку в українській політичній думці” визначені підходи до інтерпретації поняття революції, основні напрямки його дослідження та особливості трактування. Здійснений порівняльний аналіз концепцій революції, запропонованих представниками різних ідейних течій української політичної думки досліджуваного періоду.

Аналіз праць представників української політичної думки кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя показав, що у досліджуваний період були і прихильники революції як ефективного шляху суспільно-політичного розвитку (Ю.Бачинський, В.Винниченко, Д.Донцов, М.Міхновський), і її противники, що взагалі відкидали конструктивну роль революцій (В.Липинський), або принаймні застерігали, що виключно шляхом революції неможливо досягти якісних суспільно-політичних змін (М.Драгоманов, І.Франко).

Відзначено, що дослідження феномену революції проводилось у двох напрямках. Для першого напрямку, до якого належала більшість дослідників, характерна посилена увага до аналізу причин, наслідків, етапів, рушійних сил революції (Д.Донцов, В.Винниченко, В.Липинський, М.Міхновський, С.Томашівський, В.Кучабський). У працях дослідників, що належать до другого напрямку увага надається аналізу сутності революції як шляху суспільно-політичного розвитку (праці Ю.Бачинського та М.Драгоманова). Менша популярність другого напрямку пояснюється тим, що на початку ХХ сторіччя дослідження революції були здебільшого прикладними, тобто питання як відбувається революція та до чого вона може призвести були більш актуальними та затребуваними практикою будівництва державності в Україні, ніж суто теоретичні дослідження сутності феномену революції.

Аналіз показав, що М.Драгоманов найбільш ґрунтовно, у порівнянні з іншими представниками української політичної думки досліджуваного періоду, розробив питання суспільно-політичної революції, його концепція справила значний вплив на подальше осмислення цієї проблематики. Дослідник дав своє визначення революції, виокремив її сутнісні ознаки, визначив місце та роль революцій в суспільно-політичному розвитку та її співвідношення з процесом еволюції. Крім того, М.Драгоманов присвятив достатньо уваги аналізу та розрізненню понять революції та бунту (повстання), що на той час було суттєвим досягненням політичної теорії. В той же час дослідник звертався і до питань аналізу причин революції, специфіки протікання революцій в різних цивілізаційних контекстах. В рамках своєї теорії суспільно-політичної еволюції М.Драгоманов надав ґрунтовний порівняльний аналіз революцій в Європі та у Росії, акцентуючи увагу на факторах, які спричинили появу тієї чи іншої моделі революції та порівнюючи їх наслідки для суспільно-політичного розвитку.

У розділі також розкриті підходи до визначення сутності революції в межах методології марксизму, представлені працями І.Франка та Ю.Бачинського. Встановлено, що І.Франко приділяв велику увагу питанню сутності революції, надаючи перевагу широкому визначенню цього явища. Революцію у інтерпретації І.Франка можна визначити як комплексне явище, що позначає собою якісні перетворення, які відбуваються у всіх сферах людського життя – науці, техніці, культурі, політиці. Особливістю розуміння революції І.Франком є те, що він заперечує одномоментність, швидкість революційних перетворень (в той час, коли більшість визначень революції містять таку її характеристику як швидкі, раптові, негайні зміни). Революція, на думку І.Франка, це довготривалий процес змін у різних сферах суспільно-політичного життя, який в кінцевому підсумку призводить до якісних змін. Іншими словами, якщо більшість визначень відносять до революції лише сам момент докорінних змін у суспільно-політичному устрої, то І.Франко вважає революцією і процеси, які готували ці докорінні зміни. Другою особливістю визначення революції у І.Франка є заперечення її обов’язково насильницького характеру, що взагалі можна вважати новою ідеєю для політичної думки початку ХХ сторіччя. 

В розумінні сутності революції Ю.Бачинським виявлено зв’язок з першопочатковим трактуванням цього терміну, коли під революцією розумівся безперервний рух по колу, на зразок руху небесних світил. В аналізі більшовицької революції Ю.Бачинський неодноразово звертається до такого трактування, зазначаючи, що згідно з природним рухом речей більшовицька революція має повернутись до того, з чого вона починалась – до капіталізму. Цікавим в концепції революції Ю.Бачинського є поділ революції на дві стадії: деструктивну і конструктивну. На першій стадії завдання революції полягає в тому, щоб підірвати існуючі суспільні інституції, усунути від влади пануючу еліту, зруйнувати суспільний устрій. Друга стадія, навпаки, конструктивна. На цій стадії революція повинна замість зруйнованих інституцій створити нові, революційні ватажки мають стати новою елітою. Пізніше, подібна концепція в розвиненому вигляді викладена у другій половині ХХ століття С.Хантінгтоном у праці „Політичний порядок у суспільствах, що змінюються”. Він також виділяє дві фази революції і вважає, що завершеною є тільки та революція, яка успішно пройшла другу стадію.

Значну увагу в тексті розділу приділено аналізу праць дослідників, які концентрували увагу на вивченні причин, наслідків, етапів, рушійних сил революції, прив’язували свої розвідки до конкретної ситуації української революції 1917-1920 років. У цьому контексті головна дискусія точилась навколо того, чи революція повинна бути національною чи соціальною. Ряд дослідників (Д.Донцов, М.Міхновський, С.Мазлах та В.Шахрай) обстоювали позицію, згідно з якою революція є явищем національним і її результатом має стати національна самостійність.

Цікавою в цьому контексті є думка Ю.Бачинського, який вважав, що якщо революція і є спільною справою декількох націй, то в підсумку вона може призвести до ствердження суверенітету кожної нації, яка цю революцію творила.

Виявлена також позиція, яку підтримував В.Винниченко, згідно з якою революція вважалась вищим виявом класової боротьби, наслідком якої має бути звільнення пролетарів всіх країн і об’єднання людства, а національне питання є другорядною проблемою.

Виділено два основних підходи щодо визначення рушійних сил революції: перший полягає у тому, що революцію творить еліта (зокрема національна), другий - клас. До прихильників першого підходу можна віднести Д.Донцова, В.Липинського, М.Міхновського. Другий підхід обстоювали Ю.Бачинський, В.Винниченко, С.Мазлах та В.Шахрай. При цьому, В.Липинський застерігає, що оскільки революція твориться не народом, то і наслідки її не будуть для народу позитивними. Революція, на думку дослідника, може принести лише більш жорсткий режим, репресії, та відкинути країну назад.

Встановлено, що концепції Д.Донцова та В.Липинського вирізняються наявністю чіткого ідеалу суспільного розвитку, але якщо для Д.Донцова революція була способом його досягнення, то для В.Липинського революція була скоріше перешкодою.

Зазначено, що окремим напрямком у дослідженні суспільно-політичного розвитку в українській політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя було вивчення причин революцій в Російській імперії, тих соціально-економічних чинників, що призвели до революцій та оцінка характеру та особливостей самих революцій. Основною причиною неможливості поступового розвитку російського суспільства та політичної системи дослідники називали відсутність стадії міського господарства в історії Росії та втрату культури городян-ремісників, які у Європі відігравали роль основи суспільно-політичного розвитку та вдосконалення, а також надмірну централізацію влади та гіпертрофований чиновницький апарат, що не давав можливості для формування ефективного самоврядування, самоорганізації громади.

Крім того, окремі автори наголошували на наявності додаткових факторів, які впливали на характер суспільно-політичного розвитку Російської імперії. Зокрема М.Драгоманов звертав увагу на вплив географічних особливостей Росії, а саме на те, що велика територія імперії зумовила уповільнення темпів суспільно-політичного розвитку.

До особливостей дослідження феномену революції в українській політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя потрібно також віднести їх прикладний характер. Більшість теоретичних висновків робилась дослідниками на основі історичних подій початку ХХ сторіччя та відповідно до потреб українського суспільства цього періоду.

Отже, проблемі революції приділялась велика увага в українській політичній думці. Були розроблені питання сутності революції, її причин, наслідків, рушійних сил. Крім того, розглядались питання взаємозв’язку революції та побудови національної державності.

Проаналізовані в розділі питання дозволили зробити висновок, що дослідження ідеї революції представниками української політичної думки особливо актуалізується на початку ХХ ст. та набуває практичного значення.