ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено мету і головні завдання роботи, сформульовано засади та методи дослідження, об’єкт і предмет дисертаційної роботи, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження.

Перший розділ роботи “Витоки і базові принципи неоєвразійства” присвячений аналізу формування доктрини євразійства та її еволюції у неоєвразійство в сучасних реаліях російського політичного життя.

Характеризуючи концептуальну базу неоєвразійства, якою є євразійська доктрина, відзначимо, що вона (доктрина) своїм ідейним і політичним корінням сягає у XVIII-XIX ст., опосередковано спираючися на ідеї слов’янофільства, російського “почвенництва” і православного провіденціалізму. Підвалини євразійської концепції, як політичного вчення складають такі поняття, як “ідеократія”, “пасіонарність”, “Євразія”, “євразійський становий хребет”, “ідея-правителька”, “туранський елемент”, “симфонічна особистість”, “євразійська культура”, “православна релігія” та “православна церква”. В євразійській доктрині одну із стрижневих ролей відіграє православна релігія та православна церква. До центральних ідей вчення належить також теза про суттєву роль туранського елементу в російській культурі і суспільному житті. З моменту виникнення євразійської доктрини в ній був присутній вагомий український акцент. Класики євразійства (П. Савицький, М. Трубецькой), навіть маючи етнічні українські корені, упереджено ставилися до української культури як такої, вважаючи її рівень недостатнім для задоволення потреб політичної еліти. Одночасно вони визнавали, що вибір саме української культури як основи для державного будівництва був вдалим тактичний кроком для розвитку Російської імперії Петра І. Згодом, увага до “українського питання” приділяється і у неоєвразійстві в контексті геополітики.

У роботі досліджено, що євразійці реально спромоглися створити і цілісно оформити ті ідеї вибудови синтетичного світосприйняття, про які говорили російські мислителі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Дійсно, їхнє сприйняття світу становить синтез досягнень цілої низки наукових дисциплін, як природознавчих, так і гуманітарних. Євразійські концепції знайшли відображення у працях з географії, історії, філософії, низці робіт політологічного характеру і навіть у художній творчості. Всі ці елементи у сукупності і складають цілісну євразійську доктрину, яка наразі знаходить своє втілення у формі неоєвразійства.

Саме з євразійської доктрини, яка сформувалася в 20-30-х роках ХХ ст. і згодом була доповнена вченим-істориком Л. Гумільовим, постало сучасне неоєвразійство, представлене декількома напрямами в нинішньому політичному та інтелектуальному житті Росії. Сучасний напрям євразійства, представлений О. Дугіним, складає основу неоєвразійства, визначеного його розробниками і як політична концепція, і як ідеологія. У сучасній внутрішній політиці Російської Федерації неоєвразійство має місце і знаходить свої прояви у різних сферах. Теза про утвердження неоєвразійства у політичній сфері нинішньої Росії аналізується на прикладі появи й діяльності нових російських партій – “Євразія” і “Євразійська партія Росії”. Це дає підстави для висновку, що неоєвразійство в Росії набуває все більш організаційно оформленого характеру.

У другому розділі “Неоєвразійство в Російській Федерації” аналізується вплив неоєвразійства на російську політику. Дослідження показує – неоєвразійство має реальну підтримку нинішньої російської влади, про що свідчить, зокрема, використання в таких основоположних політичних документах як Концепція національної безпеки, Концепція зовнішньої політики та Військова доктрина Росії ряду неоєвразійських ідей при визначенні напрямків внутрішньої і зовнішньої політики російської держави. Все більш помітною стає тенденція позитивного сприйняття неоєвразійства як державними органами, так і населенням Росії.

Аналіз присутності євразійської доктрини в політичному житті сучасної Росії показує, що неоєвразійські сили поступово набирають обертів, а реалізація “євразійського політичного проекту” поволі переходить з площини суто теоретичної в площину практичну. Останнє безпосередньо впливає й на Україну. Формування Єдиного Економічного Простору, інтеграція України в ЄврАзЕС та інші процеси істотно впливають на українську політику. Прогнозування можливих наслідків цих впливів для України зумовлює необхідність ретельного дослідження неоєвразійських сил сучасної російської політики.

Вивчення підходів до російських інтеграційних проектів на теренах пострадянського простору, які у перспективі можуть мати ідеологічним підґрунтям неоєвразійську концепцію, приводить до висновку, що ці питання залишаються недостатньо дослідженими, а однією з причин цього є нерозвиненість економік країн СНД, які досі перебувають у стадії становлення. До того ж, питання економічної інтеграції країн Співдружності залишаються надмірно політизованими.

Натомість західні вчені й політики висловлюють побоювання, що СНД може стати прообразом відновлення імперії, що загрожуватиме незалежності нових суверенних держав. З цієї причини Захід намагається сприяти зовнішньополітичному курсу держав СНД, спрямованому на інтеграцію до Європейського Союзу та НАТО.

У той же час, політична та економічна інтеграція держав, що входять до пострадянського простору, як передбачає неоєвразійство, є взаємовигідним процесом для всіх його учасників. Економіка СНД за весь час його існування пройшла шлях від єдиного народногосподарського комплексу до групи взаємозалежних економік незалежних держав. Але для повної економічної інтеграції, як показує досвід Європейського Союзу, необхідне проведення не просто узгодженої, а єдиної економічної політики, включаючи уніфікацію фінансового, податкового, трудового, антимонопольного й інших видів законодавства, єдині технічні і екологічні стандарти, а також єдина валюта, спільний емісійний центр, спільний бюджет, наявність наддержавних виконавчих, законодавчих і судових органів. Подібна система заходів пропонується неоєвразійцями, спираючись, передусім, на концепцію економічної автаркії великих просторів Ф. Ліста.

Успіх реалізації економічної інтеграції держав пострадянського простору відповідно до неоєвразійських прогнозів буде обумовлений тим, яка магістральна ідея зможе забезпечити підтримку інтеграційного процесу як у суспільній думці, так і серед політичної еліти країн СНД. Неоєвразійство наразі залишається однією з небагатьох об’єднуючих концепцій, які можуть бути використані для інтеграції пострадянського простору.

Відомо, що після виступу на зустрічі глав держав-членів СНД у Москві в 1994 році президент Казахстану Н. Назарбаєв не раз порушував проблему створення Євразійського союзу, вважаючи головним питанням євразійської теми інтеграцію, передусім, слов’яно-тюркського світу. Роль Казахстану визначається тим, що він є найбільшою державою, яка розвиває тюркську цивілізаційну традицію і має найдовший кордон з Росією. Своєю історичною долею Казахстан також тісно пов’язаний з Росією, Білоруссю та Україною, що дозволяє прогнозувати появу потужного інтеграційного ядра на пострадянському просторі у разі спільної згоди всіх учасників.

Проведене дослідження дозволило виявити такі тенденції розвитку країн СНД, як становлення національної державності в нових суверенних державах та їхні устремління до інтеграції. Однак існуюча структура органів СНД не дозволяє реалізувати наявний значний інтеграційний потенціал. Разом з тим, як доводить практика, подальший розвиток цих країн неможливий без інтеграції на економічній основі.

За переконаннями неоєвразійців, регіональний союз на політико-економічному і культурному просторі Євразії має відрізнятися від таких вже існуючих регіональних союзів, як НАФТА, ЄС, АСЕАН. У цьому контексті специфічним є статус Казахстану, який в силу свого цивілізаційного і геополітичного положення має змогу входити у декілька об’єднань одночасно. Враховуючи, що ринкові реформації мають універсальні закономірності, доцільним вбачається поєднання зусиль з економічної трансформації країн СНД на базі вже сформованих і усталених у радянський час господарських зв’язків. Як показує досвід, спроби окремих країн СНД успішно модернізувати свою економіку поодинці спрацьовують не завжди ефективно.

Подальша економічна модернізація держав на пострадянському просторі неможлива без узгодженості у сфері цінової політики на сировину і енергоресурси, що експортуються, без зближення національних законодавства країн СНД, а також створення структури, що регулюватиме дії не лише в економічній, але й у зовнішньополітичній, правовій, оборонній, культурно-освітній і екологічній сферах. Спільною ідеологічною основою для всього цього може стати неоєвразійська концепція.

У наш час вочевидь спостерігається відновлення євразійської доктрини у формі неоєвразійства, а такі політичні сили в Росії та в інших країнах СНД як партія “Євразія”, Міжнародний Євразійський Рух, пропрезидентські російські кола, здійснюють спроби практичного застосування неоєвразійських принципів та настанов. Отже, одна з проблем, на розв’язання якої спрямоване дане дослідження, полягає в тому, чи може євразійство як культурно-цивілізаційна парадигма бути політичним проектом, що реалізовується на теренах колишньої Російської та Радянської імперій? У яких формах може відбуватися така реалізація? Пошуку відповіді на ці питання підпорядковані аналіз проявів євразійської доктрини у внутрішній і зовнішній політиці Російської Федерації та оцінка перспектив реалізації неоєвразійства у партійному житті Росії.

Дослідження поставленої проблеми приводить до висновку, що євразійська доктрина все активніше виявляє себе як у внутрішній, так і у зовнішній політиці Російської Федерації. Євразійський рух у політичному житті Російської Федерації набуває все більшої виразності, розмаху і сили, проте вибори депутатів Державної Думи Росії 2003 року довели, що євразійство і його сучасний варіант, ще не вийшли на достатній рівень присутності у парламенті Росії. Усе ж процес проникнення євразійських партій у Думу триває і, враховуючи наявний суспільний запит на неоєвразійську ідеологію, він може бути більш результативним в перспективі. До того ж, є усі підстави стверджувати про вплив неоєвразійства на російську зовнішню політику. Попри його дещо прихований характер, дії представників російського керівництва демонструють, що вони використовують чимало ідей євразійського проекту.

Загалом, унікальність неоєвразійства на всіх ступенях його розвитку полягає в тому, що, будучи феноменом неєвропейської суспільно-політичної думки, воно водночас пов’язане як із східною, так і західною традиціями. Це споріднює неоєвразійство з підходами до філософського обґрунтування сучасного розвитку Росії, її геополітичних можливостей щодо пострадянського простору, який вона традиційно вважає зоною своїх політичних інтересів.

На переконання неоєвразійців, об’єднання євразійських народів навколо усвідомленої ідеї спільної цивілізаційної ідентичності спроможне протистояти устремлінням євроатлантичної цивілізації та ідентичності. Утім, загальноєвразійська ідентичність не виникає сама по собі. Ціннісна установка “ми – такі, а вони – інші” в неконфронтаційному плані формується поступово за умови особливого спрямування державної політики, яка виробляє ієрархію пріоритетів, стратегічних інтересів. Тут важлива й активізація економічної, політичної, наукової й іншої взаємодії в неоєвразійських рамках шляхом створення єдиних наддержавних структур, що здатні вирішувати спільні завдання. Євразійське, в розумінні та інтерпретації неоєвразійців, наднаціональне співробітництво може бути стійким і міцним лише за умов балансу інтересів усіх євразійських народів, рівної відповідальності за економічний, соціальний, культурний розвиток Євразії.

У третьому розділі роботи “Вплив неоєвразійства на Україну” розглянуто як реальний, так і потенційний вплив неоєвразійства на українське суспільно-політичне життя та ціннісні орієнтації населення. Не заперечуючи тези щодо приналежності України до європейської цивілізації, автор відзначає, що суттєві характеристики політичної та соціальної дійсності українського суспільства – зверхність держави практично в усіх формах суспільних відносин, сильний вплив колективістської форми поведінки, брак реальних повноправних гарантій, залежність населення від бюрократичних структур, низький рівень самодіяльності громадян та політичної активності, прийняття існуючої ситуації в країні незважаючи на її погіршення до “помаранчевої революції” – притаманні азійській формі суспільного життя в його класичному варіанті. Проте наявність у політичному устрої та ментальності українського суспільства азійських соціокультурних елементів, згідно з принципом взаємозалежності й взаємодоповнюваності цивілізаційного розвитку, не є вадою. Більше того, азійські риси України можна використати для якнайшвидшого державного і суспільного розвитку, поєднавши їх з європейськими.

Українське питання було предметом уваги в дослідженнях класиків євразійства й залишається таким і для представників неоєвразійства. Україна, хоча б з суто географічних міркувань, є частиною євразійського простору. Крім того, не можна заперечувати й певного впливу елементів євразійської концепції та її оновлених варіантів на українське буття.

Існування українського елементу в євразійській тематиці є цілком закономірним, адже значна частина творців євразійства були або етнічними українцями, або походили з території України. До того ж, заглиблюючися в історичні дослідження щодо російської державності, євразійські вчені приходили до висновку, що саме Україна (за часів Київської Русі) була тим “батьківським домом”, звідки вийшла державність російська. Українська культура за часів Петра І стала тим варіантом культури, який було обрано основним для Російської імперії того часу з причин усвідомлення його більшої політичної доцільності і користі для Росії.

Погляди батьків євразійства на українське питання, розуміння ними української проблеми становлять інтерес не тільки тому, що вони виявились глибокими і серйозними інтерпретаторами української політики, але й тому, що для значної частини російських політиків євразійські схеми досі є панівними.

Аналіз неоєвразійства у контексті українського питання дозволяє зробити висновок, що проблема інтеграції з України у євразійський культурно-цивілізаційний і політичний проект, так і залишилась нерозв’язаною для “класичного” євразійства. Україна (як населення, так і еліта) не прийняла євразійську теорію, віддаючи перевагу проектам національного розвитку. Через це П. Савицький запропонував вести початок руської державності від Москви, а не від Києва. Відтоді Росія, яку в євразійській доктрині представлено як слов’яно-туранське суспільство, з наголосом на туранській складовій, гостро реагує на питання розриву сакрального поля Святої Русі.

Дослідження еволюції інтересу євразійців до України, впливів неоєвразійства на українське суспільство й окремі сфери його життя сприяло з’ясуванню того, яким чином Російська Федерація, використовуючи неоєвразійські ідеї, діє стосовно нашої держави. Неоєвразійські впливи на Українську державу виявляють себе у намаганнях залучити її до участі в регіональних структурах, де домінуючий вплив має Російська Федерація, формувати відповідні ціннісні орієнтації українського населення.

Належить визнати, що ідея євразійців шукати об’єднуюче, інтегруюче начало в історичному минулому не позбавлена сенсу як узагальнена гуманістична цінність. Розуміння спільності пережитих подій зближує народи, якщо тільки політики не використовують це для досягнення своїх кон’юнктурних цілей. Спільність пережитого примирює народи і збалансовує їхнє співіснування. Отже, з точки зору внутрішніх інтересів Росії неоєвразійські ідеї будуть завойовувати прихильників. Щодо їхнього застосування у взаєминах з новоствореними державами, особливо з Україною, країнами Південного Кавказу та країнами Центральної Азії, ці ідеї варто сприймати з певною засторогою, оскільки їхня інтегруюча дія супроводжується відмовою від національного суверенітету заради створення спільної євразійської наддержави, конкурентно-спроможної щодо існуючих світових проектів розвитку.

Фактично, “українське питання” стало тією проблемою для євразійства, яку воно не змогло вирішити і подолати. Складові цього питання, такі як спадщина Київської Русі у державотворчому і культурно-цивілізаційному сенсі, вплив української культури на розвиток Російської імперії та, згодом, геополітичні орієнтації України, стали бар’єром до створення цілісної доктрини євразійства і набуття нею універсальності, особливо щодо західної частини Євразії в межах Російської імперії.