ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризуються теоретико-методологічні основи, формулюються мета і завдання, методи дослідження, обґрунтовується наукова новизна і  практичне значення роботи, окреслюється рівень апробації її результатів та структура.

У першому розділі "Політична культура: поняття, його зміст та застосування в контексті концепції громадянського суспільства" здійснено аналіз наукової літератури та категоріального апарату з проблематики дослідження.

Політична культура як суттєва частина культури загалом, зароджувалась, як й інші явища, на певному етапі розвитку суспільства. Відображаючи специфіку епохи, інтереси тих чи інших прошарків населення, вона збагачувалась новими характеристиками, наповнювалась новим змістом.

Встановлено,   що   політична     культура    як     соціальний    феномен  

з’явилась  значно раніше  самого поняття "політик на культура". Як соціальне

                                                                      6

явище,  політична  культура  виникла  разом  з  появою  держави.  Спеціальне вивчення політичного життя, тобто його культурне висвітлення, почалося ще у Стародавній  Греції,  що  й  знайшло своє  відображення  у працях Геродота,

Платона, Аристотеля та інших. Виникнення ж систематизованих знань про політику держави, політичну поведінку особи і мас, про мистецтво управління політичним життям суспільства можна, в принципі, розглядати як прояв політичної культури. Мислителі вкладають в неї різний сенс. Політична культура тлумачиться або досить широко: у неї нерідко включаються явища, які за своїм змістом знаходяться поза межами цього виду культури, або вона розглядається поза зв’язком з іншими політичними категоріями i реаліями. Розповсюджена інтерпретація політичної культури як різновиду духовної культури, в якій перша зводиться до рівня свідомості, а її діяльний аспект або ігнорується, або недооцінюється.

Констатується, що політологічна література частіше тиражує визнане практично класичним визначення Г.Алмонда, який зробив спробу концептуального узагальнення досліджень соціокультурного аспекту політичного процесу і запропонував у якості узагальнюючої основи поняття "політична культура". На його думку, всякій політичній системі властивий певний зразок орієнтацій (когнітивних, афективних, оцінкових) суб'єкта на політичну дію. Ця сукупність і була названа "політичною культурою". При цьому треба відзначити надмірно широкий зміст, що ховається за цим поняттям і явно присутнє в ньому аксіологічне і психологічне забарвлення.

Аргументовано, що політична культура виступає і як сфера, і як процес комунікації між суспільством і тими центрами політичної системи, в яких ухвалюються рішення; в межах політичної культури трансформуються в політичні програми і гасла вимоги суспільства (через інститути партій, груп інтересів, виборів тощо). Одночасно вона виступає і як спосіб контролю над суспільством.

Вагомі дослідження в галузі політичної культури здійснили такі дослідники, як: В.Айхлер, Е.Баталов, Р.Бауер, Ф.Бейлі, Д.Белл, А.Вілдавські, І.Воронов, Є.Вятр, К.Гаджиєв, Д.Гарднер, Д.Елазар, А.Інкелес, В.Іноземцев, Л.Пай, О.Панарін, М.Петро, Д.Поп, Д.Рікман, Дж.Рітцер, Дж.Ролз, Р.Робертсон, У.Розенбаум, Р.Такер, А.Турен, С.Уайт, М.Уотерс, Т.Хірші, Т.Фрідман, Е.Фромм, Ф.Фукуяма, Е.Ціммерман, Г.Шахназаров, А.Юраун та інші. 

В Україні дослідженню різноманітних аспектів політичної культури присвячені праці В.Андрущенка, Б.Андрусишина, О.Бабкіної, В.Баркова, В.Бебика, В.Беха, О.Білоруса, В.Боровика, О.Бузгаліна, С.Бульбенюк, І.Варзара, А.Величко, І.Вільчинської, А.Голобуцького, Т.Голобуцької, М.Головатого, Є.Головахи, В.Горбатенка, В.Драговця, Г.Зеленько, О.Корнієвського, В.Корнієнка, В.Кременя, І.Кресіної, Г.Колодка, В.Кулика, М.Михальченка,      Л.Морозова,      Л.Нагорної,     Н.Паніної,       В.Панченка,

                                                             7

Ю.Пахомова,В.Потульницького, В.Ребкала, Ф.Рудича, В.Селіванова, М.Степика,   В.Ткаченка,   С.Телешуна,   М.Ходаківського,   М.Чурілова, Л.Шкляра,  В.Якушика  та інших дослідників.

           У розділі порушено питання типологізації і структуризації політичної культури. На думку автора, аксіомою можна вважати базовий для аналізу будь-якої конкретної політичної культури вододіл між ідеальними уявленнями про політику та культуру і реальною практикою політико-культурної діяльності. Реальне життя і його віддзеркалення в свідомості людини лежать в основі поділу політичної культури на ідеальну і реальну. Ідеальні моделі політичної культури існують у різних співтовариств, національних і соціальних асоціацій, включених у політичне життя; вони є і у окремих індивідів як членів цих асоціацій. Саме з індивідів формується культурний авангард і політична еліта, що формує, врешті-решт, самі реальні моделі політичної культури.

Будь-яке суспільство володіє політичною культурою, різновиди якої представлені реальною політичною культурою та ідеальними її моделями. Їх сукупність і складає той феномен, який можна позначити, наприклад, як "політична культура українського суспільства".  Це достатньо умовне розділення на "ідеальне" і "реальне" в практичному аналізі конкретної політичної культури повинно підкріплюватися розглядом її типів.      

Переваги використання концепції політичної культури до аналізу проблем громадянського суспільства  вбачаються, перш за все, в тому, що такий підхід дає можливість досягнення інтегрованих уявлень та оцінок щодо передумов та умов становлення інституту громадянського суспільства в цілому, а також в конкретних реаліях України, зокрема. Ключовою в цьому є проблема співвідношення людини і суспільства, людини і держави, суспільства і держави.

 Переконливо доказано, що лише відповідний рівень політичної культури здатний сформувати в індивіда об’єктивне бачення і раціональне розуміння реальних співвідношень і механізмів взаємодії функцій та основ держави, з одного боку, та суспільства – з іншого, а також співвіднести це бачення та розуміння зі своїми особистими, груповими та загальносуспільними інтересами. Вироблення стратегії формування громадянського суспільства повинно опиратися на конкретні уявлення, що стосуються рівня, характеру та змісту політичної культури українського суспільства, мати чітке розуміння того, на яку модель взаємовідносин особистості, держави та суспільства воно об’єктивно орієнтується.

У другому розділі "Становлення та еволюція політичної культури як фактора формування громадянського суспільства" досліджено процес становлення та еволюції політичної культури в історичному сенсі освоєння політичної реальності.

Ідейні  витоки  досліджень  проблематики  політичної культури  можна

                                                          8

відшукати ще в працях античних авторів. Однак, стародавні мислителі хоча у

своїх працях і зачіпали проблематику політичної культури еліти, ще не йшлося  про  політичну  культуру  соціальних  груп  чи  суспільства  в цілому. Вперше   поняття  "політична культура"  вжив німецький   філософ  Й.Гердер.

На початку 1950-х років із розвитком біхевіористського підходу в політичній науці створюється концепція "політичної культури", яку в широкий науковий обіг запровадили Г.Алмонд, С.Верба, Д.Пауелл, Т.Парсонс, Д.Істон та інші.

Г.Алмонд і С.Верба, розглядали політичну систему на двох рівнях аналізу – інституційному та орієнтаційному. Саме останній вони пов'язали з політичною культурою, згідно з яким політична культура розглядається як "конкретна модель орієнтацій на політичні дії, що пов'язана з особливостями політичної системи". Дослідники виділили ряд орієнтацій учасників політичної системи, які лежать в основі політичних дій: пізнавальні (знання про політичну систему і процеси); емоційні (відчуття щодо політичної системи і процесів); оціночні (судження і оцінки щодо політичної системи і процесів). Заслуга Г.Алмонда і його послідовників полягала в спробі поставити в центр політологічних досліджень людину з її турботами, інтересами, емоціями, стереотипами тощо. Концепція Г.Алмонда - це є, на думку автора, бачення політичного життя не через світ психологічної науки і не через світ політичних інститутів, а з точки зору культури суспільства, це культурологічний підхід.

Підсумовано що, стосовно політичної культури, в західній науці, існували три основних підходи: об'єктивізм, суб'єктивізм і конструкціонізм.

Представники об'єктивістського підходу вважають, що політична культура є культурою поведінки в політиці, припускають, що політичну поведінку потрібно будувати відповідно до принципу об'єктивної доцільності. Політична культура представляється як уміння людини правильно реагувати у сфері політики на зовнішні виклики, загрози його способу  життя та існуванню, інакше кажучи, - як наслідок впливу на людське життя, не залежних від волі і свідомості самої людини, екзогенних чинників (географічних, кліматичних і соціальних умов), історичних і релігійних традицій тощо.

Представники суб’єктивістського підходу вважають, що роль політичної культури зводиться до нав'язування індивідам політичних ролей і орієнтацій, відповідно суб'єктивним уявленням, що склалися в суспільстві. На думку Ю. Хабермаса, нормативний вакуум у політиці повинен долатись шляхом втілення механізму критичного обговорення цінностей, у результаті чого світ політики буде трансформований, тобто стане таким, яким його хотіли б бачити більшість людей. Здійснити це можливо через консенсусну комунікацію, здатну забезпечити координацію дій на основі соціокультурних норм, які громадяни готові розділяти і підтримувати. Загальна значущість політичної  культури  в  такому  разі  ґрунтується  на  постійно  поновлюваній  

                                                         9

конвенціональній угоді всіх громадян щодо цілей і сенсів політики, що проводиться.

          Конструкціоністський - це ціннісний підхід до політичної культури, де політику наділяють сенсами самі люди.  Ціннісний  підхід, є домінуючим, оскільки саме політичні цінності мотивують людську діяльність у сфері політики, спрямовують і обґрунтовують дії соціально-політичних суб'єктів. Світ політичної культури поза ціннісним виміром стає ареною боротьби і конкуренції політичних проектів перебудови суспільства.

        Серед українських дослідників поняття "політична культура" одним з перших застосовував В.Липинський, який вкладав в це поняття "хотіння і вміння" національної еліти використовувати у своїй діяльності "дані політичної науки".

Загалом, вітчизняні дослідження феномену політичної культури можна класифікувати залежно від підходів, які беруться за основу. Серед них виокремлюються прихильники соціологічного аналізу сучасного стану політичної культури, дослідники, які аналізують взаємозв’язки і взаємодію ментальності й політичної культури та науковці, які виходять із розуміння політичної культури як сфери взаємодії політики, культури, моралі.

Узагальнюючи підходи вітчизняних і зарубіжних дослідників зазначається, що політична культура - це сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки; це сукупність орієнтацій членів суспільства по відношенню до політики в цілому, політичної системи, а також стосовно своєї ролі в цій системі; це вірування і уявлення, що впливають на поведінку людей в межах існуючих політичних інститутів, сукупність поширених фундаментальних, поведінкових, політичних цінностей, що поділяються членами суспільства. У зв’язку з цим  виділяється та аналізується масова політична культура і політична культура владної еліти. Особливістю масової політичної культури є превалювання в ній афективної складової над когнітивною. Ціннісна складова масової політичної культури пов'язана з соціальними умовами формування індивідів, ґрунтується найчастіше на цінностях попередніх поколінь і може змінюватися відповідно конкретно-історичним умовам тієї або іншої країни.

У політичній культурі владних еліт на передній план висувається культура владарювання, що характеризує відношення політичної еліти до членів суспільства. Поняття "культура владарювання" відображає наступні три основні моменти:  1) сукупність цілей, постульованих владою і заснованих на них норм, які визначають характер владної дії влади на громадян; 2) характер легітимності влади, тобто наскільки нормативна база влади узгоджена з визнаними в суспільстві цінностями;  3) співвіднесення дій політичних лідерів з нормами моралі.

З’ясовано, що характер і стан політичної культури істотно впливають на  формування політичної системи , на  особливості  політичного режиму, на

                                                    10

політичну поведінку людей та їх громадсько-політичних організацій. Зріла політична культура є необхідною передумовою справжньої демократизації держави,   реальної   широкої    участі    населення    в    процесах    організації

суспільства і системи влади в ньому та становлення громадянського суспільства.

          У третьому розділі "Вплив політичної культури на формування громадянського суспільства в Україні" досліджується політична культура українського суспільства та її вплив на становлення громадянського суспільства в Україні. 

Тип сучасного суспільства, відповідно до новітніх уявлень політичної науки, визначається якістю, у першу чергу, чотирьох інститутів: влади, власності, прав людини і громадянського суспільства. Він безпосередньо залежить від ступеня легітимності, демократизму й ефективності влади, розвиненості, легітимності і захищеності усіх форм власності, у тому числі приватної власності, широти і надійності прав і свобод людини і, нарешті, різноманіття і зрілості структур громадянського суспільства. Стан і характер еволюції всіх цих чотирьох інститутів будуються на основах тісного зв'язку, постійної взаємодії і взаємозалежності. Розгляд даної проблеми через призму політичної культури дає можливість скласти узагальнене, інтегроване уявлення про сукупність передумов і умов, що визначають долю громадянського суспільства в нашій країні. Тому що всі ці як передумови, так і умови знайшли - так чи інакше - своє відображення в структурах масової політичної культури українців, визначаючи її характер, зміст і тенденції еволюції. Це значить, що без інноваційного потенціалу масової політичної культури не можна скласти уявлення про інноваційний потенціал інших базових соціальних інститутів і, в першу чергу, громадянського суспільства.

У дисертації стверджується, що задекларовані Конституцією правові основи формування громадянського суспільства ще потрібно втілити в життя, у реальну практику будівництва правової держави. Рішення ж цієї задачі неможливо без сукупних зусиль як з боку держави, так і з боку суспільства. Україна  сьогодні знаходиться на тій ступені трансформаційного процесу, коли їй усе ще не вдається вирватися зі своєрідного замкнутого кола: з одного боку, громадянське суспільство може розраховувати на успіх у своєму поступальному русі лише на основі існування досить зрілих форм і інститутів правової держави, з іншого –  створенню таких форм і інститутів заважає слабкий розвиток основ громадської самодіяльності, суспільної ініціативи, правової і політичної культури в цілому більшості українських громадян.

Є підстави (і соціологічні дослідження підтверджують це) говорити про два типи політичної культури в Україні: одна з яких є масовою політичною культурою, культурою пересічних громадян, інша ж являє собою культуру представників владних, державних структур.

Одним  з  важливих елементів, що визначають особливості відношення

                                                      11

наших співвітчизників до влади й її державних інститутів є традиційна подвійність. З одного боку, у їх ментальності закладений могутній потенціал недовіри до історично сильного духу бюрократичних деформацій державного начала. З іншого – вони  звикли спиратися, а  часто і покладатися  на  державу

як на організуючу силу, гаранта стабільності і поступального руху суспільства.   Можна   стверджувати,  що  Україна  має  слабку  "державу  для                                   

суспільства" і одночасно "сильну державу для бюрократії". Звідси – невідкладне завдання не посилення бюрократичної держави, а суспільства, підтримка і зміцнення процесів соціальної самоорганізації громадян.

Щодо проблем політичної культури пануючої української еліти, стверджується, що кризова ситуація в процесі української трансформації була породжена не стільки особливостями масової політичної культури наших сучасників, скільки специфікою політичної культури правлячої еліти і, в першу чергу, панівною бюрократією, характерною рисою якої є високий ступінь "приватизації" інститутів держави кланово-корпоративними структурами: держава практично розчинена в політико-фінансових корпораціях.

Доведено, що за роки незалежності у політичній свідомості українських громадян відбулися істотні зміни як на світоглядному, так і на поведінковому рівні. Політичний плюралізм став одним з елементів повсякденної свідомості, який, щоправда, не завжди трансформується в адекватну соціально-політичну дію. Разом з тим, щонайменше для половини населення однаково важливе значення набули, з одного боку, цінності свободи як основи демократичного устрою суспільства, з іншого - безпеки і порядку. На жаль, реалії перехідного стану суспільства не завжди сприяють сполученню цих цінностей, що підсилює суперечливість, роздвоєність, амбівалентність політичної свідомості і поведінки досить широкого українського загалу. Звідси - співіснування двох різних моделей ціннісних орієнтацій. Одна з них тяжіє до постіндустріальної індивідуалістичної моделі цінностей західного типу, а інша - пов'язана з носіями традиціоналістської ментальності. Від того яка мотивація поведінки, який тип політичної культури в результаті вітчизняного трансформаційного процесу візьме гору, залежить майбутнє громадянського суспільства в нашій країні, зміст, характерні риси і особливості його національної моделі.

Політична культура сучасного українського суспільства є неоднорідною, суперечливою, фрагментарною, оскільки поєднує в собі дві протилежні системи цінностей – тоталітарну і демократичну. Українське суспільство розколоте у багатьох вимірах: соціальному, регіональному, економічному, ідейно-політичному, мовному тощо. Ціннісні відмінності населення різних регіонів України найбільш виразно проявляються у підтримці протилежних напрямків зовнішньополітичного курсу держави та статусу російської мови.

                                                       12

На неоднорідність політичної культури впливає й регіональний менталітет, зумовлений міжконфесійними відмінностями, особливостями віровчень та культової практики православ’я й уніатства. І хоча притаманний Україні тип політичної культури загалом є характерним для суспільств, які перебувають  на  шляху  трансформації,  не може  не викликати  занепокоєння

повільний темп демократичних перетворень у нашій державі, низький   рівень   залучення  населення  до формування громадянського суспільства.

            Четвертий розділ "Перспективи і напрямки формування політичної культури і  громадянського суспільства в Україні" присвячений питанням формування демократичної політичної культури як вагомого чинника становлення в Україні зрілого громадянського суспільства.

Процеси формування демократичної політичної культури і зрілого громадянського суспільства мають йти паралельно, взаємно доповнюючи один одного. Орієнтирами мають постати: визнання прав людини найвищою цінністю, формування основ соціальної, правової державності й громадянського суспільства; утвердження гуманістичної ролі права, значення  легітимності та демократичності, моральності та справедливості, гласності, поєднання інтересів особи й держави, відповідності високим міжнародним європейським стандартам; підвищення ефективності державного управління, раціоналізація системи бюрократії; удосконалення правової системи через конституційні та інші правові норми; правове забезпечення демократизації суспільного життя, здійснюваних реформ, стабільності й правопорядку в країні; адекватне усвідомлення призначення і можливостей права відповідно до необхідності здійснення правової політики перехідного періоду; пошуки мирних, правових шляхів розв'язання різноманітних проблем і конфліктів суспільного розвитку.

Все це можна здійснити лише шляхом формування демократичної плюралістичної політичної культури, як складного, динамічного, багаторівневого феномена, що формується під впливом економічних, суспільно-владних, духовних процесів у державі. У свою чергу, політична культура, як самостійне явище здійснює постійний вплив на інші сфери суспільства, зокрема на формування громадянського суспільства.

Доведено, що у постсоціалістичних країнах, на відміну від розвинених країн Заходу, лише починає формуватися тип громадянського суспільства, у якому переплітаються авторитарні й демократичні властивості. Його перехідний характер особливо виразно постає в незахищеності від втручання держави і політичної влади в життя і діяльність громадян. З огляду на це гармонізація відносин держави і громадянського суспільства в умовах реформування українського суспільства постає як життєво вирішальна необхідність.

Активна взаємодія інститутів громадянського суспільства з держаною дасть   змогу   поступово   обмежити   державне   втручання   в   економічне   і

                                                        13

соціокультурне життя громадян. Розростання держави буде поступово зведене до мінімуму і дасть можливість останній посісти належне їй в умовах сучасного розвитку місце - бути лише функцією суспільства під його постійним і всебічним контролем.

Однією з умов виникнення громадянського суспільства є усвідомлення

громадянином своєї ролі як члена суспільства, наділеного певним комплексом   прав   і   свобод,   такого,   що   несе   відповідальність   перед суспільством, є виразником його інтересів у відносинах з державою,                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      перетворення людини на активного суб'єкта політичного процесу. Це передбачає наявність в суспільстві високорозвиненої політичної культури, що обумовлює соціальну орієнтацію людини, прагнення до самореалізації як в інтересах суспільства, держави, так і у власних інтересах.

Зазначається, що ключовими напрямками формування зрілого громадянського суспільства в Україні мають бути наступні: за допомогою освіти, засобів масової інформації слід сприяти засвоєнню кожним громадянином положень законодавства щодо своїх основних прав і обов'язків; підвищити рівень і розширити сферу викладання політичної науки у вищих і середніх закладах освіти; представники громадських організацій повинні активно залучатися до співпраці з владою у форматі проведення громадських слухань, що сприятиме підзвітності діяльності виконавчих структур громаді. При центральних і місцевих органах виконавчої влади могли би бути створені реально діючі громадські ради (колегії), що виконуватимуть функцію дорадчих органів; має бути започаткована практика експертизи, в тому числі й громадськими організаціями, проектів нормативних актів на предмет їх потенційного впливу на розвиток громадянського суспільства. Це стимулюватиме громадські організації для участі у процедурах підготовки та прийняття держаних рішень і перетворення громади на впливового суб’єкта політичного процесу; місцеві адміністрації та соціальні установи повинні активно сприяти добровільним організаціям, групам соціальної дії та самодопомоги, а не ставитись до них вороже; необхідна широка участь неурядових громадських організацій у спільному визначенні стратегії місцевого розвитку, зокрема – регіональних планів розвитку.

Аналіз нинішнього стану політичної культури українського суспільства дозволяє виокремити ряд найважливіших завдань: формування демократичної політичної свідомості громадян, набуття ними досвіду та навичок активної політичної поведінки, подолання існуючої фрагментарності історичної пам'яті і становлення на цій основі громадянської політичної культури. Названі завдання мають вирішуватись конкретними шляхами загальної політичної соціалізації, політичного виховання та політичної освіти громадян, і повинні передбачати розуміння й творче засвоєння цінностей та норм демократії; визнання всіма громадянами цивілізованих форм прояву

                                                      14

активності та вияву політичного протесту; виховання терпимості, лояльності, політичної толерантності, готовності до компромісів, партнерства.

Політична культура повинна сприяти усвідомленню загальноісторичної відповідальності українців як нації, а також вихованню всіх соціальних i етнічних груп у дусі патріотизму, постійному підвищенню значущості суверенної держави та єдності народу України. У громадянському

суспільстві мають існувати на засадах плюралізму різноманітні iдeoлoгiчнi течії  й  партійно-політичні позиції, але їх політизуючий вплив повинен бути врівноваженим   з   боку   процесу,   який   виконує   інтегруючу,   об'єднуючу                                                                                                                                                                                                        

функцію. Демократична політична культура має стати справжньою передумовою широкої участі населення України в процесах організації суспільства i системи влади в ньому, побудови громадянського суспільства, формування єдиної політичної нації.