СПІВВІДНОШЕННЯ ТРАДИЦІЇ І МОДЕРНІЗАЦІЇ У ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, показано сучасний стан наукової розробки проблеми, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету і завдання дослідження, наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення.

Перший розділ – «Наукове обґрунтування проблеми в контексті суспільно-політичної трансформації України» – складається з двох підроз­ділів та спрямований на всебічне осмислення понять «традиція» і «модер­нізація» як ключових позицій, спрямованих на розуміння логіки і змісту суспільно-політичних трансформацій, а також на розкриття їх співвідношення у процесі становлення громадянського суспільства в Україні.

У підрозділі 1.1. – «Концептуальні підходи до розуміння дихотомії «тра­диція—модернізація» в контексті суспільно-політичних трансформацій» – на широкому аналізі дотичних до проблеми джерел показано, що розуміння традиції і модернізації в контексті суспільно-політичних трансформацій було різноманітним. Теорії співвідношення цих двох понять виникали під впливом реального суспільного життя. В державах, які модернізувались, традиція вважалася такою, що шкодить розвитку суспільства. Водночас люди тради­ційних суспільств не сприймали будь-яку інновацію, оскільки вважали, що вона руйнує звичний перевірений спосіб життя, є невідомою, а тому може негативно впливати на усталені порядки. Згодом, з розвитком міждержавних відносин, стає зрозумілим, що одні держави відстають від інших, зокрема за економічними, технологічними показниками. Безперечно, еліти традиційних суспільств розуміють, що для того, щоб конкурувати з розвинутими держа­вами в умовах глобалізації, вони не можуть залишатися незмінними, тому повинні модернізуватися.

Приклади модернізації традиційних суспільств довели, що реформування завершувалося успішно тоді, коли введення інновацій відбува­лося обережно, не порушуючи традицій. Відповідно приходить розуміння, що традиція не суперечить демократичному розвитку, а навпаки – сприяє ефективності процесу модернізації. На сьогодні традиція і модернізація сприймаються як дві важливі складові суспільно-політичної трансформації. Це, зокрема, знайшло відображення у працях зарубіжних вчених, таких як: Ш. Ейзенштадт, Д. Лернер, Є. Шацький, А. Етціоні, Е. Гідденс, С. Ліпсет, В. Цапф, Р. Інгле­гарт, а також пострадянських, таких, зокрема, як: Є. Бабосов, О. Данілов, В. Іноземцев, О. Панарін, В. Хорос, В. Красильщиков, Б. Курашвілі, А. Медушевський, К. Гаджиєв, А. Мельвіль, Т. Алєксєєва, В. Федотова, О. Ахієзер, Ж. Сааданбеков та ін.

Українські вчені активно вивчають зарубіжні теорії щодо співвідношення традиції і модернізації. На початку нашої незалежності в науці практично не було ґрунтовних досліджень з питань розвитку держави, громадянського суспільства і осмислення традиції та модернізації. Така ситуація призвела до плутанини в розумінні цих понять і неадекватного їх вживання в суспільно-політичній практиці. Сьогодні по кожному з названих явищ є певна кількість досліджень. В наукових розробках в Україні спостерігаються тенденції такі ж, як і в зарубіжній науці. Зокрема, набули поширення теорії партнерських взаємовідносин між державою і громадянським суспільством, правового суспільства, модернізації, транзитології. Зазначені проблеми плідно досліджу­ють: С. Катаєв, В. Горбатенко, В. Бабкін, В. Селіванов, П. Кутуєв, С. Каль­цева, Г. Зеленько, О. Фісун, М. Шаповаленко, О. Новакова, О. Бабкіна, В. Храмов, Ф. Рудич, О. Ткач, М. Михальченко та ін.

Сучасне суспільство, яке є суспільством участі, відрізняється від традиційного тим, що функціонує на основі консенсусу. В такому суспільстві індивідуальні суб’єкти приймають персональні рішення, які є важливими для всього суспільства. Тому вони повинні часто вступати у відносини з іншими індивідами і групами. Відповідно суспільство, для того, щоб мати можливість існувати, повинне в тій чи іншій формі забезпечувати консенсус. При цьому, варто пам’ятати, що риси, які вважалися характерними тільки для сучасності, притаманні були і традиційним суспільствам, а тому модернізацію потрібно сприймати не як антитезу традиції, а як результат зміщення акцентів в уявленні про відносну значимість культурних комплексів, весь набір яких у тій чи іншій формі наявний у багатьох людських культурах.

В сучасних умовах модернізація перестає бути односпрямованим універ­сальним рухом до єдиної мети, а розглядається швидше як багатомірний процес, який визначається різноманітними і своєрідними традиційними інсти­тутами і культурами, що породжує різноманітні і несподівані кінцеві резуль­тати. Перш за все кардинальному переосмисленню піддається основне положення модернізаційної теорії про те, що процес модернізації завжди підриває, послаблює і витісняє традицію. Разом з тим, очевидно, що пам’ять, традиція більш стійко та ефективно передаються в соціальному середовищі, яке більш згуртоване, структуроване. В ньому людина піддається більш концентрованому впливу, образу поведінки та мислення. Вступ у партію, союз, об’єднання це не тільки приєднання до однієї лише програми, але й одночасно інтеграція в певну суспільну пам’ять, в історію, як її бачить даний колектив, в традиції, які він пропагує. Передача традиції ніколи не проходить без мутації, форма може залишитися сталою, але зміст зміниться. Саме змінюваність, варіативність, гнучкість змісту традиції робить її більш стійкою та дієвою, бо в таких умовах вона завжди готова відповісти на найнепередбачуваніші виклики сьогодення. Відповідно, теорія модернізації, як у ранніх, так і в сучасних формах, підлягає загальним вимогам суспільних норм. Критерієм успіху теорії, концепції, парадигми є не стільки політичний успіх, скільки їх практична спрямованість.

У підрозділі 1.2. – «Теоретико-методологічний аналіз проблеми співвід­ношення традиції і модернізації у процесі становлення громадянського суспільства в Україні» – з’ясовано, що асинхронність модернізаційних процесів і відсутність відповідних історичних традицій негативно вплинули на становлення громадянського суспільства. Після багатьох років реформ поняття «громадянське суспільство» в Україні залишається віртуальною категорією. Хоча плідними для його реального розуміння можна вважати дослідження таких науковців як: І. Кресіна, Є. Перегуда, В. Барков, Т. Розова, Ф. Рудич, Г. Зеленько, А. Єрмоленко, В. Сіренко, Г. Щедрова, А. Колодій, А. Кудряченко, В. Цвих, В. Бебик, С. Рябов та ін. Серед українських науковців набуває поширення теорія правового суспільства як суспільного ідеалу в умовах демократичних трансформацій. Правове суспільство розу­міється як саморегульоване суспільство, в якому обмеженням свободи одного суб’єкта є лише така ж сама свобода іншого суб’єкта, або суспільство, в якому утверджено принцип панування права. Правовим вважається таке суспільство, в якому всі підкоряються праву, але не заради самого підкорення, а заради можливості висловлювати свою думку, ухвалювати власні рішення, відчувати себе самостійним і незалежним від волі тих, хто має владу. Правова держава розглядається як складова правового суспільства. Право як форма відносин між людьми має знайти своє здійснення за межами держави, у сфері громадянського суспільства і визнаватися як цінність.

Загалом теоретичне осмислення модернізації в Україні вже не розгля­дається як однозначно позитивний процес вдосконалення суспільства. Цей процес постійно супроводжують конфліктні і кризові явища, які нерідко не тільки ставлять під питання його можливі позитивні наслідки, а іноді відки­дають суспільство назад у його суспільно-політичному розвитку. Подібні ситуації, як правило, виникають внаслідок вторгнення готових зразків, напра­цьованих модернізованим світом, у соціально-історичний контекст суспільст­ва, яке не встигло пройти стадію модернізації за рахунок внутрішніх процесів. Таке відставання породжує протиріччя між залишками минулого й наслідками реформ. На відміну від розвинених країн Заходу, в Україні, як і в більшості постсоціалістичних країн, лише починає формуватися тип громадянського суспільства, в якому химерно переплітаються авторитарні й демократичні властивості та ознаки. Його перехідний характер особливо виразно постає в незахищеності від втручання держави і політичної влади у життя і діяльність громадян. З огляду на це гармонізація відносин держави і громадянського суспільства в умовах реформування українського суспільства постає як життєво вирішальна необхідність.

Другий розділ – «Осмислення досвіду подолання конфлікту традиції та модернізації в умовах переходу від авторитаризму до демократії» – складається з двох підрозділів і присвячений розгляду консерватизму як основи збереження традиції та лібералізму, з яким пов’язані модернізаційні перетворення у більшості країн світу.

У підрозділі 2.1. – «Консервативна політика як чинник збереження тра­диції і стабілізаційний резерв організованого суспільства» – зазначається, що політична модернізація, яка інтенсивно почала проводитись у ХХ–ХХІ ст., довела, що зосередження реформаторів лише на консерватизмі або лібералізмі не приводить до успішного розвитку держави. Сутність таких понять як «консерватизм», «політична модернізація», «традиція» змінилась під впливом їх застосування на практиці в певних країнах. В результаті різноманітних проявів одного і того ж теоретичного явища виникли нові теорії. Стало зрозумілим, що політична модернізація відбувається ефективно там, де максимально враховуються ментальність суспільства, його звичаї та традиції.

Корисною і логічно обґрунтованою є «органічна модернізація», коли зміни вводяться поступово, не руйнуючи усталені відносини. Якщо держава за будь-яку ціну намагається в короткий термін покращити суспільний устрій, то результат часто буває прямо протилежний. «Навздогінна (неорганічна) модер­нізація» містить багато небезпечних проявів. Її практика засвідчує, що за умови поспішного впровадження демократичних інститутів і механізмів нівелюється основне призначення модернізації – покращити суспільне життя. Безперечно, не так легко визначити, які види демократичних інститутів є найкращими для певного суспільства. Однак правляча еліта повинна намага­тися дотримуватися, зокрема, таких правил:

1. Не руйнувати одномоментно механізм відносин, який склався в певному суспільстві. Спочатку потрібно підготувати суспільство до соціально-полі­тичних змін, за допомогою соціологічних опитувань перевірити чи є сприйняття і розуміння у громадян необхідних перетворень. Без підтримки суспільства будь-які реформи будуть невдалими, приреченими на провал.

2. Не обов’язково запроваджувати у суспільстві певний демократичний інститут тільки тому, що так зробили більшість демократичних держав. Суспільний інститут, який не створився історично, а був механічно перене­сений з інших держав, може не принести користі для розвитку держави.

3. Запроваджуючи інновації, потрібно обов’язково врахувати ментальність суспільства, звички і традиції людей. Навіть якщо реалізуються найкращі зразки демократії, без урахування особливостей суспільства вони будуть діяти непередбачувано, можуть зумовлювати стагнацію.

4. Нагальною проблемою правлячої еліти є вивчення можливостей засто­сування відповідних реформ у кожній сфері суспільного життя конкретної країни. Спочатку потрібно використати всі методи політичного прогнозу­вання, створити модель змін, а лише потім застосовувати її на практиці.

Аналізуючи явище консерватизму як основи модернізаційних перетво­рень, можна стверджувати, що він як ідеологія є «свідомим» традиціо­налізмом кожної стійкої (вже створеної) групи, як правило, народу. Якраз у цьому й криється різниця в систематизації консерватизму, бо об’єкт консер­вації для кожної країни свій, що якраз і рухає консерватизм уперед. Кожна нація в певну історичну епоху вносить свою специфіку, своє розуміння до загальної характеристики консерватизму.

Отже, головною родовою рисою консерватизму є його національно-фено­менальний характер. Держава для «культурного консерватизму» є вищим вираженням загальної культури, інститутом, на який покладено завдання підтримки і захисту її від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Завданням «культур­ного консерватизму» є врахування природної нерівності, здібностей людей, легітимація практики конкретної культури, ствердження віри в здатність свідомості детермінувати політичний порядок.

Соціальна філософія консерватизму глибоко пронизана відчуттям етно­логічної катастрофи, розірваності звичних і перевірених віковим досвідом людських зв’язків і моральних норм. У зв’язку з цим в сучасних умовах в якості головного завдання модернізації висувається вимога цілеспрямованої соціалізації індивіда, але не шляхом саморозкриття його внутрішнього емоційного та інтелектуального потенціалу, а при посередництві його «впровадження» в дану суспільну систему. Таке адаптоване бачення комфортного та продуктивного майбутнього для консерватизму, а точніше для сучасних норм моралі та ціннісних орієнтирів, є гостро необхідним.

Спільність та консолідованість дій суспільства, що утримує в собі ознаки консерватизму, сприяє формуванню універсальної нації з тільки їй притаман­ними властивостями та цінностями, що пропонують та встановлюють правила і межі взаємовідносин, на основі яких поступово виникає феномен спонтанної солідарності. Однак, не слід забувати, що громадянське суспільство є соціальною організацією, яка коливається між радикальним індивідуалізмом і безкомпромісним колективізмом. Гостре протистояння колективного та індивідуального може привести до плутанини в розумінні справедливості, свободи, рівності.

У підрозділі 2.2. – «Політична модернізація як ліберально-демократичний проект: інтегральні характеристики і способи уникнення навздогінного характеру» – з’ясовано, що процес модернізації має альтернативний характер, тобто припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів, в залежності від умов їх протікання, традицій та національних цінностей. Але існуючий світовий досвід дозволяє все ж таки вести мову про певні стандарти в організації економіки, політики, соціальних відносин. Хоча наявність універсальних норм не означає наявності якоїсь однієї обов’язкової програми розвитку для всіх країн, що перебувають у стадії розвитку. Мова йде про те, що універсальні норми – це комплекс цілей, спираючись на які, країни, в яких відбуваються процеси модернізації, будуть спроможні проводити інституціо­налізацію, відповідну потребам часу.

Але, безперечно, всі модернізаційні перетворення повністю залежні від історичних особливостей розвитку того чи іншого суспільства, його націо-ментальних характеристик. Різні варіанти модернізації свідчать якраз про неможливість механічного відтворення досвіду розвинутих держав у процесі модернізації політичної та економічної сфер конкретної країни, яка має свою специфічну економіку, політичні інститути, певні традиції і систему цінностей. Отже, для успішної модернізації вирішальну роль відіграють не зовнішні чинники, а внутрішній потенціал суспільства, що модернізується.

Третій розділ – «Механізми поєднання традиції і модернізації як засобу подолання кризових явищ у процесі становлення громадянського суспільства в Україні» – складається з двох підрозділів і розглядає специ­фічні проблеми становлення і ціннісного забезпечення громадянського суспільства в Україні, а також зосереджує увагу на основних напрямах у процесі формування вітчизняної моделі взаємодії держави і громадянського суспільства.

У підрозділі 3.1. – Специфіка інституціоналізації і ціннісного забезпечення громадянського суспільства в Україні – зазначається, що концепція «громадянського суспільства» в Україні на початку 90-х років ідеологічно замінила «комунізм». Всі публічні діячі розпочали побудову «громадянського суспільства», не зовсім розуміючи, що це таке. Це було першою, найбільшою помилкою, оскільки держава не будує громадянське суспільство, а лише створює для його розвитку умови. Крім того, суспільство повинно прагнути стати громадянським. У посткомуністичній Україні певний час громадяни розуміли державу як систему органів державної влади, які повністю контро­люють суспільне життя, забезпечують громадян всім необхідним і вирішують їх проблеми. Безумовно, проживши стільки років у складі Радянського Союзу, більшість українців не змогли швидко адаптуватися до нових умов, за яких потрібно було відстоювати свої права та обов’язки.

Після проголошення незалежності України і держава, і громадянське суспільство розвивалися паралельно, тому що досвіду співжиття в нових умовах не було ні в державних діячів, ні в звичайних громадян. Не варто звинувачувати тільки державу в тому, що вона поглинула суспільство, останнє не повинно дозволяти такого, тільки тоді воно заслуговує вважатися громадянським. Політичну модернізацію потрібно здійснювати дуже обережно. Громадяни не можуть в один момент забути як вони жили протягом тривалого часу і почати жити зовсім по-іншому. Це і не потрібно. Нові схеми суспільного життя повинні враховувати традиції, цінності, досвід попередніх років. Тільки у тісному поєднанні традиції і модернізації можливе станов­лення громадянського суспільства в Україні.

Часті політичні кризи в Україні є результатом, по-перше, відокремленої побудови держави і громадянського суспільства на початку 90-х років ХХ ст., по-друге, захоплення західними варіантами модернізації політичної системи без урахування українських традицій. Реформи в державі повинні проводитися в результаті широкого обговорення кожної проблеми певної галузі із залу­ченням безпосередніх працівників, фахівців, активних громадян. Досвіду реформування в нових умовах не було як у державних службовців, так і в представників громадянського суспільства. Тим більше, будь-які рішення потрібно було приймати дуже обережно, не ламаючи повністю попередню систему, а лише поступово модернізуючи її, враховуючи українські традиції суспільного життя.

Через першочергову необхідність розбудови незалежної держави, розвиток громадянського суспільства у нас не є на належному рівні. Хоча найбільш істотним двигуном політичної реформи повинно бути саме громадянське суспільство. Часто люди свідомо відкладали свої повсякденні соціальні потреби, поки завершиться формування держави. Громадянське суспільство в Україні відстало у своєму розвитку від становлення державності, що й стало спричиняти деформації останньої. Плюралістична демократія заснована на прагненнях людей і їхньому виборі, а не на «спущених» згори цілях. Умовою її консолідації та успішного функціонування є наявність розвиненої мережі інститутів громадянського суспільства. Однак воно не обмежується інститутами. Як соціокультурний феномен воно є певним типом (моделлю) соціальної організації і взаємодії. Його якісними характеристиками є: довіра, взаємодопомога, толерантність, здатність до кооперованих дій, віра людей у свої сили, зорієнтованість на громадські справи, почуття відповідальності.

У підрозділі 3.2. – «Основні напрями подолання традиційно-модерні­заційних суперечностей та їх вплив на формування вітчизняної моделі взаємодії держави і громадянського суспільства» – зазначається, що продукція, яка створюється владою, є нематеріальним, творчим продуктом, публічним благом, на основі якого формується суспільний організм з усіма його перевагами й недоліками. Одним із завдань перехідного періоду є стримування зла, деградації і хаосу. Від якості еліти безпосередньо залежить статус нації і образ держави. Головним завданням еліти є стратегічне управління суспільством, здатність народжувати контури майбутнього, уміння кваліфіковано діяти в обставинах, що реально складаються. В умовах зловживань владою і політичного безправ’я створення повнокровного грома­дянського суспільства – справа нездійсненна. А творення правового поля – завдання знову ж таки для еліти. Саме низький рівень громадянськості української еліти, що проявляється передусім у її нездатності поставити інтереси суспільства вище приватних інтересів та амбіцій, є головною перешкодою на шляху становлення громадянського суспільства в Україні.

Сьогодні протиставлення держави, як узаконеного примусу, і грома­дянського суспільства, як вільної асоціації громадян, не відповідає реаліям суспільного життя. Взагалі розрізнення цих понять є певною ідеалізацією. Громадянське суспільство трактується як механізм соціальної взаємодії. Держава також є наслідком розвитку соціальної взаємодії, а сама вона є таким самим її механізмом, як і будь-які інші. В Україні процес розбудови Української держави без належного змістовного наповнення став лише множенням і відтворенням бюрократичних структур. Відсутність у держави дійового партнера – громадянського суспільства – призвела до суттєвого гальмування трансформаційних процесів і до їх неправильного спрямування. Однією з проблем суспільно-політичної трансформації в Україні є спроба штучно відокремити й розбудувати окремо демократичну, правову державу і окремо, – громадянське суспільство, після чого вони нібито почнуть ефек­тивно взаємодіяти. Але при цьому ігнорували те, що тільки у демократичній, правовій державі з розвиненим громадянським суспільством досягається гармонія у взаємовідносинах держави і суспільства, влади і громадян. Адже лише демократична держава може забезпечити необхідні умови для існування громадянського суспільства і лише громадянське суспільство здатне підтри­мати демократичну державу.

Формування громадянського суспільства, з одного боку, залежить від свободи, яка існує в суспільстві, з другого, воно саме забезпечує її існування. Свобода забезпечує індивіду можливість обирати свою ідентичність, жити згідно з цінностями і прагнути до цілей, які він сам обрав. В модерному суспільстві свобода індивіда полягає в тому, що він радше обирає свою ідентичність, ніж наслідує. Відтак, нерозвиненість громадянського суспільства проявляється не тільки у слабкості політичних партій, немічності та безпо­радності громадських об’єднань, заангажованості засобів масової комунікації, а й у відсутності ключової постаті такого суспільства – громадянина. Для того, щоб останній з об’єкта політичного впливу перетворився на повноцінного суб’єкта, є потреба появи потужного середнього класу, представники якого не лише усвідомлювали б власні інтереси, а й могли б ефективно та своєчасно їх обстоювати, маючи для цього відповідні матеріальні та організаційні ресурси. Гармонізація відносин між державою і громадянським суспільством в Україні відбудеться тоді, коли основною цінністю для них стане людина, коли держава буде створювати умови для кожної людини, узгоджувати різноспрямовані інтереси і слідкувати, щоб реалізація прав однієї людини не порушувала прав і свобод іншої. Тільки самодостатня, вільна людина, входячи до певної громади, організації, групи інтересів може бути основою громадянського суспільства.