ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ТА ПОЛЬЩІ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВИБОРУ (порівняльний аспект)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його об’єкт і предмет, визначено мету і завдання, розкрито теоретичні й методологічні основи дисертації, означено наукову новизну, теоретичне і практичне значення, структуру роботи, показано апробацію результатів дослідження.

У першому розділі „Теоретичні основи та джерельна база дослідження” охарактеризовано зміст і значення основних наукових концепцій, теорій інтеграційних процесів та інформаційного суспільства, проаналізовано ступінь наукової розробки дослідження.

У першому підрозділі „Теоретичні засади європейської інтеграції та інформаційного суспільства” розглянуто вихідні концептуальні основи аналізу інтеграційних процесів на Європейському континенті та розвитку інформаційного суспільства.

Систематизуючи історіографію проблемних питань теорії європейської інтеграції, автор виділив праці представників федералізму (неофедералізму) (А. Етціоні, Дж. Піндер), функціоналізму (Д. Мітрані), неофункціоналізму (Р. Кеохейн, Л. Ліндберг, Д. Най, Е. Хаас,
Ф. Шміттер), і альтернативні розробки, зокрема, такі як міжурядовість (інтергавернменталізм) (С. Хоффман) та інституціоналізм (К. Арм­стронг, С. Балмер, П. Пірсон). Окремо розглянуто теорію ліберального міжурядового підходу Е. Моравчика.

Проведений автором аналіз теоретико-методологічних трактувань інформаційного суспільства дозволяє дійти висновку, що унікальність поняття інформаційного суспільства є наслідком його глобального характеру, а також багатостороннього зв’язку з новітніми категоріями: інформацією, інформатизацією, інформативністю, віртуалізацією, глобалізацією, інтеграцією тощо. Автор відзначив вагомий внесок у наукове дослідження проблеми теорії інформаційного суспільства представників західної політичної науки Ж. Баландьє, Д. Белла,
З. Бжезинського, Г. Кана, М. Кастельса, Р. Коена, М. Маклюена,
Й. Масуди, С. Московічі, Дж. Нейсбіта, Д. Робертсона, Т. Стоуньєра,
Е. Тоффлера. Серед українських і російських дослідників варто відзначити доробок Г. Артамонова, В. Гавловського, А. Гальчинського,
В. Іноземцева, Р. Калюжного,  А. Колодюка, С. Чукута, В. Цимбалюка.

У підрозділі досліджено взаємозв’язок євроінтеграції та розвитку інформаційного суспільства. Європейський континент завжди перебував у центрі глобалізаційних процесів, тому ідея розвитку інформаційного суспільства тут отримала сприятливий ґрунт, а країни-члени ЄС – ще одну площину для інтеграції. Зазначено, що важливу роль у науковій розробці взаємозв’язків між двома теоріями відіграли праці У. Бека, І. Валлерстайна, Л. Соете,
Т. Спайбі, У. Хаттона.

У другому підрозділі „Джерельна база та стан наукової розробки теми” проаналізовано використані джерела. Першу групу складають офіційні вітчизняні законодавчі документи, які заклали правові основи для європейської інтеграції, зокрема, Конституція України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, Державні програми інформування громадськості та допоміжні документи щодо впровадження цих програм, які регулюють інформаційну політику в контексті європейського вибору. До першої групи належать також офіційні угоди України з ЄС, в яких задекларовано загальні принципи та характер співпраці, визначено спільні дії щодо розвитку науки, технологій, а також інформаційного суспільства.

Другу групу джерел складають офіційні угоди, програми, закони, плани дій Європейського Союзу, що стосуються розвитку та функціонування Європейської моделі інформаційного суспільства. Серед них назвемо найважливіші: доповідь групи М. Бангеманна „Європа та глобальне інформаційне суспільство”, „Лісабонську стратегію”, ініціативи еЄвропа та її продовження у 2002 та 2005 рр., „План Дій – i2010”. До цієї групи джерел належать й офіційні документи Польської республіки як держави-члена ЄС, що стали джерелом для розуміння та визначення ролі європейської інтеграції в процесі розвитку інформаційного суспільства – Європейська Угода, Національна стратегія інтеграції, Програма інформування суспільства.

До третьої групи джерел належать статистичні матеріали, рапорти, інформаційно-аналітичні звіти, результати опитувань громадської думки та експертів, соціологічні дослідження. До четвертої групи джерел – інформаційні ресурси, доступні в мережі Інтернет.

Аналізуючи стан наукової розробки проблеми, автор умовно розділив доробок вітчизняних та іноземних вчених на п’ять груп: докторські та кандидатські дисертації вітчизняних науковців; монографії та спеціалізовані видання; матеріали конференцій, „круглих столів” і семінарів; публікації у наукових журналах; науково-публіцистичні статті в газетній періодиці. Така структуризація дозволила виявити сильні та слабкі сторони робіт, а відтак сформулювати мету та завдання власного дослідження.

Окремої уваги заслуговує група досліджень, сформована працями іноземних науковців Д. Баторського, К. Докторовіч, Я. Ґарліцького,
М. Ґрабовської, У. Курчевської, Д. Мілчарека, А. Мітракаса, Д. Пьонтек, Т. Сасінської-Клас, Р. Сухоцької, Б. Шиманської, М. Шпунар, M. Яблон­ські. В українській політичній науці різні аспекти, пов’язані з європейською інтеграцією та інформаційним суспільством, з’ясовані в працях М. Басараба, В. Бурдяк, С. Василенко, Б. Гаврилишина, О. Григо­ра, Є. Калашнюк, О. Ковальової, В. Копійки, С. Костюка, А. Круглашова, В. Парфенюка, Н. Ротар, Б. Тихомирової, О. Флюр, О. Шеретюк.

Аналіз джерельної бази та стану наукової розробки проблематики дозволяє зробити висновки про те, що європейська інтеграція, а також пов’язані з нею внутрішні та зовнішні процеси викликають підвищений інтерес наукових кіл України та Польщі відразу з початком євроінтеграційного руху своїх країн. Разом з тим відчувається брак системних досліджень, де було би проаналізовано позитивний та негативний досвід підготовки Польщі до членства ЄС, інформаційної політики в цьому контексті. Існує потреба у проведенні комплексного об’єктивного аналізу інтеграційної політики України та Польщі, розвиток у них інформаційного суспільства, акцентуючи увагу на малодосліджених аспектах, а саме: дослідження інформаційної складової євроінтеграційної політики обох держав, пошук шляхів її оптимізації в Україні задля прискорення інтеграції; проведення аналізу впливу цього процесу на розвиток інформаційного суспільства.

Становлення європейської моделі інформаційного суспільства та законодавча база євроінформаційних кампаній у Польщі та в Україні досліджено у другому розділі „Інформаційна політика ЄС та правове регулювання інформаційної сфери в Польщі та в Україні”. У першому підрозділі „Здійснення інформаційної політики в країнах Європейського Союзу: проблеми узгодження та уніфікації” проаналізовано важливі аспекти законодавчого, інституційного закріплення розвитку інформаційного суспільства в державах ЄС, його вплив на економіку, освіту, культуру.

У підрозділі розглядаються ключові програми та ініціативи ЄС з розвитку інформаційного суспільства. Передусім, це стосується ініціативи „еЄвропа” та її продовжень у 2002 та 2005 рр., яка від самого початку стала своєрідною декларацією 15 держав щодо спільної реалізації завдання модернізувати і зміцнити європейську економіку. Основною її метою було застосування державами-членами ЄС передових досягнень інформаційного суспільства та їх приготування до цифрової ери. Крім того, концептуальною метою плану був розвиток знань і навиків населення європейських країн, потрібних для існування в інформаційному суспільстві. Логічним продовженням цієї програми став „План Дій – i2010”, прийнятий Єврокомісією 1 червня 2005 р. Буква „i” в назві проекту означає три завдання: інформаційна відкритість, інновації та інвестиції, а також інклюзію – загальний доступ інформаційного суспільства для кожного в Європі.

Європейська концепція інформаційного суспільства, що активно реалізовується з середини 90-х років минулого століття, потребує удосконалення, доопрацювання, проте можемо стверджувати: вона є однією з найуспішніших розробок у глобальному масштабі. Її переваги над іншими моделями випливають з вдалої політичної концепції, що передбачає не тільки стратегію економічної трансформації, але й дії, що мають на меті забезпечити повсюдний доступ до інформаційно-комунікаційних послуг, охорону приватної власності, створення нових професій та робочих місць, використання нових медіа для розбудови демократії. Цінною особливістю Європейської моделі інформаційного суспільства є її соціальний вектор, орієнтація на суспільні потреби та подолання викликів глобалізації. Найважливішою рисою Європейської моделі інформаційного суспільства є те, що інформаційно-комунікаційні технології та мережа використовуються нею не лише для збільшення конкурентності економіки, але й для збереження рівноваги цінностей. Це стосується підтримання балансу між зростанням економіки та суспільними й екологічними цінностями, глобальною економікою та етичними цінностями, короткотерміновими вигодами та довгостроковою стабільністю.

Дисертант робить висновок, що на сучасному етапі специфіка формування інформаційного суспільства загалом залежить не стільки від розвитку нових технологій, скільки від швидкого пристосування до нових реалій старих норм, що регулюють традиційно різні сектори, – телекомунікації, телебачення й інші засоби масової інформації. Рухаючись у руслі єдиної спільної стратегії побудови інформаційного суспільства, проголошеної Окінавською хартією, європейська модель відповідає сучасним вимогам і з огляду на всі критерії є найприйнятнішим орієнтиром розвитку інформаційного суспільства в Україні.

У другому підрозділі „Законодавче регулювання інформаційної політики в контексті європейського вибору в Україні та Польщі” йдеться про одну із базових передумов здійснення успішної зовнішньої політики, адже саме законодавчі норми створюють середовище, в якому діють державні та громадянські установи, засоби масової інформації та інші гравці, від яких залежить процес приєднання до ЄС.

Проведений аналіз довів, що як Польща, так і Україна приділяють законодавчому регулюванню своєї євроінформаційної політики чималу увагу, це стосується закріплення інтеграційного курсу на правовому рівні, функціонування внутрішніх структур, відповідальних за вступ до ЄС, проведення інформаційної кампанії та адаптації законодавства до норм acquis communautaire – спільного законодавчого кодексу ЄС. Розглянувши і порівнявши рівень законодавчого регулювання інформаційної кампанії у Польщі та в Україні, а також роль державних органів, що в той чи інший час були відповідальними за інтеграційний процес своїх країн та займалися інформуванням громадськості. Дисертант робить висновок: в обох державах існує чимало спільних загальних рис, які є наслідком перебування країн у соціалістичному таборі.

Аналізуючи ключові українські та польські документи з питань інформування громадськості – „Державну Програму інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004-2007 рр.” та „Програму інформування громадськості: інтеграція Польщі до Європейського Союзу 1999-2002 рр.”, можна зауважити, що обрані для впливу сфери та механізм реалізації є практично однаковими. Втім концентрація уваги та зміст кожного конкретного напрямку діяльності відрізняються. Основними відмінностями, що суттєво вирізняють між собою євроінтеграційні кампанії офіційних Києва та Варшави, є залучення до інформування громадян неурядових організацій, використання елементів маркетингу та піар-менеджменту щодо вивчення поведінки споживача, особливостей людського сприйняття, проведення соціологічних досліджень тощо.

Автор наголошує на важливості використання позитивного досвіду Польщі при розробці програм інформування громадськості щодо європейської інтеграції, а саме – широке залучення до інформування експертів, науковців, представників ЗМІ, неурядових організацій, фахівців з піар-технологій. На нашу думку, українському уряду варто повернутися до ідеї створення єдиного координуючого органу з питань європейської інтеграції, прототипом якого міг би стати Комітет Європейської інтеграції, який успішно функціонує у Польщі.

Практичному втіленню євроінформаційних стратегій Польщі та України присвячено третій розділ дисертації „Реалізація євроінтеграційного курсу Польщі та України в інформаційній сфері: проблеми та перспективи”. У першому підрозділі „Вплив засобів масової інформації на проведення євроінформаційних кампаній у Польщі та в Україні”, досліджуючи участь ЗМІ, автор зауважує, що першочергову роль у реалізації євроінформаційної кампанії в Польщі відіграло громадське телебачення, яке представляло офіційну державну позицію. В Україні така структура нині відсутня і, як засвідчує практика, Національна телерадіокомпанія поки що не здатна відіграти ключову роль в євроінформаційній кампанії, а комерційні ТРК не проявляють такого зацікавлення. Характерною особливістю проведення інформаційної кампанії у Польщі є залучення до неї ЗМІ, пов’язаних із церквою. Так, офіційна позиція домінуючої в Польщі римо-католицької церкви стримано підтримувала євроінтеграцію, частина радикально налаштованих католицьких ЗМІ, основною аудиторією яких є саме активні вірні переважно старшого віку, виступила офіційним учасником інформаційно-агітаційної кампанії проти інтеграції. Зважаючи на специфіку розвитку інформаційного простору України, в якому майже немає церковних ЗМІ, можливості цього інституту у формуванні громадянської позиції щодо євроінтеграції зведені до мінімуму.

Автор вказує на існування проблеми у самій ідентифікації та розумінні євроінтеграції. Можливо, однією з основних помилок українських мас-медіа було і залишається те, що вони відносять процес європейської інтеграції, якому, за логікою, мусить бути підпорядкована вся політична діяльність України, до сфери зовнішньої політики, яка залишається незрозумілою не лише для пересічного громадянина, але й для більшості політиків, керівників, державних службовців, бізнесменів національного та регіонального рівнів.

Наступне питання, яке є важливим для проведення успішної інформаційної кампанії в контексті європейського вибору, – належна підготовка журналістів. У цьому плані польська Програма інформування населення дещо досконаліша від української, що виявилося у проведенні більшої кількості спеціалізованих конференцій, семінарів, тренінгів, грантових конкурсів, навчальних візитів до країн ЄС для обміну досвідом, забезпеченні журналістам доступу до європейських правничих, бібліографічних та інших інформаційних баз даних. Утім, активізація такого руху була пов’язана насамперед із просуванням переговорів Польщі з союзом, і досягнула свого піку саме під час передреферендумної кампанії, що певною мірою „виправдовує” відставання стосовно України.

У проведенні євроінформаційних кампаній, окрім класичних ЗМІ, важливе значення мають і новітні засоби, зокрема, мережа Інтернет. Характеризуючи рівень висвітлення євроінтеграційної тематики, зауважимо: в обох державах на практиці використовуються можливості „всесвітньої павутини”. Достатньо ефективним напрацюванням Польщі став єдиний державний сайт Комітету Європейської Інтеграції (www.ukie.gov.pl), де можна отримати вичерпну інформацію стосовно всіх аспектів інтеграції. В Україні, незважаючи на численні вдалі ініціативи, досі такого масштабного державного Інтернет-ресурсу, присвяченого співпраці з ЄС, не існує.

Відзначено також роль регіональних ЗМІ у проведенні євроінформаційних кампаній, які, на відміну від центральних телерадіокомпаній, газет, можуть більше враховувати громадську думку жителів і специфіку інформаційних потреб саме свого воєводства, області тощо. У цьому контексті можна підкреслити: в обох державах регіональні ЗМІ не були достатньо залучені до процесу інформування населення, від чого значно втратила інформаційна кампанія загалом.

Залучення ЗМІ до проведення євроінформаційних кампаній у Польщі на практиці продемонструвало низку проблем, які є в її інформаційному просторі, дало можливість журналістам ознайомитися і застосувати досвід країн ЄС у проведенні громадських кампаній, та, безперечно, сприяло розвитку незалежної преси, принципу свободи слова, інститутів громадянського суспільства. Крім цього, саме ЗМІ першочергово сприяли утвердженню в суспільстві євроінтеграційної ідеї, що було продемонстровано на європейському референдумі у 2003 р. Зважаючи на зроблені автором висновки, Україні та ЗМІ, що функціонують на її території, варто ґрунтовніше застосовувати у своїй діяльності досвід, напрацьований країнами-членами ЄС, зокрема Польщею, у веденні євроінформаційної кампанії.

Залучення неурядових організацій Польщі та України до інформаційних кампаній щодо євроінтеграції розглянуто у другому підрозділі „Роль громадських організацій у процесі інформування з питань євроінтеграції”. У процесі надання інформації стосовно європейської інтеграції та ЄС, значення діяльності громадських організацій є досить важливим, адже ці складові елементи громадянського суспільства користуються високим рівнем довіри населення, і мають у своєму арсеналі такі характеристики, як творчість, новаторство, професіоналізм.

Польські громадські організації, пік євроінформаційної діяльності яких припадає на 2003 р. – період перед європейським референдумом, реалізували сотні спеціалізованих проектів, найвагоміші серед яких – „Так Референдуму” та „Інтеграція Зараз”. До згаданих ініціатив широко долучалися відомі особистості – артисти, спортсмени, духовенство. Найбільш активні неурядові організації – шкільні європейські клуби (майже 2500), польська фундація Роберта Шумана, партнерські організації, що працювали в рамках Центрів європейської інформації, заснованих на підставі положень урядової „Програми інформування громадськості”. Загалом залучення представників „третього сектору” до інформаційної кампанії на урядовому рівні сприяло як її пожвавленню, урізноманітненню, так і загальній активізації громадського руху Польщі.

Українські громадські організації також достатньо активно долучаються до інформаційної кампанії, проте рівень їх державної підтримки, порівняно з Польщею, значно нижчий. Незважаючи на численні проекти, реалізовані представниками „третього сектору”, у форматі виконання державної євроінформаційної кампанії їх інтелектуальний і творчий потенціал не був задіяний належним чином. Така ситуація склалася через недостатнє законодавче забезпечення їх участі у реалізації програми інформування населення. Натомість активну організаційно-фінансову підтримку проєвропейським неурядовим організаціям в Україні надають міжнародні структури – міжнародний фонд „Відродження”, фонд „Конрада Аденауера”, Представництво Єврокомісії тощо.

Вітчизняні неурядові організації, найактивніші серед яких – Центри європейської інтеграції, Мережа проєвропейських організацій України, євроклуби, аналітичні центри О. Разумкова, Перспективних досліджень, – діють у таких напрямках: проведення незалежних аналітичних досліджень, соціологічних та експертних опитувань, організація публічних акцій (конференцій, семінарів, тренінгів, зустрічей), співпраця зі ЗМІ та органами державної влади, залучення європейських фондів, що сприяє розбудові громадянського суспільства.

Автор наголошує: за роки діяльності недержавні організації реалізували сотні проектів, налагодили мережу інформування громадян, створили дослідницькі центри, найбільш змістовні Інтернет-ресурси, що дозволило підвищити рівень поінформованості про ЄС, євроінтеграційну політику як у Польщі, так і в Україні.

Четвертий розділ „Розвиток інформаційної сфери Польщі та України в умовах євроінтеграції” присвячено вивченню існуючого стану та перспектив побудови інформаційного суспільства в обох країнах. У першому підрозділі „Особливості побудови інформаційного суспільства в Польщі” проаналізовано законодавчу платформу, політико-економічні передумови, інституційне забезпечення розвитку інформаційного суспільства Польщі, його зв’язок з європейською моделлю інформаційного суспільства.

На нашу думку, європейська інтеграція стала каталізатором розвитку інформаційного суспільства у регіоні Центрально-Східної Європи. Активізацію польських дослідників цієї проблематики спостерігаємо з опублікуванням рапорту групи Бангеманна у 1994 р. Тоді ж налагоджується співпраця наукових кіл Польщі та об’єднаної Європи, що займалися дослідженням суспільства знань.

На урядовому рівні про інформаційне суспільство як про чинник, що прискорює євроінтеграцію, заговорили у 2000 р. під час тематичної європейської міністерської конференції у Варшаві. Відразу після неї у відповідь на ініціативу „eЄвропа” Сейм прийняв „Ухвалу в справі побудови основи інформаційного суспільства в Польщі” від 14 липня 2000 р., визнавши, що сучасні технології можуть прискорювати економічний розвиток, підвищувати конкурентоспроможність, створювати нові робочі місця, сприяти розвитку демократії, науки, охорони здоров’я, культури.

У 2001 р. була прийнята ключова програма щодо інформаційного суспільства, яка повністю відповідала вимогам ЄС – еПольща (з подальшими її актуалізаціями), і окреслила завдання, що стоять перед державою: розвиток технічної інфраструктури, полегшення доступу й розвиток Інтернету та інформатизація освіти. Важливо наголосити на створенні у 2003 р. Міністерства науки й інформатизації, безпрецедентної структури в історії Польщі, котра відповідала за інформатизацію та побудову інформаційного суспільства.

Політико-правовий аналіз законодавчої бази, що регламентує розвиток інформаційного суспільства у Польщі, дозволяє говорити про певні відмінності від Європейської моделі – основним завданням є інформатизація та доступ до мережі Інтернет, при цьому на другий план відійшли стрижневі для ЄС суспільна проблематика, конкурентоспроможність економіки на міжнародних ринках, широка освітня програма, метою якої є підготовка громадян до життя в інформаційній цивілізації, а також використання її переваг для суспільного та культурного розвитку.

Перспективи розвитку інформаційного суспільства в Україні розглянуто у другому підрозділі „Стратегія формування інформаційної політики України на сучасному етапі”. Україна має значний потенціал у розвитку інформаційного суспільства, що пов’язано з історичним та сучасним досвідом, кадровими і технологічними ресурсами, транзитними можливостями. Поступово формуються політичні та соціально-економічні передумови переходу до інформаційного суспільства.

Аналізуючи законодавче регулювання розвитку інформаційного суспільства, зазначимо, що незважаючи на численні документи, прийняті українською владою, у низці аспектів воно ще „відстає” від динаміки змін, які відбуваються у процесі розвитку суспільства знань. Частина положень є застарілими, недостатньо розроблені юридичні механізми реалізації і захисту права на інформацію, мають місце суперечності у регулюванні певних суспільних відносин різними законами, що призводить до неоднозначного тлумачення їх норм та створює труднощі при їх застосуванні. Через це багато елементів інформаційного суспільства існують поза правовим полем і не регулюються нормативними актами, що стримує його повноцінний розвиток. Діючий Закон України „Про основні засади розвитку інформаційного суспільства на 2007-2015 рр.”, незважаючи на певні недоліки, можна вважати спробою комплексного підходу до розв’язання численних проблем. Водночас, він потребує деталізації, зокрема, з питань розробки інформаційних стратегій, планів реалізації запланованих завдань.

Проведений у дисертації аналіз співпраці України з ЄС з питань розвитку інформаційного суспільства свідчить, що зараз законодавче закріплення співробітництва партнерів є недостатнім. Існуючі правові ініціативи, які носять радше декларативний характер, не врегульовують усі складові відносин у цій ключовій галузі. На нашу думку, тематику інформаційного суспільства варто включити до окремого розділу нової посиленої угоди між Україною та ЄС, де була б здійснена комплексна правова регламентація, а також визначені механізми співпраці.