ПОЛІТИКО - КУЛЬТУРНА ПАРАДИГМА ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У «Вступі» обґрунтовано вибір теми, актуальність, сутність наукової проблеми і сучасний стан її дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади та методи дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, відображено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, розкрито характер апробації, подано загальну характеристику роботи.

У першому розділі «Концептуальні та методологічні засади державної інформаційної політики в умовах політичних і суспільних змін» обґрунтовано концепцію наукової проблеми; з’ясовано специфіку процесів, явищ і понять, що характеризують сферу дослідження, подано класифікацію та критичний аналіз теоретичних і методологічних підходів до політичної природи і характеру державної інформаційної політики; доведено, що політико-культурна парадигма інформаційної політики визначає її закономірності та системний характер.

У розділі представлено аналіз наукової думки з проблем формування політичної культури транзитивних держав, розвитку інформаційної демократії, розглянуто підходи зарубіжних і вітчизняних науковців до сутності державної інформаційної політики та її політико-культурної парадигми, зокрема, Д. Белла, І. Валлерстайна, Д. Елазара, Р. Інглегарта, М. Кастельса, Р. Кеохейна, Дж. Ная, Дж. Нейсбіта, С. Хантінгтона та ін.; М. Делягіна, М. Грачова, Т. Желевської, О. Панарина, Ю. Яковця, Г. Шахназарова, І. Кравченка, М. Рибакова тощо; Є. Камінського, О. Зернецької, Л. Губерського, М. Михальченка, В. Різуна, А. Чічановського, В. Іванова, О. Мелещенка, В. Шкляра, О. Гриценко, В. Хилька, Ф. Кирилюка, Г. Почепцова, Є. Макаренко, М. Ожевана, М. Розумного, С. Асатурова, О. Сосніна, В. Набруска, Г. Сащук, М. Потураєва, Г. Несвіт, М. Конончук, Н. Дніпренко, О. Яхно та ін., праці яких свідчать, що наукова думка розглядає державну інформаційну політику як чинник міжнародної взаємодії і прогностичного лідерства на глобальному та регіональному рівнях, оскільки інформаційна політика в умовах транзитивних процесів стала пріоритетом політичного, економічного та соціокультурного розвитку держав, світових і регіональних інституцій.

Результати досліджень викладено у різнопланових теоретичних і прикладних наукових працях, в яких з'ясовано концептуальні засади національної політики в сфері інформації і комунікації в умовах інтеграції сучасного політичного середовища, представлено окремі проблеми формування державної інформаційної політики, визначено специфіку її реалізації у державних політичних програмах.

З огляду на різні підходи науковців до спеціальної термінології, у дисертаційній роботі «політична культура» розглядається як сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки; сукупність орієнтацій членів якогось суспільства по відношенню до політики в цілому, політичної системи, а також стосовно своєї ролі в цій системі; сукупність поширених фундаментальних, поведінкових, політичних цінностей, що поділяються членами суспільства; як вірування і уявлення, що впливають на поведінку людей в межах існуючих політичних інститутів;

«інформаційна демократія» тлумачиться як ідеальна гіпотетична модель, заснована на цінностях інформації в поєднанні з “соціалізованими” технологіями, що означають можливість для суспільства брати участь у прийнятті важливих політичних рішень; як структура, де розгортається ефективна система взаємної відповідальності всіх соціально-політичних елементів;

«інформаційна політика» визначається як складова внутрішньої і зовнішньої політики держави, як сукупність завдань, напрямів та способів діяльності владних та суспільних інститутів, спрямованих на розвиток інформаційної сфери. Під державною інформаційною політикою також розуміється регулююча діяльність державних органів, спрямована на розвиток інформаційної сфери суспільства, яка охоплює не тільки ЗМІК, але й телекомунікації, інформаційні системи і ресурси, всю сукупність виробничих відносин, пов'язаних зі створенням, зберіганням, обробкою та передачею інформації у всіх її видах.

З огляду на вищезазначене, інформаційна політика покликана забезпечити: по-перше, плюралізм організаційних форм діяльності ЗМІК; по-друге, актуалізацію суспільних функцій мас-медіа; по-третє, створення суспільних структур з аналізу законодавства, що регулює діяльність ЗМІК.

Концептуальною основою змін визнаються теорії інформаційної демократії, критичне осмислення яких уможливило поєднання політичної ідеології держави з новими тенденціями інформаційної інтеграції, що впливає на динамічний розвиток політичної культури влади і суспільства. Такі підходи виокремлюють специфіку наукових теорій вітчизняних дослідників, які вважають зміни, що відбуваються у всіх сферах життєдіяльності держави, відображенням нових закономірностей формування політичної системи держав транзитивного типу і потребують новацій щодо аналізу політичних і соціальних зрушень на національному рівні та сучасного розуміння суперечностей політичного розвитку.

У вітчизняній політології політико-культурна парадигма розуміється як початкова концептуальна схема, модель постановки суспільно-політичних проблем і їх рішень, сформована на етапі реформування українського суспільства, яка відіграє важливу роль у реалізації та оптимізації державної інформаційної політики. Сутність авторського підходу полягає в тому, що політико-культурна парадигма інформаційної політики держави поєднує тенденції розвитку інформаційної демократії, лібералізації інформаційного середовища, трансформації політичної культури влади і суспільства під впливом інформаційної інтеграції.

Перший розділ постановкою проблеми, аналізом та обґрунтованими висновками доводить, що транзитивні політичні процеси в умовах швидкоплинних державотворчих зрушень впливають на формування політичної культури українського суспільства, яка характеризуються появою інформаційної демократії, зміною політико-культурної парадигми державної інформаційної політики, збільшенням політичної взаємозалежності суб’єктів міждержавної взаємодії, поєднанням національних пріоритетів та світових трендів інформаційного розвитку.

У другому розділі «Змістовні особливості політико-культурної парадигми інформаційної політики держави» розглянуто консолідовані детермінанти європейської інформаційної політики як особливої форми політичної культури в умовах євроінтеграції та інформаційної політики України як складової політичної культури транзитивної держави, компаративний аналіз яких дає підстави обґрунтувати висновки і пропозиції про необхідність формування національних пріоритетів політичної культури на основі концепції інформаційної демократії, враховуючи особливості реалізації внутрішньої інформаційної політики та забезпечення національних інтересів у співробітництві з іншими державами та європейськими інтеграційними інституціями.

Досліджено сутнісні характеристики інформаційної політики як складової політичної культури в рамках європейських організацій, яка реалізується в політичній (вдосконалення нового політичного і суспільного середовища, поглиблення трансформацій у сфері політичної культури), економічній (побудова економіки знань, використання національного наукового потенціалу для забезпечення конкурентоспроможності на основі інформаційних технологій), соціальній (забезпечення соціальних і трудових прав національної спільноти у зв’язку зі зміною технологічного укладу), безпековій (усвідомлення, що нова інформаційна реальність має сприяти захисту інформаційного середовища як чинника політичної системи та національної ідентичності) та культурній (формування нової політичної культури в умовах європейської інтеграції) площинах.

На основі структурно-функціонального, статистичного і описового методів проаналізовано домінанти державної інформаційної політики України, зокрема, з'ясовано, що в умовах транзитивної держави інформаційна політика реалізується через інтеграційну модель, яка передбачає різні підходи, проте спрямована на однаковий політичний результат – забезпечення національних інтересів країни у сучасних політичних процесах.

З’ясовано, що державна інформаційна політика України характеризується «м’якою» модернізацією, частковою лібералізацією інформаційної сфери, інформатизацією державних підприємств, прискореним розвитком інформаційно-комунікаційної інфраструктури та інформаційної індустрії, що дозволяє зберегти визначальні атрибути сучасної політичної системи та забезпечити інноваційний розвиток.

Зважаючи на особливості євроінтеграційної стратегії, Україна здійснює реформування інформаційно-комунікаційної сфери для забезпечення національної участі в міжнародних програмах інформаційного суспільства, для розв’язання внутрішніх державотворчих проблем, для трансформації політичної культури та політичної ідентичності українського суспільства, розвитку інформаційної економіки та інтелектуального потенціалу держави.

Вплив інформаційно-комунікаційних чинників на суспільну політичну сферу зумовлює нові шляхи реалізації стратегії європейської інтеграції держави на рівні інформаційної демократії. Як свідчить аналіз, політичні зміни в транзитивних суспільствах супроводжуються непростими політичними колізіями об’єктивного та суб’єктивного характеру, однак визначальним є те, що державна інформаційна політика стає пріоритетом національної моделі політичного розвитку.

З’ясовано роль засобів масової інформації та комунікації у формуванні політичної культури з огляду на змістове наповнення інформаційного простору держави, яке стосується духовності, ідеології, світогляду, патріотизму, розуміння національних інтересів; доведено, що практикам і теоретикам, законодавцям і політикам необхідно визначити перспективу українського інформаційного простору як інструменту утвердження державницьких національно-культурних цінностей.

У розділі доведено, що детермінанти європейської інформаційної політики та державної інформаційної політики України мають спільні і відмінні риси, відображають тенденції, які визначають як суто національні, так й інтеграційні інформаційні чинники формування політичної культури.

Третій розділ «Державна інформаційна політика як складова політичної культури влади і суспільства» присвячено політичному аналізу державних програм інформування громадськості з питань європейської та євроатлантичної інтеграції та впливу державної інформаційної політики на основні показники політичної системи України.

З'ясовано, що інформаційна політика у державних програмах характеризується як найбільш ефективна складова зовнішньої та внутрішньої політики України, пріоритетними напрямами якої є забезпечення національних інтересів шляхом реалізації європейської моделі політичного розвитку. Включення концепції державної інформаційної політики в урядові програми, на думку експертів, дає Україні можливість реформувати політичну систему на основі доктрини цілісності держави, забезпечення інформаційної безпеки суспільства і влади, трансформації політичної культури на базових засадах інформаційної демократії.

У розділі, на основі фактологічної бази соціологічного дослідження Центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, визначаються експертні позиції щодо державної інформаційної політики у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції, в яких підкреслюється, що ідея європейської інтеграції та прагнення стати повноправним членом європейського співтовариства активно декларується українською політичною елітою, а запорукою реалізації політичного курсу України на європейську інтеграцію вважається об’єктивне і масове інформування населення про стандарти життя, правовий і соціальний захист та норми політичної культури в європейських державах, де роль соціальних медіаторів й універсальних агентів соціальних зв’язків виконують засоби масової інформації та комунікації.

Проте в експертному середовищі переважає критична думка щодо інформаційного забезпечення державних програм підтримки європейської та євроатлантичної інтеграції, зокрема, відзначається неналежна координація дій органів виконавчої влади, неврахування суспільного запиту на інформацію, недостатній рівень ефективності публічних заходів, незадовільне використання можливостей засобів масової інформації та комунікації.

Інтегральним показником позицій експертів може слугувати загальна оцінки державної інформаційної політики на європейському та євроатлантичному напрямах: більшість (70,6%) експертів негативно характеризують рівень інформаційного забезпечення євроінтеграційного процесу; 15,7% – однозначно негативно; 54,9% – скоріше негативно. Лише близько чверті (23,5%) респондентів обрали позитивні варіанти відповіді. Критичною також є експертна оцінка інформаційної політики у сфері євроатлантичної інтеграції: негативно характеризує її абсолютна більшість (85,3%) експертів; майже третина (30,4%) – однозначно негативно, більше половини (54,9%) – скоріше негативно. Лише 11,8% – дотримуються протилежної думки.

У розділі доведено, що курс на підтримку євроінтеграції, зокрема, у сфері інформаційної політики, не був системно прорахованим, не було передбачено можливості гальмування процесу розширення ЄС щодо України, а також не враховані проблеми перманентної політичної нестабільності в державі та неоднозначне ставлення до процесу інтеграції України в ЄС як самого Співтовариства, так і української влади, тобто чинники політичні, соціально-економічні та технологічні.

Для підтвердження компетентних висновків щодо розвитку державної інформаційної політики як складової політичної культури було також проведене авторське експертне опитування вітчизняних політологів, яке мало на меті визначити основні критерії політико-культурної парадигми інформаційної політики України.

Зведені дані результатів експертного опитування щодо ролі інформаційної політики як складової політичної культури показали, що: державна інформаційна політика, перш за все, вважається складовою суверенітету та національної безпеки держави, по-друге, є складовою природного ресурсу України, по-третє, складовою ринкових відносин та пріоритетом діяльності фінансово-промислових груп, по-четверте, складовою політичної культури влади і суспільства, в подальшому – складовою світогляду українського суспільства, національної ідентичності, моральних імперативів, внутрішніх політичних трансформацій, а коефіцієнт конкордації щодо узгодженості думок експертів свідчить про напівузгоджене рішення та на відсутність єдиного формалізованого погляду на проблему і є наслідком фрагментарності наукових розвідок, в яких предметом дослідження визначається саме інформаційна політика як складова політичної культури.

На основі дослідження зроблено висновок про те, що державна інформаційна політика як складова політичної культури має стати оптимальним засобом формування світоглядних позицій транзитивної держави, політичним інструментом збереження і вдосконалення ціннісно-моральних імперативів українського суспільства, чинником реалізації державних стратегій європейської та євроатлантичної інтеграції.