СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОЇ ТИФЛОПЕДАГОГІКИ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОЇ ТИФЛОПЕДАГОГІКИ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі висвітлено актуальність теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методологічні та теоретичні засади дослідження, охарактеризовано методи, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, наведено відомості про особистий внесок автора, про апробацію та впровадження у навчальний процес одержаних результатів дослідження, зазначені дані щодо публікацій з теми дослідження та структуру дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження» розроблено методологічні засади до проведення історико-педагогічного наукового пошуку та концептуальні основи дослідження.

Аналіз науково-методологічної літератури показав, що у галузі історії загальної педагогіки розроблено концептуальні засади розвитку цієї науки, визначено різні підходи до розгляду історико-педагогічного процесу через його предметні поля та методи дослідження (М.В.Богуславський, Е.Д.Днєпров, Г.Б.Корнетов, В.І.Онопрієнко, О.В.Сухомлинська та ін.). У галузі історії тифлопедагогіки нами таких досліджень не виявлено.

Осмисленню теоретико-методологічних засад нашого дослідження сприяли праці сучасних визначних науковців у галузі філософії освіти, теорії та історії загальної та корекційної педагогіки В.П.Андрущенка, В.І.Бондаря, Н.М.Гупана, І.А.Зязюна, М.М.Малофєєва, В.М.Синьова, О.В.Сухомлинської, М.Д.Ярмаченка та ін.

Проведений теоретичний аналіз робіт з проблеми вибору підстав для побудови періодизації процесу розвитку соціальних явищ, зокрема педагогічних (В.І.Бондар, Ш.І.Ганелін, Є.Я.Голант, Н.М.Гупан, М.І.Демков, Фр. Діттес, Н.О.Константінов, М.М.Малофєєв, Є.М.Мединський, Ю.Паротц, М.М.Рубінштейн, М.О.Супрун, О.В.Сухомлинська, В.О.Феоктістова, Т.Циглер, К.Шмідт, М.Д.Ярмаченко та ін.), дозволяє стверджувати, що вибір того чи іншого підходу до побудови періодизації розвитку будь-якої науки, окремих типів знання та процесів визначається рядом підстав. Провідними з них є такі:

-          врахування особливостей методологічних підходів, що обираються в якості базової платформи дослідження;

-          розуміння багатосторонності феномену педагогіки як науки, сфери організованої практики та форми суспільної свідомості;

-          розуміння диференціації процесів розвитку історії науки та вітчизняної історії;

-          врахування індивідуальних переваг ученого відносно системоутворювальних детермінант просторово-часової локалізації предмета, що вивчається.

На наш погляд, найбільш суттєвим, адекватним тифлопедагогіці та актуальним завданням вивчення освіти незрячих є історико-педагогічний підхід. Вихідним поняттям у відповідній методологічній процедурі виступає історико-культурна спадщина, яка передбачає сучасну потребу в будь-якому історичному минулому. Якщо необхідно отримати з цієї спадщини щось педагогічно цінне для сучасності, то треба розглядати її як історико-педагогічне джерело. Таким чином, історико-педагогічний підхід дозволяє відновити цілісну картину педагогічного процесу та розкрити закономірності його розвитку.

В історико-педагогічному знанні суттєвою методологічною основою є цивілізаційний підхід, розроблений Г.Б.Корнетовим. Він дав можливість врахувати соціологічні передумови в оцінці розвитку історії тифлопедагогічних ідей та практики навчання й виховання, обґрунтувати соціальними причинами рух, розвиток цих феноменів.

Широко застосовувався феноменологічний підхід, який визначає, що кожний елемент педагогічного знання має аналізуватися не просто як історично зафіксований факт, а, в першу чергу, як похідне від суб’єктивного світу педагога (його думок, відчуттів, переживань тощо, всього того, що по суті є феноменальним, неповторним).

Культурологічний підхід дозволив побачити, оцінити, представити у викладі все багатство, оригінальність, взаємозв’язок соціальних та педагогічних явищ, що має не останнє значення для дослідження історії тифлопедагогіки. Культурологічний підхід у дослідженні ґрунтувався на тому, що будь-який представник тифлопедагогічної думки – сам носій культури; його становлення як особистості тісно пов’язане з особливостями культурного простору його часу.

Важливим стало врахування антропологічного підходу, який є одним з інструментів філософського осмислення значимості людини в світовому цілому, та, з іншого боку, – сенсу світових процесів в «людському вимірі».

Серед різних методологічних підходів до дослідження проблем історії педагогіки підкреслюється надзвичайно важлива роль релігії (К.Д.Радіна), оскільки в певні історичні періоди релігія здійснювала основний вплив на педагогічну думку та практику виховання. Тому ми враховували її роль та значення як закономірного фактору в розвитку ставлення суспільства до незрячих.

Для проведення нашого дослідження були виділені дві групи взаємозалежних принципів: базові принципи, що лежать в основі відповідних методологічних підходів (принципи системності, структурності, історизму, єдності логічного та історичного, поліпарадигмальності, антропологізму, культуроцентризму тощо); принципи, що дозволяють в системі відтворити та узгодити історико-часові, наукові, смислові, аксіологічні, соціальні, суб’єктні й інші паралелі в історико-педагогічному дослідженні (принципи парадигмальної, суб’єктної та ціннісної співвіднесеності історико-педагогічного матеріалу, єдності колективної та індивідуальної творчості у розвитку педагогічного знання, досягнення цілісності педагогічного знання, конструктивно-позитивного аналізу історії тифлопедагогіки, синхронного аналізу світової історії тифлопедагогіки, наступності, інтегральності, об'єктивності дослідження).

Що стосується методів, то в дослідженні широко застосовувалися історичний, генетичний, хронологічний, порівняльно-хронологічний, історико-порівняльний методи, а також метод періодизації, що дало змогу розподілити процес розвитку вітчизняної тифлопедагогіки на періоди та етапи.

Вивчення історико-методологічної літератури показало, що осмислення та розробка підходів до проблем періодизації розвитку педагогічних явищ в Україні представлені в роботах сучасних вітчизняних дослідників Н.М.Гупана, Н.П.Дічек, Н.С.Побірченко, О.В.Сухомлинської та ін., які підкреслюють, що для розробки зазначених проблем необхідно враховувати як суспільно-політичні чинники, так і внутрішню логіку розвитку педагогіки як науки.

Аналіз існуючих в тифлопедагогіці періодизацій розвитку теорії та практики навчання й виховання осіб з порушеннями зору, здійснених різними авторами в різні періоди розвитку тифлопедагогіки (Н.Б.Коваленко, Л.О.Куненко, З.І.Марголін, А.В.Подгаєцький, В.О.Феоктістова, О.М.Щербина), показав, що критеріями запропонованих періодизацій ставали політичні, соціокультурні, культурно-історичні, педагогічні чинники.

Спираючись на історико-педагогічний, цивілізаційний, феноменологічний, культурологічний, антропологічний підходи до історико-педагогічного дослідження, враховуючи роль релігійного впливу як закономірного фактору у розвитку ставлення суспільства до незрячих, та внаслідок застосування системи методологічних принципів і методів вивчення історії навчання та виховання осіб з порушеннями зору нами було здійснено періодизацію становлення та розвитку вітчизняної теорії та практики навчання й виховання осіб з порушеннями зору.

Застосування зазначеної вище методології історико-педагогічного дослідження дало змогу визначити суспільно-політичні (війни, революційні події, постійні зміни в українському уряді та ін.), соціально-економічні (занепад чи підйом промисловості та сільського господарства, зростання чи зменшення дитячої захворюваності, масове зубожіння населення тощо) й організаційно-педагогічні (існування спеціальних навчальних закладів, започаткування науково-дослідних установ, проведення дефектологічних і тифлопедагогічних з’їздів, випуск науково-педагогічної літератури та періодичних видань тощо) чинники, що сприяли становленню та розвитку теорії й практики навчання і виховання дітей з порушеннями зору в Україні.

Ураховуючи зазначені чинники, було здійснено багатопараметральну економіко-соціокультурну періодизацію розвитку цього процесу з урахуванням таких факторів:

- розвиток соціально-економічної формації;

- суспільно-політична ситуація в країні;

- релігійні погляди на осіб з порушеннями зору;

- нормативно-правова база практики навчання, виховання, реабілітації та соціалізації інвалідів по зору;

- суспільний прогресивний рух;

- рівень розвитку та ступінь розробки наукового апарату тифлопедагогіки;

- науковий рівень і практичний стан медичної та соціально-психологічної допомоги особам з порушеннями зору;

- кадрове забезпечення професійними тифлопедагогами.

З урахуванням зазначених факторів обґрунтовано періоди становлення та розвитку теорії і практики навчання й виховання дітей з порушеннями зору в Україні.

Починаючи з Х століття і до середини ХІХ століття формувалися передумови становлення практики навчання сліпих в Україні. У дохристиянські часи слов’яни-язичники не виявляли агресії щодо сліпих, більше того – ставилися до них терпимо, милосердно. У Х столітті почала формуватися система церковної благодійності та прихистку сліпих. Закони Київської Русі визначали коло осіб, які потребували допомоги, та осіб, які мали їм допомагати. На початку ХІХ століття була визнана необхідність освіти сліпих, що супроводжувалося прикладами їх індивідуального навчання.

Розроблена нами періодизація досліджуваного явища включає три періоди, у кожному з яких визначені певні етапи.

І період (середина ХІХ століття – 1942 рік) був часом становлення та розвитку вітчизняної системи спеціальної освіти дітей з порушеннями зору. В ньому можна виділити декілька етапів.

1 етап означився виникненням у 1851 році першої школи для сліпих у Львові, педагоги якої розробили власні організаційні та методичні основи діяльності закладу такого типу, спираючись на досвід західноєвропейських шкіл.

2 етап розпочався у 80-х роках ХІХ століття, коли за ініціативи лікарів-офтальмологів протягом півтора десятка років (з 1882 по 1898 рр.) почало функціонувати шість училищ для сліпих дітей, і тривав до 1917 року – часу масового зубожіння населення внаслідок Першої світової війни та революції 1917 року. Етапу притаманне інтенсивне накопичення практичного досвіду роботи зі сліпими й перші спроби його теоретичного узагальнення. 

3 етап тривав з 1918 до 1924 року і пов’язаний з переходом училищ для сліпих у державну структуру освіти, формуванням нової ідеології та нового погляду на систему навчання сліпих, створенням передумов нових соціальних умов життєзабезпечення та трудової діяльності незрячих.

4 етап (1925–1942 роки) характеризувався законодавчим визнанням права незрячих на освіту, боротьбою за здійснення їх загальної обов’язкової освіти та розвитком мережі спеціальних закладів для сліпих в Україні. На цьому етапі вітчизняні вчені-тифлопедагоги розпочали науково-експериментальні дослідження, спрямовані на вивчення особистості дитини з порушеннями зору.

ІІ період (1943–1990 роки) характеризується інтенсивною розробкою тифлопедагогічної теорії та практики в Україні й поділяється на кілька етапів.

1 етап (1943–1950-ті роки) деформації та реконструкції практики навчання осіб з порушеннями зору, пов’язаний з повоєнним відновленням мережі шкіл для сліпих дітей та залученням до спеціальної освіти усіх незрячих (як шкільного віку, так і «переростків»).

2 етап (1960–1980-ті роки) розпочався реорганізацією деяких шкіл для сліпих у школи для слабозорих та створенням нових, оскільки у зв’язку з досягненнями офтальмології зменшилося число сліпих та збільшилося – слабозорих. На цьому етапі відповідно до державної політики починає формуватися система дошкільного виховання дітей з порушеннями зору. Учені-тифлопедагоги почали масово розробляти методологію, принципи (зокрема гуманізації, індивідуального підходу тощо), методи вивчення та виховання особистості дитини з порушеннями зору і факторів її соціалізації.

Для ІІІ періоду (1991 рік – і дотепер) характерним є реформування системи освіти дітей з порушеннями зору, оновлення змісту їх навчання, ґрунтовні наукові дослідження в галузі тифлопедагогіки та тифлопсихології, зростання ролі недержавних громадських об’єднань у розвитку теорії і практики тифлопедагогіки, радикальні зміни навчально-виховного та корекційного процесу як в традиційних освітніх закладах, так і в закладах нового типу для сліпих і слабозорих. Зазначений період містить 2 етапи.

1 етап (1991 – 1997 рр.) пов’язаний з виголошенням незалежності України. Це час невизначеності, осмислення та подолання протиріч в системі навчання та виховання осіб з порушеннями зору. На цьому етапі спостерігається значне скорочення (унаслідок складного економічного становища країни) кількості державних спеціальних закладів для сліпих та слабозорих дітей, відсутність системи підготовки вітчизняних тифлопедагогічних кадрів та україномовного науково-методичного забезпечення навчально-виховного процесу. Починають виникати недержавні заклади для дітей з порушеннями зору та дітей, які мають комбінований дефект, що потребує принципово нового науково-методичного супроводу.

2 етап (1998 рік - і дотепер) розпочався зі створенням першої в Україні кафедри тифлопедагогіки НПУ імені М.П.Драгоманова, яка змогла організувати системну підготовку та перепідготовку вітчизняних кадрів тифлопедагогів, оновити зміст навчання в спеціальних шкільних та дошкільних установах, частково методологічно забезпечити навчальний процес в спеціальних закладах різного типу для дітей з порушеннями зору, об’єднати всіх тифлопедагогів України в Асоціацію тифлопедагогів.

Таким чином, можна констатувати, що теорія та практика навчання дітей з порушеннями зору в Україні виникла та розвивається, проходячи певні періоди, які визначаються багатопараметральними суспільно-політичними, соціально-економічними та організаційно-педагогічними чинниками.

У другому розділі «Історичні та соціокультурні передумови виникнення практики навчання сліпих в Україні (Х ст. - середина ХІХ ст.)» визначені передумови виникнення вітчизняної практики навчання незрячих.

Аналіз історичної літератури та архівних джерел показав, що становище незрячих людей завжди залежало від пануючих у суспільстві ідеологій, які втілювалися у політиці держави, громадянином якої був незрячий.

У Київській Русі навколо аномальних дітей була створена атмосфера народної доброти та співчуття, на відміну від Середньовічної Західної Європи, де сліпі особи не мали ніяких прав, а часто їх просто знищували фізично. Як свідчать історичні та архівні джерела, значну роль в організації опіки над сліпими у ХІ – ХІІІ ст. в Київській Русі відігравали монастирі. Православна церква на власні кошти та на кошти благодійників утримувала різні типи богадільних закладів, де знаходились жебраки, каліки, в тому числі й сліпі. При церквах роздавали милостиню цим людям у вигляді їжі, одягу тощо.

У ХVI – XVІI ст. західні суспільні діячі починають висловлювати думки про те, що сліпі призначені не лише для того, щоб просити милостиню. Вони вважають, що це люди, які можуть працювати, заробляти гроші, самостійно проживати, а жебрацтво їх лише розбещує та принижує.

Соціальна робота з опікування дітей-сиріт та дітей з різними видами порушень психофізичного розвитку в Україні розпочинається у XVIІ – XVIІІ ст., коли унаслідок посилення світської влади, поряд iз церковною та приватною благодійністю, набирає сили процес оформлення державного опікування.

Наприкінці XVIІ ст. було видано ряд державних указів про організацію опіки сиріт та «калічних» дітей. Цими указами передбачалося, що такі діти мають знаходитися під опікою притулків та шпиталів.

На нашу думку, одним із поштовхів до початку організованого навчання сліпих став виданий Богданом Хмельницьким у 1652 році універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл з підготовки кобзарів та лірників. Це були, по суті, перші музичні школи в Україні. У школах грі на музичних інструментах та співам навчали юнаків, які мали вести своїми піснями козаків у бій. З літературних джерел відомо, що часто в ці навчальні заклади потрапляли й незрячі люди (наприклад, осліплі під час походів козаки), які навчалися складати та співати пісні про подвиги козаків і поширювати їх у мандрах по всій Україні.

Вивчення теорії та практики навчання незрячих за кордоном дозволяє дійти висновку, що в кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. у розвитку світової тифлопедагогічної думки ідеї формування особистості сліпого, можливості його навчання займали чільне місце. У цей період у складі загальної педагогіки з’явився новий напрям – тифлопедагогіка. Найбільш широкого розповсюдження вона набула у Франції та в Німеччині в ХІХ ст. Позитивну роль у розвитку тифлопедагогіки відіграли тогочасні досягнення фізіології, психології, педагогіки та інших наук. Особливе значення мав стрімкий розвиток офтальмології, викликаний низкою відкриттів у другій половині ХIХ ст., які мали першочергове значення не тільки для офтальмології, але й для практики навчання незрячих. Ці відкриття пов’язані головним чином з іменами великих учених Г.Гельмгольца, А.Грефа, Ф.Дондреса, Я.Пуркіньє, А.Крамера.

Аналіз історичних та архівних документів показав, що у Російській імперії загалом, і в Україні зокрема, на початок XIX ст. було створено державну систему соціальної опіки, яка підпорядковувалася спеціальним адміністративно-управлінським органам і складалася переважно з благодійних установ закритого типу. Водночас розширилася діяльність філантропічних товариств і приватних благодійників, результатом чого стало створення в 1871 році в Санкт-Петербурзі за ініціативи педагога К.К.Грота та офтальмолога О.І.Скребицького особливого координаційного органу «Товариства піклування про сліпих». Основними завданнями діяльності даного благодійного закладу були визначені прихисток, виховання, навчання, розвиток сліпих дітей та підготовка їх до самостійної діяльності. Зазначений проект отримав серйозну підтримку як з боку медиків, так і з боку прогресивно налаштованих діячів науки й культури.

«Товариство піклування про сліпих» розробляло методичні й адміністративні засади організації та функціонування училищ для сліпих по всій імперії.

Факт визнання державою можливості та необхідності навчання незрячих дітей став однією з основних передумов становлення вітчизняної тифлопедагогіки. Таким чином, створенню системи виховання незрячих та переосмисленню відношення суспільства до інвалідів взагалі, і сліпих зокрема, передував довгий період розвитку суспільної думки стосовно інвалідів та організації їх освіти.

Однією з найбільш важливих передумов становлення сучасної системи навчання сліпих в Україні була також наявність прогресивних засад педагогічної культури українського народу, закладених ще в часи давньоруського суспільства.

Аналіз становлення теорії та практики навчання сліпих у інших країнах Європи необхідний для розуміння цього ж процесу на території тогочасної України, оскільки країна не лише була територіально наближена до європейських держав, але й мала науковців, які поділяли думки західних учених щодо розвитку освіти взагалі, й тифлопедагогіки зокрема.

Необхідно також відмітити, що, досліджуючи становлення теорії та практики навчання сліпих в Україні, слід зважати на те, що в той час Україна входила до складу Російської імперії й усі теоретичні та практичні розробки російських учених з цих питань розповсюджувалися по всій території імперії. Центром становлення теорії та практики навчання й виховання незрячих людей стала тогочасна столиця Росії – Санкт-Петербург.

Якщо в Європі появу державних спеціальних шкіл можна вважати результатом політичних та економічних реформ, секуляризації громадського життя, законотворчості в області цивільних і майнових прав, розвитку науки (філософії, медицини, педагогіки), відкриття університетів, збільшення загального числа світських шкіл, друкарень, переосмислення прав людей із сенсорними порушеннями, нагромадження успішного досвіду їхнього індивідуального навчання, то відкриття спеціальних шкіл у Росії відбулося під впливом знайомства монарха із західноєвропейським досвідом і було обумовлено прагненням перенести його на вітчизняний ґрунт силами запрошених закордонних учителів. Минаючи етап «нагромадження досвіду індивідуального навчання», Російська імперія, до складу якої входила й Україна, в готовому вигляді запозичила західну модель організації спеціального навчання незрячих спеціальну школу.

У третьому розділі «Становлення системи спеціальної освіти сліпих дітей (середина ХІХ ст. – 1942 рік)» визначені етапи виникнення та розвитку перших шкіл і системи навчання й виховання незрячих на території різних регіонів сучасної України, розкритий розвиток українськими тифлопедагогами теоретико-методичних засад теорії навчання та виховання сліпих дітей.

Дослідження показало, що питання подолання наслідків сліпоти, яка стрімко поширилася в країні в середині ХІХ ст., стало надзвичайно актуальним, і завдяки наполегливій діяльності лікарів і педагогів було обґрунтовано необхідність створення спеціальних закладів для сліпих дітей у державі. На теренах сучасної України ця робота була розпочата в Галичині.

Вивчення історичних джерел (М.М.Барна, Н.М.Гупан, О.О.Любар, Л.А.Медвідь, Я.П.Ряппо, О.В.Сухомлинська та ін.) засвідчило, що значну роль у розвитку національної освіти на Західній Україні відіграла революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії, яка мала позитивні наслідки для українців Галичини. Вони отримали конституційні громадянські й політичні права, в центрі уваги постали питання національної освіти й виховання. Такий політичний та соціальний стан країни сприяв актуалізації ідеї про необхідність спеціально організованого навчання та виховання незрячих, завдяки чому в 1851 році була створена перша школа для сліпих у Львові, педагоги якої розробили власні організаційні та методичні основи діяльності закладу такого типу, спираючись на досвід західноєвропейських аналогічних шкіл.

Аналіз історико-педагогічної літератури та архівних джерел засвідчив, що у 80-х роках ХІХ століття, за ініціативи відомих педагогів та лікарів-офтальмологів (поштовхом стали наслідки чергової російсько-турецької війни, що призвело до значного збільшення кількості сліпих у результаті бойових дій), протягом півтора десятка років (з 1882 по 1898 рр.) в Україні почало функціонувати шість училищ для сліпих дітей у Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, Кам’янець-Подільському.

Головну роль у цьому процесі відіграло створення зазначеного вище «Товариства піклування про сліпих», що відкривало в губерніях свої відділення, а вони, в свою чергу, займалися організацією шкіл, які працювали за єдиним для всіх «Руководством для открытия, содержания и ведения Училищ для слепых Мариинского Попечительства для призрения слепых детей». Під керівництвом «Товариства піклування про сліпих» училища функціонували до 1917 року (часу його ліквідації).

Розглянувши історію виникнення та становлення перших шкіл для сліпих наприкінці ХІХ ст. в Україні, можна дійти висновку, що навчання сліпих дітей у цей період мало централізований організований характер, незважаючи на те, що усі спеціальні школи існували на благодійні кошти, хоча й були намагання з боку деяких інспекторів шкіл залучити державу до фінансування цих закладів.

Зважаючи на те, що перші школи для незрячих існували за рахунок благодійних коштів, їхні керівники більше переймалися тим, на які гроші утримувати дітей та як їх виховати в релігійному дусі, а не якістю освіти. Але сам факт визнання державою можливості та необхідності навчання хоча б частини незрячих дітей став першим кроком у справі становлення системи спеціального навчання та виховання сліпих дітей в Україні.

Навчання в перших школах для сліпих здійснювалося за єдиними планами та програмами, діти в ці заклади відбиралися за уніфікованими правилами, що позитивно позначалося на становленні системи спеціальної освіти сліпих.

Водночас, нав’язування «Товариством піклування про сліпих» політики західних (як правило німецьких) спеціальних навчальних закладів в галузі освіти незрячих, яка не враховувала особливості менталітету, соціальних та матеріальних умов життя народу по всій території України, призводило до формування опозиції прозахідної освітньої орієнтації з боку інспекторів училищ, яскравим прикладом якої був зокрема О.Х.Андріяшев (інспектор Київського училища для сліпих). Він критикував неправильний напрям у розвитку вітчизняної тифлопедагогіки, що спирався на досягнення німецьких діячів теорії та практики навчання й виховання незрячих та вважав, що в Україні необхідно розробляти свої власні теоретико-методичні та організаційні положення стосовно освіти незрячих, які спираються на вже існуючі методики навчання та на позитивне, гуманне ставлення слов’ян до сліпих. Не могла, на його думку, українська тифлопедагогіка повністю копіювати й погляди російських тифлопедагогів на організацію навчального процесу сліпих в Україні, оскільки на заході країни вже існували власні приклади успішної діяльності шкіл для сліпих.

Розробниками теорії та методики навчання сліпих в Україні стали перші інспектори та вчителі училищ для сліпих О.Х.Андріяшев, В.О.Гандер, Л.К.Жабикіна, В.І.Зайончевський, К.Ф.Лейко, М.Маковський, П.Г.Мельников, А.А.Мощенко, К.Д.Пухтинський, Л.С.Свічина та інші.

К.Ф.Лейко (інспектор Харківського училища для сліпих у 1894 – 1908 роках) розробив методику проведення навчальних екскурсій зі сліпими, виділив основні напрями роботи з незрячими дітьми в спеціальних освітніх установах: навчальна, розвиваюча і оздоровча діяльність. Значний внесок зробив К.Ф.Лейко і в становлення тифлопсихології як науки. На основі власних спостережень він першим виділив і описав три психологічних типи незрячих (слуховий, дотиковий і моторний), створив класифікацію звичок людей з фізичними недоліками для більш досконалої розробки методики навчання і виховання сліпих дітей.

В.О.Гандер (інспектор Харківського училища для сліпих у 1910 – 1913 роках), досліджуючи психологію незрячих людей та вважаючи, що сліпі можуть жити і працювати на рівні зі зрячими, обґрунтував концепцію політехнічної освіти сліпих.

Огляд українського соціально-педагогічного досвіду освіти сліпих дозволяє стверджувати, що період від початку введення самого поняття «методика навчання сліпих» і до початку ХХ ст. можна визначити як період зародження тифлопедагогічної науки. На даному етапі свого становлення тифлопедагогіка ще не визначилася як самостійна галузь наукових знань і тому мова не йшла про з’ясування її провідних категорій (предмета, об’єкта, мети, завдань, законів та методологічних засад). Можна також констатувати, що на початку ХХ ст. в країні вже сформувалася тифлопедагогічна наукова громадськість.

У період революції та громадянської війни (1917-1921 роки) особливої уваги піклуванню про сліпих ніхто не приділяв, окрім спроб певних благодійних установ, які залишилися після розпаду Російської імперії.

У перші роки радянської влади всі училища для сліпих дітей були передані в державні відомства і офіційно, на правових основах, фінансувалися державою. В 20-х роках ХХ ст. було законодавчо визнано право незрячих на освіту й розпочалася боротьба за здійснення їх загальної обов’язкової освіти, що сприяло розвитку мережі спеціальних закладів для сліпих в Україні. Як позитивний момент необхідно відмітити посилення уваги держави до технічного оснащення навчального процесу в школах для дітей з порушеннями зору.

Надзвичайно важливу роль у справі навчання сліпих дітей в Україні відіграли лікарсько-педагогічні кабінети, створені у 1922 р. У цих закладах обстежувалися діти з різними видами порушень психофізичного розвитку з метою направлення їх до відповідних спеціальних закладів. Вони були осередками науково-дослідної роботи, акумулюючи теоретичний і практичний досвід освіти незрячих, готували кадри та здійснювали їх перепідготовку, розробляли спеціальні методики навчання та виховання зазначених вище категорій дітей, координували діяльність спеціальних навчальних закладів.

Навчання в школах для сліпих у цей період відбувалося за особливим навчальним планом, оскільки знання початкової загальноосвітньої школи незрячі учні мали засвоїти за п’ять років. Помітно збільшилася кількість навчальної літератури, виданої шрифтом Брайля, рельєфних наочних посібників, навчально-методичної літератури з питань навчання та виховання сліпих.

Починаючи з 1922 року, в усіх школах для сліпих було запроваджено піонерські та комсомольські організації. Культурно-масова робота в них перетворилася на засіб політичного виховання.

Діяльність шкіл для сліпих у 30-х рр. ускладнювалася об’єктивними труднощами: соціально-економічним ходом розвитку країни в умовах післявоєнної розрухи. Характерною для цього періоду є діяльність Київської, Харківської та Чернігівської шкіл для сліпих. Ці школи хоча й переживали важкі часи, але не були закриті й продовжували свою діяльність. Колективи викладачів змогли зберегти, слідуючи новим ідеологічно-директивним установкам, ті напрацювання та досягнення, які були набуті раніше. Значну роль в цьому процесі відіграли вчителі цих шкіл: Київської – Н.Я.Крашеннікова, М.Х.Нечаєва, І.Ф.Кучук, М.К.Петрик; Харківської В.В.Пржиборовська, І.В.Слєпцов; Чернігівської Л.К.Жабикіна,  П.І.Лимар, Н.І.Шугаївська та ін.

Перехід на державне фінансування освітніх та науково-методичних закладів дав змогу видатним тифлопедагогам того часу значно розширити наукові дослідження в галузі навчання й виховання сліпих дітей, спостерігалися тенденції до зростання вітчизняного наукового потенціалу. Значний внесок у розвиток теорії навчання та виховання незрячих у цей період зробили українські вчені П.Г.Мельников, І.П.Соколянський, О.М.Щербина та ін.

Так, О.М.Щербиною були закладені філософські основи тифлопедагогіки. Він також розробив основи змісту викладання наукової тифлопедагогіки, обґрунтував необхідність тісного зв’язку тифлопедагогіки з офтальмологією, визначив як державну та наукову проблему ідею спільного навчання зрячих та незрячих, розробив методику використання наочності в навчанні сліпих тощо. Поряд з науково-педагогічною роботою О.М.Щербина вів активну громадсько-просвітницьку діяльність. Ідея рівноправності та повноцінності сліпого була домінуючою в житті вченого. Олександр Мусійович також поклав початок спільній діяльності тифлопедагогів та офтальмологів (зокрема з В.П.Філатовим) у радянській Україні. У 1929-1932 рр. О.М.Щербина працював штатним професором тифлології на дефектологічному відділенні Київського інституту народної освіти. За цей короткий термін своєї роботи він багато зробив для науково-методичного забезпечення зазначеного відділення.

П.Г.Мельников зробив істотний внесок у розвиток тифлопедагогіки й перебудову системи навчання сліпих, залучивши до цієї роботи кваліфіковані кадри вчителів, а також переглянувши зміст підготовки й перепідготовки вчителів, які навчали сліпих. Він займався розробкою не лише загальних питань тифлопедагогіки, але й окремих методик (навчання читання, письма, розвитку мовлення) в школах для сліпих. У цьому йому посприяв величезний досвід роботи на посадах інспектора Київського та Харківського училищ для сліпих. Важливою для тифлопедагогіки стала праця П.Г.Мельникова «На допомогу батькам сліпої дитини», у якій він дохідливо дає поради батькам щодо сімейного виховання незрячих малюків та підготовки їх до систематичного навчання в спеціальній школі.

І.П.Соколянський був першим педагогом-ученим в історії вітчизняної дефектології, який почав розробляти методики і навчати та виховувати саме сліпоглухих дітей. Він був також одним з ініціаторів створення в Україні системи освіти дефективних дітей, а також відкриття лікарняно-педагогічних кабінетів, які регулювали науково-практичну роботу в країні з питань дефектології. У 1930 році І.П.Соколянський був призначений на посаду директора Науково-дослідного інституту педагогіки, створеного в Харкові, в якому одночасно завідував відділом дефектології.

Прогресивним вченим та практикам тифлопедагогіки, які працювали у зазначений період в Україні, вдалося довести суспільству, що є всі можливості для всебічного розвитку сліпих та їх активної участі в соціальному житті й виробництві, а також визначити теоретичні й методологічні засади тифлопедагогіки, організувати підготовку та перепідготовку спеціалістів для роботи в спеціальних навчальних закладах для сліпих, розробити методику навчання й виховання сліпоглухих тощо.

Видатна роль у розвитку вітчизняної тифлопедагогіки в ці роки належала з’їздам, конференціям та нарадам учителів спеціальних шкіл, які проводилися як на всесоюзному, так і на республіканському рівнях. Ці форуми також привертали увагу широкої спільноти до потреб спеціальних закладів для незрячих дітей, частково вирішивши деякі основні організаційні питання, такі як охоплення спеціальним навчанням усіх сліпих дітей від 7 до 16 років, удосконалення структури відповідних навчальних закладів тощо.

До початку Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) в Україні була проведена значна робота в галузі зміцнення та подальшого розвитку мережі шкіл для сліпих дітей. Велику кількість дітей з порушеннями зору вдалося залучити до спеціально організованого навчання, були також розроблені принципи відбору незрячих дітей до спеціальних закладів, укріплено матеріальні бази спеціальних навчальних закладів, підвищився рівень кваліфікації тифлопедагогів-практиків тощо.

Що стосується шкіл для слабозорих дітей, які почали виникати у 30-ті роки, то навчальний процес у них зазнавав великих труднощів, оскільки була відсутня науково обґрунтована методика навчання цієї категорії дітей. У зв’язку з цим виділився новий напрям у тифлопедагогіці – методика навчання слабозорих дітей, – що вимагало від українських учених-тифлопедагогів розробки принципово нового науково-методичного підґрунтя для навчання та виховання зазначеної категорії дітей.

Початок війни не дав можливості вирішити завдання, що стояли перед вітчизняною тифлопедагогікою. Деякі українські школи для сліпих (Київська, Львівська) були евакуйовані, проте більшість з них припинила свою діяльність, розпустивши вихованців по домівках.

У четвертому розділі «Інтенсивна розробка тифлопедагогічної теорії та практики в Україні 1943-1990 рр.)» проаналізовані заходи держави та процес відновлення й розширення мережі шкіл для сліпих і слабозорих, починаючи з воєнних та повоєнних років, і науково-дослідна діяльність українських тифлопедагогів з проблем навчання й виховання дітей з порушеннями зору.

Аналіз архівних матеріалів і відповідних документів свідчить, що по мірі звільнення території України від фашистських загарбників уряд республіки вживав усіх можливих заходів для того, щоб і в роки війни забезпечувалося загальне обов’язкове навчання всіх дітей, в тому числі й сліпих. Ті школи, що були евакуйовані, продовжували навчальний процес у тилу. Критиці піддавалися ті органи народної освіти та керівники шкіл, які, посилаючись на воєнний час, послабили увагу до навчально-виховної роботи. Велике значення для системи освіти Української РСР мала постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 27 лютого 1943 року. «Про поновлення роботи шкіл у районах Української РСР, звільнених від фашистських окупантів», яка зобов’язувала наркома освіти, голів виконавчих комітетів обласних рад та секретарів обкомів КП(б)У одразу ж після звільнення районів від фашистських окупантів поновлювати навчальний процес у всіх типах шкіл. Уряд України 28 серпня 1944 року видав постанову № 1087 «Про поліпшення роботи щодо обслуговування сліпих і глухонімих», де були намічені конкретні заходи для відновлення шкіл для сліпих дітей і забезпечення якості навчально-виховної роботи в них.

Аналіз документів, виданих в цей період державою, засвідчив, що вона забезпечувала не лише відновлення роботи вже існуючих спеціальних шкіл, але й турбувалася про відкриття нових, що давало змогу охопити спеціальним навчанням усіх незрячих як шкільного віку, так і дорослих. Але все ж таки залишалася значна частина дітей з порушеннями зору, яка не була охоплена спеціальним навчанням, що було викликано труднощами повоєнного часу.

Велику роботу провели органи народної освіти Української РСР, щоб повністю залучити до навчання сліпих дітей і підлітків у районах Закарпаття і Львівської області.

З метою науково-методичного забезпечення спеціальних шкіл, кількість яких стрімко зростала, у 1944 році в Києві внаслідок реорганізації Інституту фізичної дефективності (м.Харків) було засновано Науково-дослідний інститут дефектології (НДІД) Міністерства освіти УРСР, що став на той час єдиним у республіці науковим закладом, який надавав кваліфіковану допомогу спеціальним школам, зокрема для дітей з порушеннями зору, вирішував складні завдання розвитку системи спеціальної освіти у повоєнній Україні. Таким чином формувалася вітчизняна наукова школи спеціальної педагогіки.

Наукові дослідження з питань освіти дітей з порушеннями зору в цей період проводив сектор тифлопедагогіки, яким керував А.С.Ганджій. Він здійснив та оформив як наукову розробку спробу диференційованого навчання сліпих, займався питаннями просторового орієнтування незрячих, розробкою методики використання залишкового зору в педагогічному процесі, методики навчання сліпих дітей грамоти українською мовою, методики проведення екскурсій та ін. Наукові працівники сектора разом із тифлопедагогами-практиками Київської, Харківської та Львівської шкіл для сліпих (Т.А.Гроза, І.Ф.Кучук, П.Г.Мельников, Н.І.Правдіна, М.Г.Уманова та ін.) вивчали й узагальнювали передовий педагогічний досвід навчання та виховання дітей з порушеннями зору. За час роботи сектора було підготовлено ряд робіт, присвячених удосконаленню навчально-виховного процесу в школах для дітей з порушеннями зору («Використання залишків зору сліпих учнів в педагогічному процесі», «Навчання грамоти в школах сліпих дітей», «Вивчення геометричного матеріалу на уроках арифметики в молодших класах шкіл сліпих» та ін.).

У повоєнні роки в період відродження народного господарства тифлопедагогіка приділяла значну увагу розробці теорії та методиці трудового й професійного навчання осіб з порушеннями зору.

Основними напрямами в розвитку тифлопедагогіки в цей період стали розробка питань теорії та методики реабілітації осліплих дорослих і підлітків. Особливо багато осліплих людей виявилось у районах, звільнених від окупації. До 30% із загального числа сліпих школярів становили в ці роки учні, які втратили зір в результаті бойових дій. Багато з них закінчили лише декілька класів масової загальноосвітньої школи. Труднощі навчання осліплих підлітків проявлялись в тому, що вони, як правило, мали додаткові поранення кистей рук, тому потрібно було розробити методики навчання рельєфно-крапковому шрифту уже грамотних людей, але позбавлених можливості читати і писати «руками» шрифтом Брайля. З цією метою тифлотехніками була розроблена ціла колекція грифелів і приладів, що дозволяли осліплим з ампутованими кінцівками писати шрифтом Брайля.

На початку 50-х років вітчизняна тифлопедагогіка також мала теоретичну концепцію щодо розгортання диференційованої системи спеціального виховання і навчання дітей з порушеннями зору, фундамент якої був закладений ще в попередні роки. Активізувалася науково-дослідна і пошукова робота. На основі проведених досліджень були розроблені проекти нової структури закладів для сліпих та слабозорих дітей, навчальних планів і програм.

Наприкінці 1954 року було затверджено «Положення про медико-педагогічні комісії при обласних відділах народної освіти», яким чітко встановлювалися порядок створення та обов’язки цих комісій, визначалися характерні особливості певних груп аномальних дітей і порядок відбору їх до спеціальних освітніх закладів. Чітка організація роботи медико-педагогічних комісій сприяла поліпшенню обліку дітей з порушеннями зору та більш повному виконанню Закону про загальне обов’язкове навчання в республіці.

Після реорганізації НДІД у 1955 році був створений відділ дефектології при Науково-дослідному інституті педагогіки УРСР. Першими науковими співробітниками цього відділу, які займалися вивченням питань освіти осіб з порушеннями зору, стали Н.С.Царик та І.С.Моргуліс. Науковці відділу дефектології в ті роки проводили експериментальні дослідження питань сенсорного виховання незрячих учнів, конкретизації їх уявлень, особливостей процесу навчання, виховання, позакласної роботи в школах для дітей з порушеннями зору. Відділ також вивчав питання ефективних способів організації навчально-виховного процесу осіб з порушеннями зору, особливості застосування екранних посібників у навчанні слабозорих дітей, трудового навчання та професійного орієнтування осіб з порушеннями зору. Однією з найважливіших проблем, вирішенням якої займалися науковці-тифлопедагоги, стало забезпечення педагогічного керівництва процесами корекції та компенсації у навчанні й вихованні учнів спеціальних шкіл для дітей з порушеннями зору.

У зв’язку з виникненням у другій половині ХХ ст. в Україні мережі шкіл для слабозорих дітей, вітчизняна тифлопедагогіка визначала в ці роки перспективи розвитку системи навчальних закладів для зазначеної категорії учнів, розробляла науково обґрунтовану методику їх навчання та виховання відповідно до мети і завдань загальноосвітньої масової школи для зрячих.

У кінці 60-х – на початку 70-х років Міністерство освіти СРСР видало велику кількість нормативних документів, що сприяло створенню в Україні системи спеціальних дошкільних закладів для дітей з порушеннями зору та шкіл для слабозорих. Такий стан практики вимагав інтенсифікації відповідного науково-методичного забезпечення навчально-виховного процесу як в школах для слабозорих, так і в спеціальних дошкільних закладах.

Вирішенням цих питань займалася лабораторія тифлопедагогіки, створена в 1974 році на базі НДІ педагогіки УРСР за ініціативи І.С.Моргуліса та фінансової підтримки Центрального правління Українського товариства сліпих. Співробітниками лабораторії в різні роки були Т.А.Гроза, С.О.Покутнєва, Т.П.Свиридюк, Є.П.Синьова, Н.С.Царик, І.П.Чигринова та ін.

Очолив лабораторію видатний вітчизняний науковець І.С.Моргуліс. У 1984 році він захистив докторську дисертацію на тему «Теоретичні основи корекційно-виховного процесу в молодших класах школи сліпих», де виклав науково обґрунтовану систему корекційно-виховної роботи на основі посилення педагогічного керівництва формуванням в учнів способів компенсації сліпоти та корекції відхилень в їхньому розвитку. І.С.Моргуліс проводив в Україні дослідження важливих проблем соціально-економічного і психологічного статусу інвалідів зору та їх трудової реабілітації, визначив основні напрями, шляхи та засоби підготовки незрячих до активної самостійної діяльності в умовах сенсорної депривації і розробив системний підхід до реалізації завдань трудової та медичної реабілітації інвалідів зору. Загальновизнаним є внесок І.С.Моргуліса в дослідження когнітивних здібностей дітей з сенсорними недоліками. Особливо цінним у науковій діяльності І.С.Моргуліса є те, що він обґрунтував необхідність зосередження уваги саме на корекційній спрямованості всього процесу навчання, на розробці принципів навчання дітей з порушеннями зору, виборі предмета корекційного впливу.

Основним науковим доробком Т.П.Свиридюк цього періоду є створення моделі підготовки слабозорих дітей до школи та визначення еталонів готовності до навчання цієї категорії дошкільників. Ще одним напрямом її наукових пошуків стало питання допомоги батькам, які мають дітей з порушеннями зору, у їх вихованні.

Є.П.Синьова проводила дослідження соціально-психологічних проблем тифлопедагогіки. Її перші наукові теми були пов’язані з вивченням питань естетичного виховання учнів з порушеннями зору, проблем організації культурно-масової роботи незрячих, використання ними вільного часу, спілкування та формування міжособистісних стосунків, психолого-педагогічних основ спеціальної організації ідейно-морального і трудового виховання осіб з глибокими порушеннями зору, наступності між школою та виробництвом у підготовці розумово відсталих сліпих і слабозорих дітей до самостійного життя та праці тощо.

Співробітники лабораторії також підготували методичні посібники з математики, фізкультури, малювання тощо, які сприяли вирішенню актуальних завдань, що стояли перед загальноосвітньою школою для сліпих і слабозорих в цей період. Багато положень методичних посібників, що були розроблені в ці роки, не втратили свого практичного значення й сьогодні.

Значну роль у розвиткові вітчизняної тифлопедагогіки на цьому етапі відіграла відкрита у 1982 році на базі Одеського педагогічного інституту кафедра біологічних основ фізичного виховання (у 1987 році її було реорганізовано у кафедру дефектології і фізичної реабілітації) під керівництвом професора Б.В.Сермєєва, де досліджувалися актуальні проблеми фізичного виховання дітей з порушеннями зору. Саме тут були підготовлені висококваліфіковані наукові кадри, діяльність яких суттєво вплинула на розвиток теорії та практики фізичного виховання осіб з порушеннями сенсорного розвитку, зокрема зору (А.К.Акімова, В.А.Ковальов, О.В.Начінова, Д.М.Маллаєв, Н.А.Остапенко, О.П.Павлов, Ю.В.Павлов, Л.С.Сековець, Б.Г.Шеремет та ін.).

Подальший розвиток теорії та практики навчання й виховання осіб з порушеннями зору передбачав вирішення низки нових актуальних питань з урахуванням суспільно-політичних, соціально-економічних та ідеологічних реалій: розробка й прийняття закону про спеціальну освіту, освітніх стандартів і програм, комплектація спеціальних закладів фахівцями-тифлопедагогами, потреба в якісному науковому забезпеченні діяльності освітніх установ у сучасних умовах інформатизації тощо.

У розділі п’ятому «Розвиток вітчизняної теорії та практики навчання і виховання дітей з порушеннями зору в незалежній Україні (1991 – 2012 рр.) описаний період реформування традиційної системи освіти осіб з порушеннями зору відповідно до демократичних напрямів соціально-економічного розвитку України та її європейської інтеграції, розкритий внесок сучасних українських вчених-тифлопедагогів у розвиток теорії та практики навчання, виховання й реабілітації інвалідів по зору, а також визначено роль недержавних громадських об’єднань у розвитку вітчизняної тифлопедагогіки.

Встановлено, що з проголошенням у 1991 році незалежності Української держави та послабленням тоталітарного ідеологічного тиску в освіті навчальні заклади для дітей з порушеннями зору зазнали благотворної деполітизації. У змісті навчання та виховання почали враховуватися національні та інтернаціональні тенденції. Суспільство почало засвоювати нову освітню філософію: неподільність громади на «повноцінних» та «неповноцінних», визнання єдиного суспільства, що складається з різних людей з різними проблемами. Держава оголосила антидискримінаційну політику щодо інвалідів.

Це був час невизначеності, осмислення та подолання протиріч в системі навчання та виховання осіб з порушеннями зору. Спостерігалося значне скорочення (унаслідок складного економічного становища країни) кількості державних спеціальних закладів для сліпих та слабозорих дітей, відсутність системи підготовки вітчизняних тифлопедагогічних кадрів та україномовного науково-методичного забезпечення навчально-виховного процесу.

Почали виникати недержавні заклади для дітей з порушеннями зору та дітей, які мають комбінований дефект (реабілітаційні центри, різного роду служби тощо), що потребувало принципово нового науково-методичного супроводу.

Реформування системи освіти та реабілітації осіб з порушеннями зору потребувало поглибленого та якісного наукового забезпечення цього процесу. Це зумовило посилення ролі тифлології як науки, консолідацію діяльності тифлопедагогів та тифлопсихологів для проведення спільних наукових досліджень, підвищення якості підготовки науково-педагогічних кадрів тощо.

У зв’язку з таким станом вітчизняної системи освіти дітей з порушеннями зору, за порівняно короткий час була прийнята низка нормативно-правових документів, зокрема Закон України «Про освіту» (1991), постанова Кабінету Міністрів України «Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків» (1994), положення «Про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку» (1993), Національна програма «Діти України» (1996), та ін.

Поступово спостерігалася позитивна динаміка подальшого розвитку та реорганізації системи спеціальних закладів для дітей з порушеннями зору. До складу мережі спеціальної освіти цієї категорії дітей сьогодні входить 29 шкіл для дітей зі зниженим зором, 6 – для сліпих дітей, 289 спеціальних дошкільних закладів. Збільшилася кількість випускників спеціальних шкіл, які продовжують навчання у середніх технічних і вищих навчальних закладах. Якісні зміни відбулися у кадровому забезпеченні спеціальних закладів: більшість з педагогів мають вищу дефектологічну (корекційну) освіту.

Вирішенню завдань, що стояли перед вітчизняною тифлопедагогікою на новому етапі соціального розвитку суспільства, сприяла діяльність створених у державі наукових центрів – лабораторії тифлопедагогіки Інституту дефектології (з 2001 року – спеціальної педагогіки) АПН України (відкрита в 1994 році) та кафедри тифлопедагогіки Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова (заснована у 1998 році). У 90-х рр. ХХ ст. українські вчені-дефектологи зосередили свої дослідження на питаннях, що мали сприяти розбудові національної системи спеціальної освіти, оновленню її змісту, розробці державних стандартів тощо.

Співробітники лабораторії тифлопедагогіки під керівництвом Л.С.Вавіної (І.М.Гудим, К.С.Довгопола, В.В.Кобильченко, О.М.Легкий, С.О.Покутнєва та ін.) працювали в ці роки за такими основними напрямами науково-дослідної діяльності: розробка методологічних та психолого-педагогічних засад фундаментальних і прикладних досліджень у галузі тифлопедагогіки і тифлопсихології; пошук ефективних шляхів посилення корекційно-розвивальної та компенсаторно-реабілітаційної спрямованості навчально-виховного процесу в спеціальних навчальних закладах для дітей з глибокими порушеннями зору; дослідження та наукове обґрунтування інноваційних технологій і моделей корекційного навчання дітей з глибокими порушеннями зору та їхньої підготовки до інтеграції в суспільство; удосконалення змісту освіти спеціальної школи для дітей з порушеннями зору та виявлення резервів психофізичного розвитку осіб з різним ступенем втрати або різкого зниження зору; розробка нормативного та науково-методичного забезпечення навчально-корекційного процесу в спеціальних навчальних закладах для сліпих дітей та дітей зі зниженим зором.

Хоча головним завданням єдиної в Україні кафедри тифлопедагогіки НПУ імені М.П.Драгоманова (завідувач – професор Є.П.Синьова) була підготовка кадрів для різних типів навчально-виховних та реабілітаційних закладів для осіб з порушеннями зору, викладачі активно провели дослідження актуальних тифлопедагогічних й тифлопсихологічних проблем: соціально-психологічні проблеми тифлопедагогіки (Є.П.Синьова, К.О.Глушенко, Т.М.Гребенюк, Г.Ю.Мустафаєв, О.М.Паламар, І.О.Сасіна, Ю.В.Тімакова), наукове обґрунтування питань методик навчання та виховання дітей з порушеннями зору (Ю.О.Войтюк Н.І.Малюхова Т.О.Семенишена, Г.П.Серпутько), історія тифлопедагогіки (Л.Г.Кулик, А.В.Подгаєцький, С.В.Федоренко).

Також члени кафедри тифлопедагогіки беруть активну участь в удосконалення змісту освіти, розробці науково-методичного забезпечення навчально-корекційного процесу в спеціальних навчальних закладах для дітей з порушеннями зору.

Таким чином, у результаті активної наукової діяльності зазначених вітчизняних державних наукових центрів поступово почала спостерігатися позитивна динаміка подальшого розвитку та реорганізації системи спеціальних закладів для дітей з порушеннями зору.

На цьому етапі в зазначених вище наукових центрах широко розгорнулася робота щодо підготовки вітчизняних науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації зі спеціальності 19.00.08 – спеціальна психологія та 13.00.03 – корекційна педагогіка для вирішення завдань сучасної тифлопедагогіки. Так, починаючи з 1991 року, було захищено більше 30 докторських та кандидатських дисертацій, присвячених розв’язанню актуальних проблем тифлопедагогіки та тифлопсихології.

Провідною тенденцією розвитку сучасної системи освіти дітей з порушеннями зору стало їх включення в загальний потік шляхом інтегративних чи інклюзивних форм навчання, що виявилося наслідком демократизації суспільства, розвитку ідеї гарантованого забезпечення прав кожної дитини на якісну освіту.

В Україні виникли нові типи установ різних форм власності та підпорядкування, які надають низку послуг особам з порушеннями зору – медичних, консультаційно-діагностичних, реабілітаційно-відновлювальних, навчальних, психологічної підтримки та адаптації. Найбільш поширені серед них – навчально-реабілітаційні центри.

Встановлено, що вирішальну роль у процесі реформування системи освіти дітей з порушеннями розвитку в Україні мала діяльність першої в країні кафедри тифлопедагогіки, яка змогла організувати системну підготовку та перепідготовку вітчизняних кадрів тифлопедагогів, сприяти оновленню змісту навчання в спеціальних шкільних та дошкільних установах, у значній мірі - методично забезпечити навчальний процес в спеціальних закладах різного типу для дітей з порушеннями зору.

Доведено, що складний період, який переживає наразі Україна, позначився на розвитку нових форм участі громади у розв’язанні соціальних, зокрема освітніх проблем осіб з порушеннями зору. Держава часто уникає розгляду широкого кола питань, що стосуються життя інвалідів та тих, хто ними опікується, залишаючи за собою переважно лише функцію їхнього соціального захисту. Тому зросла роль громадських організацій, зокрема тих, що об’єднують у своєму складі представників відповідної професії, які можуть вирішити значну кількість проблем навіть у державному масштабі (ВГСПО «Національна Асамблея інвалідів України», ВГО «Наукове товариство «Інститут соціальної політики», Благодійний фонд допомоги вченим-інвалідам по зору «Візаві», Всеукраїнська громадська благодійна організація пенсіонерів та інвалідів «Обличчям до істини», Київська організація незрячих юристів та центр допомоги інвалідам, Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Генерація успішної дії», Всеукраїнська християнська місіонерська організація «Служіння незрячим» та інші). Однією з таких організацій, що об’єднала всіх тифлопедагогів України, є ВГО «Асоціація тифлопедагогів України» (ВГО «АТПУ»), яка на сучасному етапі відіграє значну роль у розвитку вітчизняної тифлопедагогіки.

Метою діяльності ВГО «АТПУ» є захист фахових, економічних, соціальних, культурних та інших прав й інтересів своїх членів; сприяння професійному розвитку тифлопедагогів, фахівців, які працюють у сфері освіти, соціального захисту, представництва інтересів осіб з порушеннями зору, підвищенню якості корекційно-педагогічних, психологічних та соціальних послуг закладів, установ та організацій для осіб з порушеннями зору, а також якості підготовки зазначених фахівців.

Аналіз шестирічної діяльності ВГО «АТПУ» під керівництвом її президента професора Є.П.Синьової показав, що вона стала першою в історії України організацією, яка об’єднала зусилля всіх, хто має змогу і хто повинен відповідно до вимог своєї професії надавати допомогу незрячим особам різного віку. За 2006-2012 роки члени АТПУ видали десятки наукових публікацій та методичних розробок, розробили навчальні програми для спеціальних освітніх закладів, захистили 9 дисертаційних досліджень з проблем навчання, виховання та реабілітації осіб з порушеннями зору тощо. Асоціація провела низку заходів, присвячених вирішенню проблем, пов’язаних з життям та діяльністю осіб з порушеннями зору, налагодила зв’язки з організаціями (як державними, так і недержавними), причетними до розв’язання цих проблем.

Основним методом роботи цієї організації є перш за все напрямок ініціативи «знизу», спрямованої в соціально корисне русло. Цим створюється унікальна можливість плавного, безболісного об’єднання загальних державних інтересів і інвалідів по зору через форму об’єднання потреб певних соціальних груп у рамках організованого функціонування гармонійного, неконфліктного громадянського суспільства.

Усе зазначене вище дає можливість стверджувати, що кафедра тифлопедагогіки НПУ імені М.П.Драгоманова, лабораторія тифлопедагогіки Інституту спеціальної педагогіки НАПН України, ВГО «АТПУ» стали наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття тими установами та організаціями, які не лише методологічно та науково-методично забезпечують розвиток теорії та практики освіти осіб з порушеннями зору, але й впливають на діяльність державних органів та поряд з ними сприяють професійному розвитку тифлопедагогів, їх соціальному захисту, представництву інтересів осіб з порушеннями зору, підвищенню якості корекційно-педагогічних, психологічних та соціальних послуг, що надаються особам з порушеннями зору відповідними закладами, установами та організаціями.

Розділ шостий «Історія підготовки кадрів тифлопедагогів в Україні» містить аналіз процесу становлення та розвитку вітчизняної системи підготовки фахівців у сфері навчання та виховання осіб з порушеннями зору.

Окремі питання підготовки та перепідготовки вітчизняних кадрів дефектологів розкриті у роботах В.І.Бондаря, Н.Ф.Засенко, І.П.Колесника, Л.О.Куненко, С.П.Миронової, О.М.Потапенко, Т.П.Свиридюк, В.М.Синьова, М.О.Супруна, М.К.Шеремет, М.Д.Ярмаченка та ін., але, як показав проведений нами аналіз, ґрунтовних наукових праць, присвячених вивченню історії підготовки кадрів тифлопедагогів в Україні, не виявлено.

Вивчення архівних джерел та матеріалів шкільних музеїв засвідчило, що з моменту виникнення шкіл для сліпих й до початку 20-років ХХ ст. в них працювали педагоги, які мали загальнопедагогічну освіту, частина з яких пройшла спеціальні курси з вивчення методик роботи зі сліпими. Спеціального ж вищого навчального закладу, який би готував спеціалістів-тифлопедагогів, ані в Росії, ані в Україні не було.

Восени 1919 року був відкритий факультет лікарської педагогіки при Вищих педагогічних курсах І Товариства професорів і навчателів м. Києва, де відбувалася підготовка вчителів-дефектологів. У 1920 році в Україні на базі Київського інституту народної освіти було створено лікувально-педагогічний факультет, до складу якого увійшли й Вищі педагогічні курси. У 1921 році в інституті відбулася реорганізація, і дефектологічні кадри почали готувати на лікувально-педагогічному відділі факультету соціального виховання. Але спеціальної підготовки за спеціальністю «Тифлопедагогіка» не здійснювалося. На останньому курсі навчання проводилася спеціалізація студентів за різними напрямами, одним з яких стала тифлопедагогіка. Підготовка тифлопедагогів в таких умовах була неякісною, оскільки отримані знання носили поверховий характер і випускники мали лише елементарні навички роботи з дітьми, які мають порушення зору.

Аналіз діяльності вітчизняних закладів з підготовки та перепідготовки спеціалістів для роботи зі сліпими дітьми показав, що 1919 — 1924 pp. стали етапом становлення державної системи підготовки тифлопедагогічних кадрів. У ці роки в Україні існувало декілька форм педагогічної освіти працівників закладів для дітей з порушеннями зору: навчання у вищих закладах освіти, курсова підготовка та стажування. Але ці форми підготовки не задовольняли потреб у вчителях-професіоналах вітчизняних шкіл для сліпих.

У зв’язку зі складним економічним станом країни в 1924 році підготовка дефектологів в Україні припинилася, що негативно вплинуло на систему навчання та виховання незрячих. У другій половині 20-х років підготовка кадрів тифлопедагогів відбувалася на короткотермінових курсах.

За ініціативи О.М.Щербини та за його безпосередньої участі в 1929 році при Київському інституті народної освіти було організовано дефектологічне відділення, але вже в 1934 році в результаті реорганізації підготовка дефектологів знову припинилася. З 1934 по 1939 роки підготовка та перепідготовка кадрів дефектологів, у тому числі й тифлопедагогів, проводилася на курсах підготовки та підвищення кваліфікації педагогічного персоналу на базі лікувально-педологічних інститутів фізичної дефективності міст Києва, Одеси, Харкова, Дніпропетровська.

У вересні 1939 року при Київському педагогічному інституті ім. О.М.Горького створюється дефектологічний факультет і вперше проводиться фуркація при підготовці дефектологів за спеціалізаціями: тифлопедагогіка, сурдопедагогіка та олігофренопедагогіка. Паралельно з роботою дефектологічного факультету продовжувала існувати курсова система підготовки і перепідготовки вчителів.

У роки Великої Вітчизняної війни підготовка дефектологів в Україні тимчасово припинилася і поновилася одразу після її закінчення.

У зв’язку зі зменшенням в Україні кількості спеціальних шкіл для сліпих дітей підготовка тифлопедагогів у 1956 році була припинена, хоча ще деякий час працювало заочне відділення. У цей період підготовку кадрів (шляхом проведення курсів підвищення кваліфікації, читання лекцій, організації практичних семінарів, круглих столів та ін.) здійснювали співробітники відділу дефектології при НДІ педагогіки УРСР, а з 1974 року – лабораторії тифлопедагогіки цього інституту.

У 70-х роках Міністерством освіти України було прийняте рішення про відкриття спеціальних груп (спецфакультету) з метою перепідготовки педагогічних кадрів при дефектологічному факультеті Київського педагогічного інституту імені О.М.Горького спочатку на заочній, а потім і на денній формах навчання, що й було реалізовано в 1981 році. Таким чином, підготовка тифлопедагогів в Україні на сучасному етапі розпочалася з перепідготовки спеціалістів, які мали вищу педагогічну освіту, працювали в спеціальних освітніх закладах для дітей з порушеннями зору, але не мали спеціальної тифлопедагогічної освіти.

Підготовка кадрів тифлопедагогів за спеціальністю та спеціалізацією «Дефектологія (тифлопедагогіка шкільна та дошкільна)» на денній формі навчання дефектологічного факультету Київського державного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова розпочалася в 1993 році (на заочній формі навчання – в 1994 році).

На сучасному етапі розвитку України постало питання про удосконалення системи спеціальної освіти, пов’язане з поглибленим розумінням особистісного розвитку осіб з обмеженими можливостями здоров’я, з новим ставленням суспільства до них, з необхідністю продуктивного вирішення питань їх соціалізації та інтеграції в суспільство. Це завдання успішно вирішує єдина в Україні кафедра тифлопедагогіки НПУ імені М.П.Драгоманова, яка забезпечує ступеневу підготовку фахівців тифлопедагогічного профілю.

Визначаючи зміст підготовки, кафедра виходить з того, що сучасний тифлопедагог повинен знати та вміти застосовувати знання з таких складових професійної компетентності: клінічні та анатомо-фізіологічні основи дефектології; основи офтальмології, шляхи попередження зорових порушень, методи збереження та розвитку залишкового зору; загальна та спеціальна психологія і педагогіка; методи психолого-педагогічної діагностики рівня психічного розвитку та особливостей психічних станів при порушеннях зору; методи психокорекції; методи компенсаційно-корекційного впливу на розвиток особистості; спеціальні методики навчання та виховання дітей з порушеннями зору (читання шрифтом Брайля, просторового орієнтування, соціально-побутового орієнтування, професійного навчання та профорієнтування; технології соціально-реабілітаційної роботи; методики викладання предметів загальної початкової освіти тощо).

На сучасному етапі підготовка кафедрою кваліфікованих спеціалістів здійснюється як на стадії базової освіти, так і на етапах перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів. Ця підготовка розрахована на працюючих спеціалістів, які бажають отримати спеціальну тифлопедагогічну освіту або підвищити рівень своєї компетентності шляхом проходження курсів підвищення кваліфікації.  

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины