ВОЄННО-ПОЛІТИЧНЕ РІШЕННЯ: ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, охарактеризовано ступінь наукової розробленості теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, наукову новизну та практич­не значення роботи, наведено відомості щодо публікацій та апробаційного поля положень дисертації.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні основи дослідження воєнно-політичних рішень» – розглянуто джерельну базу дослідження, яку складає низка робіт вітчизняних та іноземних авторів, що прямо або опосередковано зачіпають проблематику воєнно-політичних рішень (ВПР).

Аналіз наукової літератури свідчить, що питанням продукування та втілення в життя назрілих ВПР присвячена значна кількість наукових робіт, спектр яких вбирає в себе як власне політологічні, так і філософські, історичні, соціологічні, психологічні та ін. підходи. Проте на сьогоднішній день немає єдиного теоретичного підходу щодо трактування сутності ВПР та його організаційних форм, безпосередньо залежних від конкретно-історичних умов розгортання державотворчого процесу. Відтак ці питання потребують подальшого науково-теоретичного осмислення і практичного аналізу.

В Україні даний напрямок наукових досліджень у 90-і роки започат­кували Е.Афонін, М.Варій, В.Грубов, Л.Ільчук, В.Клименко, П.Круть, А.Папікян, Г.Перепелиця, Г.Темко, М.Требін, В.Чорний, В.Юрчук, інші автори.

Процес наукової рефлексії воєнно-політичних рішень у новому столітті не лише продовжився, але й перейшов на більш досконалий рівень. На чільні ролі вийшли дослідження безпосередньо політологічного характеру. На це вказують роботи О.Батрименка, А.Бірюченка, А.Дацюка, О.Деменка, І.Дудко, А.Єрмоленка, Ю.Мірошниченка, О.Палія, С.Сірого, В.Смолянюка, А.Соболєва, І.Храбана, В.Целуйка, О.Шаяна, Ю.Швагера та ін.

Дисертантом розглянуто монографічні дослідження останнього часу, де проблематика ВПР також має стійку присутність. Йдеться про роботи О.Богдановича, О.Бодрука, О.Бортника, Ю.Єгорова, М.Єжеєва, В.Мандра­гелі, В.Мухи, І.Свиди, А.Семенченка та ін. авторів.

Як видно, ВПР України, прийняті після 1991 р., є предметом підви­щеної наукової уваги. Загальна кількість праць з питань воєнної політики України (в тому числі рішень оборонного характеру) невпинно зростає. При цьому офіційні державні підходи з питань забезпечення національної обороноздатності досить часто критично сприймаються науковими та аналітичними колами, що мають власне бачення процесу розвитку національної оборонної сфери. Як наслідок, інформаційна сфера України невпинно поповнюється науковими, аналітичними, публіцистичними та ін. матеріалами, орієнтованими на: а) руйнування закритості, непрозорості воєнної сфери, що було властивим для попередньої держави; б) перетво­рення її у предмет пізнавальної уваги не лише обмеженої кількості державних структур, але й громадянського суспільства.

У найбільш загальному вигляді ВПР – це дія інформованого суб’єкта влади, спрямована на досягнення певної соціально-політичної мети з прямим або опосередкованим використанням засобів збройного насильства.

ВПР доцільно розглядати як окремий, складний та відповідальний компонент у системі державного управління. Динамічна зміна воєнно-політичної обстановки є нормою розвитку глобального, регіональних та внутрішньодержавних політичних процесів. Деякі зміни є поступовими та передбачуваними, інші відбуваються раптово, загрожуючи життєво важли­вим інтересам держави та суспільства. Це потребує своєчасного, іноді негайного реагування, миттєвого аналізу ситуації, прийняття відповідаль­них і безпомилкових рішень та їх швидкого впровадження у життя. Такі рішення повинні відображати особливості ситуації, що склалася, відпові­дати конституційним принципам і воєнно-доктринальним орієнтирам держави. Ступінь обґрунтованості ВПР та здатність щодо їх системної реалізації свідчать про ефективність воєнно-політичної діяльності держав­них керівників.

Специфічними ознаками ВПР є: державний характер розробки, при­йняття та виконання; змістовна детермінованість національними інтересами; юридична та процедурна оформленість (рішення приймаються тільки в установленому порядку); загальнообов’язковий характер (рішення діють на всієї території держави); комплексність; наявність каналів різнобічного впливу на інші сфери суспільного життя – економічну, політичну, науково-технічну, технологічну, інформаційну, демографічну тощо; наявність специфічних методів активного впливу на об’єкт (не виключається застосування військової сили та спеціальних способів контролю); складний характер реалізації; обмеженість у часі на етапі розробки; оперативність ухвалення тощо.

ВПР класифікуються: залежно від суб’єкта ухвалення та об’єкта впливу; за нормативно-правовими (юридичними) підставами; за питомою вагою та направленістю дії елементів, що входять до його складу; за соці­альною значущістю цілей (завдань); за часовим критерієм (тривалістю дії); за характером воєнно-політичної ситуації та ін.

Опрацьовані інформаційні ресурси дали змогу представити сучасний воєнно-політичний процес (насамперед на державному рівні його органі­зації) у вигляді сукупності ВПР різної якості. Ці рішення, маючи складну комбінацію взаємозалежностей та взаємовпливів, дозволяють скласти уявлення про еволюцію безпекової (оборонної) сфери країни у політич­ному просторі й часі. Не є винятком України, у якій розробка та втілення у життя рішень з питань забезпечення національної (воєнної) безпеки стали усталеним напрямком діяльності державотворчих сил. Поступово в країні склалася система продукування ВПР, яка, втім, вимагає подальшої оптимізації.

Між воєнною політикою держави та ВПР існує тісна родо-видова залежність. Саме воєнна політика, ініційована суб’єктами державної влади, стає організаційно-ідеологічною основою продукування необхідних рішень, що стосуються оборонних питань. Динаміку воєнної політики доцільно уявляти у вигляді змінюваної низки ВПР, які відбивають швидкозмінну воєнно-політичну ситуацію на міжнародній арені та всередині країни. Попри це, слід вказати й на здатність ВПР суттєво коригувати державну воєнну (оборонну) політику. Так, прийняте в Україні у 2010 р. рішення щодо позаблокового статусу держави суттєво вплинуло на інтенсивність політики з питань євроатлантичної інтеграції. Змінилась і практична діяльність державних органів та структур, причетних до практичного забезпечення взаємодії Києва і Брюсселя.

ВПР у своїй більшості мають складний характер, детермінований різ­ними воєнно-політичними позиціями учасників регіональних та глобаль­них процесів. Вони обумовлені конкретною воєнно-політичною обстанов­кою, внутрішньодержавними та міждержавними протиріччями, які вирішу­ються в процесі розвитку міждержавних відносин конфронтаційного, нейтрального чи союзницького типу. Вивчення цих протиріч та непорозу­мінь, а також тенденцій їхнього розвитку є важливими умовами процесу розроблення та ухвалення суб’єктами державного управління потрібних ВПР.

Щоб відповідати критеріям своєчасності й ефективності, ВПР повинні відповідати наступним вимогам: бути інформаційно забезпеченими та реальними; прийматися легітимними органами державної влади; мати чітко визначену процедуру оформлення та доведення до виконавців; вказувати на механізм реалізації; мати потенціал внутрішньої стійкості щодо можливих помилок; готуватися, прийматися та реалізовуватися в реальному масштабі часу перебігу тих процесів, на які вони орієнтовані; бути гнучкими та передбачати можливість змістовної корекції; позначати механізми контролю за виконанням.

Вказані в рішеннях цілі й завдання мають бути реальними та співвіднесеними з наявними ресурсами, а також способами, прийомами і технологіями, що не суперечать логіці державотворчої діяльності та відповідають державним можливостям.

У другому розділі – «Система ухвалення воєнно-політичних рішень легітимними органами державної влади» – розкрито теоретичні та прикладні аспекти ухвалення рішень, що стосуються військової сфери розвитку сучасної країни.

Доведено, що прийняття ВПР з огляду на їх складність, підвищене суспільне значення, необхідність всебічного ресурсного забезпечення не може відбуватися шляхом політичного імпровізування. Культура держав­ного управління передбачає наявність субкультури розробки та прийняття відповідних рішень, у тому числі воєнно-політичного характеру. Як правило, у державі існує усталений алгоритм діяльності сил (служб), що готують відповідні пропозиції та пропонують їх до розгляду вищими державними органами. Це особливо помітно на прикладі діяльності впли­вових держав сучасності (наприклад, США), до переліку яких останнім часом додають РФ.

ВПР слід вважати варіантом прояву політичних (державно-політичних, державно-управлінських) рішень. Прямо чи опосередковано вони зачіпа­ють усі аспекти державного управління – питання державотворення, формування державної політики та її реалізації. Сучасна державна влада зобов’язана швидко та ефективно реагувати на воєнно-політичні загрози і виклики, що диктуються глобальними, регіональними, а в ряді випадків і внутрішніми чинниками. Відповідно, влада об’єктивно ставиться перед необхідністю опікуватися проблематикою ВПР, що вимагає від неї створення належної інфраструктури підготовки та впровадження у життя таких рішень.

Суб’єктами прийняття ВПР у нашій країні є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. При цьому якщо главі держави та парламенту належить першість у розробці організаційних рішень, то уряд є відповідальним за продукування та втілення у життя рішень оперативного характеру. Виконавцями (об’єктами) ВПР є міністерства, державні комітети (державні служби), центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, посадові особи підприємств, установ та організацій усіх форм власності, громадяни України.

ВПР більше, ніж інші рішення, потребують ретельного інформаційного забезпечення. З огляду на недосконалість вітчизняної інформаційної сфери (слабкість державної інформаційної політики, хаотичний характер тема­тичного наповнення національної інформаційної сфери, засилля неправ­дивої, перекрученої інформації, цілеспрямований інформаційний вплив інших держав, який у ряді випадків перетворюється в інформаційну війну проти України) особливого значення набувають механізми своєчасного постачання владним структурам якісної інформації, необхідної для виконання ними своїх конституційних повноважень.

Найбільш дієвою у даному контексті є діяльність розвідувальних органів України, до яких законодавство відносить:

Службу зовнішньої розвідки України, яка здійснює розвідувальну діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-техніч­ній, інформаційній та екологічній сферах;

розвідувальний орган Міністерства оборони України. Розвідувальна діяльність здійснюється ним у воєнній, воєнно-політичній, воєнно-технічній, воєнно-економічній, інформаційній та екологічній сферах;

розвідувальний орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону. До його розві­дувальної прерогативи належать сфери прикордонної та імміграційної політики, а також в інших сферах, що стосуються питань захисту держав­ного кордону України та її суверенних прав у виключній (морській) економічній зоні.

Що стосується ВПР, орієнтованих на внутрішньодержавних об’єктів впливу, то до загального переліку «інформаційних донорів» необхідно додати контррозвідувальні органи СБУ та деякі підрозділи МВС.

На розвідувальні органи України покладено функції добування, аналі­тичної обробки на надання визначеним законодавством органам державної влади розвідувальної інформації. Інформація, здобута й опрацьована цими органами, надається Президентові України, Голові Верховної Ради України, Прем’єр-міністрові України та іншим визначеним Президентом України споживачам в установленому ним порядку з додержанням вимог Законів України «Про державну таємницю», «Про інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах» та ін.

Попри відносну відкритість української політики та прозорість значної частини політичних рішень, діяльність вказаних структур містить аспекти, що потрапляють під дію законодавства з питань захисту інформації (Звід відомостей, що становлять державну таємницю).

Сукупну діяльність вказаних вище розвідувальних органів України слід вважати такою, що в цілому забезпечує інформаційні потреби вищого державного керівництва. В окремих випадках навіть забезпечується конку­рентність інформації, що є додатковою підставою для прийняття конститу­ційними органами влади оптимальних ВПР. Законодавчу базу з питань розвідувальної діяльності слід вважати мінімально-достатньою, проте її кадрове та фінансове забезпечення залишаються традиційно недостатніми.

У третьому розділі – «Воєнно-політичні рішення України: досвід та перспективи» – обґрунтовано, що необхідною умовою виконання Украї­ною законодавчо (конституційно) визначених цілей розвитку має стати системне продукування владними структурами ВПР, що не лише відпові­датимуть наявним загрозам і викликам воєнного характеру, а й діятимуть на упередження, дозволяючи державі на рівних взаємодіяти з іншими геополітичними суб’єктами.

ВПР, оформлених у вигляді законів та парламентських постанов, президентських указів, урядових рішень тощо, в Україні прийнято досить багато. У більшості випадків ці рішення відбивають об’єктивні потреби суспільного розвитку, зокрема, необхідність збройного гарантування державно-політичного майбутнього України.

Враховуючи досвід періоду державно-політичної незалежності України, доцільно виокремити наступні ВПР: конституційні, зовнішньополітичні, з питань національної безпеки, ядерного роззброєння, взаємодії з НАТО, взаємодії з ЄС з безпекових та оборонних питань, позаблокового статусу, безпосереднього забезпечення обороноздатності України, створення та розвитку Збройних Сил України, створення та розвитку інших елементів Воєнної організації держави (ВОД), миротворчої діяльності, розвитку оборонно-промислового комплексу (ОПК), міжнародного військового спів­робітництва, соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей тощо. Разом з тим, державна логіка їх розробки та практичного втілення досить часто супроводжується моментами алогічності, відсутності держав­ницької мудрості з нагальних питань оптимізації оборонної сфери. У пер­шу чергу це стосується питань фінансування національного оборонного комплексу. Як зазначають незалежні аналітичні видання, до сучасної високотехнологічної війни Україна практично не готова. Це стосується стану як ЗСУ, так і національного ОПК.

До обмежень ВПР дисертант відносить конституційні (законодавчі), кількісні (відбивають процес постійного скорочення особового складу ЗСУ), такі, що пояснюються відсутністю ВОД як системоутворюючого чинника розвитку національної оборонної сфери, а також міжнародно-пра­вові. Як наслідок, історичний релікт у вигляді наступально-загарбницького воєнного мислення, оформленого у вигляді окупаційно-орієнтованих ВПР, одноосібно прийнятих політичним суб’єктом з необмеженими повнова­женнями, в демократичній Україні неможливий в принципі.

Критичним обмеженням ВПР є фінансове забезпечення державою потреб національної оборони. Фінансування оборонної сфери здійснюється виключно за рахунок Державного бюджету України, що визначається як Бюджетним кодексом України, так і спеціальним законодавством. Чинне законодавство визначає мінімальну суму коштів, які мають бути спрямо­вані на фінансування потреб національної оборони – не менше 3% заплано­ваного обсягу ВВП (ст. 2 Закону України «Про оборону України»). Проте за роки незалежності цей законодавчо визначений показник жодного разу не був виконаний у повному обсязі.

В умовах багаторічного недофінансування стан національної оборонної сфери є незадовільним. Стримано це визнають офіційні державні струк­тури – профільний парламентський комітет, Національний інститут стратегічних досліджень, Міністерство оборони України тощо. Більш розгорнуто таке становище пояснюють недержавні аналітичні центри (тижневик «Дзеркало тижня», Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова та ін.). Українське військо обмежено готове до виконання лише деяких оборонних заходів – миротворчих, верифікаційно-роззброювальних, демонстраційно-парадних, протокольних. Функціо­нальна обмеженість ЗСУ підриває імідж України як надійного партнера у міжнародному військовому співробітництві.

Отже, «часткові», «обмежені», «локальні» ВПР з оборонних питань, якими останнім часом обмежуються вищі державні органи, ситуації поліпшити нездатні. На часі прийняття фундаментальних, всебічно забезпечених рішень, як це вимагає сучасна воєнно-політична обстановка, як це демонструють інші країни (зокрема Російська Федерація з її останніми воєнними ініціативами, розрахованими на період до 2022 р.)