ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано об’єкт, предмет, мету і завдання, визначено наукову новизну та практичне значення результатів дослідження.

Перший розділ дисертаційної роботи «Теоретичні засади та джерельна база дослідження» містить у собі огляд наукових публікацій з проблематики дисертаційного дослідження, визначення теоретичної наступності роботи відносно концептуальних напрямів та підходів теорії модернізації, розгляду головних здобутків у сфері дослідження політичної модернізації.

У першому підрозділі «Типологія концепцій модернізації» проаналізовано й систематизовано основні концепції в дослідженнях модернізації. Описано сутність запропонованого В.П. Горбатенком поділу сукупності концепцій модернізації на «політологію» та «соціологію розвитку». Визначено пізнавальний потенціал здійсненої Д. Івановим систематизації концепцій модернізації, підсумком якої стало виділення техноцентристських (М. Леві, П. Бергер та ін.); культуроцентристських (С. Блек, Ш. Ейзенштадт та ін.) і раціоцентристських концепцій (У. Бек, Е. Гідденс та ін.)

Інший приклад використання дихотомії у дослідженнях концепцій модернізації описано в працях О. Фісуна, який визначав структурно-функціональні та історично-генетичні класифікації модернізаційних процесів, для першого з яких притаманний акцент на «синхронному» аналізі особливостей перетворення структури модернізаційних суспільств та інституціональні аспекти впроваджуваних трансформацій (Т. Парсонс, С. Гантінгтон, Ш. Ейзенштадт та ін.), а для другого увага на історичній динаміці модернізації, «діахронному» аналізі подій, що відбуваються (В. Цапф, В. Красильщіков, В. Хорос та ін.).

В підсумку дисертант, на основі аналізу цих праць, визначає такі методологічні засади свого дослідження як: унікальність розвитку; конкретність у розумінні суспільства, що модернізується; відкритість модернізаційного процесу/процесів; суперечливість поняття Сучасність; суб’єктна визначеність сил, що діють.

У другому підрозділі «Становлення й основні етапи розвитку теорії модернізації» дисертант зазначає, що теорія модернізації пройшла вражаючий шлях розвитку, змінюючи свою актуальність та евристичну цінність протягом століть, що зумовлює необхідність опису етапів її розвитку.

Для першого етапу розвитку, «лінеарно-дескриптивного», базовою була дихотомія «традиційне» – «сучасне» суспільство, а увага дослідників зосереджувалася на впливі таких соціальних змін, як індустріалізація, урбанізація, поширення освіти тощо на розвиток суспільства.

Під час другого етапу первинній теоретико-методологічній лінеарній моделі було надано нормативний характер. «Традиційне» суспільство почало сприйматися як вихідні або стартові умови, а «сучасне» – як орієнтир і підсумковий результат. Таким чином, теорія модернізації зосередилася на пошуку оптимальної стратегії досягнення стану «сучасності» кожним із суспільств, яке цього потребує, що дає можливість означити цей етап як «лінеарно-нормативний».

Наступний етап характеризувався критикою теорії модернізації, яка почала сприйматися як конкуренція елементів «традиційного» та «сучасного» суспільств, проникнення яких відбувається шляхом дифузії, а встановлення – шляхом зіткнення нових інститутів зі старими. В підсумку це дало можливість говорити про парціальну, або часткову, «фрагментарну» модернізацію, де традиційні інститути існують у поєднанні з сучасними, і про «нелінійно-фрагментарний» етап розвитку теорії модернізації.

Для четвертого етапу, «нелінійно-партикуляристського», характерна «модернізація в обхід модерніті», яка базується на збереженні соціокультурних традицій, без нав’язування чужих «західних» взірців, і орієнтація на пошук внутрішніх джерел модернізації.

Основою п’ятого етапу, стала теза про можливість множинності «сучасності», «множинних модернів» або «рухливих епіцентрів сучасності» і «зразкових суспільств». Етапу «множинності сучасності» притаманне визнання множинності варіантів модернізації та позитивної ролі традицій і соціокультурного контексту.

У третьому підрозділі «Особливості сучасного етапу розвитку теорії модернізації» доводиться, що новий етап існування теорій модернізації, про розвиток якого можна починати говорити наразі, відрізняється як новими темами для дослідження, так і новими методиками, і головне – новими цілями дослідження. Визнаючи множинність варіантів модернізації, позитивну роль традиційних елементів, замість типологізування та ведення дискусій на рівні абстракцій прихильники модернізаційного підходу почали проявляти схильність до розгляду конкретних ситуацій.

Важливою тенденцією сучасного етапу є «спеціалізація» в дослідженнях модернізації. Дослідникам перших етапів була притаманна широка міждисциплінарність. Описуючи процеси модернізації, вони прагнули показати це явище якомога більш широко, вловити усі її можливі виміри та експлікації, говорячи про модернізацію як в економічному, так і у політичному, соціокультурному та інших сенсах.

У четвертому підрозділі «Дослідження політичного виміру модернізації» конкретизовано предмет досліджень політичної модернізації, основні проблемні комплекси та визначено основні здобутки у цій сфері у працях Г. Алмонда, С. Верби, Р. Даля, Ш. Ейзенштадта, Д. Ептера, Л. Пая та С. Гантінгтона, який визначав політичну модернізацію як демократизацію політичних інститутів суспільства і його політичної свідомості. В цілому вищезгадані дослідники пропонують в своїх працях відмінні характеристики політичної модернізації, оскільки вона, як складова частина загальної теорії соціальної модернізації, викристалізувалася з різноманітних концепцій, що містять неоднозначні висновки й рекомендації та мають різну соціально-політичну спрямованість. Одні вчені пов’язують політичну модернізацію передусім з раціональним стилем функціонування бюрократії, політичним плюралізмом і світським характером політичної культури; інші – з формуванням національної інтеграції суспільства і національної держави, модернізацією «еліт розвитку», стабільністю політичних інститутів і процедур, з психологічним комплексом сучасних політичних цінностей та ідей.

Загалом, усі ці процеси призводять до розвитку ефективних адміністративних, урядових і бюрократичних структур, які здатні подолати відставання і забезпечити національний прогрес. Однак існує чимало різноманітних ідей щодо механізму створення цих структур, за результатами аналізу яких політичну модернізацію можна визначити як якісні зміни політичної системи, політичних норм і цінностей, а також становлення нових та еволюцію, пристосування до нових обставин колишніх політичних інститутів. При цьому під сучасними політичними інститутами і практиками слід розуміти не зліпок з політичних інститутів країн розвинутої демократії, а ті політичні інститути і практики, які найбільшою мірою здатні забезпечувати адекватне реагування і пристосування політичної системи до мінливих умов, до викликів сучасності.

Другий розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження інституалізації правової держави як чинника політичної модернізації» присвячено розгляду наукових підходів до дослідження інституалізації правової держави у контексті політичної модернізації.

У першому підрозділі «Загальна методика та принципи дослідження політичної модернізації» проаналізовано методичні підходи, які застосовувалися раніше в рамках модернізаційної парадигми.

Дисертант зазначає, що теорія модернізації сформувалася значною мірою під впливом еволюціонізму і функціоналізму, пройшла тривалий шлях вдосконалення. У рамках парадигми модернізації було розроблено безліч теоретико-методологічних і дисциплінарних підходів, покликаних пояснювати різні аспекти процесів розвитку і придатних для аналізу в різних ситуаціях.

Особливу увагу слід звернути на порівняльно-історичний підхід, який широко використовувався в роботах Р. Бендікса, С. Блека, Ш. Ейзенштадта, Г. Зеленько, С.М. Ліпсета, Б. Мура, Д. Растоу, Г. Терборна, особливо на бінарні порівняльні дослідження, у рамках яких зіставляються дві країни. Також важливими є ситуаційні дослідження (case study де у якості об’єкту вивчення береться конкретний регіон, зазвичай країна). Завдяки появі теорій залежності і слаборозвиненості, а також світсистемного аналізу, проблематику розвитку та модернізації почали вивчати, акцентуючи увагу не тільки на внутрішніх, а й на зовнішніх (екзогенних) факторах.

Другий підрозділ «Правова держава як напрям дослідження політичної модернізації» покликаний узагальнити філософсько-правові рефлексії щодо правової держави та концептуалізувати її політичні виміри. Зазначається, що саме поняття «правова держава» давно й міцно увійшло до політичного лексикону. Концепція правової держави застосовується для аналізу політичної практики, проте застосування є поверховим, що часто зводиться до констатації факту наявності чи відсутності правової держави як цілісного феномену і не завжди прояснює її інституційне підґрунтя, предметні прояви її присутності у сфері політичного. Свідченням політичного виміру правової держави є її принципи, такі як верховенство права, що виводить нас на політологічну проблематику народного суверенітету, форми правління та політичного режиму.

Також важливими для політичної сфери аспектами принципу верховенства права є: зв’язаність, обмеження державної влади правом (правами і свободами людини); втілення принципу конституційності, верховенства Конституції; додержання принципу правозаконності, забезпечення правопорядку тощо.

Принципом правової держави, який має виключне значення для політики, оскільки визначає як форму правління, так і фактично політичний режим та загальну ефективність державної влади, є поділ влади, який передбачає існування відносно самостійних і незалежних одна від одної гілок (напрямів) влади – законодавчої, виконавчої і судової та встановлення між ними таких взаємовідносин, які унеможливили б узурпацію всієї державної влади або більшої її частини в руках одного органу держави (навіть якщо цей орган є колегіальним і обраний демократичним шляхом), а тим більше в руках однієї особи.

На даний момент розвиток принципу поділу влади привів до появи принципу системи стримування та противаг, яка врівноважує гілки влади, і це не тільки змушує їх до функціонального перерозподілу повноважень, що підвищує їх загальну ефективність, а й створює можливості для взаємного контролю та стримування. Фактично система стримувань та противаг саме і веде до появи практичних можливостей для того, щоб була створена протидія державній владі, в основі якої лежать дії свавільного характеру. Наявність системи стримувань та противаг – це противага свавільній владі, з тим щоб виключити для влади загалом та її посадових осіб зокрема можливість діяти інакше, ніж на підставі повноважень, визначених приписами права. За її допомогою кожна з гілок влади втрачає можливість діяти стосовно людини «свавільно» та на підставі широких дискреційних повноважень, тобто – на власний розсуд.

У третьому підрозділі «Методологічні аспекти дослідження правової держави як чинника політичної модернізації» визначається, що методологічним підґрунтям дослідження буде багатолінійна модель модернізації, теоретичне ядро якої включає наступні положення:

1. Відмова від трактування модернізації як руху в бік західних інститутів і цінностей; визнання можливостей власних оригінальних шляхів розвитку (національних моделей модернізації, що, природно, мають місцеве соціокультурне забарвлення), точок біфуркації, в яких у процесі розвитку може відбуватися зміна маршруту руху.

2. Визнання конструктивної, позитивної ролі соціокультурної традиції в ході модернізаційного переходу, надання їй статусу додаткового фактору розвитку.

3. Більша, ніж раніше, увага зовнішнім, міжнародним чинникам, глобальному контексту.

4. Коригування еволюціоністського телеологізму.

5. Історичність підходу.

6. Відмова від трактування модернізації як єдиного процесу системної трансформації. Визнання можливості різної поведінки сегментів конкретного суспільства в умовах модернізації.

7. Усвідомлення некоректності інтерпретації модернізації як безперервного процесу, навіть якщо конкретним суспільством пройдена стадія «зльоту» («take-off» в термінології У. Ростоу). Визнання необхідності більш уважного ставлення до такого аспекту динаміки модернізації, як циклічна природа даного процесу.

8. Відмова від жорсткого детермінізму будь-якого спрямування (економічного, культурного, політичного, когнітивного і т. д.), акцент на комплементарний, взаємодоповнюючий характер взаємозв’язків між різними соціальними факторами і системами.

Третій розділ «Практика правової держави в суспільствах, що модернізуються, та обґрунтування і формування її альтернатив» спрямовано на визначення можливих альтернатив принципам та інститутам правової держави і їх наслідкам для процесів політичної модернізації.

У першому підрозділі «Критика й обґрунтування альтернатив правовій державі» досліджено підхід до проблеми модернізації, який базується на визнанні того, що держава є не тільки владно-організуючою силою, а й особливою духовною сутністю, яка претендує на роль виразника інтересів і потреб усього суспільства. Подібний підхід дозволяє говорити про принципово іншу модель взаємовідносин особистості і держави, особистості й суспільства, ніж запропонована концепцією правової держави, у рамках якої держава виступає гарантом інтересів передусім особистості в її взаємовідносинах з суспільством. В альтернативній моделі в якості основи сприймається спільнота, а не окрема особистість, відтак вона опирається на соціоцентризм, передбачаючи тим самим пріоритет інтересів суспільства, виразником яких виступає держава. Подібна модель опирається на право спільноти, колективу, яке є достатнім обґрунтуванням для обмеження індивідуальних прав в ім’я «спільної справи», а фактично для відмови від принципів правової держави.

Основою для появи подібних альтернатив є різноманіття підходів до трактування природних прав людини, яке можна спостерігати на прикладі відмінностей людиноцентристської концепції правової держави та системоцентристських у своїй основі концепцій правової держави, які зароджуються на основі духовної традиції мусульманської, конфуціанської, візантійської та інших цивілізацій, у рамках яких право трактується як форма духовного єднання людей, яка існує понад окремою людиною і підпорядковує її собі.

Останнім часом позиції системоцентристського підходу до правової держави набувають на пострадянському просторі все більш помітного ідеологічного підкріплення з боку зрослих на силі течій політичної філософії, що ґрунтуються на ідеях соборності, євразійства, візантійства, державності, керованої або суверенної демократії і т. ін. Усі ці напрями соціально-політичної думки, так чи інакше, проповідують ідеологію особливого шляху, заперечують універсальний характер прав людини й намагаються обґрунтувати системоцентристську альтернативу правовій державі.

Впровадження системоцентристського підходу в політичну практику спричиняє деінституалізацію правової держави, для якої притаманні домінування виконавчої влади, уявний конституціоналізм, пріоритет прав спільноти, клієнтелізм, або патронажні відносини, звичаєве право, а у підсумку – неопатрімоніалізм

У другому підрозділі «Практика відступів від принципів правової держави у пострадянських країнах» зазначено, що головним чином відступи проявляються у формуванні «уявного конституціоналізму», проблемах з незалежністю суду, ієрархією права, але найбільш важливим відступом є поступова відмова від принципів системи стримування та противаг, яка проявляється у зростанні ролі виконавчої влади і формуванні суперпрезидентських республік. Особливостями взаємодії політичних інститутів у рамках парадигми «суперпрезидентства», які відрізняють їх від системи стримувань і противаг, є юридичне та фактичне зосередження всіх важелів державної влади в руках президента і підконтрольних йому інституцій. Президент зазвичай у цьому випадку є не тільки главою держави і виконавчої влади, а й лідером правлячої партії (яка при цьому може бути єдиною або користуватися значними позаконституційними перевагами перед іншими партіями). Його влада є необмеженою, і принцип поділу гілок влади діє формально.

Таким чином, встановлення в країні суперпрезидентської республіки веде до заміни періодичного обрання нового глави держави встановленням режиму «довічного президентства» (за допомогою референдуму або голосування повністю контрольованого президентом парламенту) чи фактичним призначенням нового президента рішенням попереднього, з подальшим формальним затвердженням цього рішення на виборах.

У третьому підрозділі «Політична модернізація та відсутність правової держави» визначено, що соціально-економічна модернізація не може бути завершеною без політичної модернізації. В умовах неопатримоніалістського суспільства з неконкурентними економічним та політичним середовищами діючі особи режиму, зайнявши домінуючі позиції, можуть отримувати політичну ренту зі свого статусу або частки на ринку, перекривати доступ до ресурсів для потенційних конкурентів і блокувати реформи, що порушують існуючу рівновагу. Тоді про жодну модернізацію та політику інновацій не йдеться, і єдиним виходом з ситуації може бути впровадження принципів правової держави, які мають встановити розділення влади і блокувати можливість окремих учасників ринку, через взаємодію з владою і за допомогою впливу на систему регулювання, штучно обмежувати доступ на ринок для нових гравців.

Якщо соціальна модернізація здійснюється, проте не супроводжується політичною, то це ставить під сумнів загальний успіх процесу. Протилежної точки зору дотримуються прихильники «етатистської», чи «авторитарної», модернізації. Заперечення їх аргументів надає нам практика реформування пострадянських країн. На першому етапі соціальної модернізації авторитарна держава дійсно може впоратися зі зростанням активності індивідів та груп, проте в подальшому це може стати суттєвою загрозою політичному порядку та стабільності. Тому досягти повноцінної соціальної модернізації без політичної – неможливо, оскільки структурна диференціація та соціальна мобілізація впливають на системи цінностей суспільства, що вступають у суперечність з існуючими політичними. Зрештою, відсутність загальноприйнятих інституційних каналів для вираження інтересів в умовах зростаючої політичної активності призводить до того, що претензії на участь в управлінні суспільством виражаються за допомогою механізмів громадянського насильства, починається використання прямої дії у політиці, підсумком чого може стати революція як крайній випадок вибухового зростання політичної активності.

Таким чином, для етатистської моделі модернізації інституалізація правової держави відіграє роль точки біфуркації, за якою боротьба з загрозою політичному порядку та стабільності, яку зумовлює зростання політичної активності населення, або перехід до реалізації демократичної моделі політичної модернізації.

Створити і гарантувати діяльність інституційних каналів для вираження інтересів поза межами правової держави – неможливо. Тому доводиться визнати, що політична модернізація неможлива без становлення правової держави, навіть за умови успішного здійснення модернізації економічної та соціальної, а дослідження інституалізації правової держави повинні складати суттєву частину теорії модернізації.

Четвертий розділ «Перспективні шляхи інституалізації правової держави в Україні» спрямовано на аналіз основних концептів регіонального іміджування, визначення проблеми і перспективних напрямів формування та просування політичного іміджу регіону.

Дебати про модернізацію наразі часто зосереджуються на питанні про те, яка соціальна сила може стати її двигуном, тобто агентом її просування. У першому підрозділі «Агенти політичної модернізації», на підставі досвіду політичної модернізації інших країн, дисертант приходить до висновку, що роль агентів, у різних ситуаціях, виконують: бюрократи, військові, інтелігенція, підприємці тощо.

Істотний вплив на модернізаційний процес в Україні має високий ступінь «приватизації» інститутів держави різними кланово-корпоративними структурами. Інтереси держави значною мірою ототожнюються з інтересами конкретних комерційних структур, а «приватизоване» державне чиновництво виступає лобістами цих інтересів. У підсумку зазначається, що агентами політичної модернізації в Україні може стати конгломерат з регіональних адміністрацій та бізнеселіт, галузевих і міжгалузевих бізнесасоціацій, а також представників інтелектуального класу.

У другому підрозділі «Напрями інституалізації правової держави в Україні» визначено, що інституалізація правової держави в Україні повинна, насамперед, забезпечити існування ефективної системи стримувань і противаг, оскільки український варіант напівпрезидентської системи позбавлений цієї переваги і цілком повторює недоліки президентської форми правління.

Тому першим напрямком інституалізації правової держави в Україні має бути впровадження парламентаризму. За напівпрезидентської форми правління, коли чинний президент програє вибори, то пропрезидентська більшість дає змогу працювати далі чинному уряду; коли, наприклад, за результатами парламентських виборів пропрезидентська партія програє, то нова більшість надає підтримку новому уряду. В будь-якому разі зберігається конструктивна співпраця виконавчої гілки влади (уряду) та парламентського врядування. За президентсько-парламентської форми правління, якщо чинний президент програє, то йде у відставку й уряд, проте зберігається пропрезидентська більшість у парламенті. Новий президент і новий уряд змушені працювати з цією більшістю, що веде до нестабільної їх співпраці, або змушені переформатовувати парламентську більшість, що веде до послаблення парламентського врядування. Також за президентсько-парламентської форми правління поразка пропрезидентських сил на виборах парламентських не означає відставки уряду, відтак можлива нова парламентська більшість змушена працювати з урядом, затвердженим їх опонентами з пропрезидентського «табору». Якщо президентські вибори розділені в часі з парламентськими, то це посилює відповідальність виконавчої влади. Якщо громадськість незадоволена результатами її діяльності, то результати її голосування як на президентських, так і на парламентських виборах можуть вести до зміни уряду. В президентсько-парламентській системі такого можна досягти фактично лише на президентських виборах. Ця роль виборів відрізняється в умовах напівпрезидентської та президентсько-парламентської форми правління: в першому випадку вони – чинник посилення відповідальності влади, в другому – чинник дестабілізації влади.

Таким чином, важливими напрямками інституалізації правової держави в Україні ми визначаємо закріплення правових засад для формування у Верховній Раді України постійно діючої парламентської більшості, що бере на себе відповідальність за визначення державної політики і керівництво парламентом. Уряд повинен бути поставлений у залежність від парламенту, від отримання його довіри.

Право припиняти повноваження Кабінету Міністрів України слід зберегти і за Президентом, і за Верховною Радою. Але потрібно передбачити право парламентської більшості надавати згоду на припинення Президентом України повноважень Прем’єр-міністра України.

Необхідне визначення на конституційному та законодавчому рівні порядку формування постійно діючої парламентської більшості, закріплення її прав та законодавче забезпечення правового становища політичної опозиції. З цією метою пропонується прийняти закони про парламентську більшість та про парламентську меншість, в яких необхідно закріпити: правовий статус парламентської більшості та парламентської меншості, порядок формування та функціонування погоджувального органу для узгодження протилежних позицій парламентської більшості та парламентської меншості; право опозиції на делегування своїх представників у керівництво Верховної Ради України (один із заступників голови парламенту), право обрання на посади голів комітетів Верховної Ради України.

Також важливими напрямками інституалізації правової держави в Україні є подальше зміцнення незалежності судової гілки влади, розвиток правосвідомості громадян, створення гарантій політичної конкуренції.

У третьому підрозділі «Інституалізація правової держави як перспектива політичної модернізації України» визначено, що питання інституалізації правової держави наразі є одним з ключових у визначенні перспектив політичної модернізації. Для політичної системи нашої країн став притаманним феномен «влади-власності», який перетворюється на перепону для подальшої як для політичної так і для соціально-економічної модернізації. Передумовою подолання і викорінення цього явища є інституалізація правової держави. Перш за все, мова йде про її вплив на такі дихотомії як «патерналізм – індивідуалізм» і «закон - звичай, заснований на підпорядкуванні сильному». У дихотомії «закон – звичай, заснований на підпорядкуванні сильному» різко зросло значення другого компонента. При цьому надія на судовий захист прав виявилася зведеною до мінімуму.

Таким чином проблема переходу з області «звичаїв» в сферу чіткого дії єдиних для всіх «правил гри», не тільки закріплених законодавчо, але і таких, що неухильно виконуються, – одна з ключових проблем успішної модернізації системи «влада-власність», яка включає три ключових умови, що визначають перспективи її модернізації: верховенство закону для еліти, постійні форми організації для еліти і політичний контроль над силовими структурами.

Україна є країною що модернізується, але цьому процесу притаманна низька інтенсивність. Тобто інституційний контекст в Україні вибудовано за нормативами і принципами які визначені в теорії модернізації, але їх втілення і інституційній практиці є неповним, функціонують вони з низьким рівнем інтенсивності. Низьким є рівень політичної конкуренції, розвитку громадянського суспільства, правосвідомості громадян тощо. Підвищення рівня інтенсивності цих процесів є головною перспективою у розвитку політичної модернізації. Вже існуючі інститути повинні бути наповнені більш якісним змістом.

Кінцевим підсумком політичної модернізації має бути формування стабільної демократичної політичної системи. Досягнення цього результату пов’язане з такими перспективами як широке залученням основної частини населення до інститутів представницької демократії і створення умов для вільної конкуренції політичних еліт. Інституалізація правової держави створює передумови для підвищення інтенсивності конкуренції еліт, яка має пріоритет по відношенню до політичної участі пересічних громадян. За умови що рівень такої участі залишається значним – складаються оптимальні умови для успішного проведення демократичних реформ.