ПЕРЕДУМОВИ МОДЕРНІЗАЦІЙНИХ КРИЗ У ПЕРЕХІДНИХ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМАХ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ПЕРЕДУМОВИ МОДЕРНІЗАЦІЙНИХ КРИЗ У ПЕРЕХІДНИХ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМАХ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, сформульовано наукову новизну, висвітлено теоретичне і практичне значення роботи, викладено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Концептуальні засади та джерельна база дослідження» аналізуються основні наукові підходи до розуміння процесів політичної модернізації. На основі аналізу підходів встановлюються етапи еволюції теорій модернізації, оцінюється ступінь розробленості проблематики модернізаційних криз та аналізуються уявлення про політичні кризи як прояви політичної нестабільності.

В підрозділі 1.1. «Політична модернізація як об'єкт наукового дослідження» визначено, що теорії політичної модернізації пройшли певну еволюцію в своєму розвитку. Протягом другої половини ХХ ст. розвиток концепцій модернізації здійснювався в основному зусиллями зарубіжних вчених. Загальною рисою перших концепцій політичної модернізації був універсалізм в питанні напрямків політичних перетворень в країнах третього світу (М. Леві, С. Блек). Ідея неоднозначності модернізаційних процесів стала основою досліджень у 60-70-і рр.. ХХ ст. У фокусі модернізаційних досліджень постала проблема стабільності політичного розвитку як основи економічного і соціального прогресу (Г. Алмонд, Д. Пауел, Л. Біндер, Л.Пай, Р. Даль, К. Дойч, У. Ростоу, Д. Аптер, С. Хантингтон, Х. Лінц, Б. Мур, Д. Растоу). В 80-ті рр.. ХХ ст. більшість теоретиків модернізації визначала існування різних форм модернізації, в тому числі «застрявання» деяких суспільств на стадії «часткової» модернізації (Д. Рюшемейер, А. Турен, Р. Інглхарт, П. Бергер, П. Штомпка, Е. Тірякян). В умовах сучасного розвитку перехідних країн вітчизняні дослідники зосереджуються на визначенні факторів ефективності політичної та соціально-економічної модернізації суспільства (Г.І. Зеленько, О.В. Лісеєнко, О.І. Крюков, О.В. Новакова, Ф. Барановський, В. Горбатенко, М. Пірен, Л. Старецька, Г.А. Коржов, О. Пухкал, Ю. Друк, Р. Козенко, В. Головко, І. Левенець).   

 Визначено, що роботи сучасних теоретиків модернізації мають ряд спільних рис. По-перше, автори одностайно говорять про існування серйозних проблем і складнощів у здійсненні політичної модернізації на пострадянському просторі. По-друге, стверджується неоднозначність причинно-наслідкових зв'язків у політичних системах з різним модернізаційним досвідом. І, як наслідок, встановлюються специфічні риси модернізації в пострадянських країнах. По-третє, констатується існування різних моделей політичної модернізації, де основним критерієм виступає відповідність модернізаційної моделі існуючим у конкретному суспільстві культурним установкам. По-четверте, в роботах вітчизняних вчених не створено чіткого інструментарію, за допомогою якого можна було виявляти модернізаційні кризи, а також оцінювати їх гостроту і загрозу всій політичній системі.

У підрозділі 1.2 «Політична криза в системі уявлень про політичну нестабільність» проаналізовано можливі фази розвитку політичної системи. З’ясовано, що виникнення криз в політичній системі співпадає із загостренням політичної нестабільності та є найбільш характерним у фазах уповільнення зростання, стагнації та занепаду системи. Саме у цих фазах розвитку політичної системи виникає необхідність проведення модернізації.

Виокремлено основні напрямки дослідження політичних криз. Системне тлумачення політичних криз представлено в роботах російської дослідниці А.О. Корякіної. Структурно-функціональний підхід щодо криз відображений в дослідженнях В.А. Барсамова, О.В. Рогозяна. Конфліктологічне розуміння політичної кризи визначено в роботах С.Я. Лавренова. Синергетична парадигма кризи знайшла відбиття в роботах українських дослідників С.В. Ставченко, А.Л. Черній. Інституційний підхід до політичних криз дістав розвитку в дослідженнях А.В. Глухової. Таким чином, з одного боку явище політичної кризи є багатогранним та складним. З іншого – існує значна кількість наукових підходів до розуміння політичної кризи, аналіз яких й дозволяє розкрити сутність цього явища.

У висновках до розділу 1 визначено, що у класичних теоріях модернізації проблематика модернізаційних криз не отримала всебічної розробки. Однак вченими були позначені значущі передумови ефективної модернізації. Серед них: мобілізація мас, створення нових політичних інститутів, формування нового світогляду, соціально-політична стабільність, готовність політичної еліти здійснювати політичну модернізацію країни. На цій основі визначені передумови модернізаційних криз: пасивність мас, несформованість інституційної основи політичної модернізації, низький рівень грамотності і відсутності широкого доступу до ЗМІ, соціально-політична нестабільність і непідготовленість політичної еліти до реалізації модернізаційної політики.

Відзначено, що модернізаційна криза є різновидом політичної кризи та пов’язана з політичною нестабільністю. Проблематика політичних криз отримала досить широку розробку в працях сучасних науковців. Політична криза трактується дослідниками з різних позицій: структурно-функціональної, конфліктологічної, інституційної, синергетичної тощо. Окреслені підходи вказують, що кризи можуть виникати під впливом різних факторів. Зокрема, вони можуть бути обумовлені неефективністю політичних інститутів, виникненням соціально-політичних конфліктів, структурно-функціональним дисбалансом, певним етапом розвитку політичної системи, в тому числі етапом модернізації.

У другому розділі «Теоретико-методологічні засоби дослідження модернізаційних криз» уточнюється понятійно-категоріальний апарат дослідження. Уточнюється значення базових термінів, які використовуються в дослідженні модернізаційних криз. Описуються основні методи дослідження передумов криз в політичних системах з різними моделями модернізації.

У підрозділі 2.1. «Понятійно-категоріальний апарат дослідження» уточнюються основні поняття, що використовуються у структурно-функціональному аналізі модернізаційних криз. Під політичною системою розуміється цілісна,  впорядкована  сукупність  політичних інститутів,  політичних  відносин,  процесів, принципів  політичної  організації  суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним, правовим,  ідеологічним,  культурним  нормам, історичним  традиціям  і  засадам  політичного режиму  даного  конкретного  суспільства. Перехідний стан політичної системи - стан, що супроводжується нестабільністю та кризовими явищами, відрізняється слабкою керованістю, зниженням ефективності соціального регулювання, виникненням неінституціоналізованих форм діяльності та альтернативних структур. Модернізаційний процес - це різновид політичного процесу, спрямованого на оптимізацію структури і функцій політичної системи, а також її взаємодій із середовищем, який може характеризуватися як ефективністю, так і неефективністю. Ендогенна модернізація - процес, детермінований ендогенною соціокультурною динамікою. Процес екзогенної модернізації здійснюється під впливом зовнішніх чинників та передбачає використання запозиченої моделі розвитку. Модернізаційна криза - це особливий стан в функціонуванні політичної системи суспільства, що виникає внаслідок модернізаційних процесів та характеризується нестабільністю та розбалансованістю основних підсистем.

У підрозділу 2.2. «Методологічні аспекти дослідження криз в політичних системах з різними моделями модернізації» за допомогою структурно-функціонального аналізу встановлюються основні виміри модернізаційних криз. В політичних системах передумови модернізаційних криз формуються як на структурному, так й на функціональному рівнях. Поряд з цим виникнення криз в умовах модернізації обумовлюється динамікою певної політичної системи: характером впливу аттракторів, наближенням до біфуркаційних точок, тощо. Існування в перехідних системах різних модернізаційних стратегій, зокрема ендогенно-екзогенної та екзогенної, дозволило порівняти передумови виникнення криз.   

У даному підрозділі висунутий ряд гіпотез щодо передумов модернізаційних криз:

1) кризові стани політичної системи, незалежно від її типу тісно пов'язані з конфліктами. Загострення конфліктів може виступати передумовою соціально-політичної кризи. В політичних системах, що модернізуються в силу їх нестійкості і при знижених адаптивних можливостях загострення конфліктів сприяє виникненню криз.

2) передумовою модернізаційних криз можуть виступати зовнішні за відношенням до системи чинники. Політичні системи високого соціально-економічного рівня розвитку впливають на менш розвинені політичні системи. Вплив модернізованих систем на такі, що модернізуються є значущим чинником ефективності / неефективності модернізації в останніх.

3) внутрішньою передумовою модернізаційних криз є наростання дисфункцій в політичній системі та / або структурний дисбаланс основних підсистем. Також виникненню криз в системі, що модернізується можуть сприяти невідповідності між структурою і функціями політичної системи.

4) переважання тих чи інших модернізаційних криз визначається моделлю, що лежить в основі політичної модернізації системи. Політичним системам з ендогенно-екзогенною та екзогенною моделями модернізації характерні певні кризи.

У висновках до розділу 2 відзначається, що при виявленні модернізаційних криз в перехідних політичних системах необхідно відштовхуватися від аналізу конфліктів, які можуть спостерігатися як на структурному, так і на функціональному рівні. Основними структурними компонентами політичної системи є інституційна, регулююча підсистеми, а також підсистема політичної культури. Найбільш значущими функціями політичної системи виступають політична участь, розподіл ресурсів у суспільстві, рекрутування політичної еліти.

Виконання системою перерахованих функцій є необхідною умовою її стабільності. Погіршення функціонування в даних напрямках може призводити до виникнення кризових станів. В політичних системах, що модернізуються падіння ефективності функціонування є поширеним явищем. При цьому стабілізаційні можливості такого типу систем значно знижені, оскільки вони перебувають в динамічних фазах розвитку, що характеризуються досить високим ступенем нестабільності.

У третьому розділі «Структурно-функціональні виміри модернізаційних криз» визначаються структурні передумови модернізаційних криз на підставі аналізу структурних компонентів політичної системи: інституційної підсистеми, регулюючої підсистеми і підсистеми політичної культури. Функціональні аспекти модернізаційних криз аналізуються з трьох позицій: політичної участі, розподілу ресурсів і рекрутування політичних еліт.

В підрозділі 3.1. «Структурні параметри модернізаційних криз», проведено аналіз основних підсистем політичної системи. На рівні кожної підсистеми в умовах модернізації виникають певні кризові явища, які спричиняються структурний дисбаланс системи. Передумови криз в інституційній підсистемі обумовлюються станом державних інститутів та партійної системи та виникають  через дисбаланс в системі розподілу влади або через неефективність партійної системи.

Регулююча підсистема включає в себе систему цінностей та правових норм, що забезпечують виконання розподілу ресурсів, регулювання поведінки політичних акторів та членів суспільства тощо. Характер співвідношення політичної практики з правовим полем є показником стану регулюючої підсистеми. Що ширше зазор між політичною практикою і правовою системою, то вища ймовірність виникнення соціально-політичних конфліктів і криз.

Передумови модернізаційних криз на рівні підсистеми політичної культури спричиняються, по-перше, неспівпадінням існуючої в суспільстві політичної культури з тою, що задається моделлю модернізації. По-друге, характером взаємодії субкультур, що складають політичну культуру. Що вище узгодженість між субкультурами, то нижче конфліктний потенціал політичної культури. І, навпаки, неузгодженість між субкультурами підвищує рівень конфліктності в суспільстві.

У підрозділі 3.2. «Функціональні аспекти модернізаційних криз» показано, що кризовість модернізаційного процесу обумовлюється неефективним розподілом ресурсів в суспільстві. Розподіл ресурсів вважається ефективним, якщо в умовах модернізації політична система здатна задовольнити базові потреби людини. Результатом такого розподілу стає зниження поляризації в суспільстві та розширення середнього класу.

Дисфункції розподілу ресурсів впливають на характер та форми політичної участі. Криза політичної участі виникає у випадку тривалого невиконання найбільш значущих функцій політичної участі в політичній системі, зокрема транслювання соціальних інтересів та легітимацію політичного режиму. Дисфункція транслювання інтересів спричиняється недосконалістю інституційної основи політичної системи. Процеси делегітимації пов'язані з протестними формами політичної участі. Що більш кризовий і неконвенційний характер приймає політична участь, то вище ступінь делегітимації політичної системи.

В демократичних проектах модернізації істотною функцією політичної системи є рекрутування політичної еліти. Криза елітогенезу проявляється в разі розбалансованості системи рекрутування еліт та «звуженні» каналів рекрутування політичної еліти і, як наслідок, домінуванні неформальних механізмів елітоутворення. Поряд з цим передумови модернізаційних криз криються в структурі правлячої політичної еліти, властивості якої детермінуються ступенем  фрагментації еліт.

У висновках до розділу 3 відзначається, що нормально функціонуюча політична система характеризується структурно-функціональною збалансованістю. Такий стан характерно політичній системі в тому випадку, коли її структурні компоненти врівноважені, а виникаючі у процесі розвитку дисфункції не впливають на якісний стан політичної системи. Отже, на структурно-функціональному рівні кризи в умовах модернізації можуть бути викликані диспропорціями в розвитку підсистем політичної системи, або наростанням дисфункцій в них.

Дисфункції в політичній системі також створюють передумови модернізаційних криз. Виникнення дисфункцій обумовлено не тільки політичними, а й економічними, соціальними та іншими факторами. Серед політичних факторів, що викликають дисфункції в перехідних політичних системах, найбільш поширеним залишається невідповідність між існуючими структурами та функціями.

У четвертому розділі «Передумови модернізаційних криз у політичних системах з різними моделями модернізації» порівнюються політичні системи з ендогенно-екзогенною та екзогенною моделями модернізації на прикладах Росії та України відповідно. Аналізується стан структурних елементів і якість функціонування кожної з систем. На підставі результатів аналізу робиться висновок про наявність / або відсутность передумов модернізаційних криз.

У підрозділі 4.1. «Кризи політичних систем з ендогенно-екзогенною моделлю модернізації (на прикладі Росії)» визначено, що структурні параметри інституційного середовища політичної системи Росії характеризуються певними особливостями. Форма правління є змішаною з превалюванням президентських елементів над парламентським, що підтверджується Індексом форми правління та Індексом парламентських повноважень. Інституційна слабкість партійної системи обумовлена не тільки наявністю сильного президентського компонента в системі, а й прагненням політичної еліти зміцнити своє становище в мінливому інституційному середовищі, а також обмежити політичним опонентам доступ до ресурсів. Функціонування регулюючої підсистеми відбувається в умовах розмивання правового поля, наповнення правових норм іншим змістом, що в результаті створює передумови кризи регулюючої підсистеми. Наведені структурні особливості політичної системи Росії не сприяють посиленню демократичних тенденцій в розвитку підсистеми політичної культури. Проте в рамках структури самої політичної культури відсутня відкрита конфронтація між субкультурами, існує швидше латентне протиборство.

Ефективність функції розподілу ресурсів в російському суспільстві в сучасних умовах є середньою, хоча в цьому напрямку функціонування політичної системи існують прояви кризи. Зокрема, вони пов’язані з диспропорціями у розвитку регіонів країни. Доля середнього класу як показник ефективності розподілу ресурсів ще залишається недостатньою і становить близько 22% від загальної чисельності населення. Політична участь як функціональний напрям політичної системи детермінується існуючою структурою політичних інститутів, тобто владою визначаються допустимі обсяги політичної участі. У Росії сфера політичної участі демократизована в значно меншій мірі, ніж в Україні. Функція рекрутування політичної еліти в Росії характеризується наступними особливостями: 1) зміцненням неформальних каналів формування еліти, 2) обмеженням конкуренції в рамках політичної еліти і виключення окремих її акторів, груп з процесу прийняття політико-економічних рішень; 3) зниженням легітимності процесу відбору політичної еліти.

Таким чином, на початковому етапі модернізації в Росії мала місце інституційна криза системи влади. На даний момент в російській політичній системі продовжують існувати передумови регулятивної кризи і кризи розподілу. У той же час намітилася тенденція до появи дисфункцій в системі рекрутування політичної еліти, а також залишається нагальною проблема подолання диспропорцій у системі політичного представництва.

  У підрозділі 4.2. «Кризи політичних систем з екзогенною моделлю модернізації (на прикладі України)» визначено, що модернізація політичної системи відповідно до екзогенної моделі має ряд особливостей і супроводжується кризами в ході її реалізації. В Україні на рівні інституційної підсистеми структурними передумовами криз виступають, по-перше, конфлікти в системі розподілу влади; по-друге, неефективність партійної системи, яка виявляється, або в надмірному плюралізмі, або, навпаки, в штучному звуженні партійної системи. Найбільш потужним кризогенним чинником в політичній системі є система розподілу влади. На цей час форма правління України є напівпрезидентською республікою з високим індексом президентської влади. За роки незалежності в Україні була сформована правова база, однак функціонування політичної системи значною мірою відбувається поза правовим полем. Така розбіжність політичної практики та правової системи не була усунена в ході модернізаційних процесів. Щодо стану української політичної культури, даний компонент не набув тих якостей, що властиві політичній культурі в демократичних країнах. Зокрема, в Україні дотепер не вдалося узгодити інтереси регіональних субкультур. Зовнішньополітичні та внутрішньополітичні орієнтації та моделі політичної поведінки українців значним чином залежать від регіонального чинника, вплив якого характеризується певним рівнем конфліктності.

Функція розподілу ресурсів в українському суспільстві характеризується недостатньою ефективністю, що вказує на існування певних економічних проблем в країні. Поряд з цим, в українському суспільстві продовжує існувати соціальна поляризація, що виражається в формуванні значної нерівності населення за доходами. Середній клас в Україні є вузьким, його доля становить близько 12-15% населення. На даному етапі модернізації політичної системи присутні деякі дисфункції політичної участі, викликані протестним потенціалом українського суспільства. Проте на цей час вони не створюють передумов кризи і не видозмінюють поточного стану політичної системи. В цілому, в політичній системі Україні сформовані конвенціональні канали політичної участі, доступні і для опозиційних політичних сил. Передумови модернізаційних криз на рівні такої функціональної характеристики політичної системи як рекрутування політичної еліти створюється, по-перше, фрагментацією політичної еліти за регіональним принципом. Наявність розколів не дозволяє чітко визначити і реалізувати стратегію модернізації. Даний розкол ще посилюється різною геополітичною орієнтацією регіонів. По-друге, в Україні досі не відбулося якісного оновлення політичної еліти.

Таким чином, в ході модернізації політичної системи України виникали різні модернізаційні кризи. У певні періоди в Україні спостерігалася інституційна криза системи влади, а також кризи політичної участі, політичної культури і елітогенезу. На сучасному етапі розвитку передумов зазначених криз не спостерігається. Проте в рамках політичної системи перманентно присутні передумови регулятивної кризи і кризи розподілу.

У висновках до розділу 4 визначаються загальні риси ендогенно-екзогенних та екзогенних моделей модернізації. Для політичних систем з екзогенною моделлю модернізації характерна орієнтація на західні зразки політичного розвитку. На інституційному рівні повинен бути закріплений принцип поділу влади із системою «стримувань і противаг», партійний плюралізм. В основі механізму регулятивної підсистеми повинні виступати формальні норми правової системи. Політична культура західного зразка визначається активістськими і автономними установками, що і визначає основні форми політичної участі. Розподіл ресурсів в рамках суспільств здійснюється таким чином, при якому система соціальної стратифікації характеризується наявністю широкого середнього класу. В процесі рекрутування політичних еліт домінує відкритий тип ротації.

Політичні системи зі змішаною моделлю модернізації орієнтуються не тільки на зразки західного політичного розвитку, а й враховують культурну специфіку власних політичних систем. На інституціональному рівні існує система поділу влади з домінуванням президентської складової, яка не врівноважується парламентським компонентом. Партійна система характеризується обмеженим плюралізмом. У регулятивній підсистемі поряд з формальними правовими нормами, активно використовуються неформальні канали регулювання і розподілу ресурсів. Державна складова залишається значною в регулюванні соціально-економічних процесів. У політичній культурі панують підданські установки. У політичній участі домінують мобілізаційні установки, при незначній кількості носіїв автономної політичної участі. В процесі розподілу ресурсів створюється система соціальної стратифікації з досить високим ступенем соціальної нерівності. Рекрутування еліт здійснюється в умовах домінування закритої системи ротації.

 У висновках проведено теоретичне узагальнення і здійснено розв’язання наукового завдання, яке полягало у проведенні комплексного аналізу джерел і змісту передумов модернізаційних криз в політичних системах з різними моделями модернізації.

1. Встановлено, що еволюція класичних теорій модернізації проходила в три етапи. Перший етап (50-60-і рр. ХХ ст.) розвитку модернізаційних теорій характеризувався універсалізмом в розумінні політичної модернізації і відсутністю диференціації моделей модернізації. Зміст теорій модернізації зводився до демократизації країн, що розвиваються за західним зразком (введення інституту виборів, створення представницьких органів, поділ влади тощо). Другий етап розвитку теорій модернізації припав на 60-70-і рр. ХХ ст. На даному етапі чітко виділяються два основних напрямки в розумінні проблематики політичної модернізації: ліберальний і консервативний. Загальним для зазначених напрямків є акцентування уваги на питаннях досягнення політичної стабільності в умовах модернізації. Третій етап еволюції модернізаційних теорій, що відноситься до 80-90-их рр.. ХХ ст., ознаменувався плюралізмом моделей політичної модернізації і розумінням неоднозначності модернізаційних процесів. Утвердженню різних варіантів і моделей модернізації сприяло вивчення конкретних політичних систем. Отримані результати дозволили виявити і визначити соціально-політичні чинники політичної модернізації для різних політичних систем.

2. Трактування передумов неефективної модернізації політичних систем пострадянського простору в роботах українських та російських вчених носять багатоаспектний характер. Для здійснення політичної модернізації необхідна наявність певних умов не тільки на рівні політичної системи, але і в інших сферах суспільства. У перехідних політичних системах неефективність політичної модернізації пов'язують з певними умовами, які в свою чергу, є передумовами модернізаційних криз:

- відсутність базового консенсусу політичних сил щодо економічної стратегії розвитку держави;

- відсутність розвиненого громадянського суспільства і демократичної політичної культури;

- відсутність адекватних правил гри для політичних акторів;

- соціокультурні розколи в суспільстві;

- висока поляризація, нерівність і фрагментація соціальної структури;

- необмежений вплив фінансово-промислових груп на процес модернізації;

- деструктивна поведінка політичних еліт;

- відсутність національної ідентичності;

- делегітимації політичної влади;

- зміна векторів модернізації, згасання і закостеніння політичних і економічних структур тощо.

3. Феномен політичної кризи знайшов відбиття в різних парадигмах суспільствознавчих наук. В системній парадигмі криза політичної системи  є наслідком: ускладнення  соціального  середовища,  що оточує  політичну систему; порушенням зворотного зв’язку, що відбивається на стабільності  системи; падіння ефективності політичної комунікації та політичної  соціалізації. З позицій структурного функціоналізму політична криза виникає у разі порушення нормального функціонування політичної системи в цілому, або її елементів зокрема. В рамках синергетичного підходу криза – є моментом  дезорганізації  системи,  перехід  системи  до  хаотичного  стану  розвитку,  де  руйнується  порядок. В інституційній парадигмі політична криза є наслідком  дисфункціонування ключових  політичних  інститутів,  що  стає причиною  дестабілізації  всієї  політичної  системи.

4. До дослідження модернізаційних криз як політологічної проблеми застосовано ряд методів політології. Кризи в політичних системах, що модернізуються, пояснено з точки зору синергетичного підходу. Політичні системи в умовах модернізації є нестійкими і схильними до проявів нелінійності, то ймовірність виникнення криз у таких політичних системах є потенційно високою. При цьому керованість системи, а також і ефективне управління модернізаційними процесами стає неможливим, оскільки політична система в стані крайньої нестабільності, під впливом малих флуктуацій (впливів), може вибрати випадкову траєкторію розвитку (зовсім іншу, непередбачену модернізаційним проектом). Системний метод дозволив розглянути політичну систему як об'єкт модернізації з точки зору її функцій і структури, а також впливу систем більш високого порядку. Це дозволило говорити про існування як внутрішніх передумов модернізаційних криз, так і зовнішніх. Існування різних моделей політичної модернізації актуалізувало застосування порівняльної стратегії в дослідженні передумов модернізаційних криз. Порівняння модернізаційних проектів пострадянських політичних систем здійснено за допомогою стратегії «найбільшої схожості» і застосуванні тактики якісних досліджень.

5. У структурному плані стан політичної системи може бути оцінений за інституційним параметром. Показниками в даному випадку виступають наявність / відсутність конфліктів у системі поділу влади, а також ступінь політичного плюралізму, що відображений в партійній системі. Передумови криз в політичній системі, що модернізується, створюються не тільки в умовах штучного звуження політичного плюралізму, а й в умовах його надмірного розростання. Критерієм регулятивного кризи виступає ступінь невідповідністі між правовою системою і політичною практикою. Формування кризової передумови може бути пов'язане з високим рівнем корупції в суспільстві і наявністю значної кількості конфліктів. Політична культура як неінституційний компонент створює передумови модернізаційних криз в разі невідповідності її домінуючому зразку і моделі модернізації.

6. На функціональному рівні кризовість модернізаційних процесів виявляється в розподілі ресурсів. Ефективність функції розподілу ресурсів визначається здатністю політичної системи управляти економічними процесами, а її показниками виступає ступінь соціальної нерівності і частка середнього класу в структурі суспільства. Неефективний розподіл ресурсів, який виражається в зростанні соціальної нерівності, є найбільш поширеною причиною модернізаційних криз в перехідних політичних системах. На рівні політичної участі передумови криз створюються, коли відбувається різке звуження, або розширення політичної активності. У першому випадку причиною виступає абсентеїзм та відчуження від влади, у другому - зростання протестного потенціалу, який виражається як в конвенційних, так і неконвенційних формах політичної участі. Індикаторами ефективності функції рекрутування політичної еліти виступає, по-перше, збалансованість між закритістю і відкритістю системи рекрутування. По-друге, на якість функції впливає ступінь консолідації політичної еліти.

7. На сучасному етапі в Росії реалізується ендогенно-екзогенна модель політичної модернізації. У 90-і рр. ХХ ст. модернізація здійснювалася переважно за екзогенним сценарієм. Для першого етапу (90-і рр. ХХ ст.) були характерні інституційні кризи, зокрема криза системи влади в 1993 р. Що стосується партійної системи Росії, зміни в ній мали місце в 2000-і рр. Звуження партійного плюралізму, з одного боку, дозволило підвищити керованість політичної системи, з іншого - консервація існуючої партійної системи може в майбутньому створити передумову кризи. Кризова складова у функціонуванні регулюючої підсистеми простежувалася в найбільшій мірі в 90-і рр. ХХ ст. - початку 2000-х рр. У зазначений період неефективність регулятивної підсистеми підтверджувалася гостротою етнічних конфліктів. Дисфункції розподілу ресурсів спостерігають в рамках російського суспільства: ступінь соціального розшарування залишається досить високим; широкий середній клас поки не сформований.

8. В Україні найбільша кількість політичних структурних змін мала місце в період з 2005 р. по 2010 р. На даному етапі політична система України розвивалася під впливом нового аттрактора (політична реформа), з формального боку її інституційний дизайн найбільшою мірою відповідав вимогам екзогенної моделі модернізації. Однак фактичний стан політичної системи визначеного періоду характеризувався кризою розподілу влади. Наявність кризових передумов на рівні регулятивної підсистеми в тій чи іншій мірі проявлялася на всіх етапах розвитку політичної системи України. Передумови кризи політичної культури виявлялися переважно на початкових етапах формування незалежної держави і аж до 2004 р. Криза розподілу ресурсів в Україні існувала майже на всіх етапах розвитку політичної системи. В політичній участі як у функціональному напрямку політичної системи України на деяких етапах створювалися передумови дестабілізації політичної системи. Кризова складова в певній мірі існує в структурі політичної еліти, її фрагментація продовжує формувати передумови модернізаційних криз.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины