СУЧАСНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ЕКСТРЕМІЗМ (НА ПРИКЛАДІ ІСПАНІЇ, ІТАЛІЇ ТА НІМЕЧЧИНИ)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СУЧАСНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ЕКСТРЕМІЗМ (НА ПРИКЛАДІ ІСПАНІЇ, ІТАЛІЇ ТА НІМЕЧЧИНИ)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються об'єкт, предмет, формулюються мета, задачі та методологічні засади дисертації. Окреслюються наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, наводяться відомості про їх апробацію та публікацію. Зазначається структура й обсяг дисертації, кількість використаних у ній джерел.

Перший розділ „Теоретико-методологічні засади дослідження політичного екстремізму” присвячений аналізу методологічних підходів, джерельній базі дослідження та рівню наукової розробленості проблеми політичного екстремізму у вітчизняній та зарубіжній політичній науці.

Відповідно до зазначеної мети і задач джерельною базою дисертаційного дослідження є: по-перше, роботи, в яких дається аналіз екстремізму як суспільно-політичного явища та його основних рис (А. Бартолі, Р. Вінтроб, М. Дзлієв, В. Ігнатов, Е. Іззадуст, П. Колеман, В. Ліпкан, Д. Ольшанський, А. Павлінов, В. Пластун). По-друге, праці, які містять визначення політичного екстремізму, його типології та джерела виникнення (О. Бабкіна, У. Бейкс, Н. Боббіо, Л. Вілкокс, А. Грачов, Б. Дем’яненко, В. Ковальов, Л. Маєвська, М. Макаров, І. Морозов, В. Остроухов, А. Піджаков, Б. Петренко, І. Сазонов, К.-Е. Саймонсен тощо). По-третє, загальна характеристика проявів політичного екстремізму в Західній Європі подана у працях К. Арзхеймера, В. Віпермана, Л. Марча, Ж. Мінка, Л. Неймаєра, Л. Ренсманна, А. Умланда, Х. Функе та ін. По-четверте, праці філософів, соціологів, істориків, громадських діячів з анархізму, націоналізму, расизму, маоїзму і троцькізму. По-п’яте, джерельною базою дослідження політичного екстремізму в конкретних державах стали праці як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Зокрема, проблема політичного екстремізму в Іспанії порушується у дослідженнях А. Ангуло Ландабасо, П. Вілара, О. Іваницької, Б.-Р. Мартінеса, Е. Мартінес-Герера та ін. Розвиток політичного екстремізму в Італії проаналізований у працях Дж. Бальдіні, П. Буффа, Ю. Лісовского, Р. Патнама, С. Пожарскої, А. Минутіллі, Ю. Михальчишина, а прояви правого та лівого політичного екстремізму у Німеччині розкриті у працях К. Арзхеймера, А. Ключковича, В. Любіна, Д. Мольтхагена, М. Пеукера, С. Погорельської, А. Родіонова, Я. Чорного, М. Шевчука. По-шосте, виділення аспектів протидії політичному екстремізму в Іспанії, Італії та Німеччині здійснено на основі досліджень А. Б’єгаджи, М. Вулслаєра, А. Гулієва,                    Ж.-Л. Куести, В. Лапаєва, О. Лепсіуса та ін. По-сьоме, у дисертаційному дослідженні для розкриття антиекстремістської діяльності на різних рівнях використовуються документи ООН, ІНТЕРПОЛу, ЄВРОПОЛу, Парламентської Асамблеї Ради Європи, а також конституції, кримінальні кодекси й окремі закони Іспанії, Італії, Німеччини. По-восьме, для аналізу діяльності ультраправих та ультралівих об’єднань використовуються політичні програми і статути екстремістських політичних партій та організацій, щорічні звіти Тель-Авівського Інституту антисемітизму і расизму імені Стівена Рота (1994-2009 рр. - звіти) і німецького Фонду ім. Фрідріха Еберта.

У науковій літературі представлені різні погляди на природу екстремізму: його виникнення пояснюють певними соціально-економічними умовами, психологічними станом людини, есхатологічними настроями, наявністю психічної патології, стратегією у досягненні поставлених цілей. Визначають такі особливості екстремізму: ситуативність, фактор влади, насильницький характер, внутрішня суперечливість та нетерпимість. Перша полягає у взаємозв’язку з зовнішніми обставинами, тобто за певних умов особистість може трактуватися або як борець за справедливість, або як екстреміст. Фактор влади розкривається у співвідношенні між правлячими та опозицією, де опозиціонери будуть виступати екстремістами. Насильницький характер означає, що екстремізм завжди містить насилля – фізичне або психологічне. Наявність у будь-якій течії або русі різних відгалужень і модифікацій визначає внутрішня суперечливість. Нетерпимість полягає у відкиданні будь-яких компромісів з ворожою стороною.

Основними формами екстремізму є економічний, релігійний, екологічний і політичний. Економічний проявляється у відмові від принципів державного регулювання в економічній сфері, встановлення єдиного методу ведення господарства тощо. Релігійний полягає у нетерпимому ставленні до представників інших релігій або протиборстві між різними течіями однієї конфесії. Екологічний виступає проти науково-технічного прогресу та закликає повернутися до природи.

Серед різноманітних форм екстремізму особливе місце займає екстремізм політичний. Він представляє собою мінливе явище, що супроводжує людство протягом усієї його історії із моменту виникнення „політичного” і власне політики як однієї із форм регулювання життєдіяльності соціальних систем, що базується на авторитеті публічної влади. Виділяють декілька підходів до розуміння політичного екстремізму: психологічний, філософський і соціально-політичний. Психологічний визначає політичний екстремізм як певний тип політичної поведінки. Філософський підхід у зміст політичного екстремізму включає широкий спектр явищ – від різноманітних форм визвольної боротьби до злочинів політичних провокаторів. Соціально-політичний підхід розуміє під політичним екстремізмом негативне, антисоціальне явище, яке полягає у нелегітимному використанні насилля або погрозах його застосування різними суб’єктами політичної боротьби для досягнення поставлених цілей. Залежно від того, як визначається політичний екстремізм, в межах цього підходу виокремлюють такі напрямки: ідеологічний, функціональний, діяльнісний та загальний. Ідеологічний визначає політичний екстремізм як специфічну форму світосприйняття. Функціональний розуміє під ним певний політичний процес боротьби за владу різних суб’єктів соціальних відносин, а діяльнісний – як певну політичну діяльність. Загальний підхід об’єднує всі вище перераховані. Він розглядає політичний екстремізм як схильність у політиці до крайніх поглядів і дій.

Запропоновано авторське визначення політичного екстремізму як специфічної політичної діяльності окремих осіб, різних громадських об’єднань або державного апарату, спрямованої на повалення або радикальну зміну основ існуючого конституційного ладу, розпалювання конфліктів за допомогою тероризму, пропаганди і культивування ідей дискримінації і насильства у суспільстві.

У політичній науці природу політичного екстремізму розкривають з точки зору географічного детермінізму, психології, психіатрії, раціоналізму та соціально-економічних умов. Географічний детермінізм пояснює це явище через схильність деяких народів до екстремістських тенденцій, що обумовлено їх навколишнім середовищем. Психологія розкриває політичний екстремізм через теорію деструктивності людини. Психіатрія визначає політичний екстремізм як наслідок дисгармонійного інфантилізму особистості. Раціоналізм розглядає політичний екстремізм як стратегію політичної боротьби, спрямованої на досягнення мети. Найбільш поширеним поясненням виникнення екстремізму є сприятливі соціально-економічні умови у суспільстві (економічні кризи, безробіття, низький рівень життя тощо).

Ми виділяємо спільні риси, які притаманні різним типам політичного екстремізму: утопічність, маніхейський (біполярний) світогляд, сектантський характер організацій, нетерпимість, спрямованість проти існуючого (конституційного) політичного ладу, антидемократичний характер і насилля. Утопічність проявляється у ідеалізованому баченні так званого справедливого суспільства. Маніхейський, або біполярний світогляд полягає у сприйнятті світу у двох вимірах „чорне” – „біле” або „ми” – „вони”. У такий спосіб екстремісти протиставляють себе більшості та загальносуспільним цінностям.  Сектантська природа організацій розкривається через закритість екстремістських об’єднань, членам яких властиві дисциплінованість, діяльність харизматичного лідера, високий рівень солідарності та наявність єдиної системи переконань. Відкидання екстремістами можливостей компромісу та вороже ставлення до сторін, які не поділяють їх цінності, формують нетерпимість. Більшість екстремістських об’єднань спрямована проти існуючого політичного ладу. Їх метою є завоювання влади для реалізації свого політичного ідеалу. Антидемократичний характер політичного екстремізму пов’язаний з нетерпимістю. Він полягає у тому, що зміна політичного ладу відбувається нелегітимними і незаконними методами. Політичний екстремізм завжди містить у собі насилля. Воно може бути фізичним і психологічним.

У другому розділі дисертаційного дослідження „Сучасні прояви політичного екстремізму в Іспанії, Італії та Німеччині” розглянуто ідеологічні засади та еволюцію політичного екстремізму другої половини ХХ – початку ХХІ століття у даних державах.

Було з’ясовано, що в основі сучасного політичного екстремізму лежать ідеї, проголошені філософами, соціологами, істориками та політичними діячами ХІХ - ХХ століть.

Одним із найголовніших джерел сучасного лівого екстремізму є революційна ідея марксизму. У працях К. Маркса та Ф. Енгельса стверджувалось, що для побудови нового справедливого суспільства потрібно зруйнувати сучасне буржуазне. Єдиним шляхом досягнення цієї мети є революція, а рушійною силою, яка буде її здійснювати – пролетаріат. У ХХ столітті ідеї марксистів набули подальшого розвитку у  суспільно-політичних течіях маоїзмі та троцькізмі. Так, сучасний лівий екстремізм запозичив принцип демократичного централізму з праць Мао Цзедуна та ідею перманентної збройної боротьби з досліджень Л. Троцького.   У 70-х роках ХХ століття з’являється нове розуміння понять „імперія” та „імперіалізм” італійського філософа А. Негрі. На формування лівоекстремістської свідомості суттєво вплинула ідеологія анархізму, а саме її ідеї заперечення держави і революції як стихійного бунту, висловлені у працях М. Штірнера, М. Бакуніна та    П. Кропоткіна.

Сучасний правий політичний екстремізм ґрунтується на концепції надлюдини німецького філософа Ф. Ніцше та її практичному втіленні – євгеніці. Важливе місце у правому екстремізмі займає расистська теорія, розкрита у працях німецьких політичних діячів ХХ століття А. Розенберга та А. Гітлера і у дослідженнях італійського філософа початку ХХ століття Ю. Еволи. Правому політичному екстремізму притаманні ідеї авторитаризму, централізму та історичного місіонізму класичного фашизму Б. Муссоліні та засновника політичної партії „Іспанська фаланга” громадського діяча А.-П. де Рівери.

У Іспанії, Італії та Німеччині правий екстремізм представлений двома напрямками – неофашизмом і неонацизмом. Вони ґрунтуються на принципах централізму, авторитаризму, нетерпимості, нерівності та європоцентризмі. Зокрема, у внутрішній політиці праві екстремісти підтримують централізм влади, який полягає у закликах до обмеження повноважень місцевої влади та ліквідації автономій у державі. Авторитаризм – у критиці демократичного режиму та обґрунтуванні ролі особистості у політиці. Праві екстремісти виступають за виховання традиційних християнських цінностей у сім’ї та закладах освіти. Провідну роль у цьому процесі відіграє церква, що підкреслює схильність неофашистів та неонацистів до спіритуалізму. Внаслідок великих імміграційних процесів і розширення Європейського Союзу в його межах загострюється питання нетерпимості у суспільстві, а саме відбуваються масові виступи проти іноземців, висуваються вимоги щодо обмеження їх прав і введення примату корінної нації. У сучасних умовах серед фашистів і нацистів Іспанії, Італії та Німеччини, порівняно з їх попередниками першої половини ХХ століття, відбулася зміна пріоритетів від нації до європейської цивілізації як оплоту християнської культурної традиції. В наслідок цього у зовнішній політиці праві екстремісти виступають проти співпраці і приєднання Ізраїлю та Туреччини до Європейського Союзу як держав, що не належать до західної цивілізації. Також представники правого політичного екстремізму відстоюють (захищають) антиглобалістську позицію. Вони заперечують сучасну модель Європейського Союзу і виступають за створення Єдиної Європи як співдружності різних націй.

Головними відмінностями двох напрямків правого політичного екстремізму є наявність корпоративізму у неофашистів та антисемітизму і расизму у неонацистів. Правий екстремізм функціонує у формі різноманітних політичних партій, рухів, гуртків та громадських організацій, найвідомішими серед яких є „Націонал-демократична партія Німеччини”, „Німецький народний союз”, „Італійський соціальний рух Трикольорового полум’я”, „Нова сила”, „Національний Фронт Італії”, „Національна демократія”, „Іспанія 2000”, скінхеди, хаммерскінхеди, „Іспанський гурток друзів Європи”, „Іспанська фаланга і хунти націонал-синдикалістського наступу (справжня)” та інші.

У досліджуваних країнах лівий екстремізм, що ґрунтується на ідеї побудови справедливого безкласового суспільства шляхом революції, порівняно з правим, перебуває у стані занепаду. Ліві екстремісти закликають до знищення капіталістичної системи суспільства та побудови соціалізму або вільного суспільства громад шляхом збройної боротьби. Майже всі ліві партії та рухи займають антиамериканську позицію, оскільки для них Сполучені Штати Америки є втіленням світового імперіалізму. Основними методами впливу США на інші держави є економічне та військово-політичне лідерство у Північно-Атлантичному регіоні.

Сучасний лівий політичний екстремізм у Іспанії, Італії та Німеччині проявляється у діяльності ряду політичних партій, громадських організацій та рухів, найвідомішими серед яких є „Критично ліві”, „Троцькістська ліга Італії”, „Міжнародні соціалістичні ліві”, „Федерація анархістів Іберії” та інші.  Порівняно з правим лівий екстремізм в Іспанії, Німеччині та Італії у другій половині ХХ століття носив більш агресивний характер, адже всі найпотужніші терористичні організації мали ліву спрямованість: „Червоні Бригади” в Італії, „Фракція Червоної Армії” (ФЧА) у Німеччині, „Група патріотичного антифашистського опору 1 жовтня” (ГРАПО) та „Батьківщина басків і свобода” (ЕТА) в Іспанії. Остання займає проміжну позицію, оскільки являє собою націоналістичну баскську організацію з лівими революційними переконаннями.

Соціальною базою політичного екстремізму у Іспанії, Італії та Німеччині є молодь до 25 років і люди похилого віку, які мають низький рівень освіти. Вони підтримують представників лівого та правого політичного екстремізму на державних і регіональних виборах, здійснюють фінансування та беруть участь у різноманітних акціях. Прихильниками лівого екстремізму є переважно молодь, а правого велика кількість ветеранів і пенсіонерів.

У згаданих державах можна спостерігати регіональну ідеологічну орієнтацію політичного екстремізму, тобто у різних частинах країн розвинуті різні напрямки екстремізму, що обумовлено соціально-економічними та історичними факторами. Наприклад, в Італії розмежування відбувається з півночі на південь. На території консервативного півдня розповсюджені неофашистські та неонацистські організації, а у промисловій півночі – ліві об’єднання. У сучасній Німеччині політичний екстремізм поділений між заходом і сходом. Розвиток лівого екстремізму у західних регіонах спричинений довготривалою забороною будь-яких лівих рухів окупаційною владою США, Франції та Великобританії. Внаслідок жорсткої політики Радянського Союзу по відношенню до націоналістичних політичних сил, ультранаціоналісти зараз найбільший успіх мають саме на сході держави.

Третій розділ „Організаційно-правові аспекти протидії політичному екстремізму в Іспанії, Італії та Німеччині” розкриває питання протидії політичному екстремізму в цих державах.

Незважаючи, на наявність екстремістських угруповань на території зазначених держав, вони залишаються демократичними суспільствами з розгалуженою системою попередження та протидії політичному екстремізму. Існує практичний та теоретичний аспекти антиекстремістської діяльності. Теоретичний полягає у розробці норм боротьби з різними проявами цього суспільно-політичного явища. Практичний – у впровадженні цих норм у життя і конкретній діяльності державних та недержавних установ. Виділяють три рівні антиекстремістської діяльності Іспанії, Італії та Німеччини: світовий, регіональний і національний.

Діяльність зазначених держав із протидії політичному екстремізму на світовому рівні полягає у створенні універсальної нормативно-правової бази боротьби з цим явищем та участі у міжнародних організаціях. Нормативно-правову базу становлять конвенції і декларації, до яких приєдналися і ратифікували Іспанія, Італія та Німеччина. У цих документах засуджуються політичні партії та громадські об’єднання, які займаються пропагандою дискримінації та насилля у суспільстві; людське життя та гідність проголошуються найвищими цінностями суспільства; захист основних прав і свобод людини визначається запорукою розвитку політичної культури та громадянського суспільства. Виділяються два підходи до боротьби з екстремізмом – силовий і просвітницький. Перший підхід полягає у діяльності різних силовий структур, а другий – у розробці програм та проведенні конференцій із виховання толерантності у суспільстві. Досліджувані держави беруть активну участь у діяльності таких міжнародних організацій як, Організація Об’єднаних націй (ООН), „Союз цивілізацій”, „Міжнародна організація кримінальної  поліції” (ІНТЕРПОЛ) та „Організація з безпеки і співпраці у Європі” (ОБСЄ).

На регіональному рівні Іспанія, Італія та Німеччина займаються протидією політичному екстремізму шляхом приєднання та ратифікації ряду європейських хартій, конвенцій і декларацій, які поділено на дві великі групи. Перша група присвячена проблемам протидії поширенню дискримінації і нетерпимості у суспільстві („Хартія європейських політичних партій за нерасистське суспільство”, „Конвенція європейської системи сприяння розвитку терпимості та боротьби з нетерпимістю” тощо), а друга група стосується боротьби з таким методом політичного екстремізму, як тероризм („Європейська конвенція з попередження тероризму”, „Декларація з контртерористичної діяльності ЄС-США” та ін.). Держави беруть участь у діяльності європейських організацій, що борються з різними проявами цього суспільно-політичного явища, починаючи з расизму, дискримінації закінчуючи таким методом політичного екстремізму, як тероризм. До них належать „Агентство з основних прав людини Європейського Союзу”, „Європейська поліція” (ЄВРОПОЛ), „Європейська комісія проти расизму та нетерпимості”, „Європейська мережа боротьби з расизмом” та інші.

Національний рівень протидії політичному екстремізму представлений відповідною нормативно-правовою базою та діяльністю спеціалізованих державних і недержаних установ із забезпечення громадського порядку й безпеки.

Нормативно-правова база боротьби з різними проявами політичного екстремізму Іспанії, Італії та Німеччини включає конституції, кримінальні кодекси та спеціалізовані закони.

У конституціях Іспанії, Італії і Німеччини чітко закріплені норми, які створюють перешкоди для розвитку політичного екстремізму і гарантують розвиток суспільства на демократичних засадах. Ці норми поділено на декілька груп, що стосуються статусу особи та її прав. Так, у всіх конституціях існують статті, які проголошують рівність громадян перед законом. Окрема увага у конституційному праві Іспанії, Італії та Німеччини приділяється питанню свободи об’єднання. Всі ці держави визначають право людей на об’єднання, але при цьому чітко окреслюються межі діяльності об’єднань, у разі порушення яких вони набувають статусу незаконних утворень. Таким чином, в конституціях Іспанії, Німеччини та Італії проголошуються і закріплюються основні принципи демократії. Оскільки гарантування основних прав і свобод людини на національному рівні автоматично несе за собою кримінальну й адміністративну відповідальність за їх порушення, конституційні норми виступають засобом попередження розвитку екстремістських тенденцій у суспільстві. 

У кримінальному праві закріплені заходи та санкції щодо різних проявів політичного екстремізму, починаючи від розповсюдження і пропаганди інформації з дискримінаційним підтекстом і закінчуючи організацією терористичних угруповань. У кримінальних кодексах Італії, Іспанії та Німеччини виділяють групи статей, що розглядають ці питання: до першої групи належать статті, які стосуються дискримінації на етнічному та національному підґрунті; до другої – тероризму і цілісності держави; до третьої – злочинів проти перших осіб як своєї держави так і іноземних держав.

На національному рівні нормативні положення щодо запобігання розповсюдження політичного екстремізму у суспільстві закріплені не лише у конституціях і кримінальних кодексах даних держав. Італія, Німеччина та Іспанія мають окремі нормативно-правові акти, які охоплюють різні прояви політичного екстремізму. Зокрема, існує ряд законів, що спрямовані проти утворення та діяльності екстремістських громадських об’єднань, а саме – закони про заборону діяльності фашистських, неофашистських і неонацистських об’єднань 1948 і 1952 років, закон Італії „Про заходи з захисту конституційного ладу” (1982), антидискримінаційний  закон Манчіно (1993), закон Німеччини „Про політичні партії” (1967), закон Іспанії „Про законний (судовий) захист основних прав особи” тощо. Метод політичного екстремізму – тероризм представлений у національному законодавстві Іспанії, Італії та Німеччини великою кількістю нормативно-правових актів – закон Італії „Про заходи з охорони демократичного ладу та громадської безпеки” (1980), закон „Про відшкодування втрат жертвам збройних злочинних формувань і терористичних елементів” (1998), закон „Про боротьбу з міжнародним тероризмом” (2002), закон „Про підготовку злочинів проти держави” від 30 липня 2009 року та інші.

Контролем за дотриманням норм права займаються різні державні і недержавні структури. До перших належать державні установи з захисту прав людини, іммігрантів, антидискримінаційні комітети (Національний антидискримінаційний центр Італії, Рада по боротьбі з дискримінацією Іспанії, Федеральне відомство з захисту конституції)  та силові організації (служба безпеки і поліція), наприклад, GSG 9 у Німеччині, GEO в Іспанії та GIS в Італії. Недержавні організації представлені рядом громадських об’єднань і рухів із захисту національних меншин, прав людини, плюралізму та виховання толерантності. Найвідоміші з них – це DOMiD (Центр документів та музей міграції до Німеччини), ACCEM (Католицьке добровільне об’єднання іммігрантів Іспанії), ASGI (Асоціація юридичних досліджень з питань імміграції Італії).

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины