РЕГІОНАЛЬНІ ПРІОРИТЕТИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇН ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано вибір і актуальність теми дисертаційної роботи, сформульовано мету, завдання, визначено об’єкт та предмет дослідження, методи дослідження, хронологічні рамки дисертації, розкрита наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, подано апробацію результатів роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження» виявлено вплив євроінтеграційної політики ЄС на зовнішню і внутрішню політику країн Південно-Східної Європи, розглянуто концептуальні підходи до політики євроінтеграції країн Південно-Східної Європи, здійснено класифікацію та критичний аналіз основних джерел, використаних для дослідження.

Застосовані в дисертації наукові методи уможливили з’ясування сутнісних підходів у дослідженнях впливу євроінтеграційної політики ЄС на зовнішню і внутрішню політику країн Південно-Східної Європи. Зокрема, вдалося: а) розглянути основні ініціативи Європейського Союзу в рамках відносин з країнами Південно-Східної Європи після здобуття останніми суверенності і, відповідно, відстежити еволюцію вироблення нової стратегії взаємодії ЄС з країнами Південно-Східної Європи; б) надати стислий огляд основних характеристик трансформаційних процесів в кожній з країн Південно-Східної Європи після визначення інтеграції до європейського співтовариства стратегічним курсом зовнішньої політики.

У роботі відстежено динаміку розвитку відносин між югославською федерацією та європейською спільнотою, на підставі чого зроблено висновок про стратегічну важливість регіону Південно-Східної Європи для ЄС. Представлено концептуальні засади політики Європейського Союзу щодо країн Південно-Східної Європи у 1991-2009 рр.; підкреслено важливість рішення ЄС відносно надання країнам Південно-Східної Європи перспективи членства в європейських політичних, економічних та безпекових структурах. Проаналізовано особливості внутрішніх трансформаційних процесів, здійснених у контексті практичної реалізації завдань євроінтеграційного процесу в країнах Південно-Східної Європи; констатовано різний рівень прогресу зазначених країн у реалізації стратегічних цілей щодо інтеграції до Європейського Союзу. Аргументовано, що демократизація суспільних процесів в регіоні Південно-Східної Європи є обопільно вигідним процесом: країни Південно-Східної Європи здійснюють системне реформування всіх сфер суспільно-державного життя за підтримки Європейського Союзу; ЄС у такий спосіб реалізовує цілі щодо усунення загроз стабільності і безпеці на європейському континенті.

У роботі розглянуто ряд інтеграційних концепцій, які теоретично обґрунтовують процес об’єднання Європи, зокрема теорії європейського федералізму, функціоналізму (Д.Мітрані), неофункціоналізму (Е.Хаас), «модернізованого» неофункціоналізму (Е.Хаас, Ф.Шміттер, Л.Ліндберг, С.Шейнгольд), міждержавного співробітництва (С.Хоффманн, Дж.Бонвічіні, Х.Арнольд, А.Мілвард, А.Моравчик), комунікативну теорію (К.Дойч). Окремо систематизовано та проаналізовано доробок вітчизняних наукових праць, проблематика досліджень яких безпосередньо торкається фундаментальних аспектів європейських інтеграційних процесів (В.Копійка, І.Піляєв, Т.Ковальчук, О.Кравченко, О.Полтораков, О.Врадій), особливостей процесів європейської інтеграції країн Центральної та Східної Європи (Н.Буренко, Т.Герасимчук, І.Грицуник, В.Дем’янець, Р.Копич, П.Трощинський), зовнішньополітичних аспектів реалізації євроінтеграційного курсу низки нових країн-членів Європейського Союзу (В.Бурдяк, М.Басараб, В.Завадський, Л.Кіцила), особливостей збройних конфліктів, що виникли у зв’язку з розпадом Республіки Югославія (С.Білоцький, М.Гелетій, О.Лапшин, В.Мотиль, Д.Шлапаченко).

Констатовано, що відсутність цілісного аналізу вітчизняних наукових робіт, проблематика яких безпосередньо торкається євроінтеграційної політики країн Південно-Східної Європи, зумовила потребу у проведенні відповідного наукового дослідження. Підкреслено, що комплексне вивчення базових засад зазначеної наукової проблеми є важливим для вітчизняної політології і зовнішньополітичної діяльності української держави.

У другому розділі «Політико-системні чинники та практика євроінтеграції країн Південно-Східної Європи» наголос робиться на дослідженні комплексу чинників впливу на зовнішню і внутрішню політику країн Південно-Східної Європи після розпаду Республіки Югославія, трансформації пріоритетів зовнішньої політики країн Південно-Східної Європи в умовах євроінтеграції.

У хронологічній послідовності розглянуто збройні конфлікти, що ознаменували собою розпад колишньої СФРЮ і формування нових територіальних кордонів в регіоні Південно-Східної Європи. Зроблено висновок, що визначну роль у трансформаціях стратегій зовнішньої та внутрішньої політики країн Південно-Східної Європи відіграв конфліктогенний чинник. Гострі суперечності між етнічними спільнотами в ряді країн Південно-Східної Європи унеможливили теоретичні можливості для поступального розвитку згаданих країн. Необхідність у зовнішньому скеровуванні країн Південно-Східної Європи у виробленні стратегій внутрішньополітичного розвитку стала особливо помітною на післявоєнному етапі. Беручи до уваги активну політику Європейського Союзу в регіоні Південно-Східної Європи і, зокрема, зобов’язання в частині післявоєнної відбудови, стабілізації і сприяння сталому розвитку регіону, уряди країн Південно-Східної Європи публічно проголосили курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Відтак, саме балканська криза стала каталізатором радикальних суспільних змін у згаданих країнах.

Аргументовано, що переважна більшість ініціатив ЄС щодо країн регіону Південно-Східної Європи була спрямована переважно на встановлення добросусідських відносин між зазначеними країнами і налагодження міцних економічних зв’язків в межах регіону. Втім, серед всіх заходів Євросоюзу зі стабілізації ситуації в країнах Південно-Східної Європи найефективнішим інструментом об’єктивно вважається Процес стабілізації та асоціації. Чітко сформульована перспектива майбутнього членства країн Південно-Східної Європи в Європейському Союзі стала головним стимулом до здійснення необхідних реформ і досягнення європейських стандартів рівня життя мешканців регіону.

У розділі також розглядаються основні політичні та інституційні кроки урядів країн Південно-Східної Європи у напрямку інтегрування до європейської спільноти. Констатовано, що всі південно-східноєвропейські держави активно співпрацюють з Європейським Союзом, отримуючи при цьому значну фінансову допомогу на реформування основних галузей економіки, але всі вони знаходяться на різних етапах співробітництва з ЄС. Словенія успішно інтегрувалася до європейських структур ще у 2004 р., Хорватія набуде повноправного членства в Євросоюзі у 2013 р., Македонія має офіційний статус кандидата на вступ до ЄС і, за умови врегулювання спірного питання з Грецією щодо назви країни, доволі високі шанси на приєднання до європейської спільноти, Сербія, Чорногорія і Боснія та Герцеговина підтримують високу динаміку розвитку двосторонніх відносин з Євросоюзом, однак питання членства зазначених країн в ЄС розглядається наразі лише у віддаленій перспективі.

У третьому розділі «Компаративний аналіз євроінтеграційної політики країн Південно-Східної Європи» досліджуються основні етапи євроінтеграційного процесу країн Південно-Східної Європи; аналізуються спільні та відмінні тенденції євроінтеграційної політики зазначених країн; визначаються перспективи подальшого розвитку відносин з Європейським Союзом у контексті здійснення євроінтеграційного курсу країн Південно-Східної Європи.

 З огляду на особливості внутрішньої та зовнішньополітичної ситуації в кожній з країн Південно-Східної Європи, відзначається різний ступінь наближення зазначених країн до стандартів ЄС, і, відповідно, різний рівень прогресу в реалізації євроінтеграційних прагнень. Зокрема, аналіз основних тенденцій розвитку євроінтеграційного процесу Македонії приводить до висновку, що країна чітко дотримується задекларованого прагнення інтегруватися до європейської спільноти і вже здійснила ряд внутрішніх трансформацій у відповідності з обраним зовнішньополітичним курсом. Наразі Македонія максимально наблизилася до членства в Євросоюзі, попередньо пройшовши всі формально визначені стадії у поглибленні двосторонніх стосунків. Єдиним серйозним викликом для країни в євроінтеграційному аспекті залишається неврегульоване питання з Грецією щодо постійної назви македонської держави.

Щодо Чорногорії у роботі відзначено, що динаміка розвитку співробітництва країни з Європейським Союзом уможливила сподівання чорногорського керівництва на прискорене інтегрування до європейських структур. Втім, наявність в країні широкого комплексу проблемних питань укупі із чинниками зовнішнього характеру, такими як спроможність ЄС до подальшого розширення, обумовлює появу нових, складніших інтеграційних завдань з боку ЄС і, відповідно, відтерміновує приєднання Чорногорії до європейської спільноти.

Дослідження євроінтеграційного шляху Словенії, яка наразі є єдиною країною серед колишніх югославських республік, що успішно інтегрувалася до європейських та євроатлантичних структур (2004 р.), зумовило визначення ряду переваг, які не могли не позначитися на євроінтеграційному процесі країни.  Серед них слід виокремити наступні: гарне географічне розташування Словенії; гомогенний етнічний склад населення; стабільна політична ситуація; високий рівень економічного і соціального розвитку; налагоджені економічні зв’язки з країнами Західної Європи.

У роботі констатовано, що найпроблемнішою країною регіону Південно-Східної Європи в євроінтеграційному контексті є Боснія та Герцеговина. Встановлено, що для цієї країни європейська інтеграція є не лише ефективним стимулом для внутрішніх змін, а й запорукою збереження її територіальної цілісності в межах міжнародно-визнаних кордонів. На відміну від решти країн Південно-Східної Європи, Боснія та Герцеговина не є повністю незалежною державою – з часу підписання Дейтонської мирної угоди 1995 р. вона знаходиться під міжнародним управлінням. Оскільки очевидних ознак стабілізації внутрішньополітичної ситуації в Боснії та Герцеговині наразі не спостерігається, прогнозується подальша присутність ЄС в країні, яка на даний момент зберігає найбільший потенціал подальшого розпаду серед країн Південно-Східної Європи.

Моніторинг відносин Боснія та Герцеговина – ЄС уможливлює висновок про появу негативної тенденції до зниження вимог Європейського Союзу або пом’якшення його критеріїв заради досягнення будь-якого прогресу у переговорах з цією країною. Таке ставлення утверджує місцевих лідерів у переконанні, що Брюссель більш зацікавлений у членстві Боснії та Герцеговини в ЄС, ніж сама Боснія. Як наслідок, виробляється звичка пасивно чекати на чергові поступки Європейського Союзу, що гальмує поступальний розвиток держави і, відповідно, реалізацію її євроінтеграційних аспірацій.

Наступною країною, яка досягне повноправного членства в ЄС, буде Хорватія. В даний час країна вже є членом Північноатлантичного альянсу (з 2009 р.). Високі шанси Хорватії на інтегрування до європейської спільноти обумовлюються високим рівнем економічного розвитку країни, наявністю потужного лобіювання вступу Хорватії до ЄС всередині самого Європейського Союзу (зокрема, Німеччиною і Францією), необхідністю подання прикладу іншим країнам Південно-Східної Європи з метою активізації їх євроінтеграційних прагнень, що є важливим для ЄС в рамках розбудови відносин з країнами регіону.

Аналіз політики європейської інтеграції Сербії приводить до висновку, що визначальний вплив на перебіг євроінтеграційного процесу країни здійснюють чинники внутрішнього характеру. Головною причиною відставання Сербії від більшості країн регіону Південно-Східної Європи у здійсненні євроінтеграційного курсу, з погляду дисертантки, є проблема пошуку сербської ідентичності у багатополюсному світі, зумовлена втратою центральної стратегічної ролі на теренах колишньої Югославії на початку 1990-х рр. Нездатність до адекватного сприйняття нових геополітичних реалій суттєво ускладнює, якщо не унеможливлює, ефективне здійснення зовнішньополітичного курсу країни. Водночас констатується, що серед всіх країн Південно-Східної Європи Сербія має доволі високі шанси на інтегрування до європейських та євроатлантичних структур. За умови ефективного співробітництва з Міжнародним трибуналом з колишньої Югославії, знаходження компромісу з ЄС в косовському питанні, втілення реформ, необхідних для подальшої інтеграції до європейської спільноти, з великою долею ймовірності можна припустити, що Сербія набуде повноправного членства в ЄС швидше за сусідні країни.

У розділі також аналізуються спільні та відмінні тенденції євроінтеграційної політики країн Південно-Східної Європи. До спільних відноситься поступове усвідомлення лідерами та спільнотами перспектив європейської та євроатлантичної інтеграції, а також входження в перспективі до Шенгенської зони та Європейського економічного співтовариства; відмінні тенденції обумовлюються специфікою внутрішніх процесів в кожній із зазначених країн. Визначаються перспективи подальшого розвитку відносин з Європейським Союзом у контексті здійснення євроінтеграційного курсу країн Південно-Східної Європи. Відтак, Хорватія приєднається до Євросоюзу у 2013 р., Сербія, Чорногорія і Македонія (за умови врегулювання проблемного питання з Грецією) зможуть набути повноправного членства в ЄС у період з 2015 по 2020 рр., Боснія і Герцеговина – у 2020-2025 рр. за умови перетворення на незалежну функціональну державу з ознаками сталого економічного зростання.