ПАРЛАМЕНТСЬКІ ВИБОРИ ЯК МЕХАНІЗМ МОБІЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, охарактеризовано ступінь її наукової розробки, зв’язок роботи з науковими темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методологію дослідження; сформульовано наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення; розкрито особистий внесок здобувача в розробку наукової теми; наведено дані про апробацію та публікації автора за темою дисертаційного дослідження, охарактеризовано його структура та обсяг.

У першому розділі „Теоретико-методологічні основи аналізу політичної еліти” розкрито здійснено аналіз основних підходів до визначення феномену еліти, сформульовано визначення поняття політична еліта, уточнено погляди стосовно функціонально-аналітичного призначення категорій: еліта, бюрократія, правлячий клас та правляча еліта, розглянуто понятійний апарат, подано його основні характеристики, визначено роль парламентських виборів у процесах мобільності політичної еліти в українському суспільстві.

У підрозділі 1.1. „Основні підходи до визначення поняття “еліта” здійснено інтерпретацію основного терміна та пов’язаних із ним понять, визначено ключовий концептуальний підхід та дослідницький метод операціоналізації еліти. Характер досліджень еліти вирізняється не тільки різноманітністю підходів і методів до її вивчення, а й значною дискусійністю. Зважаючи на це, більшість науковців досягли згоди лише щодо існування еліти, але межі використання означеного терміна не обмежуються ні часовими рамками, ні сферою діяльності, ні навіть уявленнями про місце еліт у соціально-політичній структурі.

У політичній науці розрізняють два основні підходи до визначення феномену еліти: ціннісний та структурно-функціональний. Прибічники першого підходу пояснюють існування еліти „перевагою” (передусім інтелектуальних, моральних рис) одних людей над іншими; представники другого підходу – винятковою важливістю функцій управління для суспільства, які детермінують винятковість ролі людей, що виконують вказані функції (причому виконання  цих функцій здійснюється меншістю). В основу дисертаційного дослідження покладена саме структурно-функціональна інтерпретація поняття еліти.

У процесі операціоналізації поняття еліта актуалізовані три основні підходи до її дослідження, які ґрунтуються на критеріях, за якими можна визначити приналежність до неї індивіда: позиційний, репутаційний і action man („підхід, що ґрунтується на виділенні осіб, які ухвалюють стратегічні рішення”). Очевидно, що зазначені підходи не є взаємовиключними, у низці випадків вони можуть накладатися один на одного. Тому у дослідженні автор використовує комплексний підхід, операціоналізуючи поняття політичної еліти в першу чергу за допомогою позиційного методу, доповнюючи його репутаційним методом, який дає змогу визначити неформальну структуру еліти.

Обґрунтовано використання терміна еліта в однині, тому що елітами називають окремі частини, підгрупи еліти, які виділяють за ієрархічною або галузевою ознакою. Ці конкуруючі групи, безумовно, існують, але не є елітами, а різними частинами єдиної правлячої еліти – тобто суб-елітами, до яких відносяться топ-еліта, бізнес-еліта та інші. Також автор дотримується думки, що еліта – це єдина правляча група суспільства, у якій можуть утворюватися конкуруючі угрупування: опозиція, клани, кліки й інші формальні або неформальні утворення. Проте це не може змінити суті концепту еліти, що дає  можливість зрозуміти, як здійснюється управління суспільством і політика в цілому.             

У підрозділі 1.2. „Теоретико-методологічні основи дослідження процесів мобільності політичної еліти” розглянуто та систематизовано теоретичні та методологічні проблеми, пов’язані з дослідженням політичної еліти, процесами її формування та функціонування як у демократичних, так і в перехідних політичних системах. Первинний зміст поняття мобільності політичної еліти розкрито у результаті дослідження теорії класиків елітизму (В.Парето, Г.Моски, Р.Міхельса), теорії політичного плюралізму (Д.Трумена, С.Ліпсета, Р.Даля, Д.Белла, Д.Рісмена, С.Келлер), концепції демократичного елітизму (Й.Шумпетера, К.Мангейма, Г.Лассуела, Дж.Сарторі), теорії неоелітизму (Т.Дайя, Х.Зіглера), концепції необмеженої соціальної мобільності (У.Домхоффа), критичного підходу до теорій елітизму (Р.Міллса, Дж.Мейзела), теорії модернізаційних і трансформаційних процесів (Г.О’Доннелла, Ф.Шміттера, Л.Даймонда, Х.Лінца, С.Ліпсета, Д.Хіглі, Р.Гантера, М.Бартона).

Автором сформовано систему понять, які описують динамічні процеси в політичній еліті: зміна еліти, трансформація, рекрутування, репродукція, ротація, екскорпорація, циркуляція та мобільність еліти. У зв’язку з тим, що предметне поле циркуляції еліти охоплює широкий спектр проблем і не є чітким, автор розглядає динаміку процесів усередині політичної еліти, механізми її формування, поповнення новими членами та виходу з неї політичних акторів, використовуючи такий термін як мобільність політичної еліти. Під нею розуміємо динамічний процес залучення індивідів до активного політичного життя, відбір, що має на меті їх просування на найважливіші позиції в політичній сфері суспільства (висхідна мобільність, рекрутування, інкорпорація), ротацію членів еліти, їх переміщення у владній ієрархії та вихід зі складу політичної еліти (низхідна мобільність, екскорпорація).

У роботі автором використані дзеркальні поняття ін- та екскорпорація, у зв’язку з тим, що рекрутування описує тільки процес входу в правлячу групу суспільства, тоді як зворотний процес – вихід з лав еліти – не має ніякого найменування. Під інкорпорацією розуміємо процес, коли до лав еліти долучається індивід, який раніше не належав до цієї групи, тобто був аутсайдером (представник “народу”, “мас”). Суть зворотного явища – екскорпорації політичної еліти полягає у процесі низхідної мобільності, що стосується як зниження кар’єрного зростання інсайдерів, так і їх виходу зі складу еліти. Встановлено що процес мобільності політичної еліти в сучасних суспільствах відбувається за допомогою різноманітних механізмів, проте головними з них є вибори та призначення.  

У підрозділі 1.3. „Аналіз джерельної бази дослідження” присвячено сучасній елітології, яка є міждисциплінарним напрямом наукового пошуку, що активно розвивається, базується на ретельно розробленій системі категорій та методів, котрі дозволяють вирішувати широке коло теоретичних і практичних проблем. Розвиток теорії еліт відбувався у напрямі надання елітам більшої легітимності – не тільки з погляду функціональної виправданості існування, але й соціальної необхідності. Кожні наступні концепції елітизму були пронизані обґрунтуваннями особливого, привілейованого стану еліти в суспільстві. Характерною особливістю вивчення еліти в межах політичної науки є розмаїття концептуальних підходів і шкіл, яке зумовлює значні відмінності в інтерпретації самого терміна еліта. Традиції сучасних дискусій довкола визначення сутності еліти були закладені ще Ч.Міллсом (критична теорія елітизму) та Й.Шумпетером і К.Мангеймом (теорія демократичного елітизму) які з різних позицій аналізували роль елітних груп у процесі управління суспільством. До найбільш впливових напрямів елітології належать: вивчення правлячих груп крізь призму плюралізму еліт (Р.Даль, С.Келлер, Дж.Сарторі, Д.Трумен, С.Ліпсет, Д.Рісмен) та неоелітизму (Т.Дай, Х.Зіглер, У.Домхофф).

Проте, на даний час в елітології панує новий напрямок – вивчення процесів циркуляції та мобільності еліти у перехідних суспільствах, через призму аналізу циркуляції еліти у пост-соціалістичних країнах та країнах Латинської Америки. Над подальшою розробкою елітистської теорії переходу до демократії продовжують працювати Дж.Хіглі, Р.Гантера та У. Хоффман-Ланге та ін.

Найфундаментальніша школа дослідження еліти на пострадянському просторі сформувалася в Російській Федерації. Серед великого масиву праць, які стосуються аналізу мобільності еліти особливої уваги заслуговують роботи таких російських вчених О.Кришта­новської, О.Гаман-Голутвіної, Г.Ашина, М.Афанасьєва, І.Куколєва, О.Мясникова, О.Понедел­кова, А.Пригожина, Н.Лапіної.

В умовах політичної трансформації, перманентних політичних криз значно зросла необхідність дослідження української політичної еліти. У переважній більшості проблематики досліджень зводиться до: методології дослідження політичні еліти Україні; ефективного виконання українською політичною елітою  управлінських функцій; визначення місця української політичної еліти під час модернізаційних процесів і т. п. (М.Шульга, О.Потєхін, Н.Бойко, О.Порохонська, М.Пірен, Т.Шульга, В.Горбатенко, О.Гарань, В.Бурдяк, В.Кривошея, М.Куксенко, А.Круглашов, О.Крюков, В.Полохало, І.Жданова, А.Зоткіна, Ю.Яременко, І.Кресіної, Є.Перегуди, Л.Козловської, В.Бебик, С.Вовканича, М.Головатого, М.Кармазіної, В.Кравченко, Б.Кухти, С.Наумкіної, Н.Ротар, М.Шульги та ін.).

Незважаючи на те, що політична еліта стала об’єктом дослідження у великій кількості наукових праць, актуальною залишається проблематика: впливу виборів на процес формування еліти, а також формування партійної еліти; неформальних стосунків у середовищі еліти, утворення нових кланів; підготовки відповідальної, ефективної та компетентної політичної еліти.

У другому розділі „Парламентські вибори як механізм інкорпорації політичної еліти” визначено характеристику сукупності чинників, що обумовлюють функціонування такого механізму інкорпорації політичної еліти України як парламентські вибори.  

У підрозділі 2.1. „Особливості процесу становлення механізмів інкорпорації політичної еліти України” визначено рівень динамічності та легітимності української політичної еліти, який безпосередньо пов’язаний із роллю виборів та їхнім впливом на процес інкорпорації в середовищі еліти. Відповідно, у процесі формування нової еліти вибори відіграють роль основного механізму інкорпорації. Парламентські вибори головним чином впливають на тенденції трансформації української політичної еліти, оскільки саме завдяки їм формується більша частина складу політичної еліти, натомість президент впливає на формування тільки певної частини верхівки адміністративної еліти, яка також входить до складу політичної еліти, до того ж, глава держави все частіше використовує парламентський корпус як свій кадровий резерв.

На основі проведеного аналізу особливостей процесу становлення механізмів інкорпорації політичної еліти України можна стверджувати, що його терміни збігаються з тривалістю перших двох електоральних циклів: 1990–1994 рр. та 1994–1998 рр. На даному (початковому) етапі трансформації політичної еліти одним з основних шляхів переходу старої політичної еліти в новий політичний режим України став горизонтальний перехід до лав нової політичної еліти, завдяки входженню в нові владні інститути.

Саме в цей період були внесені суттєві зміни у механізми інкорпорації та форми функціонування політичної еліти – крім тенденції наступності, з’явилися рівноцінні їм тенденції різких змін у методах діяльності та особовому складі. Так, депутатський корпус Верховної Ради УРСР, який був сформований у результаті виборів 1990 р., оновився на 90 %, а склад першої Верховна Рада в історії незалежної України, обраної в 1994 р., – на 94%. Відбувається сегментація політичної еліти за регіональною ознакою, за владними ресурсами: правляча еліта  – опозиція. Основою для консолідації стали не прагнення демократичних перетворень, а швидше непереборне бажання інсайдерів політичної еліти зберегти свої позиції у владній ієрархії шляхом майбутньої перемоги на виборах та лобіювання інтересів певних бізнес-структур.

Загалом для української політичної еліти 1990–1998 рр. характерні: змішана система інкорпорації еліти; домінування у складі еліти господарників і адміністраторів, значною мірою зумовлене все ще вагомою роллю адміністративних каналів інкорпорації. Проте основним  механізмом інкорпорації загальнонаціональної політичної еліти України поступово стають парламентські вибори. Саме цей механізм ретранслює і закріплює на рівні політичного істеблішменту регіональні суперечності. В Україні цього періоду так і не склалася система підготовки та рекрутування політичної еліти, подібна тієї, що існує у більшості західноєвропейських країн.

У підрозділі 2.2. „Зміна принципів інкорпорації політичної еліти крізь призму трансформації механізму парламентських виборів (1998–2007 рр.)” визначено принципи та тенденції формування сучасної політичної еліти України, а також встановлено залежність розвитку механізму інкорпорації еліти від виборчого законодавства.

Умови селекції еліти постійно змінювалися, процес інкорпорації політичної еліти ставився у пряму залежність до зміни виборчої системи, у зв’язку з тим, що в Україні майже кожні парламентські вибори (1994 р., 1998 р., 2006 р.) проводилися на основі нового закону. Саме тому ми вважаємо, що процес формування української політичної еліти у період з 1998 р. по 2007 р. варто розглядати крізь призму двох етапів: 1998–2002 рр., під час яких парламентські вибори проводились на основі змішаної (мажоритарно-пропорційної) виборчої системи; 2006–2007 рр., коли вибори відбулися на основі пропорційної виборчої системи із закритими списками.

Проаналізувавши темпи оновлення політичної еліти у результаті парламентських виборів 1998 та 2002 рр., ми спостерігаємо суттєве зменшення кількості депутатів, обраних уперше. Зокрема, склад Верховної Ради України, обраної у 1998 р., оновився на 65,6%, а результати парламентських виборів 2002 р. засвідчили тільки поглиблення вказаної проблеми – оновлення депутатського корпусу відбулося лише на 58,7% (це був найнижчий показник за всі роки існування незалежної України). До складу Верховної Ради України було  інкорпоровано значну кількість депутатів, які вже мали досвід парламентської діяльності, тобто входили до складу парламенту попередніх скликань. Як наслідок – головною тенденцією цього етапу стали регіоналізація політичної еліти, олігархізація, зрощування бізнесу і влади, посилення кланово-корпоративного впливу у партійному будівництві.

Наступний етап у розвитку механізму інкорпорації політичної еліти започатковують парламентські вибори, які відбулись 2006 р. та 2007 р., котрі проводилися на засадах пропорційної виборчої системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за закритим виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків. Пропорційна виборча система із закритими партійними списками, невиправдано збільшила роль партійної бюрократії у процесі інкорпорації політичної еліти, оскільки саме лідери та інвестори партій отримали вирішальний вплив на формування списку кандидатів у депутати. Головними критеріями при відборі кандидатів були не професійні якості, потрібні для ефективної законодавчої роботи, і навіть не активна робота на партію, а особиста відданість одному з лідерів (чи інвестору) партії або вагомий внесок у партійну касу (в обмін на місце у прохідній частині виборчого списку). У результаті таких змін парламентські виборіви 2006 р. зафіксували оновлення депутатського складу Верховної Ради всього на 60%. А внаслідок парламентських виборів 2007 р. відсоток оновлення взагалі зменшився до рекордно низької позначки – 34%, тобто 66% народних депутатів входили до Верховної Ради попереднього скликання.

Інсайдери політичної еліти, а точніше, впливової когорти політичних партій взяли під свій контроль доступ нових персон до політичної еліти. Політичні партії в Україні фактично перетворилися на закриті „клуби” партійної верхівки, яка самостійно вирішує, кого висувати на виборах і під яким порядковим номером, з ким на яких умовах укладати політичні союзи. Оновлюється сучасна політична еліта переважно за ра­хунок кадрів усередині власної структури (тобто кадровий резервуар став менш прозорим) за певними критеріями (подібними до критеріїв радянських часів, а саме: ре­тельність, особиста відданість та протежування з боку вищого керівництва).

У третьому розділі „Особливості та принципи екскорпорації політичної еліти України у процесі парламентських виборів” досліджено суть екскорпорації політичної еліти, яка полягає у процесі низхідної мобільності і стосується, як зниження руху інсайдерів, так і їх виходу з політичної еліти. Запропоновано типологію основних видів екскорпорації політичної еліти України, доведено, що екскорпорація  політичної еліти відображає як рівень оновлення еліти, так і динаміку елітотворчих процесів загалом.

У підрозділі 3.1. „Типологія та принципи екскорпорації політичної еліти”, не обмежуючись аналізом тільки висхідної мобільності (інкорпорації) політичної еліти, дослідили процес її екскорпорації – рух представника еліти вниз по кар’єрній драбині. Екскорпорація з політичної еліти рідко коли буває добровільною ще й тому, що для членів топ-еліти вона супроводжується „екскарцерацією” (виходом із замкнутого політичного простору). Якщо у стабільних політичних системах як висхідна, так і низхідна мобільність політичної еліти здійснюється відповідно до детально розроблених та усталених процедур, то в умовах переходу – стара система зазнає краху, відбувається становлення нових принципів, механізмів та форм екскорпорації політичної еліти.

Класифікувати типів екскорпорації політичної еліти можна наступним чином. Перший тип – повна екскорпорація – це витіснення з елітних позицій, пов’язане не тільки із втратою офіційної посади, але й з позбавленням владних ресурсів, що призводить до переходу особи в позаелітну зону. Це, як правило, перехід на пенсію, перехід у „материнську” професію чи репресії стосовно колишнього представника політичної еліти. Другим типом є часткова екскорпорація – часткова втрата політичного капіталу, яка може бути пов’язана з різноманітними чинниками. По-перше, з деформалізацією, тобто позбавленням представника політичної еліти формальної державної посади при збереженні пев­ного обсягу владних ресурсів і капіталів, набутих у процесі діяльності в еліті. Така особа перестає бути інсайдером, але залишається впливовою персоною. По-друге, екскорпорація пов’язана з декапіталізацією – позбавленням члена еліти політич­ного капіталу чи можливості ним оперувати. При цьому його формальний статус може залишатися елітним. Такий офіціал втрачає свою політичну вагу, відбу­ваєть­ся девальвація його політичного капіталу. По-третє,  екскорпорація пов’язана з резервацією – збереженням за індивідом формального елітного стату­су чи переміщенням його в резервації – це екс-елітні зони, з яких він має шанси знову повернутися, з часом. Резервація члена політичної еліти супроводжується зниженням його реального статусу та об’ємів його владних повноважень. 

Низхідна мобільність політичної еліти може розвиватися за одним із наступних сценаріїв: 1) інсайдер залишається в еліті; 2) інсайдер зберігає свою приналежність до політичного класу, але переходить з еліти в екс-елітну зону; 3) інсайдер виходить не тільки з політичної еліти, але й з правлячого класу, переходячи частіше за все в бізнес; 4) інсайдер залишає всі вагомі соціально-політичні зони і йде в політичне небуття. Перехід в екс-елітну зону для політика може мотивуватися різними чинниками: як переміщення в політичну резервацію для того, щоб перечекати несприятливий період і повернутися в політичний простір, так і бути пониженим у статусі, пов’язаним із втратою посади. Оскільки переміщення в екс-елітні зони для політичної еліти є свого роду запорукою її майбутнього, вона безпосередньо зацікавлена у формуванні каналів низхідної мобільності, спеціалізованих ніш, які створюються самою елітою для забезпечення своєї безпеки і зайнятості після екскорпорації.

У підрозділі 3.2. „Характер та особливості екскорпорації української політичної еліти у процесі парламентських виборів” досліджено стихійність процесів усередині української політичної еліти, визначено, що система її екскорпорації формувалася протягом усього періоду незалежності. У результаті впровадження альтернативних виборів, політична  еліта втратила контроль над процесом екскорпорації, а частина відсторонених офіціалів отримала змогу використати механізм виборів, на яких колишні члени еліти, перейшовши в опозицію, зберігають шанс на повернення. Намагаючись зробити все можливе для повернення контролю над ротаційними потоками еліти, інсайдери політичної еліти, використовували всі можливі важелі: замороження процесу переходу України до пропорційної виборчої системи; відкладання прийняття закону про політичні партії; створення партій влади.

Найпоширенішою в Україні стала часткова екскорпорація з подальшою резервацією, тобто із збереженням за інсайдером формального елітного статусу або переміщенням його в резервації (екс-елітні зони, де інсайдер формально зберігає елітний статус і можливість повернення з часом). Представники політичної еліти цілеспрямовано створювали такі види резервацій як уповнова­жений бізнес, фонди, громадські організації, політичні партії, а також пристосо­вувати з цією метою вже існуючі інститути влади, наприклад, парламент. Зокркма у вересні 2005 р., за ініціативою Першого Президента України, Л.Кравчук створено Громадянський форум „Об’єднаймо Україну”, до якого увійшли такі політики як: сам Л.Кравчук, С.Гриневецький, О.Кужель, В.Мусіяка, М.Папієв, Л.Скорик, В.Тихонов, Д.Табачник, В.Сивкович, М.Княжицький. Подібною резер­вацією у формі громадської організації також можна вважати – Всеукраїнську громадську організацію „Віче України”, яка була створена у 2003 році. Лідерами даної організації стали: І.Богословська, І.Горіна, І.Дідковський, А.Чалий.

Нові тенденції у процесі резервації представників української політичної еліти з’явилися після Помаранчевої революції 2004 р. та Конституційної реформи 2006 р. Проведення парламентських виборів на пропорційній основі зумовило зростання ролі партійних лідерів у процесі екскорпорації еліти. Завдяки умінню зберігати депутатські мандати, значна кількість вищезгаданих офіціалів і досі не тільки циркулюють у українській політичній еліті, а й входять до складу топ-еліти. Неодноразовий перехід з уряду а парламент і навпаки здійснили Ю.Тимошенко, В.Янукович, М.Азаров, А.Клюєв, Ю.Бойко, С.Тігіпко, Д.Табачник та багато інших.  

Здійснивши аналіз процесу екскорпорації політичної еліти, протягом усього періоду існування незалежної української держави, можна визначити певну типологію екскорпорації інсайдерів: 1) повна екскорпорація (вихід з еліти): вихід на пенсію; 2) часткова екскорпорація (перехід в екс-елітну зону) повернення у професію; перехід у „державний бізнес”; перехід у приватний бізнес; перехід у резервації – фонди громадські організації; перехід на почесні посади радників і консультантів при органах влади; 3) циркуляція в політичній еліті (після необраня або звільнення): збереження елітного статусу, на противагу діям органів виконавчої влади, використовуючи механізм виборів, отримання депутатського мандата у разі перемоги; збереження елітного статусу у зв’язку з переведенням на менш престижну державну посад. Саме третій тип поступово стає домінуючим в системі екскорпорації політичної еліти України, тобто можна констатувати, що в українській еліті переважає тенденція ротації кадрів, а не їх оновлення.               

У четвертому розділі „Перспективи демократизації механізмів мобіль­ності політичної еліти в України” визначено конкретні пропозиції, які сприяти­муть підвищенню рівня якості та ефективності української політичної еліти

У підрозділі 4.1. „Зміна виборчого законодавства як запорука демокра­тизації умов мобільності політичної еліти” обґрунтовано необхідність змін вибор­чого законодавства у з’язку з тим, що вибори є засадничим інститутом демократичних режимів, за допомогою механізму виборів відбуваються основні процеси інкорпорації, екскорпорації та легітимації політична еліта. Впродовж досліджуваного періоду тричі змінювалася виборча формула  і відбулося звуження бази висунення кандидатів у депутати до парламенту зі збереженням цього права лише для партій (блоків партій) та, зокрема, ускладнилися фінансові передумови для балотування. Ці зміни характеризують посилення позицій полі­тич­ної еліти на противагу умовам для реалізації політичних прав громадянами України, їх можливості впливати на процес мобільності політичної еліти.

Відповідно, необхідно провести корекцію виборчої моделі задля усунення цих недоліків та відновлення демократичного потенціалу пропорційних моделей: по-перше, відкрити партійні списки під час виборів народних депутатів України, парламентські вибори мають відбуватися на основі виборчих округів невеликого розміру та із застосуванням відносно високого загороджувального бар’єру, тобто за помірно пропорційним форматом. По-друге, політичними партіями повинні застосовуватися праймеріз – публічні та прозорі вибори партійних лідерів усіх рівнів (від керівників первинних організацій до голів партій і кандидатів на посаду президента). По-третє, впровадження регіональних відкритих виборчих списків кандидатів у депутати та диференційованого виборчого бар’єра для партій та блоків, що сприятиме розвитку регіональних осередків політичних партій, їх внутрішній демократизації та створюватиме сприятливіші умови для процесу оновлення політичної еліти на основі відкритої конкуренції парламентських і позапарламентських політичних партій.     

У підрозділі 4.2. „Розширення форм впливу громадськості на формування кадрового потенціалу політичних партій” розкрито перспективи демократизації партії як основного каналу мобільності політичної еліти.

Стверджується, що у демократичні політичній системі партії є основним каналом інкорпорації в політичну еліту. Саме партії здійснюють селекцію, висувають кандидатів в законодавчі органи влади і обирають лідерів, які змагаються за вищі виконавчі посади, у партіях майбутні члени політичної еліти демонструють свої політичні та організаторські здібності. У більшості демократичних партій існують механізми, які дають змогу членам партії брати участь в обранні лідерів.

Проте конституційне закріплення статусу політичних партій ще не гарантує автоматичного оновлення політичної еліти, але вимагає організаційної модернізації, підвищення їхньої функціональної дієздатності. Автор вважає, що рівень внутрішньопартійної демократії значним чином залежить від ступеня відкритості та конкурентності механізму формування партійної еліти. Практика залучення громадськості до формування партійної політики є відносно новою і поки що не притаманною нашій державі практикою. Якщо бути більш точними, то слід вважати, що в Україні, на формування партійної еліти більший вплив має невелика частина громадян, яку складають особи, що володіють великими статками. Їхні можливості значно перевищують можливості решти громадян та громадських об’єднань.

Аналіз статутів більшості політичних партій в Україні свідчить, що для результативної співпраці громадян, рядових членів та керівництва формально створені достатньо широкі демократичні умови. Проте, на практиці такі принципи не діють, списки кандидатів затверджуються “пакетно” з’їздами партій. При цьому процедура формування списків кандидатів у депутати чітко не прописана ані у статутних документах політичних партій, ані на законодавчому рівні. За статутами деяких партій дуже широкі повноваження надаються їхнім керівним органам.

Враховуючи умови, що склалися в Україні, визначено три основні напрямки, за якими необхідно діяти для того, щоб забезпечити в Україні сприятливі умови для ефективного функціонування політичних партій як основного каналу оновлення політичної еліти: підвищення політичної відповідальності партій; запровадження участі громадськості у внутрішньопартійних виборах; зміна системи фінансування політичних партій.

Враховуючи перелічені проблеми, визначено основні напрямами щодо забезпечення умов для участі громадськості у формуванні партійної політики в Україні та демократизації партії, як основного каналу інкорпорації політичної еліти можуть бути: 1) запровадження на рівні законодавства обов’язкової публічної звітності політичних партій стосовно своєї діяльності, особливо щодо її фінансової складової, з передбаченням відповідних санкцій за порушення цієї норми; 2) заохочення громадськості до участі у фінансуванні діяльності політичних партій, у тому числі через податкові знижки; 3) запровадження праймеріз для визначення кандидатів від політичних партій на представницькі посади (або порядку кандидатів у виборчому списку партії); 4) у перспективі регламентування на рівні законодавства процедур виборів лідерів політичних партій та публічного звітування за результатами таких виборів.

У підрозділі 4.3. „Політична компетентність громадян як невід’ємний чинник формування відповідальної політичної еліти” досліджено суть та перспективи підвищення рівня політичної компетентності громадян України. Доведено, що тільки за умови забезпечення адекватної політичної компетентності громадян можна досягти становлення відповідальної та ефективної політичної еліти.

Відчуття політичної компетентності визначається як відчуття індивідом своєї спроможності політично діяти та впливати на політичний процес, а також як відчуття комплексної відповідальності влади перед громадянами. Необхідними компонентами політичної компетентності громадянина є рівень політичної освіти (індивіди повинні набувати бодай мінімальних навичок аналізу політики); інформаційний рівень, який забезпечують ЗМІ та влада; суспільний рівень, який ґрунтується на самоорганізації громадян шляхом об’єднання  в асоціації та громадські організації; моральний рівень, який зводиться до альтруїзму по відношенню до інших співгромадян і залежить, перш за все, від виховання та внутрішніх цінностей.

Низький рівень внутрішньої політичної компетентності українських громадян більшою мірою пов’язаний з неефективністю дій сучасної політичної еліти, ніж з небажанням українців жити в демократичному режимі. Громадяни відчули переваги демократизації у наданні особистої свободи, можливості узгодження інтересів різних груп, погоджуються, що демократія – це найприйнятніша політична система для України; у той же час вони відчувають на собі слабку дієздатність існуючого режиму щодо забезпечення кращих економіч­них та соціальних умови життя. Механізми діяльності політичної еліти не достатньо відповідають принципам демократичності та ефективності, що заважає громадянам мати високе відчуття внутрішньої політичної компетентності.

Встановлено, що обов’язковими умовами існування відповідальної політичної еліти є: залучення громадян до процесу вироблення політики, здійснення ефективного державного управління та громадського контролю за діяльністю посадовців; забезпечення громадянам необхідним рівень знань, які гарантують політичну освіченість; розширення форм комунікації політичних партій з громадянами; здійснення кампанії суспільного|громадського| лобіювання громадськими організаціями у таких напрямах|направленнях|: забезпечення доступу громадян до публічної|прилюдної| інформації, протидія корупції, протидія тиску на громадські організації.